3.4. Форми етнополітичної поведінки

Практичними виявами цілей та завдань держави як політичного інституту та недомінуючих етнічних спільнот в етнополітиці є різ­номанітні форми етнополітичної поведінки. Український дослідник О. М. Майборода визначає етнополітичну поведінку як «послідовність реальних кроків суб'єкта етнополітики у відповідь на виклик, що його кидає етнополітична ситуація, яка утворюється внаслідок діяльності всіх інших суб'єктів етнополітичного процесу».³⁰ Використання тієї чи іншої форми етнополітичної поведінки залежить, насамперед, від суб'єкта, засобів втілення та цілей, які прагнуть досягнути. Суб'єктами етнополітики, які реалізують на практиці різноманітні форми етнополі­тичної поведінки, виступають, з одного боку, держава, політичні еліти та політичні лідери, що діють від імені домінуючої етнічної спільноти; а з іншого - недомінуючі етнічні спільноти та політичні еліти і лідери, що представляють їхні інтереси. На думку автора, етнополітика, як і політика загалом, - це, насамперед, діяльність політичних еліт та полі­тичних лідерів, які стоять біля керма держави або очолюють непанівні етнічні спільноти. Саме ці гравці формулюють вимоги та мобілізують представників етнічних груп задля задоволення цих вимог. На жаль, дуже часто політичні еліти та лідери використовують етнічність у полі­тичні боротьбі задля задоволення власних меркантильних інтересів та владних амбіцій.

Залежно від засобів втілення та цілей форми етнополітичної пове­дінки поділяються на дві основні групи:

5. радикальні - спрямовані на кардинальне вирішення існуючих етнополітичних проблем (іноді навіть за допомогою насиль­ницьких засобів);

6. помірковані - спрямовані на поступове подолання та вирішення існуючих проблем, уникнення етнополітичних конфліктів та конфронтації, гармонізацію міжнаціональних відносин всере­дині держави. Застосовуючи помірковані форми, суб'єкти, як правило, ідуть на поступки вимогам інших акторів етнополі­тики.

Слід зазначити, що використання певних поміркованих форм етно­політичної поведінки в окремих випадках призводить до небажаних наслідків, не вирішує, а лише поглиблює міжетнічне протистояння. Наприклад, надання державою певній етнічній групі автономії, перехід від унітарної до федеративної форми державного устрою можуть обер­нутися зростанням сепаратизму, розколом держави тощо. Суб'єкти етнополітики, обираючи певну форму етнополітичної поведінки, мають брати до уваги усі можливі варіанти розвитку подій.

неза, 1996. - 942 с. - С. 492.

Поміркованими формами етнополітичної поведінки держави, політичних еліт та політичних лідерів, що діють від імені домінуючої етнічної спільноти, є втілення на практиці принципів етнічного плюралізму, заходи, спрямовані на міжетнічну інтеграцію, надання автономії, федералізація та нехтування державою вимог непанівних етнічних груп.

Етнічний плюралізм ґрунтується на визнанні права на збереження етнічної та культурної самобутності, рівності етнічних спільнот, їх вільному розвитку в усіх сферах суспільного життя. Втілення на прак­тиці принципів етнічного плюралізму полягає в охороні прав та забез­печенні групових та індивідуальних інтересів представників усіх етнічних спільнот певної держави. Принципи етнічного плюралізму є базовими у застосуванні на практиці мультикультурної моделі етно- політики.

Проведення політики, спрямованої на міжетнічну інтеграцію,

що передбачає зближення етносів-автохтонів, іноетнічних груп, які мешкають поряд з ними, з метою створення єдиної для всіх них полі- етнічної держави-нації. Цей процес, по-перше, не веде до їх злиття в єдине ціле і в ньому відсутнє насильництво. По-друге, інтеграція, як правило, відбувається як органічне злиття етнонаціональних об'єднань, оскільки вона ґрунтується на їх тривалому за історичним часом та близько-сусідським у географічному просторі співісну­ванні, не обтяженому історично укоріненою, перманентною міжет­нічною ворожнечею. По-третє, результатом інтеграції є виникнення певної культурної, духовної, соціально-економічної спільності (при збереженні основних етнічних рис її структурних етнокомпонентів). По-четверте, причинами до активної міжетнічної інтеграції є різного роду фактори (виникнення спільної зовнішньої небезпеки, доціль­ність з'єднання зусиль для вирішення історично назрілих спільних внутрішніх проблем). По-п'яте, інтегрування не обов'язково має здій­снюватись між генетично близькими етносами (Швейцарія, Бельгія).¹⁰¹

