Тема 3 етнополітика як складова політики

3.1. Сутність та поняття етнополітики

Політика як сфера суспільного життя має ряд властивостей, цен­тральними з яких є універсальність, інклюзивність та атрибутивність. Універсальність політики полягає в її всеохоплюючому характері, здат­ності впливати на усі без винятку сторони суспільного життя. Інклю­зивність - це здатність необмежено проникати в інші сфери життя суспільства. Натомість атрибутивність виявляється у здатності утво­рювати нові сфери суспільного життя (політико-культурні, політико- економічні тощо). Отже, політика має всеосяжний характер і охоплює усі сфери життєдіяльності індивідів та соціальних спільностей. Серед останніх чільне місце в сучасному світі посідають етнічні спільноти та етнічні групи в усіх формах їх вияву - нації, етноси, субетноси, національні та етнічні меншини, корінні народи тощо. Невід'ємною складовою політики є взаємодія держави та етнічних спільнот, що мешкають на її території, політичні відносини етнічних спільнот між собою як в межах однієї держави, так і поза її межами. Саме ця складова політики виступає під назвою «етнополітика». На сучас­ному етапі розвитку людства роль етнополітики невпинно зростає, адже етнічність виступає не тільки об'єктом та політичним ресурсом, але й суб'єктом політики.

Певна неоднозначність трактування етнополітики пов'язана з вико­ристанням для означення цього феномену різних понять: етнополі­тика, етнонаціональна політика, етнічна політика, національна політика, державна етнополітика тощо. Відповідно, виникає певна термінологічна плутанина. В сучасній Україні та інших країнах колиш­нього Радянського Союзу політику, пов'язану з регулюванням життєді­яльності етнічних спільнот, іноді традиційно називають національною політикою. Однак етнополітику слід відрізняти від національної полі­тики, адже остання - це політика забезпечення національних інтересів держави та всіх її громадян, що здійснюється як в межах держави, так і на міжнародній арені.⁸ У цьому контексті термін «національний» вживається в етатистському значенні, вказує на націю-державу. Подібне трактування національної політики характерне для західного суспіль­ствознавства. Це пов'язано з поширенням та домінуванням у масовій свідомості і наукових колах етатистського трактування нації - ототож­нення нації з державою, належність до національної спільноти усіх громадян певної держави незалежно від етнічного походження тощо.

Отже, для означення політики щодо етносів та етнічних спільнот вживаються поняття «етнополітика» або «етнонаціональна політика». Останній термін, на думку його прихильників, є більш вдалим, адже охоплює як етнічні групи, так і нації в етніцистському розумінні. Наприклад, в Україні етнонаціональна політика стосується українців та представників національних меншин, що проживають на території нашої держави. Однак, зважаючи на різноманітність трактувань нації, існують заперечення щодо використання цього терміну. Для означення взаємодії етнічного та політичного доцільно використовувати термін «етнополітика», адже його вживання дає змогу уникати двозначності «національний-етнічний».

Доволі поширеним є погляд щодо етнополітики як, насамперед, діяльності держави, її практичних дій, спрямованих на забезпе­чення розвитку і життєдіяльності етнічних спільнот. Наприклад, Ю. П. Шабаєв та О. П. Садохін визначають етнополітику як «послі­довне державне регулювання колективних прав етнічних спільнот на території їх історичного проживання та інституціоналізацію цього регулювання через прийняття відповідних законодавчих актів і створення державних органів, що відповідальні за етнічну складову внутрішньої політики держави».⁹ Сутність етнополітики, на думку російських дослідників, полягає у координації зусиль усіх державних органів, спрямованих на вирішення проблем етнічних спільнот, орга­нізацію їх діалогу з владою, проведення позитивного міжобщинного діалогу, співпрацю усіх зацікавлених сторін у врегулюванні етнополі- тичних та етнічних конфліктів тощо.

Подібні погляди мають певний сенс, адже організація ефективного державного регулювання етнополітичних процесів виступає однією з центральних функцій сучасної держави. Однак навряд чи варто обмеж­увати етнополітику (як і політику загалом) лише діяльністю держави та органів державної влади. Етнічні спільноти виступають не тільки

⁷³ Шабаєв Ю. П. Садохин А. П. Зтнополитология: Учеб. пособ. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005.-319 с.-С. 40.

