3.6. Види інфляції й її наслідки.

У літературі зустрічаються десятки різних формулювань видів інфляції. При цьому автори не завжди дотримуються певних критеріїв для визначення того чи іншого виду. Розглянемо найважливіші з них.

За формами виявлення розрізняють відкриту (цінову) або приховану (пригнічену) інфляцію. Відкрита виражається безпосередньо в систематичному підвищенні рівня цін, тоді як прихована інфляція виявляється в товарному дефіциті, що зростає; зниження якості товарів за сталої вартості; появі “чорного ринку” з непомірно високими цінами за формальній стабільності цін, що забезпечується централізованими заходами (заморожування цін, заробітної платні). Наслідки такої інфляції є згубними для економіки. Основною причиною такої інфляції є прорахунки в політиці державного управління народним господарством.

Причинами відкритої інфляції є дисбаланс попиту та пропозиції на ринках товарів і грошей, що проявляється в зростанні цін. Вона існує в двох формах: інфляції попиту й пропозиції.

Інфляцію, викликану зміною сукупного попиту, прийнято називати інфляцією попиту; якщо причиною інфляції служить падіння сукупної пропозиції, те цю інфляцію називають інфляцією витрат виробництва.

Інфляція попиту. Традиційно вона виникає за надмірного попиту. Попит на товари більший, ніж пропозиція товарів, в зв'язку з тим, що виробничий сектор не в змозі задовольнити потреби населення. Цей надлишок попиту призводить до зростання цін. Спостерігається наявність великої кількості грошей за малої  товарів.

Інфляція попиту може бути зумовлена:

- насамперед надлишкова емісія грошової маси;

- мілітаризацією економіки та збільшенням військових витрат. Військова техніка та військова продукція не функціонують на ринку, її придбає держава та направляє у запас. Гроші для обслуговування цієї продукції по суті не потрібні, оскільки вона не переходить із рук в руки;

- дефіцитом бюджету та зростанням державного боргу. Покриття дефіциту здійснюється або державними позиками, або емісією банкнот, що дає державі додаткові кошти, а отже, і додатковий попит;

- кредитною експансією банків. Розширення кредитних операцій банків та інших кредитних закладів призводить до збільшення кредитних знарядь обігу, які також створюють додаткові вимоги на товари та послуги;

- припливом іноземної валюти в країну, яка за допомогою обміну на національну грошову одиницю викликає загальне зростання обсягу грошової маси, а отже, і надлишковий попит.

Інфляція витрат виробництва. Цю інфляцію розглядають зазвичай з позиції зростання цін під впливом наростаючих витрат виробництва, перш за все  на заробітну плату.

Причинами такої інфляції є:

- зниження темпів зростання продуктивності праці, викликане циклічними коливаннями або структурними змінами у виробництві, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції, а отже, до зменшення прибутку. У кінцевому результаті це відбивається на зниженні обсягу виробництва, скороченні пропозиції товарів та зростанні цін;

- розширення сфери послуг, поява нових видів з більшою питомою вагою зарплати та відносно низькою в порівнянні з виробництвом продуктивністю праці. Як наслідок виникає загальне зростання цін на послуги;

- підвищення оплати праці при певних обставинах в результаті активної діяльності профспілок, що контролюють номінальну заробітну плату. Компанії відповідають на таке зростання інфляційною спіраллю: підвищення заробітної плати викликає ріст цін та нове підвищення заробітної плати;

- високі непрямі податки (що включаються до ціни товарів), характерні для багатьох держав;

- підвищення загального рівня витрат.

Цей тип інфляції призводить до стагфляції  ситуації в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.

Інфляція попиту та інфляція витрат відбуваються не лише автономно. За певних умов вони можуть знаходитися між собою у причинно-наслідковій залежності і викликати інфляційну спіраль “ціни – зарплата”. В переважній більшості вона започатковується зростанням цін у формі інфляції попиту. Реагуючи на підвищення цін робітники примушують роботодавців підвищувати номінальну заробітну плату. Це викликає зростання середніх витрат на виробництво продукції, скорочення обсягів виробництва та зменшення сукупної пропозиції і як наслідок – нове зростання цін у формі інфляції витрат. Така інфляційна спіраль продовжуватиметься до тих пір, поки номінальна заробітна плата буде адекватно реагувати на зростання цін.

