Міжнародного публічного права Тема лекції і. Сучасне міжнародне публічне право (4 год.)

1. Виникнення МП та становлення сучасного МП.

2. Поняття міжнародного публічного права. Особливості МП та його функції.

3. Предмет міжнародно-правового регулювання та об’єкт міжнародних правовідносин.

4. Нормоутворення в міжнародному праві. Міжнародне публічне і міжнародне приватне праве.

Рекомендована література:

1. Буткевич В. Походження терміна “міжнародне право” // Український часопис міжнародного права. – 1994. - № 1.

2. Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на проблему розмежування публічного і приватного права // Право України. – 2005. - №2. – С.118-120.

3. Баймуратов М.А. Международное публичное право. Учебник. – К.: Изд-во „Истина”, 2004. – С. 6-28.

4. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. Навчальний посібник. – Київ, 2000.

5. Международное право. – М.: Международые отношения, 2001. – С.47-76.

6. ПронюкН.В. Сучасне міжнародне право. Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2008. – С. 6-27.

7. Теліпко В.Є., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право. Навч. посібник – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С.10-28.

8. Черкес М.Ю. Міжнародне право. Підручник. – К.: Знання, 2006. – С.17-36.

Проблемні питання:

1. У чому зміст функцій міжнародного права?

2. Як співвідносяться міжнародне і міждержавне право?

3. Проаналізуйте процес утворення норм міжнародного права?

4. Як співвідносяться міжнародне публічне і міжнародне приватне право ?

5. Спробуйте сформулювати своє визначення поняття міжнародне право.

Ключові слова і терміни: міжнародне право, міжнародне публічне право, предмет міжнародно-правових відносин, об’єкт міжнародних правовідносин.

Методичні рекомендації: Під час лекції акцентувати увагу студентів на необхідності зрозуміння змісту поняття сучасного міжнародного права та його особливостей. Наголосити на функціях міжнародного права, особливостях співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права. Підкреслити важливість процесу нормотворення в міжнародному праві. Звернути увагу на особливості процесу становлення джерел міжнародного права, їх класифікації й загальній характеристиці.

І. Виникнення МП та становлення сучасного МП

Людське суспільство – складна система взаємодії людей, продукт їх спільного життя, яке породжує певні суспільні відносини. Провідною формою сучасної суспільної організації є держава, яка характеризується наявністю публічної влади та територіальної організації населення. Держава здійснює свої регулятивні функції з допомогою особливого апарату. Система правил поведінки членів людської спільноти та норм публічного управління утворюють державне право.

Певна взаємодія поміж людьми була ще на ранніх стадіях формування людської спільноти. Міжплеменні стосунки з виникненням держави змінилися на міждержавні. Як і внутрішньодержавні відносини, міжплеменні, а потім і міждержавні зв’язки регламентуються певними нормами поведінки. Спочатку виникають неписані правила (міжнародні звичаї), а потім і писані (у формі міжнародних договорів) на міжплеменному рівні. Але це ще було не міжнародне право у сучасному розумінні.

У римському праві система правових норм, яка визначала відносини громадян з не громадянами йменувалася правом народів (jus gentium). Саме це поняття було перенесене в середні віки на правила міжнародних відносин (jus inter gentes – міжнародне право). Саме в їх надрах відбувалося формування загального міжнародного права, яке у більш ранні епохи характеризувалося локальністю.

Історію МП для її більш осмисленого пізнання за звичай поділяють на періоди. Є низка періодизацій історії МП. Її умовно можна поділити на чотири періоди:

• перший охоплює стародавні часи;

• другий період – від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р;

• третій - від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 р. і 1907 р.;

• четвертий – від Гаазьких конференцій миру до заснування ООН і формування сучасного МП.

Розглянемо в загальних рисах виникнення МП у стародавньому світі. Вважається, що МП виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Поділяючи таку думку потрібно враховувати також “психологічну рису первісного життя усіх народів”. У своїй більшості будь-який народ того історичного періоду прагнув не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б вирізнялася самобутністю і виключала будь-яке втручання ззовні. Згадаймо, наприклад, спорудження у Древньому Китаї Великої китайської стіни, яка повинна була відділити його від зовнішнього світу.

Така ж психологічна риса була властива стародавнім грекам і римлянам. Зокрема, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб’єктністю.

