93 Друк за: Мала енциклопедія етнодержавознавства / ю. І. Римаренко (від. Ред.). - к.: Генеза, 1996. - 942 с. - с. 796.

Термін «плавильний котел» був уперше застосований у 1908 році драматургом Ізраелем Зангвіллом, автором однойменної п'єси. Куль­мінаційним моментом постановки були слова головного героя, єврей­ського емігранта Девіда, який визначив Америку як «Божий Тигель, великий плавильний котел, де усі раси Європи переплавляються та змінюються».⁹⁴ П'єса мала надзвичайний успіх в американському сус­пільстві та отримала схвальну оцінку від представників влади, зокрема президента Теодора Рузвельта.

В кінці XIX - першій половині XX століття першопочатковий варіант теорії «плавильного котла» трансформувався у так звану кон­цепцію «томатного супу». Слід зазначити, що концепція «томатного супу» - це лише різновид теорії «плавильного котла», пристосований до тодішніх реалій. Подібна трансформація відбулася під впливом зростання напливу до США іммігрантів з різних частин Європи та Азії. В американському суспільстві виникли побоювання, що нові іммігранти зруйнують традиційну культуру США. Згідно з концепцією «томатного супу» нові іммігранти мають органічно влитися до англо­саксонської культури перших поселенців. Англосаксонська культура є своєрідною основою американської нації, основним інгредієнтом «томатного супу», а елементи іммігрантських культур виступають своєрідними спеціями, які можуть поліпшити суп, однак не змінюють кардинально його основу. Ця основа була відображена в так званому стандарті \VAPS, згідно з яким повноцінними американцями вважа­лися лише білі громадяни англосаксонського походження, які роз­мовляли англійською мовою та сповідували різноманітні напрямки протестантизму. Для обмеження доступу до країни представників етнічних спільнот, що за своїми расовими та культурними особливос­тями не відповідали стандарту \VAPS, у 20-х роках XX століття були введені спеціальні імміграційні квоти. Відповідно до цих квот перевага надавалася тим країнам, населення яких без особливих зусиль могло

⁹⁴ Друк за: Мала енциклопедія етнодержавознавства / Ю. І. Римаренко (від. ред.). - К.: Генеза, 1996. - 942 с. - С. 796.

інтегруватися до американської нації. Перевагу мали, насамперед, англійці, шотландці, валлійці, ірландці (англомовні) німці (протес­танти) та представники деяких інших, культурно споріднених етносів. Наприклад, у 1952 році згідно з імміграційною квотою Великобританія отримала близько 65.000, Німеччина - майже 26.000, Ірландія - 17.500, а Франція - вже тільки 3.069, Італія - 5.643, Бельгія - 1.297, а весь СРСР - лише 2.692 місць.⁹⁵

Асимідяційна (інтеграційна) модель етнополітики використо­вувалась на практиці не тільки у США. У 50-60 роках XX століття у багатьох європейських країнах ідея асиміляції етнічних меншин та іммігрантів розглядалася як цілком природна. Двійником американ­ської теорії «плавильного котла» була ідея злиття соціалістичних націй у «нову історичну спільноту - радянський народ», що активно про­пагувалась та втілювалась у СРСР. Американська ідея «плавильного котла» («the melting hot») та радянська концепція «злиття націй» навди­вовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно протилежними системами політичних цінностей і мали різну спрямо­ваність. ⁹⁶ Однак навіть потужна тоталітарна система не зуміла досяг­нути успіху в остаточному злитті націй. У 80-роках XX століття під впливом спротиву народів Радянського Союзу подібна ідея зазнала сут­тєвої корекції: радянський народ - це єдність у політичній, економічній та соціальній сферах, натомість етнічні та культурні особливості його складових мали бути збережені.