Залежно від рівня інфляції можливі наступні види інфляції. Помірна інфляція, рівень якої становить до 10 % у рік. Нормальним прийнято вважати темп інфляції 3-3,5 % у рік, такий рівень інфляції не знижує ділову активність населення. Якщо рівень інфляції наближається до 10 %, то це повзуча інфляція, що поступово переходить у галопуючу. Галопуюча інфляція виміряється відсотками в рік, може становити до 200 % і більше. Гіперінфляція виміряється приростом цін у тиждень і навіть у день. Рівень цієї інфляції становить 40-50 % на місяць і більше 1000 % у рік.

Соціально-економічні наслідки інфляції для населення залежать від того, є інфляція очікуваною або непередбаченою. В першому випадку існує вірогідність певним чином знизити негативний вплив (наприклад, робітники через профспілки можуть домогтися встановлення визначеного рівня заробітної плати).

В умовах непрогнозованої (непередбаченої, неочікуваної) інфляції уникнути падіння реальних доходів не можна. Основним наслідком непередбаченої інфляції є перерозподіл доходу й багатства між різними групами населення.

Доходи переміщаються від кредиторів до боржників, від робітників до фірм, від людей з фіксованими доходами до осіб з нефіксованими доходами; від людей, що мають нагромадження в грошовій формі до людей, що не мають нагромаджень; від літніх до молодого.

Так, у періоди непередбаченої інфляції вигідно брати кредити, оскільки борг погашається більш дешевими грошима. Робітники за контрактом, навпаки. несуть збитки, оскільки номінальна зарплата залишається незмінною.

Зниження реальних доходів в умовах непередбаченої інфляції насамперед стосується осіб з фіксованими доходами (пенсіонерів, студентів, працівників бюджетної сфери). Ця категорія осіб не має змоги підвищити свої номінальні доходи. Якщо не проводиться повна індексація, то їхні реальні доходи падають.

Очікувана інфляція – інфляція, яка є наслідком прогнозованих тенденцій у економіці та заходів, запланованих державою. Припустимо, що всі ціни зростають щороку на 5%, і всі реальні процентні ставки саме такі, якими вони були б, якби ціни залишалися стабільними. Інфляція, яка є збалансованою (такою, що не змінює відносні ціни) та очікуваною, не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Проте цей вид інфляції рідкісний.

Набагато частіше спостерігається незбалансована інфляція, за якої ціни на окремі товари й послуги зростають неоднаково. Найбільшим є її вплив на рівень витрат і податків. Навіть тоді, коли незбалансована інфляція передбачена, ціни не встигають пристосуватися до інфляційних тенденцій. Проте в цьому випадку, враховуючи майбутні зміни в рівні цін, люди мають можливість скоригувати свої номінальні доходи, тим самим зменшуючи негативні наслідки інфляції.

Високий рівень інфляції перетворюється у серйозну перешкоду для виробництва, зумовлює економічну й соці­альну напругу в суспільстві, зокрема:

- інфляція дезорганізує господарство, наносить серйозний еконо­мічний збиток як великому, так і малому бізнесові насамперед через невизначеність ринкової кон'юнктури;

- заважає проведенню ефективної макроекономічної політики;

- нерівномірне зростання цін підсилює диспропорцію між галузя­ми економіки, спотворюючи структуру споживчого попиту;

- ціна перестає виконувати свою головну функцію у ринковому господарстві  бути об'єктивним інформаційним сигналом;

- відбувається відтік капіталу у сферу послуг;

- інфляція загострює товарний голод, підриває стимули до грошо­вого обігу;

- прискорюється матеріалізація грошей, під час інфляції зроста­ють ціни на нерухомість та товарно-матеріальні запаси, тому домогосподарства та підприємства намагаються позбутися грошей і вклас­ти їх у нерухомість та товарні запаси;

- порушує функціонування грошово-кредитної системи, відро­джує бартер;

- знецінює надходження від оподаткування, тим самим негативно впливає на фіскальну політику;

- знижує мотивацію до інвестування, інвестиції стають ще більш ризикованими;

- знижує мотивацію до праці.

Особливої уваги заслуговує питання впливу інфляції на зовнішньоекономічні зв'язки. Найбільш узагальненим наслідком її є падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де інфляція відсутня чи розвивається нижчими темпами.

