4.4. Демократія міжетнічної згоди

Особливістю демократії міжетнічної згоди є прагнення до подо­лання співвідношення «домінантна більшість - непанівні меншості» шляхом консенсусних процедур, надання кожній етнічній спільноті можливості брати участь у вирішенні загальнодержавних справ, формуванні горизонтально організованого правління. В основі демократії міжетнічної згоди лежить базовий принцип визнання кожної етнічної спільноти як важливої складової суспільства, заборони на аси­міляцію етнічних груп та їх представників. Суспільство - це мозаїка етнічних груп, кожна з яких має власні культурні відмінності, право на їх збереження та розвиток, свою частку владних повноважень, які розподіляються між групами на пропорційній основі. Якщо ліберальна демократія побудована на домінуванні індивідуальних прав, то в демо­кратії міжетнічної згоди набагато більшу роль відіграють колективні права етнічних груп. На відміну від етнічної демократії демократія між­етнічної згоди не передбачає існування домінантної більшості. Осно­вними суб'єктами політики у таких демократіях виступають політичні еліти та лідери, що представляють інтереси окремих етнічних спільнот.

Ідея та теоретична розробка демократії міжетнічної згоди (в шир­шому значенні консоціальної, демократії спільнот) належить сучас­ному американському досліднику А. Лейпхарту. Він вважає таку форму демократії найбільш оптимальним засобом вирішення проблем міжгрупової взаємодії в багатоскладових суспільствах. Під багатоскла­довим суспільством мають на увазі фрагментарну спільноту, кожен із сегментів якої має власні стійкі етнічні, релігійні, расові, культурні, мовні, ідеологічні особливості. Демократія спільнот (консоціальна демократія) є універсальним засобом подолання протиріч у фрагмен- тованих суспільствах, її принципи можуть успішно застосовуватись для подолання не тільки етнічних, але й, наприклад, стійких ідеоло­гічних суперечностей. Основні завдання демократії спільнот - пере­бороти розкол суспільства, налагодити взаємодію його сегментів, надати право кожному сегменту брати участь у здійсненні державної влади, зберегти особливості сегментів, забезпечити єдність держави, не допустити сповзання країни до авторитарного чи тоталітарного політичного режиму тощо. Вирішення цих завдань, на думку амери­канського дослідника, є цілком реальним: «Досягнути та підтримувати демократичне правління в умовах багатоскладового суспільства хоча і важко, однак цілком можливо. За демократії спільнот тенденції до відо­соблення, що наявні в багатоскладових суспільствах, врівноважуються установками на взаємодію та відповідною поведінкою лідерів різних сегментів суспільства».⁵²

А. Лейпхарт виокремлює чотири основні ознаки функціонування демократії спільнот: велику коаліцію, автономію сегментів, пропо­рційність та право вето. Велика коаліція - це формування коаліційних органів влади на основі угоди еліт та лідерів, що представляють інтереси різних груп. Вона може виступати у різноманітних формах, наприклад, як кабінет великої коаліції в парламентській системі, як «велика» рада чи комітет з широким обсягом дорадчих функцій, або велика коаліція за участю президента і вищих посадових осіб у пре­зидентській системі.⁵³ Створення такої коаліції знімає протиріччя «більшість-меншість», дає змогу запобігти виключенню меншин із системи влади.

Автономія сегментів полягає в самоврядуванні кожного з них у сфері власної виключної компетенції. Консоціальна демократія базується на чіткому розподілі сфер компетенції великої коаліції та її сегментів. До сфери самоврядування сегментів належать культура, освіта, певні національні особливості господарювання тощо. Одним із засобів забезпечення автономії сегментів може виступати федералізм або надання групам різних форм національної автономії.

Важливою ознакою консоціальної демократії є пропорційний принцип розподілу посад в органах державної влади та фінансових ресурсів. Основними засобами забезпечення цього принципу є пари­тетне представництво усіх груп у вищих органах державної влади та

125

свідоме завищення представництва спільнот, члени яких становлять меншість населення. Прикладом органу, створеного на паритетній основі, є бельгійський кабінет, який, відповідно до положень консти­туції 1970 p., має складатися з однакової кількості міністрів, представ­ників франко- та фламандськомовних частин населення (не рахуючи прем'єр-міністра), і в якому, таким чином, завищено представництво франкомовної меншості.¹⁴¹

Участь у великій коаліції не гарантує уникнення дискримінації прав однієї з груп, адже теоретично усі інші можуть об'єднатися проти неї. Задля уникнення подібного розвитку подій кожна група має право вето щодо рішень, які торкаються її найважливіших інтересів. Право вето є основною гарантією політичної безпеки групи, представники якої беруть участь у великій коаліції.

