Лекція 4.

Стани ризику

План: Поняття, функції, детермінанти та види психічних станів Класифікація станів ризику Тензійні стани ризику Активаційні стани ризику Емоційні стани ризику. Самодопомога у подоланні депресивного стану Тонічні стани ризику Гострі кризові стани та допомога при них Профілактика станів ризику

Психічний стан, за визначенням М.Д.Левітова, - це цілісна характеристика психічної діяльності за певний період часу, яка відображає своєрідність перебігу психічних процесів у залежності від відображуваних предметів і явищ дійсності, попереднього стану й психічних властивостей особистості.

За своєю структурою психічні стани – свого роду синдроми, які відрізняються а знаком (позитивні - негативні), предметною спрямованістю, тривалістю, інтенсивністю, стійкістю. Вони одночасно проявляються у пізнавальній, емоційній, вольовій та ін. сферах психіки.

Психічні стани найчастіше проявляються як реакція на ситуацію чи діяльність, і носять адаптивний характер, узгоджуючи можливості людини з конкретними об’єктивни-ми вимогами й організовуючи її взаємодію із середовищем.

Отже, як справедливо зазначає Л.В.Куліков, психічні стани –багатовимірні: вони виступають і як система організації психічних процесів, і як суб’єктивне ставлення до відображуваних явищ, і як механізм оцінки відображуваної дійсності.

Найважливішою функцією психічних станів є функція регулювання. Стан виступає як форма саморегуляції психіки й один з найважливіших механізмів інтеграції людини як цілісності – як єдності її духовної, тілесної та психічної організації.

Фізіологічну основу психічних станів складають функціо-нальні динамічні системи (нейронні комплекси), об’єднані за принципом домінанти.

Детермінантами психічних станів виступають:

• потреби, бажання і прагнення людини (усвідомлювані і неусвідомлювані);

• можливості людини (виявлені здібності і приховані потенціали);

• умови середовища (об’єктивний вплив і суб’єктивне сприйняття й розуміння поточної ситуації).

Співвідношення цих чинників і визначає характеристики стану.

Види психічних станів:

1) інтелектуальні (розумові) стани (цікавість);

2) емоційні (ейфорія, тривога);

3) вольової активності і пасивності (азарт);

4) трудові і навчальні (неробство, лінь)

5)…. стани стресу, підйому, розгубленості, мобілізаційної готовності, очікування, пересичення, публічної самотності тощо.

Стани, які співвідносяться із нормальною реалізацією життєвих потреб, коли засоби й умови праці повністю відповідають функціональним можливостям людини, а сама діяльність супроводжується позитивним ставленням до неї, називають станом функціонального комфорту. Такому стану властива висока активність й оптимальна мобілізація нервових та психічних функцій людини.

Основні групи саногенних психічних станів:

• стани, пов’язані з задоволенням від самого процесу виконання певної діяльності;

• стани "осяяння", інсайту з приводу усвідомлення себе, свого призначення, шліху досягнення мети тощо;

• стан катарсису як реалізація бажання висловитися, виразити свої переживання;

• стан упевненості у досягненні мети, тощо.

Однак відповідність психічних станів тим умовам, які їх викликали, може бути порушена. У таких випадках відбувається ослаблення їхньої пристосувальної ролі, зниження ефективності поведінки й діяльності. На цьому грунті можуть виникнути «важкі» стани. «Важкі» стани В.М.Панкратов називає «негативними психічними станами». Однак, словосполучення «негативні психічні стани» чи «негативні емоції» - оксюморон (грец. οξύμωρον – дотепно-безглузде – поєднання протилежних за змістом понять, напр., гарячий сніг). Якщо емоції і психічні стани виникли й закріпилися у ході еволюції, щоб забезпечити людини виживання, вони не можуть бути негативними. Виходячи з таких міркувань, а також узгоджуючи їх із сучасними підходами до розуміння мотивації людини, Лазарус запропонував розрізняти емоції і стани, які співпадають і не співпадають з цілями, або іншими словами – сприятливі і несприятливі стани й емоції.

Л.В.Куліков для диференціації «важких» станів використовує термін «стани ризику», очевидно маючи на увазі ризик виникнення психічних розладів.

Нижче розглянемо класифікації «важких» станів чи станів ризику, запропоновані В.М.Панкратовим і Л.В.Куліковим.