Певні елементи асиміляційної (інтеграційної моделі) присутні в політиці деяких сучасних європейських країн, зокрема, Франції. Політика цієї держави традиційно грунтується на індивідуальній інте­грації кожного іммігранта у французьке суспільство і здійснюється через школу та інші соціальні інститути. Внаслідок напливу іммі­грантів у 80-роках французькі урядові кола почали проводити політику повної інтеграції чужинців у французьке суспільство. Основна увага надавалася дітям іммігрантів: у французьких школах були створені всі умови для їх мовної та культурної адаптації. Однак втілення такої полі­тики зіткнулося з рядом труднощів, пов'язаних з культурними та етніч­ними особливостями новоприбулих, більшість з яких складали вихідці з Північної Африки. Значна частина з них не бажала інтегруватися у французьке суспільство. У Франції зріс рівень міжкультурного та

13. Див: Ребет Л. Теорія нації. - Львів: Державність, 1997. - 192 с. - С 95.

14. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. - К.: Либідь, 1999. - 352 с. - С. 48.

міжетнічного протистояння, піком якого стали масові виступи молоді арабського походження у передмісті Парижа Кліші-су-Буа в 2005 році. Одним із наслідків цього протистояння було посилення імміграційної політики, обмеження напливу іммігрантів у країну.

Навряд чи варто сприймати таку модель етнополітики лише в нега­тивному сенсі. Асиміляційна (інтеграційна) модель відіграла свою роль у становленні багатьох сучасних націй, зокрема європейських. Досвід цих країн доводить, що на певному етапі розвитку використання деяких елементів цієї моделі є життєво необхідним. Вибір на користь асиміляційної (інтеграційної) моделі дуже часто зумовлюється специ­фікою націо- та державотворення. Для багатьох країн Африки та Азії застосування на практиці асиміляційної (інтеграційної) моделі етнопо­літики є найбільш ефективним та, мабуть, на сьогодні єдиним дієвим засобом подолання трайбалізму і сепаратизму, що можуть привести до розколу держави. Важливу роль відіграють також засоби здійснення інтеграції. Така модель цілком може функціонувати у м'якому варі­анті - застосування засобів та методів ліберальної демократії, в основі якої лежить право особи вільно робити вибір між добровільною аси­міляцією та її уникненням. Детальніше про особливості етнополітики в умовах ліберальної демократії йтиметься у наступному розділі.

На думку багатьох науковців, варто вести мову не про єдину аси­міляційну (інтеграційну) модель етнополітики, а про дві цілком різні моделі - асиміляційну та інтеграційну. Ціллю останньої є, насам­перед, політична інтеграція, формування єдиної політичної та громадянської нації, натомість культурні та етнічні особливості залишаються. У такому вигляді вона надзвичайно нагадує деякі варі­анти мультикультурної моделі етнополітики.

Вибух етнічного ренесансу в другій половині XX століття та неспроможність асиміляційної моделі забезпечити єдність суспіль­ства, зокрема, крах практичного втілення теорії «плавильного котла» у СІЛА, зумовили перехід багатьох демократичних країн до етнопо- літичної моделі мультикультуралізму (мультикультурної моделі етнополітики). Вперше термін «мультикультуралізм» у сенсі полі­тичної програми та заходів, спрямованих на адекватну реакцію щодо наявної етнічної багатоманітності, був застосований у доповіді 1965 року Королівської комісії з питань білінгвізму та бікультура- лізму в Канаді. Однак у політики мультикультуралізму були теоре­тичні попередники. До них можна зарахувати концепцію «культурного плюралізму», яку ще в 1915 р. обґрунтував американський дослідник X. Каллен. На його думку, американський народ нагадує радше салат, ніж суп, адже прищеплення певних елементів культури не змінює етнічну приналежність. Америка внаслідок історичних особливостей формування є об'єднанням національностей, федерацією різних етнічних груп.