Оптимальне функціонування демократії спільнот можливе лише за наявності цілого ряду умов. А. Лейпхарт виокремлює дві основні та сім другорядних умов. Основними умовами є відсутність домінуючої більшості та значної соціально-економічної нерівності сегментів сус­пільства. До другорядних умов належать: приблизно однакова чисель­ність представників різних груп, що виступає запорукою забезпечення рівноваги сил; обмеженість кількості сегментів - це дає змогу спрос­тити переговорний процес. Оптимальний варіант такої кількості - три, чотири групи в одній державі; невеликі розміри країни; наявність зовнішньої загрози (уявної або реальної), що забезпечує посилення внутрішньої єдності; наявність єдиних для усіх груп спільних орієн­тацій, що пом'якшують уявлення кожної окремої групи. Підґрунтям формування спільних орієнтацій може виступати: забезпечення державної єдності; демократичні інституції; шанобливе ставлення до монарха та інституту монархії загалом; компактність розселення сегментів, яка дає змогу, якщо це необхідно, безболісно здійснити федералізацію держави; наявність історичних традицій досягнення компромісу та суспільної згоди.

В умовах саме демократії міжетнічної згоди як особливої форми міжгрупової взаємодії в етнічно фрагментарних суспільствах втілення цих принципів має певні особливості:

1) збереження етнічних спільнот і груп та заперечення політики асиміляції меншин;

¹⁴¹ Див: Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное ис­следование. - М.: Аспект Пресс, 1997. - 287 с. - С. 77.

1. рівний правовий та громадянський статус представників усіх без винятку етнічних спільнот та груп;

2. розподіл влади між етнічними групами, які беруть участь у формуванні коаліційного уряду, на основі угоди еліт;

3. пропорційний розподіл ресурсів (робочих місць, доступу до різноманітних сфер, бюджетних асигнувань);

4. визнання та дотримання культурних прав етнічних спільнот та груп (використання рідної мови, можливість навчання в наці­ональних школах, розвиток професійної художньої культури та ін.);

5. забезпечення територіальної чи інституціональної автономії етнічних спільнот;

6. стійка система консультацій та переговорів між етнічними елі- тами, спрямована на вироблення компромісів і угод, прийняття рішень, які задовольняли б усіх;

7. закріплення за етнічними спільнотами права вето щодо при­йняття рішень, які торкаються їх найважливіших інтересів.¹⁴²

Прикладами демократії міжетнічної згоди є Швейцарія, Бельгія, Канада, Ліван (1943-1973 pp.), Кіпр (протягом 1960-63 років), Чехос- ловаччина (1989-1992 p.).

На перший погляд, демократія міжетнічної згоди є оптимальною формою вирішення проблем етнічних меншин, узгодження інтересів більшості та меншості. Однак досвід її впровадження вказує на недо­ліки цієї форми демократичного врядування. Демократія міжетнічної згоди, попри бажання її творців, сприяє зростанню міжетнічної кон­куренції, що, в свою чергу, аж ніяк не сприяє інтеграції сегментів сус­пільства в єдину політичну та громадянську спільноту.

Демократія міжетнічної згоди не є ідеальним шляхом уникнення етнічних протиріч: приклади Канади (референдум 1995 року щодо незалежності провінції Квебек) та Бельгії (суперечності між фламанд­цями та валлонами, що час від часу виникають у королівстві) свідчать, що така система не здатна подолати усі існуючі протиріччя та супереч­ності. Найбільш показовим прикладом загальної слабкості демократії міжетнічної згоди є Чехословаччина, яка, незважаючи «на хрестома­тійне», за висловом А. Лейпхарта, втілення її засад проіснувала як єдина держава лише три роки (1989-1992). Загалом демократія між-

127

етнічної згоди не здатна зупинити політизацію етнічності та прагнення етнічної групи до побудови власної національної держави. На невідпо­відність між теорією та практикою демократії міжетнічної згоди вказує Д. Горовіц: «Практика свідчить, що незалежно від поглядів лідерів, які прагнуть до компромісу, коридор їх можливостей у питаннях етнічної композиції влади є надзвичайно вузьким. Прихильники компромісу дуже легко відтісняються екстремістами, як тільки останні почи­нають стверджувати, що відбувається зрада групових інтересів. Одним словом, немає такого механізму, який забезпечив би сприйняття та збе­реження спільних інститутів».⁵⁴

Приклади Лівану та Кіпру доводять нездатність демократії між­етнічної згоди протистояти зовнішнім загрозам. Як тільки у політичні відносини країни втручається інша держава (третя сторона), що під­тримує одну з етнічних груп, демократія міжетнічної згоди руйнується. Наслідком подібного втручання може бути розподіл держави та гро­мадянська війна.