Серед негативних психічних станів В.М.Панкратов виділяє:

1. Психічні стани, викликані надмірною психо-фізіологічною мобілізацією організму в природних фазах діяльності (стрес, домінантні стани, фрустрація, тривога).

2. Психічні стани, пов’язані зі зниженою психічною активністю (монотонія, самотність, „нічна психіка”, нудьга, астенія, госпіталізм тощо).

3. Передневротичні фіксації несприятливих реакцій, які з’являються внаслідок закріплення негативної реакції в пам’яті й надалі відтворюються в аналогічних первинному випадках (нав’язливі думки, дії фобії, ).

4. Порушення у сфері особистісної мотивації („криза мотивації”, „криза середини життя”).

Класифікація станів ризику за Л.В.Куліковим ґрунтується на диференціації 4-х основних вимірів психічних станів: емоційного (модальність, якісна своєрідність стану), актива-ційного (відображає інтенсивність психічних процесів), тонічного (відображає тонус, ресурс індивіда) та тензійного (відображає міру напруження). У різних станів на передній план виступають різні виміри. Відповідно можна розрізняти емоційні (ейфорія, тривога, страх, паніка), активаційні (збудження, любовне "божевілля", апатія, депресивний стан), тонічні (перевтома, безсоння, астенія) чи тензійні (стрес, фрустрація, хвороблива бездіяльність, госпіталізм) стани – залежно від того, який вимір виступає визначальним.

Як окремий клас станів ризику Л.В.Куліков розглядає гострі кризові стани.

Сприятливі стани характеризуються наростанням рівнів активації і тонусу, зниженням напруження, переважанням позитивних емоцій. Несприятливим станам властиві знижені рівні активації і тонусу, підвищене напруження, переважання негативних емоцій.

Тензійні стани виділяють, орієнтуючись, насам-перед, на міру властивого для них напруження (англ. tensoin - напруження).

Напруження – почуття натягнутості, загальне відчуття порушення рівноваги і готовності змінити поведінку при зустрічі з будь-яким загрозливим ситуативним чинником.

Розрізняють фізичне, сенсорне, інтелектуальне, емоційне, напружене очікування, монотонії та політонії.

Тензійні характеристика властива будь-яким станам – не лише тим, у яких присутнє слово "напруження".

У шкалі напруження на одному полюсі - розкутість, розслаблення, невимушеність, внутрішній комфорт, а на іншому – скутість, вимушеність поведінки, переживання неволі, внутрішній дискомфорт.

Чинники, які викликають тензійні стани:

1. Підвищене навантаження, підвищені вимоги до результатів діяльності, усвідомлення великої відповідальності.

2. Вихід за межі комфортної чи прийнятної для даного суб’єкта інтенсивності взаємодії з зовнішнім середовищем (інтенсивність стимулів, потоку інформації, спілкування).

3. Перешкоди на шляху задоволення потреб, досягнення цілей, вирішення задач.

4. Фізичні і психічні травми, тривога за долю близьких людей, позбавлення умов, необхідних для нормальної життєдіяльності чи повноцінної самореалізації.

Стрес

Найбільшу небезпеку, насамперед через значне поширення, являє собою стресовий стан. Центральним суб’єктивним феноменом стану стресу є напруження.

Стрес (англ. stress - натиск) – неспецифічна реакція організму на будь-яку висунуту йому вимогу (Г.Сельє). Вона відрізняється надлишковою активацією психофізіологічного апарату, який відповідає за емоційне збудження при неприй-нятних чи загрозливих явищах. Розрізняють системний (відображає напруженість біологічних систем), та психічний стрес (виникає при будь-яких видах впливу, які залучають до реакції емоційну систему). Також диференціюють еустрес – "хороший", конструктивний (Г.Сельє: "Стрес – аромат і смак життя") і дистрес – шкідливий, руйнівний стрес. Однак деякі автори (напр., Л.В.Куліков) вважають виділення таких підвидів неконструктивним, пояснюючи це тим, що при еустресі начебто не відбуваються адаптивні перебудови, тобто цей стан не можна віднести до стресу.

Стрес-реакція закріпилася в еволюції як біологічно корисна. Однак при достатньо сильній і тривалій дії вона може стати хвороботворною основою різних функціональних порушень.

Стрес має кумулятивну природу, тобто негативні наслідки одних стресорів можуть додаватися до негативних наслідків від інших.