об'єктами, але й суб'єктами політики. Етнополітика в державі обумов­люється не лише інтересами більшості, але й вимогами представників непанівних етнічних спільнот, що відстоюють власні групові інтереси. Етнополітика - це діяльність, яка, насамперед, стосується групових інтересів етнічних спільнот.

Сучасний український дослідник О. В. Антонюк визначає етно­політику як «систему законодавчих, організаційних та ідеологічних заходів, що здійснюють держава, партії, громадські організації, спря­мованих на задоволення потреб суб'єктів етнополітичнош процесу, пов'язаних зі специфікою їхнього етнокультурного розвитку; регулю­вання міжнаціональних (міжетнічних) відносин; усунення чинників міжетнічної напруженості й міжетнічних конфліктів. Загалом етно­політика виступає як цілеспрямована діяльність щодо регулювання взаємовідносин між державою, партіями, громадськими організаціями та етнічними спільностями, яка закріплена у відповідних політичних документах і правових актах держави».¹⁰

Особливості діяльності держави в етнічній сфері визначають сут­ність власне державної етнополітики. Іноді державну етнополітику помилково асоціюють лише з мовною або культурною політикою. Однак етнополітика охоплює усі без винятку сфери життєдіяльності етнічних спільнот: культурну, економічну, соціальну, духовну тощо. Для більшості корінних малочисельних народів важливу роль віді­грають форми традиційного господарства (рибальство, оленярство, збиральництво, різноманітні промисли), які виступають складовими елементами їх культури. Знищення цієї сфери автоматично призво­дить до зникнення таких народів, адже їхня самобутня культура, перш за все, ґрунтується на особливостях господарювання.

Особливою складовою етнополітики сучасних держав є іммігра­ційна політика - система методів та засобів регулювання при­буття та перебування іноземців на території держави, поселення на постійне проживання та отримання громадянства особами, що прибули на територію держави. Особливості імміграційної політики держави значно впливають на формування етнічного складу населення, що проживає в її межах.

Основними завданнями, які постають перед державою в етно- політичній сфері виступають: інтеграція усіх етнічних спільнот та їх представників у єдину політичну, громадянську (а іноді і культурну) цілісність; формування політичної нації та громадянського суспіль­ства; підтримка розвитку домінуючої спільноти та етнічних меншин, які мешкають на території держави; дотримання оптимального балансу між домінуючою більшістю й етнічними меншинами, уникнення етнополітичних конфліктів; формування політичної еліти з пред­ставників усіх етнічних груп, надання вільного доступу до владних ресурсів індивідам незалежно від етнічного походження тощо. Подібні завдання постають перед державою лише за умов демократичного політичного режиму. Етнополітика тільки тоді буде ефективною, коли її метою виступає інтеграція, узгодження інтересів етнічних спільнот, які живуть в державі, попередження та уникнення етнополітичних конфліктів. Загалом особливості етнополітики тієї чи іншої держави обумовлюються етнічним складом населення, особливостями політич­ного режиму та політичної системи, характерними рисами політичної культури, що склалася історично тощо.

Загальноприйнято розглядати етнополітику лише як один із різно­видів внутрішньої політики. Однак вона має також зовнішньополі­тичний аспект, що виявляється в таких формах: участь міжнародних організацій в етнополітиці, їх вплив на формування етнополітики держав; участь окремої держави в розробці міжнародних угод та договорів, що стосуються етнополітичної сфери, взяття державою зобов'язань згідно з цими угодами та договорами; співпраця та під­тримка державою діаспори. Діаспора - це група людей спільного етнічного походження, що проживає в іноетнічному середовищі за межами власної історичної батьківщини та держави, зберігає власну етнічну ідентичність, а також має певні форми самоорга­нізації. Діаспора є одним з ефективних інструментів лобіювання дер­жавою власних інтересів у інших державах. Подібна практика є одним з виявів так званого «етнічного лобіювання».