13. Розвиток земельного права за часів срср.

6 березня 1919 року	Інструкція Наркомзему України "Про розподіл земель в тимчасове зрівняльне землекористування**.
19 березня 1918 року	І Всеукраїнським з їздом Рад схвалене Тимчасове положення про соціалізацію землі".
26 травня 1919 року	Декрет ВУЦВК Про соціалістичний землеустрій і про перехідні захода до юціалістичного землекористування"
20 січня 1920 1 року	Зсеукрревкомом затверджено положения про основи організації земельної справи на г країні.
5 лютого 1920	Іекрет Всеукрревкому "Про землю" (підтверджував скасування приватної власності на емлю).
ЗО липня 1921	"І Буковина: Закон про земельну реформу передбачив вилучення землеволодінь понад 100 1 або 250 (для румунських громадян) га. _ ——
29 листопада 1922 року 1 23 вересня 1925	' Президією ВУЦВК затверджений Земельним кудску УСІ і. - вуцвк та РНК УСРР затверджено "Положення про земельні розпорядки в смузі міст і в смузі селищ міського типу". —
1 року 23 лютого 1928	" Постановою РНК УСРР затверджено "Статут цивільного будівництва .
РокУ 15 грудня 1928	ЦВК СРСР затверджені "Загальні начала землекористування та землеустрою .
1 лютого 1930року	ЦБК та РНК СРСР затверджений Закон "Про заходи по соціалістичній перебудові сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з КУРКУЛЬСТВОМ". . — — :
25 лютого 1930 року	Постанова ВУЦВК і РНК УСРР "Про скасування земельних громад у районах суцільної колективізації, а також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення охоплено виробничою сільськогосподарською кооперацією".
1 березня 1930 року	РНК та Президія ЦВК СРСР затвердили Примірний статут сільськогосподарської артілі, що замінив у відповідній частині норми "Загальних начал землекористування та землеустрою". . . _
5 квітня 1930 року	Постанова ВУЦВК і РНК УСРР "Про заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної колективізації".
3 вересня 1932 року	Постанова ЦВК та РНК СРСР "Про створення сталого землекористування колгоспів".
ЗО січня 1933 року	Постановою ЦВК СРСР "За доповіддю народного комісара землеробства СРСР т. Яковлева Я. А. про укріплення колгоспів" запроваджено обов'язкове застосування сівозмін.
7 лютого 1935 року	РНК СРСР та ЦК ВКП(б) затверджений новий "Примірний статут сільськогосподарської артілі", що розвивав принципи колгоспного землекористування.
7 липня 1935 року	Постанова РНК СРСР "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (вічне) користування землею**.
4 червня 1937 року	Постанова ЦВК та РНК СРСР "Про заборону передачі в оренду земель сільськогосподарського значення".
14 лютого 1939 року	ПершнЙ загальносоюзний стандарт, що регулює санітарно-гігієнічний аспект планування та забудову населених пунктів: ОСТ 900014-39 "Санітарні норми та правила будівельного проектування" (затверджений Комітетом у справах будівництва при РНК СРСР).
27 травня 1939 року	Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР "Про заходи щодо охорони громадських земель від розбазарювання** запроваджено жорстку відповідальність за порушення сталості колгоспного землекористування (порушники підлягали "відданню під суд"), ліквідовано хутірські господарства в межах громадських земель колгоспів, встановлено норми землекористування селянського двору із "прирізанням" надлишків до колгоспу.
15 серпня 1940 року	Буковина: після возз'єднання з Україною Указом Президії Верховної Ради СРСР проведено націоналізацію землі і майна.
7 вересня 1940 року	Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про організацію підсобних господарств городньо-овочевого і тваринницького напряму на підприємствах у містах і сільській місцевості": директори підприємств і місцеві радянські органи зобов'язувалися створювати підсобні господарства з метою забезпечення заводських їдалень
26 серпня 1948 року	Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків" (громадянам надано право мати на праві особистої власності житловий будинок, для чого вони можуть використовувати на праві безстрокового користування земельні ділянки встановлених розмірів)
20 жовтня 1948 року	Постанова Ш СРСР та ЦК ВКП(б) "Про план полезахисних лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення СРСр.* 1 ст,йких ар0*»*» У степових і лісостепових районах європейської частини
30 травня 1950 року	шютанова РМ СРСР Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних] організацій у цій справі"
31 грудня 1954 року	Постанова РМ СРСР ° Про єдиний адиний Державний облік земельного фонду СРСР .(запровадження обліку не лише кількості, але і якості земелі та і гіги 1
1963 рік	початок комплексного протиерозійного проектування в Україні: інститутом. Укрземпроект – розроблено схему протиерозійних заходів
16 червня 1966р	Постанова ЦК КПРС та РМ СРСР Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих і стійких врожаїв зернових і інших с-г культур
20 березня 1967р.	Постанова ЦК КПРС та РМ СРСР Про невідкладні заходи щодо захисту грунтів та водної ерозії
1 січня 1967	Запровадженна єдина система будівельних норм і правил колишнього СРСР
13 грудня 1968р	Прийнято основи земельного законодавства СРСР та союзних республік 1968.
28 листопада 1969рю	Постанова ЦК КПРС та РМ СРСР затверджено примірний статут колгоспу прийнятий ІІІ Всесоюзним з’їздом колгоспників ст42 передбачено нормування присадибних ділянок до 0.5 га
25 грудня 1970 р	Прийнято ЗК УРСР
10 червня 1977р	Постанова РМ СРСР Про порядок ведення державного земельного кадастру
17 жовтня 1985р	Постанова РМ СРСР Про підсобні господарства підприємств організацій установ – врегульовано порядок створення підсобних господарст та надання їм земельних ділянок
28 лютого 1990р	Прийняття основ законодавства СРСР і союзних республік про землю
18 грудня 1990р	Прийнятий ЗК УРСР в подальшому – перший земельний кодекс незалежної України.