Отже, МП виникло, почало складатись і розвиватись водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. При цьому під стародавнім світом маються на увазі ті регіони земної кулі, де зароджувались цивілізація і відносини між народами. Це долини Тигру і Єфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середиземного морів.

Регулятори взаємовідносин народів стародавнього світу мали досить часто релігійний і звичаєво-правовий характер. Безсумнівно, вони мали вплив на зміст перших власне юридичних міждержавних актів. серед них найдавнішим є договір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, укладений близько 3100 р. до н.е. Він підтверджував існуючий між ними державний кордон і непорушність його знаків.

З середини 2-го тис. до н.е. кількість договорів, що дійшли до нас, зростає. Розширювалась регульована ними сфера міжнародних відносин, до якої можна віднести договори про тимчасові союзи, кордони, шлюби тощо. Найтиповішим, з точки зору нашого дослідження, для Стародавнього Єгипту є договір, укладений у 1296 р. до н. е. між царем хеттів Хаттушілем (Хаттушлісом) та єгипетським фараоном Рамзесом ІІ. Цим договором встановлювався військовий союз: у випадку коли б на одну із сторін було здійснено напад, друга сторона зобов’язувалася надати негайну допомогу. Договір викарбовано на срібній табличці, переданого через посланника фараонові Рамзесу ІІ, щоб просити миру “наперед і до кінця вічності”. Але цих клятв, як свідчить історія, далеко не завжди додержувались, виникали чергові збройні зіткнення. Характерно й те, що суб’єктами міжнародного права того періоду були не самі держави, а фараони, царі, князі тощо.

Давній Схід не знав і принципу рівності суб’єктів міжнародного права. Єгипетський фараон мав верховенство навіть серед визнано “великих” правителів Вавілону, Мавританії, Ассирії, Хетської держави. Характерним для Давнього Сходу був теократичний і кастовий устрій держав, якого не знала Європа.

Особливо цікавою є багатовікова, що тривала близько тисячоліття, практика Римської держави, яка мала свої особливості у сфері міжнародних відносин. Стародавній Рим і особливо римське право відіграли, на думку багатьох вчених, видатних роль першоджерела сучасного міжнародного права. Римський народ здійснив своє історичне призначення, започаткувавши єдність стародавнього світу, об’єднавши усі існуючі тоді держави під своєю верховною владою. Його політична історія репрезентує дві істотно різні епохи, названі періодом республіканського правління і періодом імперії.

В епоху Римської республіки з точки зору МП найважливіше значення мають угоди римлян з іншими народами, які укладалися на основі рівності і взаємності ( foedera aequa). Саме здійснення зовнішніх зносин і укладення договорів за своїм механізмом належали до компетенції народних зборів і сенату. Спочатку сенат приймав послів і вів з ними попередні переговори, він же обговорював питання про оголошення війни й укладення миру. Остаточне рішення про з міжнародних питань виносили народні збори. Так, з народами, у дружбі з якими Рим був заінтересований, укладалися договори союзу, миру, дружби і гостинності. Проте в міру успіху римської зброї ставало дедалі більше нерівноправних договорів (foedera non aequa).

Забезпечення прав та інтересів іноземців, які перебували в Римі, здійснювалося на основі укоріненого в суспільстві і визнаного законом інституту гостинності. Римляни, безумовно, визнавали й неухильно додержувалися принципу дипломатичної недоторканості.

У Древньому Римі так само як і в Древній Греції існував інститут покровительства іноземцям. Такий стан речей привів до необхідності призначення спеціальної особи – praetor peregrinus, у функції якої входило справи, пов’язані з участю іноземців. Практика діяльності преторів сприяла виникненню правил, за якими визначалося правовий статус іноземців. У кінцевому підсумку у Древньому Римі виникло jus gentium – право народів. Під ним розумілося право, яке застосовувалося до всіх осіб – як до римлян, так і до іноземців.

Древній Рим здійснював свої стосунки з іншими державами при допомозі спеціальної колегії феціалів. На неї покладалися функції оголошення війни, заключення миру, договорів про дружбу, союзних договорів, охорони міжнародних договорів, пред’явлення претензій іншим країнам тощо.

Період Римської імперії суттєво відрізнявся від періоду республіканського правління як у внутрішніх, так і в міжнародних відносинах. Основна відмінність полягала в тому, що римський народ уже виконав свою історичну місію створення єдиної держави. Римська імперія являла собою внутрішньо об’єднане утворення колись розрізнених його складових частин, між якими вже не було “міжнародних” відносин.

