Особлива частина Розділ 6. Аспекти духовно-національного почуття юриста

6.1. Духовна культура юриста

Духовна культура юриста – це сукупність засвоєння тих норм духовного права, оволодіння сукупністю духовних надбань людства у галузі науки, освіти, мистецтва та реалізацію цих цінностей у правових нормах на практиці.

Принципи: державність, моральність, догматичність, інтелектуальність, людяність, глибинність, поглинання, безмежність, відвернення від матеріального.

Функції: збагачення юристів гуманістичним світоглядом; формування духовних резервів нації; здійснення духовного відродження юристів; розвиток власних духовних вартостей; наповнення законів духовним змістом; сприйняття духовного змісту; виконання юристами духовної місії; поширення і розширення духовного простору юридичної діяльності; осмислення законів духовного світу; запобігання духовним потрясінням; управління внутрішнім життям юриста.

Довідка:дух — це потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється в середині діяльності. Дух характеризує самоздійснення суб’єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Дух зберігає і захищає життя, підвищує, удосконалює (“одухотворює”) тілесну діяльність. Він може це робити, тільки витісняючи життєві спрямування. Так, дух порушує гармонію органічного і протилежний тенденції життя удосконалювати людський вид шляхом жорстокості, що полягає в тому, що б не давати можливості слабким різновидностям брати участь у продовженні роду. Інколи він так сильно обтяжує індивіда, що починає страждати тілесне життя: висококультурні сімейства вимирають, якщо їх кров не оновлюється за рахунок сфери, не обтяженої духом.

До атрибутів духу належать: активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; безпечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями та розуму суб’єкта; свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу.

Звідси:людина має триєдину антропологічну природу, яку можна подати у вигляді формули-схеми:

,

де Ю — особа юриста, — тіло,— душа,— дух,— любов. Величини,,,— векторні, спрямовані на регулювання дій юриста (стрілки вказують напрями впливу). Любов є основою формування уявлень про право, де пріоритетним виступає природне право.

Примітка:внаслідок появи людини у природі виникає духовне право. Духовне право юрист створює для себе особисто на основі сприйнятих норм природного права. Буття людини визначає абсолютне духовне право, а людське існування — відносне духовне право. Буття полягає у створенні людиною для себе захисту (потенційні можливості), що забезпечують життєдіяльність в умовах природних законів. Потенційні можливості, як абсолютність, розраховані на виконання людиною законів природи для свого розвитку. Або, людина створена так, що природні закони її повинні формувати еволюційно. Це і є абсолютне духовне право, в якому зафіксовані правові джерела існування.

Нюанс:людина є мікрокосмосом, мікрокопією Всесвіту. Людина входить у світ, але і світ входить у людину.