66. Інститут омбудсмана

Формою парламентського контролю за дотриманням прав людини є діяльність інституту омбудсмана. Цей інститут перекладі із шведської перекладається як представник чиїхось інтересів. Інститут омбудсмана в різних державах має різну назву – парламентський комісар із справ адміністрації – Великобританія та Нова Зеландія, Парламентський посередник – Франція, Народний захисник – Іспанія, Народний адвокат – в Румунії, Уповноважений з прав людини – Польщі, РФ, Україні, Генеральний слідчий – в Замбії, Генеральний цензор – в Ізраїлі, Центральна комісія з нагляду – в Індії, Шахський інститут інспекції з організаційних питань в Ірані.

Бойцова: Правовий інститут омбудсмана – це персоніфікований, неформальний деполітизований інститут громадянського суспільства і держави, позбавлений адміністративних, імперативних повноважень, який використовує уявлення, думки, рекомендації в цілях захисту прав громадян і справляє морально-стимулюючий вплив на владу.

Лише у Швеції, звідки походить цей інститут омбудсман має серйозні інструменти реагування не порушення прав і свобод громадян. Там він може ініціювати розслідування щодо факту порушення прав громадян, і навіть ініціювати зняття з посади службової особи, яка порушила права.

В Україні Уповноважена з прав людини Карпачова не має реальних важелів. Але вона щороку виступає у Верховній Раді з доповіддю про стан дотримання прав і свобод громадян України. Ця доповідь перекладається на 3 мови і передається до керівних органів Ради Європи.

У найбільш розвинутих демократичних країнах інститут омбудсмена займає важливе місце в системі органів, що здійснюють контроль за діяльністю апарату управління і ефективно захищають права і свободи людини та громадянина від незаконних дій адміністрації. Вперше його було засновано у Швеції. З 1919 p. подібні посади почали запроваджуватись й в інших країнах. Учасники конфе-ренції ООН 1959 p. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу. У різних країнах існує понад 100 омбудсменів. В одних державах дана посадова особа іменується омбудсменом, в інших - посередником або парламентським уповноваженим з прав людини. Можна виділити певні ознаки, що об'єднують усіх омбудсменів: 1) незалежне становище в системі державних органів; 2) незмінюваність протягом усього строку повноважень парламенту, який її призначив; 3) відкритість та доступність для усіх громадян, які потребують захисту своїх прав і свобод; 4) відсутність формалізованих процедур розгляду скарг і звернень; 5) безоплатність надання допомоги; 6) зв'язаність не тільки правовими нормами, а й уявленнями про справедливість і «здоровий глузд». Нині у світі існують дві моделі інституту омбудсмена - шведська та англійська. У Швеції є чотири омбудсмена - шеф-омбудсмен, омбудсмен юстиції, омбудсмен, що здійснює нагляд за збройними силами та відносинами з різними цивільними структурами, і омбудсмен з нагляду за законністю в галузі соціального забезпечення та податків. Повноваження омбудсмена у Швеції є досить широкими. Він має право: 1) пред'являти обвинувачення державним посадовим, а віднедавна і муніципальним особам; 2) доступу до будь-якої документації; 3) одержання інформації з будь-яких джерел. У Великобританії інститут омбудсмена запроваджено у 1967 р. Законом про парламент-ського комісара з адміністративних питань (парламентського омбудсмена). Згідно з цим доку-ментом омбудсмена наділено статусом, рівнозначним статусу судді Високого суду. Він приз-начається на посаду королевою і має право займати її до досягнення 65 років. До його компетенції входить розгляд скарг громадян на будь-які дії центральних органів виконавчої влади, якщо вони не можуть бути оскаржені в суді або трибуналі. Колишні європейські соціалістичні держави намагаються під час запровадження інституту омбудсмена пристосувати його до своїх умов.