В епоху рецепції римського права в Європі jus gentium привело до виникнення в науці та практиці держав поняття „міжнародне право”. Саме римське право суттєво вплинуло на подальший розвиток правової науки, в тому числі і МП.

Наступний період у розвитку МП це від падіння Римської імперії (V ст.) до Вестфальськог миру 1648 р.

У 476 р. Західна Римська імперія впала. В її межах поселилися германські племена (готи, франки, вандали та інші). Східна ж (або Візантійська) імперія, особливо після відокремлення грецької церкви від римської, реалізовувала свої політичні наміри у Східній Європі та Азії, ізолювавшись певною мірою від західноєвропейських народів.

На зміну Західній Римській імперії прийшли європейські держави. Процес становлення європейських країн тривав декілька століть і завершився в ІХ ст. Чинником, що значно вплинув на формування суспільного і державного облаштування середньовічних народів, була християнська релігія. Вона поєднала західноєвропейські народи і стала джерелом їх духовного розвитку. Канонічне право католицької церкви істотно впливало на цивільні та кримінальні закони середньовіччя.

Розглянемо деякі характерні для МП тієї епохи, , такі як право війни, договірне право, суб’єкти МП, дипломатичне право.

Практично вся історія державного життя раннього середньовіччя являла собою спалахи “приватних” війн між феодалами. На відміну від стародавніх держав, які вбачали у війні, християнські держави середньовіччя розглядали її у відносинах між собою як один з виявів “суду божого”. Тому ідеологічною і юридичною підставою війни була місія утвердження “істинної” віри, за якою приховувалися політичні та економічні інтереси.

Оголошення війни вважалося обов’язковим і загальновизнаним. Робилось це усно, чи письмово через послів. Приблизно з ХУ – ХУі ст. при оголошення війни стали використовуватися так звані маніфести, які обнародувалися для загального відома. День проголошення маніфесту і вважався днем початку війни. Учасниками війни (комбатантами) могли бути всі піддані чоловіки.

Режим полону в період воєнних дій визначався виключно соціальним становищем полоненого, причому існувала практика викупу полонених.

У період середньовіччя практично не було інституту нейтралітету держав. Нейтралітет держави міг бути встановлений уже після початку війни шляхом укладення спеціального договору або шляхом проголошення декларації. Нейтралітет містив у собі або односторонню відмову від допомоги воюючим сторонам, або зобов’язання воюючих сторін не порушувати нейтралітету.

На зміну практики „приватних” війн раннього середньовіччя поступово прийшов принцип, за яким правом оголошення і ведення війни наділявся лише визнаний самостійний володар, наділений ознаками суб’єкта міжнародного права. Приблизно в ХІІ-ХІІІ ст.. склалося вчення про законні підстави війни, які пов’язувалися з утвердженням „істинної” віри.

У результаті договірних відносин склалося розуміння одного з основних прав самостійних суб’єктів міжнародного спілкування – права самостійного провадження зовнішніх зносин і укладання договорів.

Договірна практика трансформувалася від усних договорів, що супроводжувалися зазвичай клятвою і релігійним обрядом сторін, до поступового переважання договорів у письмовій формі, які у своїй більшості складалися латиною. Лише іноді застосовувалася рідна мова. Договори заключалися не лише з питань, пов’язаних із закінченням війни або передачею територій, але й у зв’язку з розвитком та зміцненням міжнародних політичних та торгових стосунків, династичних зв’язків.

З ХУІ ст.. європейські країни почали заключати з мусульманськими державами, починаючи з Терції, договори, в яких передбачався режим капітуляції. Сутність режиму капітуляції полягала в наданні лишень європейським християнам пільг та вилучень у галузі судочинства, податків та повинностей.

Стосовно фактичних строків чинності договорів, то, наприклад, усі мирні договори діяли до початку чергової війни між сторонами.

Поряд з клятвою як засобом забезпечення договору за середньовіччя активно практикувалася видача заручників з-поміж родичів володарюючої особи, застава цінностей і навіть застава території. Відомо, наприклад, що Корсіка, яка належала Генуї, була нею під заставу Франції. А оскільки Генуя не виконала перед Францією договірних зобов’язань, Корсіка стала французьким володінням.