14. Загальна характеристика сучасної земельної реформи в Україні. Передумови земельної реформи, на думку О. І. Заєць, що спеціально досліджувала правові аспекти земельної реформи в Україні - це історичні, соціально-економічні, соціально-екологічні і соціально-правові обставини, із настанням яких виникає об 'єктивна необхідність проведення земельної реформи як специфічного процесу якісних, докорінних змін земельних правовідносин

N4. М. В. Шульга дає таке визначення сучасної земельної реформи: це "комплекс економічних, організаційних, соціальних і правовій заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин на підставі створення різних форм власності на землю, включення її в систему ринкових відносин з метою найбільш ефективного використання і належної охорони земель для задоволення продовольчих і сировинних потреб держави і суспільства, а також забезпечення земельних інтересів людини"* .

N8. П. Т. Саблук зазначає, що механізм здійснення земельної реформи

"полягає в поетапній реалізації комплексу правових, технічних та організаційних заходів: паювання, видача сертифікатів, реалізація прав на земельну частку (пай), реструктуризація, розвиток ринку земель", тощо .

На думку О. І. Заєць, мета земельної реформи полягає у відновленні

ефективного використання земельних ресурсів⁴ .

На її погляд, сучасна земельна реформа має такі завдання:

1. запровадження різних форм власності і господарювання на землі та забезпечення їх рівноправного розвитку;

2. відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій;

3. створення ефективного апарату державного управління в галузі раціонального використання та охорони земель;

4. розробка та прийняття необхідної кількості нормативно-правових актів, які б "якісно" регулювали процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини \

Ці завдання відповідають чотирьом основним напрямам земельної реформи (реформування земельних правовідносин в загально-історичному аспекті може

відбуватись шляхом будь-якої комбінації зазначених напрямів земельної

реформи)⁴⁰²:

1. економічному - реформування відносин власності на землю, відносин землекористування; запровадження плати за землю, грошова оцінка земель, інвентаризація земель тощо;

2. екологічному - полягає в таких заходах: припинення використання земельних ділянок в разі порушення відповідних природоохоронних вимог; інтенсивні заходи держави по поліпшенню якісного та кількісного складу земель України; заходи по вдосконаленню системи охорони земель в Україні;

3) інституційно-функціональному - полягає у поліпшенні організації і розподілі, уточненні компетенції вищих, центральних і місцевих органів управління у галузі використання та охорони земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування.

4)правотворчому

Прийнято вважати, що сучасна земельна реформа розпочиналась із прийняттям BP України від 18.12.1990 "Про земельну реформу", якою (п. 1) всі землі Української PCP з 15.03.1991 були оголошені об'єктом земельної реформи

Сучасну земельну реформу умовно можна поділити на такі основні етапи (дуже тісно пов'язані із перебігом аграрної реформи): (1) передача земель у колективну та приватну власність, (2) паювання (сертифікація) земельних ділянок, переданих у колективну власність, (3) розпаювання ("ресертифікація") земель, переданих у колективну власність (виділення земельних ділянок в натурі в рахунок паїв).

На даному етапі земельна реформа з реформування відносин власності перетворюється на землевпорядну та кадастрову

15. Поняття та особливості змісту права власності на землю. Право власності на землю традиційно розглядається у суб'єктивному та об'єктивному розумінні (як і категорія "право" взагалі).