Впровадження демократії міжетнічної згоди в чистому вигляді в сучасній Україні навряд чи доцільне. Етнічна палітра України не від­повідає вимогам А. Лейпхарта, адже її складають українська чисельно домінуюча більшість (77,82 %), найбільша етнічна меншина - росіяни (17,28%), які розселені дифузно, та інші, набагато менш чисельні етнічні меншини (разом 4,9 %). Втілення на практиці принципів демо­кратії міжетнічної згоди в сучасній Україні збільшує ризик поширення сепаратистських настроїв та тенденцій. Найбільш оптимальним варі­антом для України видається втілення на практиці принципів лібе­ральної демократії - формування єдиної політичної нації, що співіснує з певними елементами мультикультуралізму.

1 Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю. та ін. Етносоціологія: терміни та поняття. Наеч. пос. - IC: Вид. УАННП «Фенікс», 2003. - 280 с. - С. 10.

2 Римаренко Ю. І, Шкляр Л. Є., Римаренко С. Ю. Етнодержавознавство. Теореги- ко-методолопчні засади. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького HAH України, 2001.-264 с.-С. 23.

12

3 Гзлнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм. - К.: Таксон, 2003. - 300 с. - С. 91.

4 СмитД. Энтони. Национализм и модернизм: критический обзор современных теорий наций и национализма. - М.: Праксис, 2004. - 464 с. - С. 268.

5 Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. - К.: Либідь, 1999. - 352 с. - С. 84.

6 Друк за: Смит Д. Энтони. Национализм и модернизм: критический обзор современных теорий наций и национализма. - М.: Праксис, 2004. - 464 е. - С. 274.

7 Друк за: Сміт ЕнтоніД. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія.- К.: «К. І.С», 2004.-170с.-С. 54.

8 Шабаев Ю. П. Садохин А. П. Зтнополитология: Учеб. пособ. - М.: ЮНИТИ-ДАНА,

92005.-319 с.-С. 133.

10 Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2005. - 432 с. - С. 23-24.

11 Див: Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2005. - 432 с. - С. 207.

12 Друк за: Картунов О. В. Вступ до етиополітологіТ: Науково-навчальний посіб­ник. - К.: «Фірма "Крок"», 1999. - 300 с. -С. 200.

13 Сміт ЕнтоніД. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія.- К.: «К. І.С», 2004.- 170 с.-С. 16.

14 Див: Картунов О. В. Вступ до етнополітологи: Науково-навчальний посібник. - К.:

15«Фірма "Крок"», 1999. - 300 с. - С. 188-189.

16 Див: Конвенция о коренных народах, ведущих племенной образ жизни в неза­

17висимых странах. // Права человека: Сборник международных документов. - М.: Юри­

18дическая литература. - 1998. - С. 250-259.

19 Антонюк О. Б. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.- К.: МАУП, 2005. - 432 с. - С. 221.

20 Мицик В. В. Права національних меншин у міжнародному праві. - К.: ВПЦ «Київ­ський університет», 2004. - 287 с. - С. 50.

21 Друк за: Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз

22становища та перспектив розвитку / Республіканська Асоціація Українознавців (РАУ); Австрійський ін-т Східної та Південно-Східної Європи / В. Євтух (ред.).- К.: Інтел,

231994.-206 с.-С. 16.

24 Кимлічка В. Лібералізм і права меншин. - Харків: ЦОІ, 2001. - 176 с. - С. 32.

25 Там само. -С. 41-42.

26 Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2005. - 432 с. - С. 25.

27 Див: Шабаев Ю. П. СадохинА. П. Зтнополитология: Учеб. пособ. - М.: ЮНИТИ-

28ДАНА, 2005.-319 с.- С. 133-134.

29 М'язова І. Ю. Про місце та роль мультикультуралізму в комунікативному просто­рі // Філософські проблеми гуманітарних наук. - 2008. - № 12-13. - с. 156-160.- С. 156.

30 Мала енциклопедія етнодержавознавства / Ю. І. Римаренко (відп. ред.).- К.: Ге-

31 Мала енциклопедія етнодержавознавства / Ю. І. Римаренко (відп. ред.). - К.: Ге-

неза, 1996. - 942 с. - С. 492.

32 Мала енциклопедія етнодержавознавства / Ю. І. Римаренко (відп. ред.)- - К.: Ге- неза, 1996. - 942 с. - С. 492.

33 Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю. та ін. Етносоціологія: терміни та поняття. Навч. пос. - К.: Вид. УАННП «Фенікс», 2003. - 280 с. - С. 267.

34 Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2005.-432 с.-С. 29.

35 Шляхтун П. П. Конституційне право: словник термінів.- К.: Либідь, 2005.-

36568 с.-С. 480.

37 Див: Лойко Я /. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легі- тимність, діяльність: Монографія. - К.: ПЦ «Фоліант», 2005. -634 с. - С. 127.