48. Правове регулювання межування адміністративно-територіальних утворень.

49. Правові засади розподілу та перерозподілу земель.

50. Правові основи здійснення моніторингу земель. Моніторинг земель - це система спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (ч. І. ст. 191 ЗК України).

Здійснення моніторингу земель регламентують: ст. 22 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", ст. ст. 191-192 ЗК України, ст. ст. 5, 8, 9 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" (щодо моніторингу ґрунтів земель сільськогосподарського призначення), постанова КМ України "Про затвердження положення про моніторинг земель" від 20.08.1993 № 661, постанова КМ України "Про Положення про державну систему моніторингу довкілля" від 30.03.1998 № 391.

Об'єктом моніторингу земель є весь земельний фонд незалежно від форм власності на землю.

Залежно від охоплених територій здійснюється такий моніторинг земель:

глобальний - пов'язаний з міжнародними науково-технічними програмами;

національний - охоплює всю територію України;

регіональний - на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічнихта економічних умов;

локальний - на територіях нижче регіонального рівня,до територій окремих земельних ділянок і елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів.

Моніторинг земель складається із систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження і вишукування), виявлення змін, а також оцінки:

стану використання угідь, полів, ділянок;

процесів, пов'язаних із змінами родючості грунтів (розвиток водної і вітрової ерозії, втрата гумусу, погіршення структури грунту, заболочення і засолення), заростання сільськогосподарських угідь, забруднення земель пестицидами,важкими металами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами;

стану берегових ліній річок, морів, озер, заток,водосховищ, лиманів, гідротехнічних споруд;

процесів, пов'язаних з утворенням ярів, зсувів, сельовими потоками, землетрусами, карстовими, кріогенними та іншими явищами;

стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об'єктами, очисними спорудами, гноєсховищами, складами паливно-мастильних матеріалів, добрив, стоянками автотранспорту, захороненням токсичних промислових відходів ірадіоактивних матеріалів, а також іншими промисловими об'єктами.

Спостереження за станом земель залежно від терміну та періодичності їх проведення поділяються на:базові, періодичні (через рік і більше),оперативні (фіксують поточні зміни).

Здійснення моніторингу земель забезпечує Держкомзем за участю Мінприроди, Мінсільгосппроду, Української академії аграрних наук, Національного космічного агентства та інших заінтересованих міністерств і відомств.

Незважаючи на достатньо розвинене правове регулювання, через низку об'єктивних та суб'єктивних факторів спостереження за станом земель сьогодні не складають всеохоллюючої системи. Таким чином, моніторинг земель на сьогодні фактично відсутній⁴.

51. Правові основи здійснення контролю за використанням, відтворенням та охороною земель. Контроль за використанням та охороною земель, за законодавчим визначенням, "полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України " (ст. 187 ЗК України).

На наш погляд, контроль за використанням та охороною земель більш доцільно визначити як діяльність уповноважених суб'єктів із перевірки дотримання норм земельного законодавства, із вжиття заходів щодо припинення його порушень та притягнення порушників до юридичної відповідальності.

Функція контролю пов'язана із функцією моніторингу, проте, на відміну від моніторингу, для контролю характерний владний вплив на порушників.

За суб'єктом здійснення виділяють такі форми контролю: (1) державний, (2) самоврядний та (3) громадський контроль.

Загальні положення про здійснення державного контролю у даній сфері визначені ст. ст. 187-190 ЗК України, Законом України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", Наказом Держкомзему України" Про затвердження Порядку планування та проведення перевірок з питань здійснення державного контролю за використанням та охороною земель" від 12.12.2003 № 312, засади притягнення до адміністративної відповідальності за земельні правопорушення - КпАП України. Відносини із здійснення контролю також регулюються законодавством, що визначає статус контролюючих суб'єктів.

Здійснення самоврядного контролю у галузі земельних відносин передбачене ст. 189 ЗК України, п. "ї" ст. Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Порядок здійснення контрольних повноважень органами місцевого самоврядування визначається насамперед Законом України "Про місцеве самоврядування". Зокрема, п. "б" ч. 1 ст. 33 Закону надає виконавчим органам рад повноваження із здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою; ст. 48 передбачає засади діяльності тимчасових контрольних комісій ради. Оскільки на законодавчому рівні засади здійснення самоврядного контролю визначаються лише в загальному вигляді, існує практика деталізації положень Законів у актах самих органів місцевого самоврядування: див., наприклад, рішення Київської міської*ради № 16/890 від 25.09.2003 "Про Порядок здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель у м. Києві".

Здійснення громадського контролю за використанням та охороною земель передбачене ст. 190 ЗК України, згідно із якою такий контроль "здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах. " На сьогодні відповідне положення поки що не затверджене.