Поступово до договірних норм середньовічних держав включалися і норми дипломатичного права. Це було зумовлено виникненням у Європі після ХІІІ ст. інституту постійних дипломатичних представників. Велике значення надавалося питанням безпеки та особистої недоторканості посла.

Важливим з точки зору міжнародного звичаю є виникнення інституту консулів. Приблизно у Х ст. з розвитком міжнародної торгівлі купці і мореплавці приморських міст обирали зі свого середовища авторитетних представників, які захищали їхні інтереси перед місцевою владою. Так з’явилися перші консули-іноземці. До ХІІІ-ХІУ ст. така практика поширилася по всій Європі. Консульства із простих представників іноземців перетворилися на державні установи. Цей процес закріпився і в договірній практиці між державами про статус іноземців на їхній території.

Далі варто звернутися і до історії розвитку МП пов’язаних з нашою країною. Мова йтиме про Київську Русь. До наших днів дійшли повністю або в уривках три договори київських князів з Візантїєю (907, 911, 944 рр.). Русько-візантійський договір 911 р. свідчить про те, що на початку Х ст. Київська Русь вміла не лише укладати звичайні для того часу договори “миру і любові” (як це було в договорі 907 р.), а й наблизилися до освоєння вершин тодішньої дипломатії – письмових двосторонніх, рівноправних, міждержавних угод, які охоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання.

Дослідники права Київської Русі звертають увагу ще й на таку особливість договірної практики тих часів, яка міститься, зокрема в нормах ст.13 договору 911 р. – про забезпечення одержання майна спадкоємцями померлого іноземця, що проживають на його батьківщині. Тим самим греки відмовлялися від усіх своїх прав на спадщину руських, до яких вони могли ставитися як до своїх тимчасових підданих. Вони забороняють місцевим органам привласнювати майно на свою користь, що мало місце у західноєвропейському праві аж до ХУІІІ ст.

Прикладом союзного договору між Київською Руссю і Візантією став третій зі згаданих договорів – договір 944 р. Він визначив зовнішньополітичні позиції Київської Русі. За цим договором КР “офіційно заступила місце Хозарії як союзника Візантії на північних берегах Чорного моря. Більше того, союз імперії і давньоруської держави бум спрямований передусім проти Хозарії, одвічного противника Русі, що став тут і ворогом Візантії”.

Прикладом дипломатії іншого типу, що мала аналоги в історії аж до ХХ ст., так званої таємної дипломатії став таємний договір 966-967 рр. київського князя Святослава і візантійського патрикія Калокіра. “Таємний” договір полягав у тому, що “Святослав обіцяв допомогти візантійському патрикію сісти на імператорський трон, а той у свою чергу зобов’язався зберегти за Руссю її завоювання на Балканах, а також “незліченні скарби із державної скарбниці”.

Міжнародні відносини КР, що активно розвивалися у Х-ХІІ ст., були, як відомо, пізніше перервані. Лише на західних кордонах тривали торговельні й політичні відносини зі Скандинавією, прибалтійськими та німецьким містами.

Названі основні риси міжнародно-правових відносин були характерними для Європи в цілому аж до середини ХУІІ ст., тобто до завершення Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.).

Потрібно зауважити, що в період, який ми розглядаємо самостійної науки міжнародного права не було. В працях богословів, філософів, юристів можна зустріти лишень окремі судження з питань міжнародного права. Зокрема, суттєвий вплив на погляди вчених середньовіччя мала праця Августина Блаженного (340-430 рр.) “Про град божий”. В цій праці обгрунтовувалася потреба дотримання міжнародних договорів. А.Блаженний поділяв війни на справедливі і несправедливі. Інший богослов, Фома Аквінський (1225-1275 рр.), також поділяв війни на справедливі і несправедливі. Його погляди мали суттєвий вплив на послідуючі правові концепції, в тому числі і міжнародно-правові.

Вже у ХУІ ст. вчені все більшу увагу приділяють питанням міжнародного права. Можна вказати на діяльність такого видатного вченого як А. Джентілі (1552 – 1608 рр.), який відомий своїми працями “Про посольства” (1585 р.) та “Право війни” (1598 р.). Вони суттєво вплинули на розвиток міжнародного права. Він виділяв справедливі війни, для ведення яких потрібні справедливі причини.

