44. Сцієнтизм і антисцієнтизм як світоглядні орієнтації XX і XXI століття.

Сцієнтизм – від лат. – знання, наука – світоглядна позиція, в основі якої лежить уявлення про наукові знання як про найвищі культурні цінності і достатньою умовою орієнтації людини в світі. Ідеалом для С. виступає не всяке наукове знання, а насамперед результати і методи природничо-наукового пізнання. В якості осмисленої орієнтації С. затверджується в Зх. культурі в кінці 19 ст. Причому одночасно виникає протилежно-світоглядна позиція – анитисцієнтизм. Останній підкреслює обмеженість можливостей науки, а в своїх крайніх формах трактує її як силу, чужу і ворожу справжньої сутності людини. С. висуває науку в якості абсолютного еталона всієї культури, тоді як А. „третирует” наукове знання, кладучи на нього відповідальність за різноманітні соціальні антагонізми і ексцеси. Конкретним проявленням С. служить концепції науки, розроблювані в руслі неопозитивізму, технократичних тенденцій, властивих деяким прошаркам бюрократії і науково-технічній інтелігенції, а також цілеспрямуванням ряду представників гуманітарного знання, які намагаються розвивати соціальне пізнання по образу природничих наук. Позиції А. захищають деякі напрями сучасної немарксистської філософії (екзистенціалізм, феноменологічна філософія), а також деякі представники Зх. гуманітарної інтелігенції. Марксистська філософія заперечує обидві ці форми абсолютизації соціальної форми науки.

44. Інтерналістські та екстерналістські концепції філософії науки.

Екстерналізм (лат. -- зовнішній) – методологічне направлення в Зах. наукознавстві, вбачаючи джерело розвитку наукових ідей в зовнішніх соціальних (економічних або політичних) факторах. На його формування в 30-х рр. 20 ст. значно вплинула трактовка генезису Ньютонівської механіки Гессеном. Виражена на його докладі на 2-му міжнародному конгресі істориків науки (Лондо, 31 рік). Представники Е. (Бернал, Цільзель і Рестіво) пояснюють специфіку науки Нового часу (раціоналізм і емпіризм) як безпосереднє відображення раціонального характеру економіки капіталізму, що розвивається. Починаючи з 70-х років почала розвиватися друга форма Е. – так звана соціально-конструктивна концепція генезису науки (Мендельсон, В. ван ден Деле), згідно якої можливість постулюючої інтерналістами внутрішньої історії науки соціально „конструюється” лише в 17 ст., коли в обмін на підтримку науки зі сторони нового буржуазного суспільства вчені відмовляються від втручання в „небезпечні” справи політики, релігії, моралі, формуючи ідеал, ціннісної нейтральності природознавства. Е. – різновид вульгарного соціологізма в вирішенні проблеми генезису наукових ідей -- зводить джерела останніх безпосередньо до економічних змін, ігноруючи ціннісну сферу людського буття. Інтерналізм – від лат. – внутрішній. Методологічний напрямок в історії філософії науки, що визнає рушійною силою розвитку науки внутрішні інтелектуальні (філософські і особисто-наукові) фактори. Виникло в кінці 30-х років 20 ст. як реакція на екстерналізм. Основні представники – Койре, його послідовники А. Р. Холл і М. Б. Холл, Коен і Ренделл. І. – один із витоків історичної школи методології науки. До крайньої форми І. зараховують методологію позитивізму, що заперечує не тільки соціальні умови, але і філософські ідеї як фактори розвитку наукового знання. І. акцентує творчі аспекти в розвитку наукового пізнання, ігноруючи при цьому роль соціально-економічних потреб і умов.