А. Лекційний курс

Лекція (від лат. — читання) — систематичний, послідовний виклад навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методів науки. Лекції бувають навчальними (одне з основних форм навчального процесу й один з основних методів викладання у вищому навчальному закладі) і публічними (одна з основних форм пропаганди й поширення наукових знань). Головними вимогами до лекції є: науковість, доступність, єдність форми й змісту, емоційність викладу, органічний зв’язок з іншими видами навчальних занять — семінарами, самостійною роботою тощо.

Лекційний метод навчання полягає в систематичному усному викладі професором або доцентом розділу науки чи навчального курсу. До речі, лекція вперше почала застосовуватися в середньовічних університетах у формі читання й коментування викладачем тексту якоїсь книги, а характер усного викладу навчального курсу лекція набула у ХVІІІ столітті.

Лекції мають такі переваги над іншими формами навчання: творче спілкування лектора з аудиторією, співтворчість, емоційна взаємодія, дуже економний спосіб отримання у загальному вигляді основ знань; активізує творчу діяльність (якщо добре зрозуміла і уважно прослухана).

У даному навчально-методичному посібнику подано основні відомості для лекційного матеріалу. Повний зміст лекції міститься у підручнику. Тому цей посібник потрібен скоріше для повторення матеріалу, ніж для його вивчення. Хоча схематичний опис таких видів культур як кармічна, філософська, наукова, інтуїтивна, математична подані вперше.

Загальна частина розділ і. Методологія юридичної деонтології

1.1. Культура особи

Культура (від лат. — обробіток ґрунту, розвиток, виховання, освіта, шанування) — це сукупність матеріальних і духовних надбань людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності (те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою). Культура є не стільки продуктом людської діяльності, скільки сукупністю умов, в яких ця діяльність може здійснитися. Культура розглядається у таких сферах: мораль, звичаї, мова, писемність, характер одягу, поселення, економіка, техніка, мистецтво, релігія, судочинство, суспільно-політичний устрій, виховання і т. д. Відрізняють культуру тіла людини від її культури душі і культури духу.

Невіддільним від поняття “культура” є поняття “цивілізація”. Воно не тільки означає рівень суспільного розвитку матеріальної та нематеріальної культури, а й вказує на історичні типи культур. Поняття “цивілізація” змістом наближається до поняття “культура”, та все ж вони різні.

Культура має постійно підживлювати цивілізацію, інакше остання заперечуватиме, руйнуватиме культуру, нехтуватиме нею. Цивілізація є тимчасовим явищем і означає перетворену людиною, окультурену природу, засоби цього перетворення, соціальну культуру, людину, яка засвоїла духовну та інші види культур. Культура — загальнолюдське надбання, вона виступає своєрідним кодом, матрицею цивілізації.

Загалом рівень цивілізації не обов’язково збігається з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована на безперервний духовний, а цивілізація, як правило, — на фізичний розвиток членів суспільства. Причина криється в тому, що нехтується використання здобутків окремих видів культур. Це бачимо на прикладі того, що культуру творять етноси, а цивілізацію — нації. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого правопорядку потрібно враховувати культурний чинник.

Культура особи — це максимальні якісні, індивідуальні здобутки людини у матеріальній і духовній сферах та впровадження набутих цінностей у її життєдіяльність.

Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колективними, суспільними досягненнями, інакше вони можуть виявитися не потрібними, марними.