Також у ХУІ ст. з’являється поняття суверенітету. Це поняття було висунуто та науково обгрунтовано франц. вченим Ж.Боденом (1530-1596 рр.) у його працях Шість книжок про республіку”, які побачили світ у 1576 р. Під суверенітетом розумілася абсолютна і постійна влада монарха. У ХУІІ ст. поняття суверенітет стало складовою МП і з того часу суверенітет визнається необхідною юридичною властивістю держави.

У кінці історичного періоду, який розглядається нами, з’являється перша систематизована праця, в якій досліджені всі основні питання міжнародного права. Це праця Гуго Гроція (1583-1654 рр.) “Про право війни та миру. Три книжки”, які побачили світ у 1625 р. Автор розумів МП як право, засноване на угодах поміж державами (на договорі або звичаї). В той же час він вважав, що джерелом МП є природа або божественні закони. Тобто Г.Гроцій виділяв природне право і позитивне право.

Далі зупинимося на розвиткові МП від Вестфальського миру 1648 р. до 1815 р.

Вестфальський мирний конгрес та підписаний на ньому 24 жовтня 1648 р. Вестфальський трактат завершив новий поділ Європи після Тридцятилітньої війни.

Вестфальський договір, це фактично два пов’язаних поміж собою договори – Оснабрюкський та Мюнстерський. Перший підписали імператор Священної Римської імперії із союзниками з однієї сторони та Швеція з союзниками – з іншої. Мюнстерський договір підписали імператор Священної Римської імперії і Франція з союзниками. Зі сторони Швеції гарантом Вестфальського миру виступив великий князь Московський.

Цей договір мав суттєвий вплив на подальший розвиток МП та на історію європейських країн. Він вперше встановив систему політичної рівноваги. Її суть: створена договором спільнота європейських держав вважалася незмінною і проти країн-порушників договірних угод могла вестися справедлива війна.

Договір визнавав рівність віросповідань – католицького та протестантського. Окрім того, був підтверджений Аугсбургський договір 1555 р., у відповідності з яким релігія монарха визначала релігію його підданих.

Визнавався суверенітет держави на її територію. Були визнані незалежними Швейцарія та Нідерланди.

355 “карликових” держав, що входили до складу Германської імперії, здобували повну незалежність за умови неукладання таких міжнародних договорів, які б суперечили інтересам інших.

Вестфальський договір містив положення, які були спрямовані на обмеження війни у відповідь на порушення договору. Він заложив основу класичного міжнародного права, яке формувалося у послідуючі століття. Розвиток МП у цей період безпосередньо пов’язано з ідеєю рівноправності держав і поняттям суверенітету, який ототожнювався з незалежністю і повновладдям держави.

У посольському (дипломатичному) праві утвердився принцип недоторканості посла, а також недоторканості посольських приміщень. Було визнано, що посол є непідсудним судам країн перебування за вчинені злочини або борги.

Серед договорів цього часу потрібно виділити договори про торгівлю та мореплавство, які, зокрема стосувалися правового положення іноземців. Принцип найбільшого сприяння, який з’явився у світовій практиці МП став широко використовуватися у договірній практиці ХУІІІ ст. Колонізація нових земель обумовила появу такого інституту як первинна окупація в якості підстави для оволодіння нічийною територією.

Закони та звичаї війни залишалися жорстокими. Але вже в другій пол. ХУІІІ ст. заключаються договори, у відповідності з якими визнавалося на взаємній основі недоторканість військових госпіталів, надання допомоги взятим в полон хворим та пораненим, недоторканість мирних жителів (жінок, дітей та інших осіб).

У ХУІІІ с. нейтралітет означав, що нейтральна країна не приймала ніякої участі у війні і відмовлялась надавати допомогу воюючим сторонам.

Суттєвою віхою у розвитку законів та звичаїв морської війни стала Декларація про збройний нейтралітет, з якою у 1780 р. виступила Росія. В ній висувалися наступні принципи права морської війни: -свобода плавання нейтральних кораблів (військових та цивільних) навіть поблизу берегів воюючих країн; - заборона захоплення на нейтральних судах власності, яка належить підданим неприятельських країн (принцип “прапор покриває вантаж”); - визнавалася тільки ефективна блокада, умови встановлення якої визначалися Декларацією.