Надання певним етнічним спільнотам, що проживають в межах держави, права на формування власних автономних утворень (як правило, в межах їх компактного проживання) у формі національно- культурної, національно-територіальної та національно-державної автономії.

Федералізація держави як форма етнополітичної поведінки полягає у задоволенні вимог етнічних спільнот щодо забезпечення

¹⁰¹ Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2005. - 432 с. - С. 27-28.

їхнього суверенного статусу. Існують три основні шляхи федера­лізації: перехід від унітарної до федеративної форми державного устрою (Бельгія); перебудова уже існуючої федерації, суб'єкти якої сформовані за територіальним принципом, на федеративну державу, утворену за національно-територіальним або національним принципом формування суб'єктів; надання представникам певної етнічної групи можливості сформувати власне державне утворення в межах існуючої федерації (утворення Республіки Інгушетія у складі РФ в 1992 році). Метою федералізації є недопущення виходу зі складу держави її частин, уникнення сепаратизму, розвалу держави тощо. Однак, феде­ралізація (як і надання територіальної автономії) може призвести до цілком протилежних наслідків: політичні еліти непанівних етнічних спільнот можуть розглядати подібні заходи як перші кроки до здобуття незалежності і формування власної держави.

Відверте нехтування державою вимог етнічної групи з метою збереження статус-кво, який задовольняє панівну групу.³¹ Специ­фічність цієї форми етнополітичної поведінки полягає у її своєрідному перехідному характері. На відміну від попередніх форм, у цьому разі держава не йде на поступки вимогам недомінуючих етнічних груп, вона ігнорує подібні вимоги. Водночас, держава активно не протидіє вимогам непанівних спільнот, її відповідь не має радикального харак­теру. Використання цієї форми не вирішує проблему, а лише відкладає її розв'язання. Рано чи пізно держава змушена буде використовувати інші засоби вирішення проблеми. Однак в окремих випадках така форма етнополітичної поведінки може бути доволі ефективною. Її ефективність залежить, насамперед, від можливостей держави локалі­зувати наявні міжнаціональні суперечності шляхом переведення уваги етнічних груп на інші (наприклад, економічні) проблеми, здатності від­вертати увагу міжнародного співтовариства тощо.

Окрім поміркованих, держава та політичні еліти, що діють від імені панівної етнічної спільноти, можуть застосувати радикальні форми етнополітичної поведінки. До таких форм належать: колонізація, сегре­гація та усунення з політичної арени суб'єкта етнополітики шляхом геноциду, етноциду, примусової асиміляції, депортації.

Колонізація - заселення території проживання непанівної етнічної спільноти представниками інших етнічних груп (не обов'язково панівних). Метою колонізації є руйнація культури та суспільного ладу місцевого населення, формування багатонаціонального середовища в регіоні, зміна на власну користь етнодемографічнош балансу певної території. Цю форму активно застосовували ще в часи Стародавнього світу (афінські клерухії, римські поселення тощо). Політику колонізації щодо України проводили Польща, Російська імперія, Радянський Союз. Зокрема, в 30-тих роках XX століття колонізація представниками поль­ської національності західноукраїнських земель була одним із визна­чальних заходів етнополітики Республіки Польща .