Громадський контроль за використанням та охороною земель на даний час може здійснюватися в рамках громадського контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища.

52. Правове регулювання землеустрою. Землеустрій законодавчо визначається як "сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил" (ст. 1 Закону України "Про землеустрій" від 22.05.2003, ст. 181 ЗК України). Фактично, таке визначення ототожнює землеустрій із регулюванням земельних відносин, тож на наш погляд, воно є надто широким.

На наш погляд, при формулюванні визначення землеустрою потрібно виходити із того, що дане поняття на сьогодні об'єктивно несе певне смислове навантаження, яке обумовлюється законодавчо визначеним змістом землеустрою (ст. 184 ЗК України, конкретизація здійснена у Законі України "Про зeмлeycтpiй^,,), що включає:

а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувачів;

б)розробку загальнодержавної і регіональних програм використання таохорони земель;

в)складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічнихобгрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень;

г)обгрунтування встановлення меж територій з особливимиприродоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;

г)складання проектів впорядкування існуючих землеволодінь іземлекористувач ь та створення нових;

д)складання проектів відведення земельних ділянок;

е)встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок;

є) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею;

ж)складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економ ічне обгрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель;

з)розроблення іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використаннямта охороною земель;

и)здійснення авторського нагляду за виконанням проектів з використання таохорони земель;

і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових,

геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель."

Як бачимо, землеустрій складають насамперед різноманітні технічні заходи, причому до змісту землеустрою включається розробка землевпорядної документації, проте не включається її затвердження. Таким чином, вважаємо, що землеустрій доцільно визначати як сукупність технічних заходів, що включають підготовку, складання, виконання та нагляд за виконанням проектної документації щодо використання, охорони та відтворення земель.

Поряд з тим, нам видається сумнівним віднесення землеустрою у тому розумінні, яке існує на сьогодні в законодавстві та спеціальній літературі, до функцій управління - адже така діяльність позбавлена владного примусу.

Виділяють стадії землевпорядного проектування:

• -прогнозні, передпроектні землевпорядні розробки;

• -проектні розробки (проекти землеустрою на окремі господарські структури);

• -робочі проекти на окремі заходи щодо охорони земель, поліпшення земельних угідь тощо .

Залежно від завдань, змісту та методів проведення прийнято виділяти дві форми землеустрою: внутрігосподарський (організація території сільськогосподарських підприємств із запровадженням сівозмін, упорядкування сільськогосподарських угідь, розробка заходів щодо боротьби з ерозією тощо) та міжгосподарський землеустрій (утворення нових землекопистувань, ліквідація черезсмужжя, встановлення меж населених пунктів тощо)⁵.

На наш погляд, в межах функції землеустрою можна розглядати також державну землевпорядну експертизу (експертизу землевпорядної документації) - "діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка об'єктів експертизи на предмет ЇХ відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, а також підготовка обгрунтованих висновків для прийняття рішень щодо об'єктів експертизи* (ст. І Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації"").

53. Правові засади ведення державного земельного кадастру. Законодавче визначення державного земельного кадастру наведене у ч. 1ст. 193 ЗК України:

"Державний земельний кадастр — єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів."

На наш погляд, державний земельний кадастр - це сукупність юридично значимих задокументованих відомостей про земельні ділянки. А от ведення державного земельного кадастру - це, дійсно,система робіт.

У спеціальній землевпорядній літературі кадастр також визначається як Методично організований публічний реєстр даних про всі юридичні об'єкти на земній поверхні у межах певної країни або регіону, який грунтується на зніманні кордонів цих об ектів.

Загальні положення, шо регламентують ведення державного земельногокадастру, містять:

ст. 23 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" (передбачено існування кадастрів природних ресурсів);

ст. ст. 193-204 ЗК України (Глава 34 "Державний земельний кадастр»

постанова КМ України "Про затвердження Положення про порядок ведення державного земельного кадастру" від 12.01.1993 № 15;

До земельно-кадастрової документації належать кадастрові карти та плани (графічні і цифрові), схеми, графіки, текстові та інші матеріали, які містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень, межі земельних ділянок власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, правовий режим земель, що перебувають у державній, колективній і приватній власності, ЇХ кількість, якість, народногосподарську цінність та продуктивність по власниках землі і землекористувачах, населених пунктах, територіях сільських, селищних, міських, районних Рад народних депутатів, областях. Республіці Крим та Україні в цілому.

Складові державного земельного кадастру визначаються ст. 196 ЗК України:

"Державний земельний кадастр включає:

а) кадастрове зонування;

б) кадастрові зйомки;

в) бонітування грунтів;

г) економічну оцінку земель;

ґ) грошову оцінку земельних ділянок;

д) державну реєстрацію земельних ділянок;

е) облік кількості та якості земель."