Падіння курсу відбувається нерівномірно і неадекватно зниженню купівельної сили грошей на внутрішньому ринку. При спробах держави втручатися у зовнішньоекономічні і валютні відносини виникають розбіжності між офіційним і ринковим курсом валюти, формується кілька ринкових курсів тощо. Усі ці явища дезорганізують зовнішньоекономічні зв'язки, вносять до них значний спекулятивний елемент, стримують приплив іноземного капіталу, погіршують платіжний баланс країни, її валютне становище, підривають її позиції на світовому ринку.

Проте, необхідно зауважити, що інфляція може відігравати й певну позитивну роль. Насамперед інфляція приносить дохід державі. Цей збагачення здавна називається сеньйораж (фр. seigneurage − мито за право друкувати гроші). Ще в середні століття феодал (сеньйор) мав виняткове право чеканити монету на власній території й у такий спосіб одержував дохід. Зараз сеньйораж − привілей держави. Коли уряд не зважується збільшити прямі податки для фінансування своїх видатків, він через центральний банк організує друкування нових грошей. Таким способом покривається бюджетний дефіцит. Різниця між номіналом купюри й вартістю її друку створює додатковий дохід держави.

Однак сеньйораж зменшує вартість старих грошей, наявних на руках у населення. Такий свого роду податок на готівку називається інфляційним податком. Величина інфляційного податку дорівнює добутку рівня інфляції на суму грошей, що є в наявності в населення. Очевидно, що реальні доходи населення зменшується на величину інфляційного податку. Одночасно "податок готівку" становить істотну частку доходів держави. У західних країнах він звичайно не більше 10 % валового національного продукту (у США − 3 %, в Італії й Греції − 10 % ВНП).

У Російській Федерації на початку економічних реформ інфляційний податок становив дуже більшу величину: наприклад, у другому кварталі 1992 р. − 28 % валового внутрішнього продукту й 46 % доходу домашніх господарств, а в другому кварталі 1993 р. − 20 % і 25 % відповідно.

Для того, щоб забезпечити нормальне функціонування грошово-кредитної сфери, центральний банк зобов’язаний боротись із інфляцією. Одним із найбільш сучасних та доволі ефективних методів такої боротьби є таргетування.

Таргетування (від англ. target – ціль) – встановлення цільових орієнтирів чи кількісних параметрів, що їх визначають і дотримуються у своїй політиці центральні банки. Зазвичай орієнтиром слугує тверда цифра допустимого приросту, в межах якої повинні утримуватися темпи приросту.

Основним завданням таргетування є втримання заданого рівня інфляційного очікування населення. Інфляційне таргетування має ряд переваг порівняно з іншими монетарними стратегіями:

● прозорість та ясність кінцевої мети для економічних агентів;

● полегшення контролю з боку суспільства за діяльністю монетарної влади стосовно досягнення інфляційних таргетів;

● врахування часових лагів у процесі використання її інструментів;

● збереження в умовах нестабільності функції попиту на гроші стабільнішого взаємозв'язку між інфляцією й короткостроковими відсотковими ставками порівняно із взаємозв'язком між грошовими агрегатами й короткостроковими відсотковими ставками;

● зниження цін на імпортні товари;

● розвиток фінансового ринку;

● зміцнення валютного курсу;

● стабілізацію фінансової системи;

● підвищення прозорості та ефективності функціонування ринку державних цінних паперів.

Проте інфляційне таргетування має і недоліки, а саме:

● залишає багато простору для "свавілля" дій з боку центрального банку;

● можливе сприяння нестабільності обсягів виробництва;

● уповільнення економічного зростання при впровадженні стратегії з метою уповільнити інфляцію

Запровадження прямого таргетування інфляції стає реакцією центральних банків на те, що зв'язки монетарної сфери з економічними процесами поступово змінюють характер взаємодії. П. Нікіфоров доходить висновку, що особливістю політики таргетування інфляції є гнучкість і толерантність до способів досягнення кінцевої мети, що дає змогу використовувати постулати різних економічних теорій. Така політика потребує суто прагматичного підходу до проблеми інфляції, який дає змогу еластично використовувати рекомендації різних теорій залежно від обставин. У цьому розумінні режим таргетування інфляції можна характеризувати як проблематику, синтезуючу державну монетарну політику