Симптоми хронічного стресу: в емоційній сфері – почуття тривоги, переживання значущості поточної ситуації, емоційний дисбаланс (перепади настрою); в когнітивній сфері – сприйняття загрози, небезпеки, оцінка ситуації як невизначеної; у мотиваційній – мобілізація сил чи, навпаки, капітуляція; у поведінковій сфері – зміна активності, звичних темпів діяльності, часто прояв "скутості" у виконавчих діях; а також зміна ставлення до оточуючих, до себе і своєї поведінки, безсоння, біль у грудях, підвищення тиску, біль у м’язах, кашель „для очистки горла”, сексуальна (і загальна) незадоволеність, хронічна втома, надмірна вага, підвищення вживання психоактивних засобів чи алкоголю.

Чинники ризику: зростання інтенсивності праці, скорочення часу для спілкування, підвищення відповідальності за прийняті рішення, особистісні протиріччя, викликані усвідомленням власного дефекту характеру, виробничі чи фінансові забруднення, сімейна ситуація тощо. Сучасне життя сприяє тому, що стрес-ситуація стає перманентною (від лат. permanens – постійний, незмінний).

Способи підвищення стресостійкості: біг та ін. фізичні вправи, заняття мистецтвом, хобі, перебування на природі, спілкування з домашніми тваринами, сміх (тренує деякі м’язи, знижує головний біль, понижує АТ, нормалізує дихання і сон, підвищує активність процесів обміну речовин).

Поняття "стрес" і "напруження" часто використовуються як синоніми. Однак це не завжди виправдано. Зокрема, у лінгвістичному аспекті ці словами не являються синонімами: stress (англ.) – тиск, натиск, наголос, напруження; tension (англ.) – напруження, напружені роздуми чи переживання, зосередження зусиль, уваги; напружений – вимушений, неприродний, такий, що відбувається із зусиллям.

Г.Сельє постійно наголошував на адаптивній спрямованості стресу, відзначаючи, що "стрес – це не просто нервове напруження". Напруження може забезпечувати цілі адаптації, але воно може виникати й з інших причин й слугувати іншим цілям. В.М.Мясищев: "Усяка діяльність організму супрово-джується напруженням, міра активності у діяльності являє ступінь напруження". Терміном "стрес" потрібно означати інтегральну відповідь організму з метою адаптації, яка містить безліч біохімічних, фізіологічних, психологічних, соціально-психологічних і соціальних проявів. Для напруження такі прояви не завжди властиві.

Ознаки гострого напруження:

• зміна частоти серцевих скорочень, поверхневе дихання, прискорення ритму дихання; зблідніння або почервоніння шкіри обличчя, зволоження долонь, розширення зіниць, підвищення секреції потових чи і слинних залоз;

• зміна міміки, тембру й інтонації голосу; зміна швидкості, сили і координації рухів; стиснуті губи, напруження жувальних м’язів; сумний, пригнічений чи занепокоєний погляд; рухове занепокоєння і часта зміна постави чи навпаки – пасивність, загальмованість, в’ялість рухах.

Ознаки тривалого напруження:

• відчуття втрати контролю над собою;

• недостатньо організована діяльність (розсіяність, прийняття помилкових рішень, забудькуватість);

• в’ялість, апатія, підвищена втомлюваність;

• розлади сну.

Стрес, який людина переживає в особливо травматичних умовах, що, як правило, виходять за рамки звичайного людського досвіду (катастрофи, війни, землетруси, очевидна загибель близької людини), часто призводить до психічної травми і виникнення різних психічних розладів. Одним з таких розладів може бути пост-травматичний стресовий розлад (ПТСР). ПТСР відомий, зокрема, під такими побутуючими назвами як "контузія", "в’єтнамський синдром", "афганський синдром". Його симптоми часто проявляються у жертв Чорнобильської катастрофи, родичів загиблих на підводному човні "Курськ".

ПТСР розвивається лише через деякий час після катастрофи, яку людина пережила. По суті, він є третім, руйнівним етапом травматичного стресу, який переживають більшість учасників катастрофи. Травматичний стрес – це адаптивна реакція на травматичні обставини. Вона розвивається в три етапи, перші два з яких мобілізують людські резерви. Останній етап є руйнівним – це дистрес за Г.Сельє.

Етапи розвитку травматичного стресу:

1. Перші 48 год після катастрофи – шок, що може проявлятися як паніка чи ступор, чи інфантилізація, регресія до більш раннього періоду розвитку.