Окреслення особливостей мультикультурної моделі етнополітики потребує відповіді на питання щодо сутності мультикультуралізму. На сьогодні явище мультикультуралізму виступає як ідеологія, полі­тика та дискурс, що стверджують правомірність та цінність культур­ного плюралізму, доречність та значимість існування різноманіття культурних форм. У контексті мультикультуралізму несхожість та від­мінність перестають розглядатися як «чуже», стаючи просто «іншим». Така теза є своєрідним обґрунтуванням необхідності існування муль­тикультуралізму, а також відгуком на відродження локальних націо­налізмів. ⁹⁷

Етнополітична модель мультикультуралізму ґрунтується на концепції нації-поліса та спрямована на формування єдиної політичної, однак багатоманітної культурної, расової та етнічної спільноти в межах однієї держави. На думку прихильників мульти­культурної моделі етнополітики, потрібно тверезо оцінювати та пра­вильно використовувати расову, культурну й етнічну багатоманітність країни. Наприклад, президент США Б. Клінтон визначав центральним завданням американської етнополітики побудову мультикультурної демократії на засадах досягнення внутрішньої гармонії та взаємної терпимості. Головною метою подібної етнополітики має бути ство­рення єдиної американської нації з одночасним збереженням її куль­турної багатоманітності.⁹⁸

Центральною засадою політики мультикультуралізму є визнання культурної та етнічної різноманітності, існування в межах одного суспільства низки етнічних ідентичностей, права етнічних спільнот на збереження власної ідентичності. Зміст мультикультуралізму визначається й тим, що він постає як особлива форма інтегративної,

ліберальної ідеології, через яку поліетнічні та полікультурні націо-

,/

5. М'язова І. Ю. Про місце та роль мультикультуралізму в комунікативному просто­рі // Філософські проблеми гуманітарних наук. - 2008. - № 12-13. - с. 156-160. - С. 156.

6. Друк за: Абдулатипов Р. Г. Этнополитология: Учеб. пособие для студ. вузов. - СПб.: Питер, 2004. - 313 е. - С. 129.

нальні суспільства реалізують стратегії соціального порозуміння та стабільності на принципах рівноправного співіснування різних форм культурного життя.²⁹ Подібна політика орієнтована на задоволення, насамперед, групових інтересів етнічних спільнот.

Політика мультикультуралізму прагне до органічного поєднання загальнонаціональної ідентичності та етнічних ідентичностей різно­манітних груп, що населяють країну. Етнічна ідентичність не заперечує права належати до певного політичного утворення. Мультикульту- ралізм виступає своєрідним універсальним вирішенням не тільки етнічних, але й соціальних протиріч. Ця політика дає змогу не тільки об'єднати суспільство, але й досягнути набагато більш досконалого ладу, адже полегшує доступ представників етнічних меншин до різно­манітних ресурсів.

Однак етнополітична модель мультикультуралізму, попри її при­вабливість, не є універсальною панацеєю. Серед прихильників кла­сичної ліберальної теорії викликає застереження характерна для мультикультуралізму перевага групових інтересів етнічних спільнот над інтересами індивіда. На думку деяких дослідників, одним із наслідків подібної політики є руйнування традиційної культури міс­цевого населення представниками іммігрантів. Наприклад, Е. Шилз розглядав мультикультуралізм як загрозу існуванню американської нації та американського духу. Досвід деяких розвинених країн, зокрема Канади, свідчить, що втілення подібної моделі в життя іноді призво­дить до цілком протилежних наслідків - замість об'єднувати суспіль­ство, мультикультуралізм стимулює сепаратистські настрої. Лише 1 % не вистачило франко-канадським сепаратистам для того, щоб проголо­сити в 1995 році незалежність провінції Квебек. Подібні закиди ще раз підтверджують, що ефективне застосування цієї моделі на практиці неможливе без врахування специфічних особливостей певної держави та суспільства.

Расистська модель етнополітики полягає у прагненні забез­печити етнічну та расову чистоту панівної спільноти, в розподілі суспільства на повноцінних та неповноцінних громадян, у дискри­мінації непанівних етнічних груп. Ця модель ґрунтується на ідеології расизму - уявленнях про природну нерівність людських рас та вирі­шальному впливі расового фактору на історію людства. Засновником расизму вважається французький вчений А. де Гобіно, який у 1853 році опублікував працю «Есе про нерівність людських рас».