Революція у Франції 1789-1793 рр. суттєво вплинула на розвиток МП. Ідеї, які були висунуті під час революції і частково закріплені в Декларації прав людини і громадянина 1789 р., а також Конституціях Франції 1791 та 1793 рр., стосувалися таких питань, як визнання суверенітету народу, невтручання у внутрішні справи, визнання недоторканності території, правовий статус іноземців (зокрема, іноземці на території Фр. мали ті ж самі права, що і французи). Вволилося поняття громадянин, що передбачало наявність у особистості не лишень обов’язків в стосунку до держави, але й прав.

У період, який нами розглядається, формується наука МП, яка починає суттєво впливати на міжнародні відносини.

Міжнародне право з 1815 р. і до закінчення І-ї світової війни.

За наслідками перемоги коаліційних сил над Францією відбулися зміни не тільки на політичній карті Європи. Держави-переможці намагалися створити новий міжнародний порядок, який був би заснований на засадах р і в н о в а г и та л е г і т и м і з м у. Принцип легітимізму означав забезпечення збереження територіальних надбань, а також внутрішнього правопорядку від революційних потрясінь.

ХІХ ст. характеризується тим, що багато міжнародних питань стало вирішуватися на міжнародних конгресах (конференціях), в яких приймали участь всі чи майже всі європейські країни. Початок цьому положив Віденський конгрес 1814-1815 рр., який був скликаний у зв’язку з розгромом Наполеона І. Акти Віденського конгресу відіграли значну роль у розвитку МП. Цими актами визнавалася свобода судноплавства по деяким європейським рікам, постійний нейтралітет Швейцарії і одноманітність у рангах різних дипломатичних представників. Особливого значення набуло прийняття “Декларації держав про знищення торгівлі неграми”.

На цьому конгресі був створений Священний союз у складі Росії, Прусії і Австрії, до яких потім приєдналися Великобританія та Франція.

Ідеї французької революції в області прав людини, безумовно, суттєво вплинули на виникнення принципу національності, який ліг в основу утворення національних держав і звільнення народів від іноземного панування (Греція, Бельгія, Італія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Румунія).

У міжнародному праві признавалися таки способи територіальних змін або територіальних придбань, як цесія у різноманітних формах і плебісцит. Так, у 1867 р. Росія продала США Аляску, у 1867 р. Великобританія уступила Греції Іонічні острови.

Міжнародне морське право отримує подальший розвиток. Вже ні одна країна не ставить під сумнів існування таких інститутів міжнародного морського права, як відкрите море і територіальні води. Окрім того, з’являється нагайна потреба у регулюванні окремих видів користування морським простором. Зокрема, заключаються як двосторонні, так і багатосторонні договори стосовно рибальства і здобування окремих видів живих ресурсів, наприклад котиків, тюленів тощо.

Розвиток економіки і пов’язаний з нею НТП спричинили створенню міжнародних організацій. Були утворені Міжнародний союз для вимірювання землі (1864 р.), Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Міжнародний комітет мір та ваг (1875 р.), Міжнародний союз залізничних товарних сполучень (1890 р.) тощо.

Для вирішення міжнародних спорів країни часто зверталися до міжнародних арбітражів. Відомі, наприклад, арбітражні рішення спорів поміж Великобританією та США у 1870 р., поміж Великобританією та Венесуелою у 1897 р. стосовно Британської Гвіани.

Суттєвих змін зазнали закони та звичаї війни. Для регламентації способів та засобів ведення війни скликаються міжнародні конгреси. Наприклад, у 1856 р. на конференції у Парижі приймається Декларація про право морської війни. Особливого значення набули конференції скликані за ініціативою Росії у 1899 і 1907 рр. в Гаазі, які увійшли в історію як Перша та Друга Гаазькі конференції. На цих конференціях були прийняті акти про закони та звичаї війни, утворено Постійну палату третейського суду.

Формування класичного МП починалось саме з Вестфальського миру. У ХІХ ст. склалася наука МП.

Викладання науки міжнародного права в університетах України, що перебувала в той час у складі Російської імперії, запроваджено єдиним університетським статутом у 1835 р. Тоді цей курс називався загальнонародним правом, яке наступним університетським статутом 1863 р. перейменовано в міжнародне право.

На той час, як зазначається у російському енциклопедичному словнику ХІХ ст., “оригінальних творів, які б охоплювали всю систему МП, російською мовою було дуже мало. Першим за часом є “Курс міжнародного права” проф. Д.К.Каченовського (Харків, 1863)”. З-поміж 10 рос. ун-тів у ХІХ ст., три, як відомо, були в Україні. Це Харківський ун-т, відкритий у 1805 р., Київський (св. Володимира) – в 1834 р., Одеський (Новоросійський) – у 1865 р. Кожен з них мав юрфак.

