2. Поняття та класифікація міжнародних організацій

МО – це постійні об’єднання країн, на відміну від міжнародних конференцій – їх тимчасового об’єднання.

Термін “МО” застосовується, як правило, стосовно міждержавних (міжурядових) і поза державних організацій. Таким чином, МО утворюються державами. Це міжурядові організації. У ряді випадків вони є суб’єктами МП. Коли МО утворюються позаурядовими органами або громадськими об’єднаннями, їх називають позаурядовими МО і вони не є суб’єктами МП. ООН є міжурядовою організацією і є суб’єктом МП. Всесвітня федерація жінок – позаурядова організація і не є суб’єктом МП.

Загальновизнаного визначення міжнародної міжурядової організації немає. Найбільш прийнятним на нашу думку є наступне: міжнародною міжурядовою організацією є об’єднання суверенних країн, яке засновано на підставі міжнародного договору на постійних засадах і має постійні органи, наділене міжнародною правосуб’єктністю та діюче для досягнення спільних цілей у відповідності із загальноприйнятими принципами та нормами міжнародного права. Власне такі організації визнаються суб’єктами МП.

Назви МО можуть бути різними – організація, ліга, асоціація, союз, фонд, банк тощо, але це не впливає на їх статус. Для класифікації МО застосовуються різноманітні категорії. За характером членства вони поділяються на міжурядові та позаурядові організації.

За кругом учасників МО підрозділяються на універсальні, регіональні і міжрегіональні.

Універсальні організації відкриті для участі всіх країн (ООН, її спеціалізовані установи, МАГАТЕ) або для участі громадських об’єднань та фізичних осіб всіх країн (Всесвітня рада миру, Міжнародна асоціація юристів-демократів).

Членами регіональних організацій можуть бути країни або громадські об’єднання та фізичні особи певного географічного регіону (ОАЄ, ОАК, Рада співробітництва арабських країн Перської затоки, Європейська конфедерація профспілок тощо).

До міжрегіональних організацій відносяться ті, членство в яких обмежено певними критеріями, які виводять їх за рамки регіональних організацій, але не дають можливості стати універсальними. Так, наприклад, участь в Організації країн – експортерів нафти (ОПЕК) відкрито тільки для країн, що експортують нафту. Членами Організації Ісламська конференція (ОІК) можуть бути тільки мусульманські країни.

МО підрозділяються також на організації загальної та спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції зачіпають всі сфери стосунків поміж країнами-членами: політичну, економічну, соціальну, культурну, та ін. (наприклад ООН, ОАЄ, ОАК).

Організації спеціальної компетенції обмежуються співробітництвом в одній спеціальній сфері (галузі) – наприклад, Всесвітній поштовий союз, МОП та ін. Вони можуть підрозділятися на політичні, економічні, соціальні, культурні, наукові, релігійні тощо. Цей критерій може бути застосований й до позаурядових організацій.

Класифікація за характером повноважень дозволяє виділити міждержавні та наднаціональні або, точніше, наддержавні організації. До першої групи відноситься переважна більшість міжнародних організацій, метою яких є регулювання співробітництва країн. Рішення таких організацій носять рекомендаційну або обов’язкову силу для країн. Наднаціональні (наддержавні) організації наділяються правом приймати рішення, які безпосередньо зобов’язують фізичні та юридичні особи країн-членів. Такі рішення діють на території країн поряд з національними законами. Деякими наднаціональними повноваженнями в такому розумінні наділений Європейський Союз.

З точки зору порядку вступу до них організації поділяються на відкриті (будь-яка країна може стати членом на свій розсуд) та закриті (прийом у члени відбувається за запрошенням засновників організації). Прикладом закритої організації може слугувати НАТО.