У суб'єктивному розумінні право власності на землю - повноваження (правомочності) суб'єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об'єкта права.

Ч. І ст. 2 Закону УРСР "Про власність" визначає право власності як "врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном⁴'. Цьому підходу загалом слідує і земельне законодавство: ч. І ст. 78 ЗК України визначає право власності на землю як "право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками⁹* (див. також ст. 317 ЦК України).

"сукупність повноважень різних суб 'єктів (держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними

ресурсами" (у т. ч. земельними)⁴⁰⁶.

Ч. 1 ст. 316 ЦК України визначає право власності загалом як "право особина річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб". Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через Його зміст, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

На думку В. В. Носіка, у "суб'єктивномурозумінні право власності на землю необхідно розглядати як визнану в суспільстві, гарантовану Конституцією України можливість окремої особи чи іншого суб 'єкта у визначених законом межах вільно набувати на підставі власності земельну ділянку і на свій розсуд використовувати природні властивості землі для прогресивного виробництва, розподілу і використання капіталу на основі підвищення родючості грунту, задоволення інших потреб, самостійно відмовитися від власності на землю, або іншими способами розпорядитися нею, а також можливість самостійно чи через державу захищати земельну власність .

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) слід визначати як право особи на землю (земельну ділянку), що полягає у можливості найбільш повного панування над нею, з обмеженнями, встановленими законом або договором, і яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом - найбільш повним .

Визначення права власності на землю у об'єктивному розумінні

формулюється лише у правовій доктрині (в законодавстві відсутнє).

В. В. Носік пропонує визначення, за яким право власності в об'єктивному розумінні - "визнана в суспільстві і гарантована Конституцією України свобода як міра можливої, необхідної чи дозволеної для громадян, юридичних осіб, держави і народу поведінки, межі якої визначаються закріпленими в Основному Законі та інших законах правомочностями, правами та обов'язками громадян і юридичних осіб, повноваженнями органів державної влади та місцевого самоврядування щодо використання землі та інших природних ресурсів, виробництва, розподілу і перерозподілу капіталу, охорони землі та інших матеріальних об 'єктів власності, захисту прав і свобод суб 'єктів власності в суспільних відносинах' ³.

Вважаємо, що у об'єктивному розумінні право власності на землю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини щодо здійснення суб 'єктивного права власності на землю.

У даній темі право власності на землю буде розглядатися головним чином у його суб'єктивному розумінні.

Земля (земельна ділянка) як об'єкт права власності

В більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право власності на землю, йдеться не про власне "землю", а про "земельну ділянку", оскільки лише земельна ділянка може бути об'єктом, яким можна володіти на праві власності, річчю - "предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки'¹ (ст. 179 ЦК України; див. також ст. 125 та ін. ЗК України), а отже, майном (ст. 190 ЦК України). Таким чином, усталений термін "право власності на землю" в більшості випадків фактично означає "право власності на земельну ділянку¹⁹.

Об'єктом права державної та комунальної власності, окрім сформованих у встановленому порядку земельних ділянок, є також цілі території (землі), які формальному землевпорядному підходу до визначення земельних ділянок не відповідають, оскільки не мають чітко встановлених меж, кадастрових номерів тощо. Наприклад, до цих пір не завершена процедура демаркації державного кордону, у зв'язку із цим значні території, що безумовно належать до державної власності, не мають чітко визначених меж. В подальшому дана проблема буде характерна для розмежування земель державної та комунальної власності через відсутність встановлення чітких меж населених пунктів. Між тим, навіть такі території в цілому відповідають поняттю "земельної ділянки", оскільки мають визначене просторове розташування.

Зміст права власності на землю (земельну ділянку) складають повноваження з володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою (ст. 78 ЗК України, ст. 317 ЦК України).

2.1. Особливості права володіння земельними ділянками

Легального визначення володіння як складової права власності не існує. У спеціальній літературі існують різноманітні визначення права володіння земельними ділянками. Так, право володіння визначається як'

- "юридично встановлена можливість гарантування сталості належності відповідних юридично та в натурі (на місцевості) визначених земель і земельних ділянок ікнім суб'єктам згідно з правовстановлюючими документами і земельно-правовою документацією, невідчужуваності та невід'ємності цих об'єктів від власників без їхнього особистого волевиявлення, визнання виключності та абсолютності належних їм прав на ці землі та земельні ділянки, а також на результати здійснюваної ними нешкідливої й безпечної господарської та іншої діяльності, що створює почуття свободи в їх використанні відповідно до цільового призначення для задоволення

власних матеріальних і духовних потреб та Щінтересів"

На наш погляд, із аналізу чинного законодавства (ст. 334 ЦК України, ст. 125 ЗК України) можна зробити висновок, що закон прирівнює до фактичного панування над земельною ділянкою оформлення прав на неї (видачу державного акту на право приватної власності, внесення записів до земельно-кадастрової документації щодо земель державної та комунальної власності). Див. ч. 1 ст. 125 ЗК України:

"У. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Таким чином, право володіння земельними ділянками можна визначити як усвідомлену юридично гарантовану можливість панування над земельною ділянкою на підставі оформленого права.