Ряд дослідників вважають, що все ж таки однією з перших помітних праць у науці МП стала підготовлена до друку монографія іншого професора Харківського університету – Тихона Федоровича Степанова (1795-1847 рр.). Велика праця Т.Ф. Степанова “Загальнонародне право в сукупності з дипломатією у двох томах була підготовлена до друку в 1847 р. Вона не побачила світ у зв’язку із смертю автора. Рукопис було віднайдено лише наприкінці 50-х років ХХ ст. Тому, напевно, вважається, що першою дійсно фундаментальною працею є робота проф. Дмитра Івановича Каченовського (1827-1872 рр.) “Курс МП”. Окрім цієї праці він випустив ще ряд. Перебуваючи в закордонному відрядженні в Англії, Д.І.Качановський прочитав там дві доповіді “Про сучасне становище міжнародного правознавства”, в яких висунув ідею створення міжнародної асоціації юристів-міжнародників. Ідею Д.І. Каченовського було реалізовано невдовзі після його смерті в 1873 р. створенням Інституту МП, який діє і нині. У 1875 р. наступник Д.І.Каченовського проф. Андрій Миколайович Стоянов (1830 – 1907 рр.) опублікував свій курс лекцій “Нариси історії і догматики МП”. Ще одним цінним посібником з МП є курс проф. ХУ Всеволода Пійовича Даневського (1852-1898 рр.) під назвою “Посібник до вивчення історії і системи МП” (1892 р.).

Міжнародне право з 1919 р. до створення ООН.

Перша світова війна 1914-1919 рр. та заключений по її закінченню Версальський мирний договір не тільки змінили політичну карту світу, але й суттєво вплинули на розвиток МП. Окрім того, в 1917 р. в Росії сталася Велика Жовтнева соціалістична революція, яка також привнесла у МП незвичні політичні і міжнародні-правові ідеї. МП отримало якби дві пропозиції щодо подальшого розвитку світового співтовариства.

Вже 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. світ побачив Декрет про мир, а 2 (15) листопада 1917р. – Декларацію прав народів Росії. Нова політична влада пропонувала світу своє бачення МП і ці два документи, хоча і заїдеологізовані тривалий час впливали на формування постулатів МП. Наприклад, Декрет про мир містив поняття і тлумачення категорії “анексія”. У МП під анексією (lat. annexio) розуміють насильницьке приєднання однією державою території іншої. МП доктринально забороняє насильницьке приєднання будь-якої території, у тому числі згідно з принципами територіальної недоторканості і цілісності, недоторканості і непорушності державних кордонів, заборони застосування сили чи погрози силою.

Декрет про мир так тлумачив поняття справедливого і демократичного миру без анексій і контрибуцій: “Під анексією чи захопленням чужих земель уряд розуміє відповідно до правової свідомості демократії взагалі і трудящих класів зокрема будь-яке приєднання до великої або сильної держави малої чи слабкої народності без точно, ясно і добровільно вираженої згоди і бажання цієї народності, незалежно також від того, наскільки розвинутою чи відсталою є насильницьки приєднана або насильницьки утримувана в кордонах даної держави нація. Незалежно, врешті від того, в Європі чи в далеких заокеанських країнах ця нація живе”.

Пізніше це визначення радикально вплинуло на розвиток теорії і практики радянської доктрини МП. На її перший план було висунуто правосвідомість “передового людства” як критерій для визначення міжнародної законності. В декреті містилися положення про принципи додержання і підтримання міжнародного миру, ідея роззброєння як реальна гарантія миру і мирного співіснування держав, засуджувалися і оголошувалися поза міжнародним законом агресивні війни.

Другий вихід з історичної післявоєнної ситуації був запропонований у виступі 8 січня 1918 р. президента США Вудро Вільсона. Це послання містило історично відомі 14 пунктів. Саме в останньому, 14 пункті містилися важливі положення, в яких наголошувалося на необхідності “утворення всесвітньої Ліги Націй із взаємними гарантіями політичної незалежності й територіальної цілісності для всіх великих і малих держав”. У наступному за цим посланні Конгресу 11 лютого 1918 р., а також у промові президента США в Маунт-Верноні 4 липня 1918 р. і в його заклику до миру у відомому зверненні 27 вересня 1918 р. у Нью-Йорку була викладена програма миру, що складалася з 27 пунктів. Ці пропозиції В.Вільсона не залишилися суто декларативними, а здобули міжнародно-правове визнання, оскільки вони стали своєрідним договірним правом (lex contractus) мирних договорів.