Деякі автори поряд з терміном “Міжнародні організації” застосовують термін “міжнародні установи”. Вони вважають це поняття більш широким та включають в нього не тільки МО, але й постійні об’єднання країн, які засновані на політичній угоді, що немає характеру міжнародного договору (франц. юрист С.Бастид), або на ті, що мають спрощену орг. структуру (франц. юрист К.Кольяр). Вони не розглядають їх як МО.

Але більшість вважає, що “МО” та “міжнародні установи” – це терміни-синоніми. На користь цього свідчить то, що спеціальні організації системи ООН називаються спеціалізованими установами.

Розмаїття МО потребує введення додаткових критеріїв класифікації. Наприклад, за критерієм структури можливо виділити організації зі спрощеною та розвинутою структурою. За критерієм способу їх створення можемо говорити про МО, які створені класичним шляхом, на засадах міжнародного договору з наступною їх ратифікацією, та про МО, які створені на іншій основі (декларації, спільні заяви тощо).

МО як вторинні, похідні суб’єкти МП створюються (засновуються) країнами. Процес створення нової МО проходить три етапи: - прийняття установчого документу; - створення матеріальної структури організації; - скликання головних органів, що засвідчує про початок функціонування організації.

Узгоджене волевиявлення країн щодо створення МО може бути зафіксовано двома способами: - у міжнародному договорі; - в рішенні вже існуючої МО.

Найбільш розповсюдженим способом є заключення міжнародного договору. Це передбачає скликання міжнародної конференції для вироблення й прийняття тексту договору, який й буде установчим актом організації. Назви такого акту можуть бути різноманітними: статут (Ліга Націй), устав (ООН, ОАК, ОАЄ), конвенція тощо. Дата його вступу в силу вважається датою створення організації.

МО може бути створена і в спрощеному порядку, у формі прийняття рішення іншою МО. До такої практики неодноразово зверталася ООН, створюючи автономні організації зі статутом допоміжного органу Генеральної Асамблеї. Наприклад, так були створені ЮНКТАД – Конференція ООН з торгівлі та розвитку (1964 р.), ПРООН – Програма розвитку ООН (1965 р.).

Другий етап передбачує створення матеріальної структури організації. У цих цілях найбільш часто використовуються спеціальні підготовчі органи. Такою є практика створення ООН, ЮНЕСКО, ВОЗ, МАГАТЕ та ін.

Країни, які не являються членами МО, можуть надсилати спостерігачів для участі в роботі органів МО, якщо це встановлено правилами організації. В деяких організаціях країнам-нечленам дозволяється акредитувати місії постійних спостерігачів. Так, наприклад, при ООН такі місії мають Ватикан, Палестина. При ОАК – 30 країн.

Припинення діяльності організації також відбувається шляхом узгодженого волевиявлення країн-членів. Найбільш розповсюдженою формою ліквідації організації є підписання протоколу про розпуск.

Так, наприклад, 1 липня 1991 р. на нараді ПКК у Празі країн – членів ОВД – Болгарія, Польща, Угорщина Румунія, СРСР та Чехо-Словаччина (ще два учасники ОВД вийшли з нього раніше: Албанія у 1968 р., НДР – у 1990 р. у зв’язку з об’єднанням Німеччини) – підписали Протокол про припинення дії Договору про дружбу, співробітництва та взаємодопомогу від 14 травня 1955 р. і Протоколу про продовження терміну його дії, підписаного 26 квітня 1985 р. Протокол про розпуск ОВД повинен був бути ратифікованим всіма країнами-учасницями.

Таким же чином була ліквідована Рада економічної взаємодопомоги. 28 червня 1991 р. у Будапешті країни – члени РЕВ – Болгарія, В’єтнам, Куба, Угорщина, Монголія, Польща, Румунія, СРСР і Чехо-Словаччина – підписали Протокол про розформування організації, яка існувала більше 40 років. Для врегулювання майнових спорів та претензій був створений ліквідаційний комітет.

Якщо замість організації, що ліквідується, створюється нова, то виникає проблема правонаступництва, яка вирішується за згодою поміж організаціями.