2. % представників інших національних спільнот. Водночас, для 29,6 % жителів у т. ч. 15 % українців, 96 % росіян і 31 % представ­ників інших спільнот рідною є російська мова. І лише 57 % неукра-

   1. Див: Конституція України. К.: Вид. Паливода а. В., 2008. - 48 с. - с. 5.

   2. Там само. - с. 5.

їнців (окрім росіян) вважають рідною мову свого народу.⁴¹ Як бачимо, незважаючи на певну відмінність мовних уподобань та етнічної іден­тифікації, більшість громадян України визнають рідною мовою укра­їнську. Натомість аргументами на користь надання статусу другої державної російській мові є її фактичне поширення серед населення України (зокрема у східних та південних регіонах), значна кількість росіян в Україні, визнання російської рідною частиною представників інших (окрім росіян) етнічних меншин, наявність певної кількості українців, що визнають російську мову рідною тощо.

На думку українського дослідника П. П. Шляхтуна, «Україна є поліетнічною, але однонаціональною (мононаціональною) за складом населення країною. У ній проживають представники багатьох націо­нальностей, але є тільки одна нація в етнічному її розумінні - укра­їнська. Ця нація є титульною - від її назви походить назва держави. Відповідно, мова української нації є і має бути єдиною державною мовою в Україні. Для уведення в Україні російської мови як другої державної чи офіційної, на чому наполягають деякі політичні сили, немає об'єктивних підстав - через однонаціональний склад насе­лення країни і відсутність місця компактного розселення етнічної російської меншини».¹²² Існують також і інші аргументи на користь української як єдиної державної мови. Визнання російської другою державною мовою в сучасних українських умовах фактично означає визнання другої державотворчої нації (в етнічному розумінні) в Україні - росіян. Навряд чи це сприятиме консолідації країни та формуванню політичної нації в Україні. Досвід останніх виборчих кампаній свідчить, що питання другої державної мови аж ніяк не сприяє консолідації українського суспільства, навпаки поглиблює розкол в країні. Подібні аргументи стосуються також пропозицій щодо надання російській статусу офіційної (регіональної) в ряді регіонів України.

Наслідком надання російській статусу другої державної мови буде зміна фактичної двомовності (білінгвізму) що, в свою чергу, неминуче спричинить швидке витіснення української мови з офіційного спілку­вання, подальше звуження сфери її використання. У такому разі укра­їнська мова може перетворитися на суто декларативну державну мову. Незважаючи на те, що більшість населення України визнає рідною українську, вона ще й досі в багатьох сферах перебуває на другорядних позиціях. У деяких регіонах України, зокрема в Автономній Республіці Крим, кількість освітніх закладів з українською мовою викладання на сьогоднішні не може задовольнити усіх охочих.

У контексті мовного питання не варто забувати про реальну ситу­ацію з використанням мов інших національних меншин України. На сьогодні більшість із них потребують захисту, впровадження заходів, спрямованих на їх відродження тощо. Одним із наслідків полі­тики насильницької русифікації за часів СРСР є занедбаний стан рідної мови серед значної частини етнічних меншин України. Найбільш руси­фікованими залишаються греки (88,5 %), євреї (83 %), караїми (78 %), німці (65 %), білоруси (62,5 %), татари (59 %), литовці (58 %), вірмени (43 %), чехи й албанці (36 %).¹²³

Мовні проблеми в сучасній Україні мають вирішуватися з враху­ванням усіх можливих наслідків, варіантів розвитку подій. Як каже російська народна приказка, «семь раз отмерь - один раз отрежь». Можливо, найбільш оптимальним шляхом вирішення мовного питання в сучасній Україні є впровадження культурно-національної автономії для представників етнічних меншин. На користь цього шляху свідчить світовий досвід забезпечення прав етнічних меншин.

Сьогодні перед Українською державою в етнополітичній царині постають три основні завдання: інтеграція усіх без винятку пред­ставників етнічних груп, що проживають на території нашої держави, в єдину українську політичну націю (народ України); сприяння відро­дженню та розвитку української етнічної нації, її культури та мови як на території нашої держави, так і поза її межами; забезпечення всебіч­ного розвитку, захист прав представників національних меншин, що проживають на території України. Досягнення цих цілей, гармонізація інтересів усіх етнічних груп сприятиме розбудові суверенної, неза­лежної, демократичної, правової та соціальної української держави, формуванню громадянського суспільства, збереженню міжнаціональ­ного миру та злагоди, уникненню потенційних загроз виникнення етнополітичних конфліктів тощо.

Реалізація цих завдань виступає центральною метою української держави як головного вторинного суб'єкта етнополітики. Важливу роль у реалізації державної етнополітики відіграють вищі органи дер­жавної влади: Президент України, Кабінет Міністрів України, Вер­ховна Рада України. Як і в інших країнах, в Україні існують спеціальні органи, одним з напрямків діяльності яких є етнополітика. На сьогодні (2010 рік) таким органом є Державний комітет у справах національ­ностей та релігії, що у своїй діяльності підпорядковується та коорди­нується Кабінетом Міністрів України. Основним завданням Комітету є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері:

• міжнаціональних відносин, забезпечення захисту прав націо­нальних меншин України;

• депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну;

• організація прийому, облаштування та адаптації депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну;

• міграції, біженців та інших категорій мігрантів;

• участь у забезпеченні розвитку зв'язків із закордонними укра­їнцями та їх громадськими організаціями;

• сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку етнічної самобутності українців, які про­живають за межами держави, а також зміцненню їх зв'язків з Україною;

• координація підготовки і здійснення центральними та місце­вими органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення прав біженців, національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, а також у межах повноважень Комітету - прав інших категорій мігрантів.

Поряд з цими напрямками діяльності Державний комітет у справах національностей та релігії також виконує ряд функцій, пов'язаних з регулюванням релігійних та конфесійних відносин в Україні. Важ­ливу роль у реалізації державної етнополітики також відіграє ряд міністерств та відомств, зокрема

Міністерство культури і туризму України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство юстиції України, Державний комітет телебачення та радіомов­лення України та інші.

Проведення ефективної державної етнополітики, сформованої на засадах демократизму, неможливе без взаємодії органів державної влади та інших вторинних суб'єктів етнополітики - органів місце­вого самоврядування, політичних партій та громадських організацій, що представляють інтереси етнічних спільнот, національно-куль­турних товариств тощо. Лише координація діяльності та зусиль усіх без винятку суб'єктів етнополітики в Україні - як первинних, так і вторинних - здатна забезпечити врахування та узгодження інтересів усіх без винятку етнічних спільнот, представники яких проживають на території нашої держави.

106