Запропоновані В.Вільсоном принципи нового світового порядку на основі самовизначення націй, хоча і частково, але були відображені в мирних договорах – Версальському, Сен-Жерменському, Тріанонському, Нейїському, якими завершилася перша світова війна.

Фактично цими мирними договорами була створена і Ліга Націй з місцезнаходженням у Женеві. Першим розділом Версальського і вже згадуваних мирних договорів, підписаних у 1919 р., фактично став включений до них Статут Ліги Націй. Саме тому ця організація являла собою органічну частину версальської системи світу. Першими членами Ліги Націй було 26 держав, 4 домініони та Індія як держави, що воювали проти Німеччини. Інші держави, домініони і колонії, які вступали до Ліги Націй, мали прийматися Зборами Ліги двома третинами голосів. У 1937 р. кількість члені ЛН була максимальною – 58, а в період 1938-1940 рр. з неї вийшло 15 держав.

Основне статутне завдання ЛН – забезпечити загальний мир і сприяти міжнародному співробітництву держав. ЛН мала ще й такі функції, як контроль над мандатаріями; захист національних меншин; реєстрація міжнародних договорів. Що таке мандатарій? Мандатарій (лат. mandatarius – держава, що одержала мандат) активно використовуваний як до, так і в період дії ЛН інститут міжнародного права, що являв собою так звану систему мандатів на управління територіями нецивілізованих народів.

Міжвоєнне двадцятиріччя характеризується тим, що країни все більш усвідомлювали необхідність заборони агресивних війн. У зв’язку з цим у 1928 р. приймається Паризький договір про відмову від війни як знаряддя національної політики (пакт Бріана-Келлога). Але країни ніяк не могли дати визначення категорії “агресивна війна”.

Робляться певні кроки в галузі забезпечення прав людини. Зокрема, приймаються Конвенції про заборону рабства (1926 р.), про правове положення політичних біженців (1928 р.).

ЛН здійснила спробу кодифікації МП. Але ця справа не увінчалася успіхом. На заході з’являється нормативістська школа МП. Її основоположником став австрійський вчений Г.Кельзен, який в роки нацистської окупації виїхав до США. Зміст нормативізму полягав у тому, що і МП, і внутрішнє право складають одну правову систему, однак МП стоїть над внутрішнім правом.

Друга світова війна значно вплинула на процес розвитку МП. Ще до закінчення війни учасники антигітлерівської коаліції визнали необхідність створення нової світової організації, яка б діяла на цілком нових засадах. Такою організацією стала ООН, створена 26 червня 1945 р. зі штаб-квартирою у Нью-Йорку. Можна сказати, що її створення стимулювало початок формування сучасного МП. Потрібно зауважити, що чітких кордонів поміж етапами розвитку МП немає. Це постійний процес створення нових норм, зміна діючих і припинення застарілих норм МП. В цьому аспекті сучасне МП суттєво відрізняється від попереднього. Потрібно зауважити, що сучасне МП в значній мірі розвивається під впливом ООН.

Сучасне МП відрізняється за рядом ознак від класичного.

• суб’єктами МП визнаються всі країни, а не тільки цивілізовані, як це передбачалося класичним МП;

• сучасне МП визнає, що його суб’єктами є і міждержавні організації, хоча їх правосуб’єктність є похідною, вторинною і суттєво відрізняється від правосуб’єктності держав;

• право країн на війну заборонено. Держави можуть звертатися тільки до мирних засобів вирішення міжнародних спорів;

• в сучасних умовах зросла роль міжнародних договорів, в той час як основним джерелом попередніх міжнародно-правових систем були звичаї;

• відбулася кодифікація багатьох галузей МП, зокрема дипломатичного і консульського права, права міжнародних договорів, міжнародного морського права тощо.

К о н т р о л ь н і п и т а н н я:

1. Дайте періодизацію історії МП?

2. Назвіть інститути МП, що діяли у Середні віки?

3. У чому заключається особливості МП ХІХ століття?

4. У чому є різниця поміж класичним МП і сучасного МП?