Мета функціонування служби Уповноваженого Верховної Ради України: забезпечення повної реалізації людиною своїх прав, свобод, інтересів і потреб. Для досягнення цієї мети український омбудсмен наділений парламентськими контрольно-наглядовими повноваженнями та законодавчими повноваженнями (сприяти приведенню законодавства України про права і свободи людини та громадянина відповідно до Конституції України). Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначається і звільняється з посади парламентом. Проте в Україні існує особливо ускладнений порядок висування та затвердження кандидатур на дану посаду. Кандидат на цю посаду повинен мати досить високий рейтинг і загальне визнання в суспільстві. Ще один принцип функціонування інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини - це допоміжний характер його діяльності. Уповноважений здійснює свою діяльність поряд з іншими існуючими спеціалізованими органами захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, при цьому жодною мірою не підміняючи та не замінюючи їх. Деполітизація інституту Уповноваженого зміцнює незалежне становище даного органу від впливу численних політичних сил українського суспільства і зберігає об'єктивність і неупередженість суб'єктивного ставлення українського омбудсмена до осіб різноманітних партій. О. не може бути членом будь-якої політичної партії. Дотримання несумісності даної посади з виконанням іншої роботи. Водночас заняття науковою, творчою та викладацькою діяльністю не тільки не забороняється, але і підтримується державою. Право використовувати у своїй діяльності норми міжнародного законодавства дозволить Уповноваженому виявляти прогалини правової бази України, а право законодавчої ініціативи дасть йому реальну можливість для удосконалювання й адаптації законодавства України про права і свободи особи відповідно до правової бази країн розвинутої демократії світу та Європейського Союзу. В Україні інститут омбудсмена функціонує з квітня 1998 p. Нині йде процес його становлення. Першій Уповноваженій Н.Карпачовій доводиться не тільки вирішувати проблеми, пов'язані з захистом прав і свобод людини та громадянина, а й розв'язувати фінансові та технічні проблеми, невирішеність яких на державному рівні ставить під сумнів подальший розвиток цього інституту. Таким чином, інститут омбудсмена - це ефективний, дійовий засіб, за допомогою якого людина може добитися відновлення її порушених прав і свобод, насамперед конституційних.

Питання 68. Послання Гл.Д-в і тронні промови

Послання глави держави, це щорічна промова Президента до Праламенту Країни з метою виловлення свого бачення розвитку країни. Як правило, така практика є дієвою в президентських республіка, де президент не має права Закон. Ініціат. Та може виловитися у ході таких промов. Яскрави прикладои у застосуванні цієї функції США. В Україні також президент щорічно звертається до Парламенту із промовою, проте за умов Парламентарно-президентської республіки, такі послання не є дієвими.

Після загальних виборів починається чергова сесія Парламенту. Формально Парламент відкривається Сувереном, який вважається джерелом влади Парламенту, за сорок днів до початку роботи. У день, оголошений королівською прокламацією, дві Палати збираються на своїх місцях. Після цього члени Палати громад покликаються до Палати лордів, де Лорди-комісари (представники Суверена) пропонують їм обрати спікера. Члени Палати громад голосують, а наступного дня повертаються до Палати лордів, де Лорди-комісари затверджують результати голосування і оголошують, що новий спікер затверджений Сувереном від його імені. У наступні декілька днів Парламент складає присягу на вірність (Oath of Allegiance). Після того як члени Парламенту з обох палат склали присягу, починається церемонія відкриття парламенту. Лорди займають свої місця у Палаті лордів, простолюдини стоять біля Палати лордів, а Суверен займає своє місце на троні. Після цього Суверен читає тронну промову, зміст якої визначається міністрами корони, намічаючи законодавчий порядок денний на наступний рік.Після цього кожна палата починає свою законодавчу роботу. За звичаєм, перед обговоренням законодавчого порядку денного, у кожній палаті pro forma вноситься білль: Select Vestries Bill у Палаті лордів і Outlawries Bill у Палаті громад. Ці біллі не стають законами, вони, в основному, є підтвердженням права кожної палати обговорювати закони незалежно від корони. Після внесення цих біллів, кожна з палат упродовж декількох днів обговорює зміст тронної промови. Після того, як кожна з палат надсилає свою відповідь на тронну промову може початись звичайна робота парламенту. Кожна з палат призначає комітети, обирає посадових осіб, приймає резолюції та опрацьовує законодавство.