54. Юридичний захист прав на землю. Відповідно до ст. 158 ЗК України,

І. Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

2. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом. "

Земельні спори, що вирішуються в порядку цивільного судочинства Основні категорії земельних спорів, що розглядаються в порядку цивільного судочинства, перераховані у п. 2 Постанови Пленуму ВС України від 16.04.2004 № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ". Це спори:

- з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб

- про право громадян на земельну частку (пай) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, використання при цьому земельних ділянок із меліоративними системами;

про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;

- про вирішення спорів, пов'язаних з орендою землі;

- про встановлення та припинення дії земельних сервітутів;

- про вирішення спорів щодо проведення розвідувальних робіт на землях, що перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб…

Спори, шо розглядаються в порядку адміністративного судочинстваЗгідно із ч. 2 ст. 2 КАС України,

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження."

Земельні спори, що розглядаються в порядку господарського судочинстваВідповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1 Господарського процесуального кодексуУкраїни (далі - ГПК України),

"Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не с суб'єктами підприємницької діяльності.

Насамперед, господарським судам підвідомчі спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів "та з інших підстав" (ст. 12 ГПК України). Це, насамперед, спори, пов'язані з укладенням, виконанням та припиненням договорів оренди земельних ділянок, спори щодо встановлення земельних сервітутів, спори про захист права власності та користування земельними ділянками тощо. Особливості вирішення таких спорів розглядаються у Роз'ясненні Вищого арбітражного суду України № 02-5/743 від 27.06.2001 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування".

Проблема запровадження спеціальної земельної юрисдикції

У спеціальній літературі висловлюються пропозиції запровадити спеціальну форму та механізм вирішення земельних спорів, а також запровадити спеціалізовані земельні суди . Як видається, у сучасних умовах, коли навіть існуючі суди стикаються із проблемами матеріального та фінансового забезпечення, більш перспективним є запозичення позитивного досвіду США та інших країн, де використовується т. з. медіація - посередництво, сприяння виробленню компромісу. По ряду категорій спорів досудове звернення до медіатора є обов'язковим. Медіація довела свою дуже високу ефективність і дозволила розвантажити суди. Як видається, правило про обов'язковість медіації доцільно було б передбачити для окремих земельних спорів (зокрема, з приводу дотримання правил добросусідства, межових спорів тощо).

Крім того, наприклад, у США запроваджено суд для дрібних спорів, в якому справи розглядаються за спрощеною процедурою, позивачеві достатньо викласти сутність своєї вимоги. Рішення суду є остаточним і оскарженню не підлягає.

55. Юридична природа та правові форми плати за землю. Поняття плати за землю законодавчо не закріплене, проте, виходячи із положень законодавства (Законів України "Про плату за землю', "Про оренду землі" та ін.).

Плату за землю можна визначити як періодичний платіж до бюджету або на користь орендодавця земельної ділянки, що підлягає сплаті землевласниками та землекористувачами за використання земельних ділянок. Економічна природа плати за землю - диференційна рента (доход, який отримує власник від використання землі). Піл однією назвою ("плата за землю") законодавець об'єднав різні за своєю правовою природою платежі - земельний податок та орендну плату.

Значення плати за землю полягає не лише у наповненні відповідних бюджетів або реалізації економічних інтересів власника. Плата за землю стимулює ефективне та раціональне використання землі.

Чинне законодавство України визначає на сьогодні дві форми плати за землю: земельний податок та орендну плату (ст. 2 Закону "Про плату за землю" від 03.07.1992⁶ в ред. Закону України від 19.09.1996⁷).

Земельний податок - це "обов'язковий платіж, що справляється з юридичних та фізичних осіб за користування земельними ділянками⁹' (ст. 1 Закону України "Про плату за землю**). На наш погляд, з урахуванням положень ч. 2 ст. 2 Закону України "Про плату за землю", більш точно було б визначати земельний податок як обов'язковий платіж, який підлягає внесенню особою (окрім інвесторів-учасників угоди про розподіл продукції), що використовує земельну ділянку на праві власності або постійного користування.

Орендна плата - це періодичний платіж, що справляється особою, яка використовує земельну ділянку на праві оренди (таке визначення випливає з ч. 4 ст. 4 Закону України "Про плату за землю"), "платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою" (ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" в чинній редакції). При цьому є істотна відмінність у правовій природі орендної плати за землі державної та комунальної власності(віднесена до загальнодержавних податків п. 8 ч. 1 ст. 14 Закону України "Про систему оподаткування") та орендної плати за інші землі (є приватноправовим платежем, шо справляється на засадах диспозитивності).