Сегрегація - політика примусового розділення людей за расовою чи етнічною ознакою та обмеження прав представників певних етнічних груп. Сегрегація є однією з форм расової дискримінації.¹⁰³ Подібна політика може бути закріплена на законодавчому рівні (юри­дична сегрегація). Прикладом юридичної сегрегації є Нюрнберзькі расові закони та інші нормативно-правові акти нацистської Німеч­чини, закон «Про реєстрацію населення» ПАР епохи апартеїду, так звані «закони Джима Кроу» - неофіційна назва законів про расову сегрегацію південних штатів США (друга половина XIX - 60-ті роки XX століття). Ця назва походить від імені популярного чорношкірого комічного персонажа. Такі закони були прийняті у ряді південних штатів у відповідь на заходи федерального уряду щодо забезпечення прав чорношкірого населення. Останній з них був відмінений як некон­ституційний у 1964 році.

Відміна юридичної сегрегації не означає автоматичного знищення цього явища. Існує фактична сегрегація - прояви обмеження в правах, що не закріплені на законодавчому рівні, однак підтримуються з боку держави чи окремих посадовців.

Також сегрегація може існувати у двох основних формах - тери­торіальній та інституціональній. Територіальна форма полягає у створенні, як правило насильницьким шляхом, на спеціально від­ведених територіях ізольованих зон та поселень для представників певних етнічних чи расових груп. Метою подібних заходів є не тільки обмеження прав, але й встановлення перешкод для контактів з іншими етнічними чи расовими групами. Прикладами територіальної сегре­гації є формування єврейських гетто, бантустанів, індіанських резер­вацій у США тощо.

¹⁰³ Шляхтун П. П. Конституційне право: словник термінів.- К.: Либідь, 2005.- 568 с.-С. 477.

У багатьох країнах сучасні резервації виконують цілком інші функції. Сьогодні існування резервацій розглядається корінними мешканцями американських континентів і Австралії як необхідна умова збереження їх культурної та етнічної самобутності. Карди­нально змінилося ставлення з боку держави до індіанських резер­вацій. Наприклад, уряд США впровадив ряд заходів для забезпечення цивілізованого існування мешканців резервацій: розвиток місцевого самоврядування, економічні пільги та підтримка з боку держави, без­перешкодний в'їзд та виїзд корінних мешканців з резервації тощо.

Інституціональна форма сегрегації полягає у забороні чи обме­женні на законодавчому рівні змішаних шлюбів, створенні у різнома­нітних сферах суспільного життя паралельних закладів (школи) для представників різних етнічних та расових груп.

Найбільш радикальною формою є усунення з політичної арени суб'єкта етнополітики, який є ініціатором загрозливого виклику. Така мета досягається, як правило, шляхом геноциду, етноциду, примусової асиміляції чи депортації ініціатора виклику.³² Засоби цієї форми етнополі- тичної поведінки, зважаючи на її антигуманний характер та активне вико­ристання проти українського народу, заслуговують на детальний аналіз.

Депортація - примусове, насильницьке виселення з місця істо­ричного або постійного проживання окремих осіб чи груп осіб, які певним політичним режимом визнані соціально небезпечними.³³ Як засіб боротьби проти етнічних груп застосовується масове примусове їх виселення з подальшим розселенням у дисперсному (розсіяному) стані. Таким чином, етнічні спільноти втрачають здатність до консо­лідації на новій території проживання, зростає вірогідність їх розчи­нення серед місцевого населення. Масові депортації етнічних груп почали застосовувати ще в епоху Стародавнього світу («вавилонський полон» євреїв тощо). У XX столітті практика застосування депортації проти етнічних спільнот досягла свого розквіту. Масові депортації застосовувались турецькою владою проти вірмен у 1915 році, грецькою державою в 1922 році проти турецького населення та турецькою дер­жавою проти греків. За часів сталінської диктатури у Радянському Союзі масові депортації народів стали звичною практикою. З тери­торії свого історичного проживання сталінським режимом були висе­лені турки-месхетинці, чеченці, інгуші, кримські татари та деякі інші народи. Зазнали жахів депортації і українці. Тільки в у 1939-41 рр. з території Західної України було примусово виселено близько 550 тис. українців.¹⁰⁶ У 1947 році керівництвом Радянського Союзу та комуніс­тичної Польщі була проведена сумнозвісна операція «Вісла» - масова депортація з Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя україн­ського населення.