Серед форм парламентського контролю за урядами можна також назвати прийняті в деяких країнах регулярні обговорення їхніх звітів. Прик­ладом такої практики є робота палат парламенту Швейцарії. Уряд щороку складає звіт про свою діяльність і передає його до парламенту. У парламенті звіт спочатку вивчають постійні комісії, а потім обговорюють самі палати.

 Різновидом подібних звітів є так звані тронні промови монархів, які готуються урядами і проголошуються на початку сесій парламентів. Після проголошення такої промови у нижніх палатах парламентів відбуваються дебати із загальних питань урядової політики. Характерно, що форма трон­ної промови прийнята не тільки у Великобританії та в деяких інших євро­пейських парламентарних монархіях, а й у колишніх домініонах, зокрема в Канаді. Тут з тронною промовою виступає генерал-губернатор.

Питання 67. Політична відповідальність Уряду

Важливе значення для характеристики урядів і з'ясування природи взаємозв'язків органів законодавчої і виконавчої влади мають питання конституційної відповідальності. Сюди насамперед слід віднести політичну відповідальність уряду перед парламентом і відповідальність у порядку так званого імпічменту або в рамках подібних до нього процедур. Політичну відповідальність уряду перед парламентом нерідко називають парламентською відповідальністю, пов'язуючи це її визначення з тим, що всі відповідні процедури відбуваються у представницькому органі. Можливість такої відповідальності припускається в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління. В президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій.

політична відповідальність уряду значною мірою суб'єктивна. Згідно з самою ідеєю власне політичної відповідальності уряду, останній здійснює свої функції до тих пір, поки його діяльність задовольняє парламент. При цьому уряд діє за власним правом, і його члени не розглядаються як довірені особи парламенту, що виконують його волю. В дійсності характер і значення такої відповідальності визначаються реальними політичними інтересами.

У конституційній теорії і практиці відомо два різновиди власне політичної відповідальності уряду - колективна та індивідуальна. Питання про їх взаємозв'язок звичайно не регламентується у праві і має бути віднесене до сфери реальної політики. В Іспанії, Казахстані, Росії, ФРН, Чехії, Японії та в деяких інших країнах припускається тільки колективна відповідальність урядів.

Аналізуючи проблеми власне політичної відповідальності уряду, слід зазначити, що своєрідною противагою праву постановки питання про недовіру уряду вважається право розпуску парламенту. У співвідношенні цих прав зовні встановлюється ніби рівновага між представницьким органом і урядом.

Згідно з положеннями конституцій, прийнятих у країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами правління, право розпуску парламенту (звичайно його нижньої палати) належить главі держави. Однак майже завжди здійснення цього права главою держави зумовлене діяльністю уряду та її оцінкою в парламенті.

Звичайно глава держави не має реальних можливостей виступати в ролі арбітра між парламентом та урядом і майже автоматично розпускає парламент за поданням прем'єр-міністра. Однак виникають ситуації, коли розклад партійно-політичних сил у парламенті уможливлює існування лише коаліційного уряду, а парламентські фракції не можуть дійти згоди. Тоді глава держави може відіграти вирішальну роль не тільки у формуванні такого уряду, а й у вирішенні питання про розпуск парламенту.

залишаючись в цілому конституційним засобом врегулювання відносин між представницьким органом і урядом, розпуск парламенту набув якостей більш загального інституту. Його значення поширюється на всю сферу міжпартійних і внутрішньопартійних парламентських відносин. Сам факт розпуску представницького органу призводить до такої суспільно-політичної події, якою є парламентські вибори.

процедури притягнення до конституційної і кримінальної відповідальності суб'єктів виконавчої політичної влади реалізуються завжди за участю парламентів. Нерідко ця участь має важливе і навіть вирішальне значення. Наявність у конституціях і законодавстві відповідних процедур слід пояснити намаганням правлячих кіл збалансувати головні компоненти державного механізму, якими є органи законодавчої і виконавчої влади.