56. Юридична природа земельного податку. Земельний податок у ст. І Закону України "Про плату за землю" визначається як "обов'язковий платіж, що справляється з юридичних та фізичних осіб за користування земельними ділянками". У свою чергу, поняття обо в'язкового платежу, яким є земельний податок, визначається ч. 1 ст. 2 Закону України "Про систему отюдаткування" як "обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування".

Земельний податок законодавством віднесений до загальнодержавних податків (ст. 14 Закону "Про систему оподаткування*"), що означає особливий правовий режим, який характеризується специфічним порядком встановлення, визначення ставок, об'єкту оподаткування.

Основними юридичними ознаками земельного податку, що випливають із положень чинного законодавства, є специфічні об'єкти оподаткування та платники податку, а також правила обчислення та порядок сплати земельного податку як форми плати за землю, а також пільги щодо його сплати

Об'єкти оподаткування

Закон України "Про плату за землю" (ст. ст. 2, 5) визнає об'єктами плати за землю земельні ділянки, а також земельні частки (паї). Ці положення слід застосовувати з урахуванням положень ст. 206 ЗК України, який визнає об'єктом плати за землю (а отже, і земельного податку) лише земельні ділянки. На думку Т. О. Коваленко , О. О. Погрібного⁸, до якої ми повністю приєднуємося, Закон України **Про плату за землю" повинен бути приведений у відповідність до ЗК України. Положення, шо суперечать ЗК України, застосовуватися не можуть, оскільки відповідно до п. З Розділу IX "Прикінцеві положення" ЗК України, "[з]акони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу".

Таким чином, вважаємо єдиним об'єктом оподаткування земельним податком земельну ділянку.

Платники земельного податку

Суб'єктами, шо зобов'язані вносити земельний податок, закон називає (1) власників земельних ділянок, (2) власників земельних часток (паїв) та (3) землекористувачів, крім орендарів та інвесторів - учасників угоди про розподіл продукції Проблема. Враховуючи сказане вище відносно об'єктів оподаткування земельним податком, власники земельних часток (паїв) не можуть визнаватися суб'єктами сплати земельного податку.

57. Юридична природа орендної плати за земельні ділянки. Закон України "Про плату за землю" (ст. 2) передбачає, що за земельні ділянки, надані в оренду, плата за землю справляється у вигляді орендної плати.

Поняття орендної плати встановлене ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" і визначається як "платіж, який орендар вносить орендодавцеві за використання земельної ділянки на праві оренди відповідно до договору оренди".

Оскільки об'єктом оренди землі є виключно земельна ділянка, не можуть визнаватися відносинами з оренди землі відносини щодо оренди земельних часток (паїв).

Правова природа і режим орендної* плати істотно відрізняється в залежності від того, про оренду яких земель йдеться: (1) державних та комунальних або (2) інших. У першому випадку орендна плата є загальнодержавним податком, у другому - приватноправовим платежем.

Орендна плата за землі державної та комунальної власності віднесена законом (п. 8 ч. 1 ст. 14 Закону України "Про систему оподаткування") до загальнодержавних податків і має спільний правовий режим (зокрема, однаковий порядок і строки внесення, а також режим відповідальності за невнесення) із земельним податком, за винятком правил про визначення розміру орендної плати.

Розмір орендної плати визначається у договорі оренди (ч. 2 ст. 21 Закону України "Про оренду землі", ч. 1 ст. 19 Закону України "Про плату за землю"), але ^ирічна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності... не може бути меншою за розмір земельного податку... та перевищувати 10 відсотків їх; норматив гаї грошової оцінки. У разі визначення орендаря на конкурентних засадах моше бути тотановпенйй більший розмір орендної плати." (ч. 4 ст. 21 Закону України "Про оренду землі"). Орендна плата за ці земельні ділянки справляється виключно у грошовій формі (ч. З ст. 22 Закону). Крім того, "плата за суборенду земельних ділянок державної і комунальної власності не може перевищувати орендної плати⁹' (ч. 6 ст. 21).

Регулювання справляння орендної плати за інші землі здійснюється у приватноправовому порядку - за допомогою договору оренди земельної ділянки, де визначаються розмір, форма та строки внесення орендної плати (ч. 1 ст. 19 Закону України "Про плату за землю", ч. 2 ст. 21 Закону України "Про оренду землі"). Законодавче регулювання цих відносин має дуже обмежений характер.

Розмір орендної плати визначається у договорі оренди земельної ділянки. Можна сказати, що відносно розміру орендної плати діє обмеження суто економічного характеру: здавати земельну ділянку в оренду з рівнем орендної плати нижче від розміру земельного податку орендодавцеві просто заздалегідь збитково.