В окремих випадках з метою усунення керівників та активних діячів національних рухів може застосовуватися депортація за межі держави окремих представників політичної та інтелектуальної еліти етнічних меншин.

Найбільш поширеним засобом усунення з політичної арени є при­мусова асиміляція - процес насильницького насадження мови та інших елементів культури однієї етнічної спільноти іншій. Цей процес призводить до духовної смерті етнічної спільноти, втрати національної свідомості, остаточного поглинання одного етносу іншим.

Найбільш антигуманним засобом етнополітичної поведінки є геноцид. Цей термін вперше був використаний у 1944 році Рафаелем Лемкіним для означення політики знищення певних груп. У «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» Організації Об'єднаних Націй від 9 грудня 1948 року геноцидом вважаються такі дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

вбивство членів такої групи;

вчинення серйозних тілесних ушкоджень або розумового роз­ладу членам такої групи;

свідоме створення для означеної групи таких життєвих умов, які спрямовані на її повне або часткове фізичне знищення;

дії, що розраховані на перешкоджання народжуваності в серед­овищі такої групи;

насильницька передача дітей від однієї людської групи до іншої.¹⁰⁷

Попри те, що визначення геноциду з'явилося лише у XX столітті, подібна політика застосовувалася ще з часів Стародавнього світу та Середньовіччя. Протягом історії людства війни, захоплення та колонізація супроводжувались актами геноциду - прямим фізичним знищенням етнічних, расових та релігійних груп, перешкоджанням відтворення, насильницькою передачею дітей тощо. XX століття по праву може називатися століттям геноциду. Прикладами гено­циду у XX столітті є: масова різанина вірмен, організована турецькою владою в 1915 році (приблизно 1,5 мільйона загиблих); Голокост - масове знищення євреїв гітлерівською Німеччиною (6 мільйонів заги­блих); взаємна різанина народностей тутсі і хуту в Руанді 1994 року; етнічні чистки в колишній Югославії тощо.

Одним із найбільш масових та цинічних актів геноциду є органі­зація радянською владою Голодомору 1932-33 років в Україні. Вна­слідок злочинних дій комуністичного режиму, за різними оцінками загинуло від 2 до 9 мільйонів осіб. Український Інститут демографії та соціальних досліджень наводить більш точну цифру - 3 мільйони 941 тисяча осіб. Організація Голодомору в 1932-33 роках повністю підпадає під пункт «с» статті II «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» - свідоме створення для означеної групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне або част­кове фізичне знищення. Примусові реквізії хліба та інших продуктів, занесення населених пунктів у так звані «чорні дошки», жителі яких позбавлялися права на вільне пересування і, відповідно, будь-якого шансу вижити, продовження примусових вилучень продуктів хар­чування навіть тоді, коли українці тисячами помирали від голоду, приховування факту Голодомору від усього світу - все це свідчить, що цей пункт був виконаний радянською владою на «відмінно». Україна стала епіцентром великого експерименту будівничих кому­нізму. Основний удар взяли на себе українські села, де абсолютну більшість складали українці. Окрім території УРСР голод також лютував на Кубані та інших заселених переважно етнічними укра­їнцями територіях. Зазнали також жахів колективізації та штучного голоду представники інших народів Радянського Союзу.

Сьогодні в незалежній Україні проходять процеси відновлення історичної правди про геноцид 1932-33 років. Проводяться наукові дослідження, відновлюються імена невинно убієнних. У 2006 році Верховна Рада України прийняла закон «Про Голодомор 1932- 1933 років в Україні». У 2010 році набуло чинності рішення Апеля­ційного суду Києва про визнання винними в організації Голодомору керівників більшовицького тоталітарного режиму - Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича, П. Постишева, С. Косіора, В. Чубаря, М. Хатаєвича.