2.2. Особливості права користування земельними ділянками

Закон не наводить визначення права користування. У спеціальній літературі право користування земельними ділянками визначається як:

• "гарантована Конституцією України свобода особи, яка полягає в можливості і здатності власника земельної ділянки вільно використовувати ЇЇ, освоювати і здійснювати господарську експлуатацію природних властивостей землі для задоволення власних і суспільних потреб та інтересів, з урахуванням встановлених законом, договором чи адміністративним актом обмежень" (В. В. Носік) ;

• "юридично надана власникові можливість господарського та іншого використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ від корисних властивостей землі" (П. Ф. Кулинич );

• "визнані законом можливості привласнення власником земельної ділянки її корисних властивостей шляхом одержання сільськогосподарської та іншої продукції і доходів в результаті її господарської експлуатації для задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інтересів'⁴ (І. І. Каракаш⁴³⁷);

- в доктрині цивільного права право користування традиційно визначається

як юридично забезпечена можливість застосовувати корисні

властивості речі в процесі її особистого чи виробничого споживання^{4 8}. Вважаємо, що останнє визначення є найбільш вдалим у силу його лаконічності.

2.3. Особливості права розпорядження земельними ділянками

• Легальне визначення права розпорядження земельними ділянками у законодавстві України відсутнє. І, І, Каракаш вважає, що право розпорядження земельною ділянкою - це "визнання за власником гарантованих законом можливостей здійснення дій, спрямованих на встановлення правової належності та визначення юридичної долі земельної ділянки'⁹⁴⁴²;

• в доктрині цивільного права усталилося розуміння права розпорядження як юридично забезпеченої можливості визначати подальшу долю речі шляхом вчинення щодо неї юридичних актів ⁴³.

Останнє визначення, на нашу думку, є найбільш привабливим з огляду на його точність та лаконічність.

16. Право власності на землю Українського народу. Ч. 1 ст. 13 Конституції України передбачає, що

"Земля ... та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони е об'єктами праве власності Українського нераду. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією[Виділення додане - А. М.]

Разом із тим, у ч. 2 ст. 14 Конституції України мова йде про набуття права власності на землю "громадянами, юридичними особами та державою", а у ч. І ст. 142 -~ про те, що "... земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад", є "матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування".

Відтак, постає питання про співвідношення між наведеними нормами Основного закону, а також про те, як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку» та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад, з іншого.

У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю - право власності Українського народу - не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад. У доктрині земельного права думки розділилися.

На думку деяких дослідників, народ України ссамостійним суб'сктом права власності на землю^ш. В. 1. Андрейцев⁴¹* та В. Костицький⁴⁶⁷ розділяють державну, комунальну та народну власність на землю, причому, на думку В. 1. АндреЙцева. "оптимальною юридичною формою реалізації повноважень користування Землею Українським народом слід вважати право загального землекористування"⁴⁶*. Крім того, науковець вважає, що у "суверенітетно-територіальному аспекті Український народ ... має повноваження щодо змін меж кордону й відповідно земель як територіально-просторової бази функціонування держави ,.."⁴⁶⁹.

В. В. Носік пропонує і розвиває конструкцію "дворівневої власності на землю", за якою "право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежиш/ від права власності Українського народу (права вищого рівня) "^т. "[С]уб'єктами права власності на землю виступають на вищому рівні Український народ як громадяни України всіх національностей. На нижчому рівні суб'єктами виступають фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади як юридичні особи приватного права. При цьому Конституція України не передбачає можливості використання землі ... іноземними державами, міжнародними організаціями, фізичними і юридичними особами на титулі права власності "⁴⁷⁹.

На думку М. В. Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб'єкти права власності не можуть протиставлятися⁴⁸⁰.

На наш погляд, право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до права власності держави та територіальних громад - публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає можливості існування права власності громадян та юридичних осіб, оскільки ч. І ст. 13 Конституції України не вживає формулювання "об'єкт виключної власності", натомість, у ст. 14 прямо передбачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.