41. Постпозитивізм про предмет і завдання філософії.

«Четверта» історична форма позитивізму - постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення багатьох методологічних концепцій. Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959 р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963 р. - книги Т. Куна «Структура наукових революцій». Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфічні проблеми, які з'являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення методологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домагається визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій та ін.

Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоретичного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний перехід від одного рівня знань до іншого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозитивісти доводять, що відкриття нового знання та його обгрунтування — це єдиний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обґрунтуванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів пост-позитивістського періоду, можна відзначити такі:

• Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

«Для критики і спростування наукових теорій - як це не дивно і не звично - важливі філософські ненаукові й антинаукові теорії».

П. Фейєрабенд

• Проблема правдоподібності наукових теорій.

• Проблема відповідності наукових теорій. Кун і Фейєрабенд висунули тезу про відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність спільних для них стандартів порівняння.

• Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замінюється більш широким і розпливчастим.

• Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.

42. Неопозитивістська філософія науки Віденського гуртка

«Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX ст. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 рр.), австрійський філософ, логік і математик А. Вітгенштейн (1889-1951 рр.), австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 рр.), англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872-1970 рр.), представники львівсько-варшавської школи А. Тарський і Я. Аукасевич.

Спочатку він проявив себе у 20-х рр.. XX ст. в рамках філософського семінару у Віденському університеті («Віденський гурток»), який об'єднав групу філософів і представників спеціальних наук.

Керував семінаром наступник Маха по кафедрі філософії індуктивних наук австрійський філософ і фізик М. Шлік (1882 - 1936). До гуртка входили: філософ і логік Р. Карнап (1891 - 1870), соціолог О. Нейрат (1882 - 1945), логік і математик К. Гедель (1906 - 1978), фінський психолог і логік Е. Кайла (1890 - 1958) та інші. З цим гуртком співпрацювали: група філософа і логіка X. Рейхенбаха (1891 - 1953) в Берліні, філософ і фізик Ф. Франк (1884 - 1966), викладав тоді в Празькому університеті, і англійський філософ А. Айер (нар. 1910 р.).

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формальних перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30—40-ві рр. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.

Віденський гурток представляє собою унікальне для філософії XX ст. явище стійкого і організованого членства в науковому філософському семінарі.

На першому етапі Віденський гурток висунув завдання створення синтаксису наукового знання. До цього періоду відноситься робота Карнапа «Логічна структура світу» (1928), на появу якої, як вважається, великий вплив зробив Вітгенштейн.

На наступному етапі - семантичному - вони задіяли апарат математичної логіки Г. Фреге (1848 - 1925), змінивши термінологію для її більшої відповідності специфічної проблематики. У 1930 - 1939 рр.. Віденський гурток видає журнал «Erkenntnis» ( «Пізнання»), який пропагував ідеї логічного позитивізму.

Головною мішенню Віденського гуртка була метафізика, сфера науково неосмисленого знання. Філософія створила дуже багато спекулятивних систем. При цьому Карнапом використовував фрейдистські образи: метафізику він визначав як вираження несвідомого почуття життя, що придушується свідомістю.

Важливе поняття неопозитивізму - конвенція (від лат. conventio -згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не обумовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і значення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця знакова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.