ДОПОМОГА (профілактика розвитку ПТСР): у випадку паніки – надання беззаперечних та чітких, можливо навіть грубих команд; у випадку регресії - надання опори, ласки людині, що шукає материнської турботи; у випадку ступору – можливі обидва варіанти. Інфантилізація людини, що перебуває у стані шоку, потребує справжньої материнської ласки та батьківської сили. Символічним виразом першого має бути надання суто фізичного тепла потерпілому: одразу після врятування його слід обняти, притиснути до себе, відвести у безпечне місце, укрити чимось теплим і дати випити теплого напою, повторити декілька разів, що все гаразд, що він у повній безпеці. Символічним виразом батьківської сили має бути чітке і наполегливе інструктування потерпілих щодо місць збору, поведінки, дій, навіть якщо такі розпорядження безцільні з погляду рятувальних робіт. “Батьківську силу” слід спрямовувати на групи людей.

За сприятливих соціальних умов більшість потерпілих самостійно виходять зі стресу на першому етапі, інші переходять до наступного.

2. Триває від 1 міс. до півроку – "ейфоричне єднання потерпілих", група потерпілих демонструє агресію стосовно суспільства, уникають реакції індивідуальної агресії; потреба у психологічній допомозі найчастіше не усвідомлюється, на їхню думку їм необхідна лише матеріальна допомога; у випадку неможливості приєднання до групи в окремого потерпілого може розвинутися стан агресії. Порушення (при-близно у 20% постраждалих) пов’язані із психосоматикою, проблемою виконання службових обов’язків, проблемами соціального життя, сексуальними проблемами, афективними розладами.

ДОПОМОГА: найчастіше звертаються до психолога ті, хто “не вписався в ейфоричні братерства”; це найсприятливіший час для профілактики ПТСР-синдрому. Розплатою за характерну для цього періоду ейфоричність може стати глибока депресія, коли людина повернеться до повсякденного життя після перебування у спецрежимі. Тому заходом психопрофілактики на цьому етапі є “заземлення” ейфо-ричних станів. Якщо причиною звертання стала відсутність можливості єднання з іншими потерпілими, то завданням психолога має бути певна “соціалізація” клієнта, тобто надання можливості спілкування з особами, що мають спільний досвід переживання та подолання стресового стану (групова робота). Резерви та можливості для самостійного подолання стресу на цій стадії ще існують, однак 3-8% від загальної кількості потерпілих не виходять зі стресу після другої стадії і переходять до третього етапу.

3. Тривалість не обмежена – ПТСР-синдром: його повна картина включає порушення всіх рівнів життя людини - соціального, службового, особистого.

СИМПТОМИ: 1)нав’язливі образи трагедії, що сталася (флеш-беки); 2)уникнення багатьох речей, котрі асоціативно пов’язані з травмою; 3)широкий діапазон симптомів, зумовлених високим рівнем психофізіологічного збудження. У спільному українсько-бельгійському дослідженні ПТСР було визначено, що потерпілі бачать світ із хаотичною структурою. Як засіб подолання хаотичності використовується 1 чи декілька видів особистого захисту: клеваж (поляризація світу на добре та зле); контролювання дрібниць з метою здобути почуття більшої впевненості щодо картини світу; сприймання дійсності через свою проекцію незважаючи на міру її збігу з реальністю. Потерпілі часто усвідомлюють необхідність психологічної допомоги, але через важку депресію не можуть звернутися по неї. Самостійний вихід зі стресу на цьому етапі майже неймовірний.

ДОПОМОГА – специфічна психотерапія ПТСР, важливим моментом якої є визначення “локусу” проблематики пацієнта, оскільки досить типову симптоматику складають почуття провини за те, що сталося у зв’язку з трагедією.

Ефективність психологічної допомоги пов’язана зі своєчасним виявленням контингенту потерпілих та якнайшвидшим наданням допомоги на перших етапах з метою запобігання розвитку ПТСП. Контингент потерпілих від масової катастрофи може складатися з таких категорій:

• Сім’ї загиблих у катастрофі.

• Жертви катастрофи (поранені та ті, що дістали хронічні захворювання внаслідок катастрофи) та їхні сім’ї.

• Учасники катастрофи (безпосередньо пережили катастрофу, але не постраждали) та їхні сім’ї.

• Спостерігачі (як безпосередні, так і ті, хто став свідком подій за допомогою телебачення).

• Ті, кого змусили покинути свої історичні місця проживання через катастрофу, незважаючи на їхнє небажання.

• Психологи.

• Рятувальники.