Згідно з цією моделлю суспільство стратифікується за вертикально- ієрархічним принципом. На вершині перебувають представники панівної етнічної спільноти, що вважаються громадянами «вищого сорту». Вертикально-ієрархічний принцип забезпечує повну моно­полію панівної спільноти в політичній, соціальній, економічній, куль­турній та інших сферах. Непанівні групи перебувають у підкореному становищі, їх місце та роль у суспільній ієрархії залежить від расової «повноцінності». Задля забезпечення етнічної/расової чистоти расист­ська модель етнополітики обмежує до мінімуму доступ представників «неповноцінних» етнічних груп у країну та передбачає повну заборону або суттєві обмеження щодо змішування представників різних расових груп. Задля забезпечення расової чистоти правлячі кола іноді застосо­вують геноцид та депортації.

На практиці расистська модель етнополітики була втілена в гіт­лерівській Німеччині та ПАР за часів апартеїду. Німецькі націонал- соціалісти виходили з людиноненависницької теорії поділу людства на три основні типи рас: раси, що творять культуру, раси, що отри­мують культуру, та раси, що руйнують культуру. Ці раси, згідно з принципом повноцінності, поділялися на різновиди. Повноцінними людьми оголошувались представники лише першої з них - арій­ської, найвищим різновидом якої була нордична раса. Метою наці- онал-соціалістичної ідеології було встановлення гегемонії арійської раси, а основним засобом досягнення мети вважалась війна за світове панування.

Чистота арійської раси забезпечувалася на законодавчому рівні (Нюрнберзькі расові закони). Ці закони були спрямовані, насам­перед, проти євреїв, яких німецькі націонал-соціалісти зараховували до раси, що руйнує культуру. Так, відповідно до закону «Про громадян­ство Рейху» повноцінними громадянами оголошувались лише особи німецької та спорідненої з нею крові, які своєю поведінкою доводять бажання і здатність віддано служити німецькому народу та Рейху. Закон «Про охорону німецької крові та німецької честі» забороняв шлюби та сексуальні відносини між громадянами Рейху та євреями, а також вводив ряд обмежень у правах для представників єврейської національності. Вершиною втілення цієї моделі німецьким наці­онал-соціалізмом щодо євреїв була організація Голокосту – масових убивств, геноциду єврейського народу, жертвами якого стали 6 міль­йонів євреїв Німеччини та окупованих нацистами територій.

Расистська модель етнополітики Південно-Африканської Респу­бліки дістала назву апартеїду. Вперше цей термін був використаний 26 березня 1943 року в південно-африканській газеті «Ді бюргер». Дослівно апартеїд (апардхейд) перекладається з африкаанс (мова білих поселенців у Південній Африці) як «роздільне проживання».

Задля забезпечення расової чистоти відповідно до закону «Про реєстрацію населення» від 1950 року все населення Південної Африки розподілялося на чотири основні групи: білі (європейці), чорні (африканці, банту), кольорові (метиси) та азіати (в основному вихідці з Індії). Найвище в цій ієрархії стояли білі, які користувались усіма політичними, економічними та громадянськими правами.

Найбільш цинічним виявом апартеїду в ПАР було створення бан- тустанів - спеціально відведених територій для проживання окремих чорношкірих народностей ПАР та окупованої Намібії. Однією з офі­ційних причин їх формування була ідея створення для негритянських етнічних груп незалежних держав, у яких вони були б повноправними господарями. На практиці бантустани являли собою штучно створені резервації, розкидані по всій країні. Жоден з них не мав реальної неза­лежності.

Расистська модель етнополітики в її чистому варіанті (гітлерів­ська Німеччина, ПАР епохи апартеїду) та використання елементів цієї моделі в деяких країнах (США до 60-х років XX століття) зазнали краху. Сьогодні світове співтовариство засуджує будь-які прояви расизму. Історія свідчить, що така модель є не тільки непридатною на практиці, але й за своєю суттю суперечить засадничим принципам демократії та гуманізму.