Цікаво, що навіть в сучасній Росії, керівництво якої активно виступає проти визнання подій 1932-33 років актом геноциду (а дехто взагалі заперечує штучний характер Голодомору), ряд науковців визнають Голодомор в Україні актом геноциду. Зокрема, Ю. П. Шабаєв та О. П. Садохін, аналізуючи практичні аспекти етнополітики Радян­ського Союзу, зазначають: «Вияви політики геноциду справді існу­вали в колишньому СРСР. Це стосується штучного голоду на Україні 1932-33 рр.»¹⁰⁸

У науковій літературі та публіцистиці поряд з терміном «геноцид» дуже часто використовується поняття «етноцид». Етноцид - різновид етнонаціональної політики (політичної поведінки), спрямований на знищення конкретного народу (етносу). На відміну від геноциду, який прагне до тієї ж мети шляхом фізичного винищення етносу, етноцид спрямований на її досягнення за допомогою комплексу заходів зі зруйнування системних зв'язків усередині народу, підштовхуючи його представників до переходу в іншу етнічну якість. Головна лінія в політиці етноциду - знищення основних ознак етносу (етнічної тери­торії, мови, культури, історичної пам'яті, і, нарешті, самосвідомості).¹⁰⁹ Етноцид, на відміну від геноциду, спрямований на знищення етнокуль­турної самобутності етнічної чи національної групи.

Непанівні етнічні спільноти також можуть застосовувати ради­кальні та помірковані форми етнополітичної поведінки. До останніх належать: добровільна асиміляція, добровільна етнічна акульту- рація та ізоляція.

Добровільна асиміляція полягає у добровільному сприйнятті мови і культури домінуючої етнічної спільноти та змішуванні з її пред­ставниками. Наслідком добровільної асиміляції є повне або часткове поглинання панівною групою представників етнічних меншин, сти­рання їх культурних та мовних особливостей.

Добровільна етнічна акультурація, в ході якої внаслідок взає­мовпливів етнічних культур відбувається сприйняття однією з культур (частіше малорозвиненою, втім трапляються випадки протилежного впливу) елементів іншої. Цей процес є результатом контактів між куль­турами, сприяє значному поширенню культурних явищ і, зазвичай, веде до часткової або повної асиміляції.³⁴

Ізоляція - самоусунення представників недомінуючих етнічних груп з політики, формування, в міру можливості, замкнених общин та мінімізація участі у політичному житті. В сучасному світі подібна форма етнополітичної поведінки майже не трапляється.

Однак не завжди непанівні етнічні групи застосовують подібні форми поведінки. Маючи достатньо високий рівень консолідації та етнічної свідомості, власну інтелектуальну і політичну еліту, розви­нену структуру національних організацій, амбіційних політичних лідерів тощо, етнічна група здатна на більш радикальні дії. Ради­кальними формами етнополітичної поведінки непанівних етнічних спільнот є: добровільна міграція, боротьба за досягнення автономного статусу, прагнення до федералізації, сепаратизм та іредентизм.

Добровільна міграція - переміщення представників етнічної спільноти в межах однієї держави (внутрішня міграція) або їх від'їзд за кордон (зовнішня міграція). Прикладами останньої є еміграційні процеси в Радянському Союзі - від'їзд на історичну батьківщину євреїв та німців, міграція з країн колишнього СРСР в Україну крим­ських татар тощо. Проте адаптація переселенців не завжди проходить легко, адже вони значно відрізняються від представників материн­ського етносу або місцевих жителів своїми культурними особливос­тями. Добровільна міграція може призвести до боротьби за ресурси між іммігрантами та місцевим населенням.

Боротьба за досягнення автономного статусу в різноманітних формах національних автономій.

Прагнення до зміни форми державного устрою з унітарної на феде­ративну, вимоги формування власного суб'єкта в межах уже існуючої федерації або перебудова частини суб'єктів федерації за національним принципом формування.

Однак, якщо попередні форми, незважаючи на свій радикальний характер, все ж таки спрямовані переважно на мирне вирішення про­блем у межах держави або виїзд за межі її території, то наступні форми несуть пряму загрозу цілісності держави.

