2. Предмет міжнародно-правового регулювання та об’єкт міжнародних правовідносин.

Статутом ООН (ст.1) закріплено основні цілі міжнародного співробітництва держав на сучасному етапі. Зокрема, це такі цілі, як:

• підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання загрозі миру та усунення її тощо.

• розвивати дружні відносини між націями на основі принципу рівноправності і самовизначення народів, а також інших відповідних заходів для зміцнення загального миру.

• здійснювати міжнародне співробітництво в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру.

Сам зміст названих цілей визначає те, що їх можна досягти тільки шляхом спілкування між собою держав відповідно до принципів міжнародного права. Такі міжнародні відносини з приводу вирішення економічних, соціальних, гуманітарних та інших проблем зумовлюють появу їхнього регулятора: юридично обов’язкових правил, норм поведінки для учасників цих відносин.

Доцільно також підкреслити, що сфера дії міжнародного права завжди вужча від сфери поширення міжнародних зв’язків, які значно багатоманітніші за правові норми, що їх регулюють. Але саме воно виступає ефективним регулятором МВ.

Процес взаємовпливу і взаємозалежності МВ і МП є п р е д м е т о м дослідження у теорії МП вже досить давно.

Таким чином, стає очевидним визначення, що предметом міжнародно-правового регулювання є міжнародні відносини.

Що є об’єктом міжнародних правовідносин?

Не слід плутати об’єкт міжнародних правовідносин з поняттям з об’єктом правовідносин. Друга категорія належить до компетенції держави.

Визначення: Об’єктом міжнародних правовідносин є все те, з приводу чого суб’єкти МП вступають у правовідносини на основі принципів і норм МП.

Таким об’єктом можуть бути матеріальні та нематеріальні блага, дія або утримання від дії. Характерна риса об’єкта міжнародних правовідносин полягає в тому, що він належить до компетенції державної влади, до сфери державного суверенітету. При цьому під матеріальними та нематеріальними благами і невіддільними від них інтересами держав маються на увазі, наприклад, загальний мир і безпека народів, взаємовигідне економічне та інше співробітництво, культурний розвиток народів тощо.

2. Нормоутворення в міжнародному праві. Міжнародне публічне і міжнародне приватне праве.

Норми міжнародного права створюються як угоди поміж незалежними суб’єктами міжвладних міжнародних відносин. Вони встановлюють взаємні права і обов’язки цих суб’єктів. Паритет – основний принцип визнання дійсності міжнародно-правової норми. Праву повинен кореспондуватися обов’язок поважати аналогічне право партнера.

Нормоутворення в міжнародному праві почалось з формування звичаїв. Міжнародно-правові звичаї – це правило поведінки, яке склалося у міжнародній практиці і за яким суб’єкти міжнародного права визнають юридично обов’язковий характер.

Звичаєва норма складається поступово, в наслідок дій, всіх або переважної більшості суб’єктів, що повторюються (наприклад звичай покровительствувати всім послам і забезпечувати їх недоторканість).

Визнання існування тієї чи іншої звичаєвої норми може стати предметом суперечок поміж країнами. У таких випадках на допомогу приходять праці вчених-юристів (доктрини міжнародного права) і тлумачення, що складають частину рішень арбітражних і судових міжнародних організацій, в першу чергу ООН. Наприклад, питання про те, які дії держави потрібно розглядати як збройний напад, що надає право іншій країні на самооборону, розтолковується в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 р. До актів агресії, як найбільш небезпечній формі незаконного застосування сили віднесені вторгнення або напад збройних сил однієї країни на територію іншої, будь-яка анексія із застосуванням сили, блокада портів або узбережжя збройними силами, засилання однією країною на територію іншої збройних формувань тощо.

Звичай може мати як універсальний, так і локальний (регіональний) характер.

Формулювання звичаєвих норм у вигляді писаних правил, об’єднаних у міжнародному договорі, і систематизація норм називається кодифікацією. Так, наприклад, Комісія міжнародного права ООН кодифікувала норми міжнародного звичаєвого права, що стосувалися дипломатичного права, права міжнародних договорів та ін. у формі відповідних міжнародних конвенцій.

Утворення норм звичаєвого міжнародного права – процес довготривалий. Він продовжується і в сучасних умовах. Але час формування нових звичаїв скорочується в наслідок діяльності міжнародних організацій.

Норми міжнародного права розпадаються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли із узгодженої волі держав. До останнього часу звичаєві норми складали основний масив норм міжнародного права. Але вимоги стабільності у міжнародних відносинах, необхідність більшої визначеності й точності у встановленні прав і обов’язків приводять до витіснення звичаєвого права договірним.

Але норми договірного права не рівнозначні. Насамперед, будь-яка правова норма не може охоплювати сукупності всіх фактичних можливих умов, до яких ця норма може застосовуватися, і залишає “вільний простір” для поведінки за розсудом. Тому іноді кажуть про “фактичне право”, “живе право”, рамочне право”. Чому так? Суверенітет держави не допускає створення жорстких конструкцій, в яких державі не залишається місця для вільного розсуду. В той же час не є ефективними і правові норми, котрі взагалі не створюють будь-яких правил поведінки. В останній час зростає кількість саме таких норм, але вони носять скоріше політичний ніж нормативний характер. Наприклад, у рамочній Конвенції ООН від 9 травня 1992 р. “Про зміну клімату” міститься таке положення (п.1 ст.3): “Сторонам, котрі є розвинутими сторонами, слід грати провідну роль в боротьбі зі зміною клімату та його негативними наслідками”. Зрозуміло, що поняття “провідна роль” не створює будь-яких конкретних правових зобов’язань для членів ООН, котрі належать до розвинених країн. Такого роду формули носять декларативний характер, не є конкретними і отримали найменування ”м’якого права”. Ряд юристів-міжнародників вважають їх корисними і важливими. Інші, навпаки, вважають, що вони підривають концепцію юридичних зобов’язань і підривають авторитет права у міжнародному співтоваристві.

До “м’якого права” відносяться міжнародні акти, які не мають характеру договору, але їм властива велика морально-політична сила (різноманітні резолюції, декларації, програми дій тощо).

• міжнародне публічне і міжнародне приватне право

Міжнародні стосунки є більш широкими, ніж міждержавні, міжвладні. Діючими особами на міжнародній арені виступають фізичні і юридичні особи у своїй особистісній якості, а не від імені держави. Такі стосунки регулюються нормами національного права (наприклад, закони країн про правовий статус іноземців на їх території); нормами угод-контрактів, які укладають особи з різним громадянством; міжнародними угодами, які уніфікують порядок правовідносин осіб різних національностей в тій або іншій галузі (цивільні, трудові, сімейні стосунки).

Перерахований набір джерел норм, які регулюють міжнародні відносини такого роду, дає підстави для поділу на міжнародне публічне (міжвладне) право і міжнародне приватне (не міжвладне) право. Відповідно наука МП поділяється на дві частини.

К о н т р о л ь н і п и т а н н я: