58. Поняття «парламент» без «парламентаризму»

Парламентаризм залежить від політичного режиму: за умов авторитарного та тоталітарного режимів при наявності парламенту може бути відсутній парламентаризм

В теорії політичної науки використовуються два споріднені по­няття — «парламент» та «парламентаризм». Під парламентом прийнято розуміти вищий колегіальний орган представницької влади, головна функція якого полягає у прийнятті законодавчих актів — законів та кодексів. Парламент (від фр. parler — говорити) — це представниць­кий орган законодавчої влади держави. У деяких державах пред­ставницькі органи законодавчої влади називаються легісла-турами (від лат. lex, legis — закон і latus — внесений, установ­лений). Представницький характер парламенту означає, що він представляє народ, є колегіальним і формується шляхом вибо­рів. Колегіальний характер парламенту полягає у його складі та принципах діяльності. Як виборний і колегіальний орган держав­ної влади парламент відрізняється, відповідно, від уряду, який та­кож є колегіальним органом, але не формується шляхом виборів, і глави держави — президента, який також обирається, але є од­ноособовим органом. Сучасний парламент — загальнодержавний представницький орган, головна функція якого в системі розподілу влад полягає у здійсненні законодавчої влади»⁷².

Натомість інститут парламентаризму передбачає «його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне становище в системі вищих орга­нів державної влади. Парламентаризм не може існувати без парламенту, його основою є саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм водночас є такою властивістю парламенту, якої він може і не мати. Парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що є характерним для авторитарних і тоталітарних режимів.

Отже, розглянувши у найбільш загальному вигляді поняття пар­ламенту та парламентаризму, доходимо висновку, що: а) між цими поняттями є спільне і відмінне. Якщо парламент — це вищий орган представницької влади, що формується шляхом виборів, то парламен­таризм — це система організації влади, за якої представницький орган посідає ключове місце в системі розподілу влади; б) прямого причинно- наслідкового зв'язку між бікамеризмом та федералізмом на сьогодні не існує. в) парламент як інститут законодавчої влади та вищий орган представниць­кої гілки влади може існувати за будь-якої політичної системи, форми правління та політичного режиму. Але парламентаризм як система влади може існувати лише за умов його домінуючої ролі в політичній системі суспільства.

58. Контрольні органи парламенту.

1) Запитання до гл.уряду або окремих міністрів з боку пар-рів. Хоча ця практика вперше була розроблена у Палаті общин Великобританії у 1849 р., зараз вона застосовується по всьому світу.

Юридичний засіб запитань означав право депутата на звернення до члена уряду з метою отримання певної інф-ії, що упереджувало прийняття певних рішень урядом. Таким чином запитання як форма п.кон-лю були ефективним у випадку оприлюднення небажаної для уряду інф-ії, на підставі якої приймалось рішення.

Найбільш відомою є усна форма парламентських запитань, коли члени опозиції задають питання вищим урядовцям з політичних питань під час зустрічей, які називаються “час для запитань”. Час для запитань — це динамічний та дуже відкритий процес. Широкий загал та ЗМІ також виявляють підвищений інтерес до цього аспекту роботи парламенту, особливо у випадку британської Палати общин. Однак це справедливо не для всіх держав. У Франції трансляції часу запитань збирають дуже вузьку аудиторію та мають мінімальний політичний вплив.

Час для запитань виконує дві основних цілі. Одна ціль — це контроль. Примушуючи керівників парламенту відповідати на запитання, рядові депутати та широкий загал можуть вивчати (і згодом приймати відповідні рішення) урядову політику. Друга мета є політичною. Запитання дають нагоду і правлячим, і опозиційним партіям відстояти свої погляди з того чи іншого питання, часто від імені зацікавленої громадськості.

Усні питання — це не єдина форма парламентських запитань; письмові питання також стали важливою частиною процесу. Формати письмових запитань відрізняються

Дні уряду дозволяють членам парламенту вчасно отримувати необхідну інформацію про напрямок та ефективність урядових програм, включаючи роботу урядових агентств та адміністрацій

2) Запити (або інтерпеляції –лат. «переривання промови»). Особливості – тягне за собою загальні дебати в парл-ті, тягне за собою пол..санкцію, оскільки будь-які запити депутатів є наслідком прийняття певної резолюції, наслідком інтерпеляції може бути застосування до уряду питання про недовіру. Подібні до усних парламентських питань, що задаються у ході часу для запитань. Однак, тоді як запитання є скоріше формою миттєвої взаємодії, покликаною підкреслити відмінності між урядом та опозицією, запити мають викликати повне обговорення питання або окремого випадку неналежного виконання посадових обов’язків міністром. Запити час від часу приводять до видання офіційної постанови парламенту. У цих випадках депутат, який направив запит, робить подання про невиконання посадових обов’язків міністром та про його звільнення. Однак зазвичай про-урядова більшість голосує проти таких пропозицій. У Німеччині існує як письмова, так і усна форма запитів. Остання форма, яка називається “загальними запитами”, стосується питань загальної політичної ваги і направлена на ініціювання відкритого обговорення. На відміну від цієї форми, “специфічні запити” стосуються деталізованої інформації щодо конкретного політичного питання. Обидві форми має підписати парламентська група у складі не менше 34 депутатів. В Індонезії для подання запиту вимагаються підписи принаймні 10 депутатів з двох партійних фракцій. У Бельгії депутатський запит може подати один депутат.

3) Пропозиція – за юр.змістом як форма парлюконтолю-проект резолюції, який готується пар-ом стосовно того чи іншого питання, що готується урядом. Дається позиція шляхом обговорення в п-ті проекту данної пропозиції.

4) Постанова питання про довіру уряду або внесення резолюціх про недовіру- досить складна конят.закріплена процедура, не може бути з будь-якого питання і прводу. Ця процедура більш поширена у країнах з коаліційними урядами, фракційна природа яких час від часу змушує одну або більше партій виходити зі складу та голосувати проти уряду. Успішне голосування по вотуму недовіри, природно, викликає політичне потрясіння. Успішне голосування по вотуму недовіри може викликати значну нестабільність, оскільки уряди постійно змінюються (яскравим прикладом є Італія). Щоб уникнути цих ускладнень, деякі країни пішли за прикладом Німеччини та встановили “конструктивний вотум недовіри”. Згідно з цим положенням, передбаченим статтею 67 Основного Закону Німеччини, вимагається, щоб у пропозиції про вотум недовіри також наводилося ім’я нового прем’єр-міністра (або Канцлера). У деяких країнах, таких як Канада, кожне голосування з політичних питань потенційно може перетворитися на голосування про недовіру уряду. Іншими словами, традиція жорсткої політичної лояльності вимагає, щоб партія більшості підтримувала усі урядові пропозиції. Якщо цього не відбувається, уряд втрачає довіру парламенту. Ця практика не подобається деяким рядовим членам парламенту як така, що “розхолоджує” парламентську критику.

В Угорщині та Польщі вотум недовіри може бути висловлений окремому міністру, і таке рішення буде оцінкою не загальної урядової політики, а скоріше ефективності роботи конкретного посадовця.

5) Регулярні звіти урядів та окремих міністрів за свою діяльність. Сюди також відносять послання президента до пар-ту і тронні промови монархів.

6) Створення постійних, спеціальних та тимчасових слідчих комісій та комітетів. Предметом розслідування є резонансні справи стосовно діяльності уряду чи гл.д-ви стосовно того чи іншого питання.

7) Парламентські слухання – на них, як правило,запрошуються представники вик. Влади. А також громадськості стосовно необхідності змінити політику уряду стосовно окремого питання.

8) Фінансовий контроль – контроль за дохідною і видатковою частиною держ.бюджету. Ця функція передбачає звіт уряду за виконання бюджету або фінансовий контроль спец.створеним фінансовим органом (лічильна, рахункова палата, генеральний аудитор).

9) Діяльність уповноваженого з прав людини. Ця посада вперше виникла у Швеції у 1809 р. Уповноважений з прав людини є незалежним та незаангажованим службовцем, який розслідує скарги на дії уряду та напряму звітує парламенту. Омбудсман - посадова особа, на яку покладено функції здійснювати контроль за дотриманням прав і інтересів громадян.