Серед таких форм найбільш поширеним є сепаратизм - боротьба за вихід етнічної спільноти зі складу держави та формування влас­ного незалежного державного організму. В науковій літературі поряд з терміном «сепаратизм» часто використовується поняття «сецесія». Ці терміни навряд чи варто застосовувати як синоніми, адже сецесія - це відокремлення від держави її частини.³⁵ Таким чином, сецесія, на відміну від сепаратизму, не обов'язково пов'язана з боротьбою саме етнічної спільноти, це явище має ширший характер і вказує, власне, на процес виходу зі складу держави. У цьому кон­тексті доцільно вживати поряд з поняттям «сепаратизм» прикметник «етнічний» - в такий спосіб вдасться уникнути термінологічної плу­танини.

Менш поширеною, порівняно із сепаратизмом, формою етнопо- літичної поведінки є іредентизм - прагнення до об'єднання в єдину державу етнічної спільноти, представники якої проживають на тери­торіях, що перебувають під контролем інших держав. Можливі три основні сценарії іредентизму. У першому випадку, під іредентизмом розуміють прагнення до утворення власної держави бездержавною етнічною спільнотою, представники якої проживають в інших державах, однак вважають території власного проживання своєю етнічною батьківщиною. Прикладами такого варіанту іредентизму було прагнення до об'єднання в єдину державу українських земель, що перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій, сучасна боротьба курдів Туреччини, Іраку та Ірану за об'єднання в єдиній національній курдській державі тощо. Другий йаріант іредентистських прагнень передбачає об'єднання в одну державу декількох держав, заселених переважно представниками одного етносу. Приклади такого іредентизму - Об'єднання Федеративної Республіки Німеччина та Німецької Демократичної Республіки, Північного та Південного В'єтнаму, прагнення до утворення єдиної корейської держави. Нарешті, третім варіантом іредентизму є нама­гання приєднати до уже існуючої держави етнічно однорідних анклавів, які перебувають у складі інших держав. Прикладом подібного іредентизму було прагнення до возз'єднання Венеції з італійською державою в XIX столітті, приєднання в 1938 році Судетського регіону Чехословаччини, населеного переважно нім­цями, до Німеччини.

У науковій літературі іредентизм не завжди трактується саме в такому широкому значенні. Наприклад, американський дослідник Д. Горовіц визначав іредентизм лише як «приєднання етнічно одно­рідного населення та його прикордонної території до об'єднаної держави».³⁶ Натомість, для характеристики інших варіантів застосову­ється термін «етнічний уніонізм» - прагнення до об'єднання в єдиній державі розрізнених етнічних анклавів.

Іредентистські домагання можуть зазнати краху не лише через протидію держав, на територіях яких проживають представники одного етносу, а внаслідок інших факторів - економічних, полі­тичних, історичних, культурних тощо. Поєднання подібних фак­торів аж ніяк не сприяє об'єднанню Румунії та Молдови в єдину державу. Серед частини населення та опозиційної еліти Молдови поширена думка, що відсутність єдиної держави пояснюється, перш за все, небажанням правлячих кіл Молдови втратити владу. Нато­мість, противники об'єднання цих країн акцентують увагу на значних культурних відмінностях молдаван та румунів, існуванні окремих молдавського та румунського етносів. На думку багатьох сучасних дослідників, навряд чи варто сподіватися на об'єднання в єдину державу Албанії та Косова. Албанський етнос розділений на два основні субетноси - геги та тоски. Більшість тосків живе на тери­торії сучасної Албанії, натомість геги переважають у Косово. Окрім суто культурних відмінностей, існують також політичні причини, що заважають подібному об'єднанню. Еліти обох країн не дуже зацікав­лені в утворенні єдиної держави, адже це порушить баланс влади, загрожує руйнуванням усталених політичних зв'язків та відносин тощо. Подібний сценарій цілком вірогідний щодо Північної та Пів­денної Осетій. Внаслідок тривалого окремого історичного розвитку між північними та південними осетинами сьогодні існують значні культурні відмінності.