4. 3. Поняття природного права

Людина своїми думками, почуттями та діями безпосередньо впливає на природні процесі. Не розуміючи якостей цих впливів, вона може порушити природний баланс, красу. Це пояснюється тим, що кожна людина є мікрокопією Всесвіту. Процеси, які відбуваються у Всесвіті, аналогічні процесам, які відбуваються в організмі людини, її психіці тощо. Життя конкретної людини — це певна функція Всесвіту. Тому природне право випливає із самого Всесвіту, людського розуму і є імперативом, який стоїть над державою і позитивним законом. Природне право, яке випливає із духу людини — це певні можливості (фізичні, економічні, політичні, культурні, особистісні), які забезпечують гідне існування людини у Всесвіті як фізичної, культурної, політичної істоти та її збереження, розвиток як особистості, індивідуальності з власними психо-емоційним сприйняттям світу.

Природне право як система норм (у вузькому розумінні) — це сума законів природи і біологічного розвитку людини, які забезпечують функціонування Всесвіту.

Природне право як система норм (у широкому розумінні) — це сума метафізичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватись людина у підтриманні онтологічних принципів світопорядку з постійним трансцендентальним обґрунтування власної свобідної волі з метою активного гармонійного самозбереження у Всесвіті.

Природне право як наука (у вузькому розумінні) — це вчення про правову обґрунтованість і гарантії державного й міжнародного захисту прав людини, нації та інших суб’єктів суспільного життя в існуючій політичній системі.

Природне право як наука (у широкому розумінні) — це вчення про філософію правової культури, її онтологію та гносеологію, синергетичні правові процеси, правову красу для морального обґрунтування свобідної волі людини у правовому просторі.

Норми права є тими постулатами природи, які людина свідомо вибирає для своєї поведінки під контролем власної совісті. Завдяки цим нормам формується належне й потрібне, забезпечується дієвість онтологічних засад, очікується необхідна правова гармонія в суспільстві та Всесвіті.

Розділ 5. Деонтологічна правосвідомість та обов'язки юриста

5.1. Поняття деонтологічної правосвідомості юриста

Свідомість досліджують різні науки — психологія, філо­софія, соціологія. Певною мірою результати дослідження залежать від стану розвитку цих наук.

Свідомість — це вищий рівень психічного відо­браження людиною дійсності, її реалізація в узагальнених образах і поняттях. Досить часто поняття “свідомість” ототожнюється з ін­шими поняттями, насамперед з такими, як “душа”, “сум­ління”, “пам’ять”, “знання”, “досвід”, “інтелект”, “розум” тощо.

Зокрема, різниця між свідомістю і сумлінням полягає у тому, що сумління конкретно виявляється у практичній діяльності чи поведінці, а свідомість інколи має прихований характер. Крім цього, свідомість зумовлює су­мління, тобто свідомість первинна, а сумління — похідне.

Стосовно понять “пам’ять”, “інтелект”, “розум” можна зазначити, що з їх допомогою (як і з допомогою інших пси­хологічних понять) у людини формується свідомість. Різновидів свідомості не існує, за винятком правової і релігійної.

У юридичній діяльності свідо­мість є розумінню вищої етики людини. Свідомість дає змогу правникові осмислювати вищі зако­ни духовного світу, формувати духовні думки, розуміти ду­шевні якості інших людей, впливати на тіло через дух і ду­шу, розуміти причини й наслідки втрати земних благ та ін.

Правосвідо­мість— це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсного або бажаного права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей як до правомірних чи неправомірних

Правосвідомість особистості— це така форма відображення правових явищ, яка включає пси­хічні, інтелектуальні, емоційні й вольові процеси та стани: знання чинного права і законодавства, правові вміння і на­вички, правове мислення, правові емоції й почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання та наста­нови, які синтезуються в прийнятих рішеннях і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяльності й поведінки у сфері правовідносин.

Правосвідомість ґрунтується на інформації, яку юрист повинен усвідомити. Однак він усвідомлює не всю інформацію. Неусвідомлена інформація надалі виступає як значний потенціал для усвідомлення, тобто стає в нагоді у потрібний момент.

Існують зовнішні та внутрішні структурні елементи індивідуальної правосвідомості. До зовнішніх елементів належать: правові знання; повага до права, закону на основі правових переконань; соціально-правова активність особи, а точніше, готовність (установка) до такої діяльності та поведінки. Внутрішні елементи — це: інтелектуальні (раціональні) процеси і стани; емоційні про­цеси і стани; вольові процеси і стани.

Деонтологічна правосвідомість (як частина правосвідомості) передбачає передусім усвідомлення юристом свого призначення і власної соціаль­ної й моральної відповідальності.

Деонтологічна правосвідомість — це інтелекту­альна власність юриста, оскільки вона пов’язана з інтелек­том та моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій юридичної деонтології.

Деонтологічна правосвідомість юриста ґрунтується на його загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому імперативі права.

Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права, адже у кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен відчути. Письмово він не зафік­сований, а через правове почуття у юриста формується влас­на деонтологічна правосвідомість. Тут виявляється також і дух права.

Формування загальної правосвідомості передбачає дві стадії: теоретичну і практичну. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість. На другій під впливом професійної соціалізації у процесі практичної дія­льності виникає практична правосвідомість. Поєднання те­оретичної та практичної правосвідомості дають змогу досяг­ти вершин юридичної майстерності.

Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість має три стадії готовності: неочікувано рап­тову, очікувано раптову і постійну. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє у ситуацію, коли він не очікує мо­менту вияву власної правосвідомості. І, як правило, до цьо­го він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передба­чає сподівання на такий вияв, і юрист заздалегідь готується до такої ситуації, навіть про всяк випадок. Третя стадія ві­дображає ситуацію, при якій юриста не можна нічим зди­вувати у професійній діяльності. Його професіоналізм має енциклопедичний характер.

Вияв деонтологічної правосвідомості — це своєрідний “вибух” діяльності юриста, дія мозку з використанням вели­кої енергії. Така діяльність не може бути тривалою, вона ра­зова і неповторна. Тут відсутні стереотипи, ідентичність, це результат загальної правосвідомості. Для прояву деонтологіч­ної правосвідомості велике значення мають талант і твор­чість. Професіоналізм юриста зумовлює відповідну право­свідомість, здатність фахово розв’язувати правові проблеми на користь громадян, з метою встановлення правової істини.

Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна правосвідо­мість прямо впливає на розвиток і формування професійної культури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм позитивного права (солідарність з ними, перекона­ність у справедливості, корисності й необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку дотри­муватися закону, про професійний етикет і такт, а також про наукову організацію праці.