• Принцип рівноправності та самовизначення народів

Цей принцип визначає, що кожний народ має право самостійно вирішувати всі питання свого внутрішнього розвитку і міжнародних відносин.

Становлення цього принципу історично пов’язане з появою на початку ХХ ст. політичного гасла самовизначення націй. Нормативний зміст цього принципу закріплений у Статуті ООН. У п.2 ст.1 проголошувалося, одним із завдань ООН є “розвиток дружніх відносин поміж націями на засадах поваги принципу рівноправ’я і самовизначення народів”. У ст.55 самовизначення народів віднесено до однієї із засад мирних і дружніх стосунків поміж націями, які самі є умовами стабільності і благополуччя.

Нормативний зміст принципу розвивався відповідно до зміни міжнародної обстановки, пов’язаної з появою дедалі більшої кількості держав, які визволилися від колоніальної залежності. Резолюцією 1514 (ХУ) сесії Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 р. було проголошено необхідність негайно і беззастережно покласти край колоніалізму у всіх його формах і проявах.

Проголошений у документі принцип рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею закріплений у спільній за змістом ст.1 двох Міжнародних пактів про права людини від 19 грудня 1966 р. Держави, які їх підписали, погоджуються з тим, що “всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток”. В той же час у Декларації про принципи МП, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, від 24 жовтня 1970 р. зазначається, що ніщо “не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує і заохочує будь-які дії, що вели б до розчленування або часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що діють із дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів”.

Підтвердивши положення Статуту ООН про самовизначення народів і Декларації 1970 р. про нанесення збитків територіальній цілісності чи політичній єдності держав, Конференція з прав людини у Відні у 1993 р. прийняла важливі формулювання, які відображали, з однієї сторони, значення прав на самовизначення у контексті дотримання прав людини, а з іншої – намагання покласти край дестабілізуючому ефекту, пов’язаному з етнічними та національними проблемами.

Таким чином, право народів на самовизначення повинно здійснюватися у суворій відповідності з вимогами інших принципів МП .

• Принцип сумлінного виконання зобов’язань з мп

Цей принцип сягає своїми коріннями ще римського права. Згадаймо політичну, моральну і юридичну значимість давньоримської максими: pacta sunt servanda (договори повинні виконуватися).

Принцип добросовісного дотримання міжнародних договорів має довготривалу історію. Укладення перших міжнародних договорів обумовило необхідність їх виконання, тому що порушення зобов’язань, передбачених міжнародними договорами, провадило би до нестійкості міждержавних стосунків. Історично держави виходили із загальної зацікавленості у непорушності прийнятих договорів. По мірі становлення загального МП цей принцип став визнаватися в якості юридично обов’язкового для всіх держав.

На Лондонській конференції 1871 р. по перегляду положень договорів, прийнятих у 1856 р. в Парижі стосовно режиму Чорноморських протоків було визнано, що повага до договорів є одним з принципів МП.

У ХХ ст. цей принцип набув нової юридичної якості – він розповсюджував свої дії і на інші норми МП. Так, у Преамбулі Уставу ООН говориться про те, що держави – члени ООН переповнені рішучості створити “умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до обов’язків, що витікають з договорів та інших джерел МП”.

Зміст цього принципу розкривається в Декларації про принципи МП 1970 р. Країни – учасниці ОБСЄ підтвердили ці положення в Заключному акті 1975 р.

В силу даного принципу суб’єкти МП повинні виконувати зобов’язання, що витікають з МП добросовісно. Це означає, що виконання обов’язків повинно здійснюватися чесно і точно. Держава не може ухилятися від виконання обов’язків, що витікають з міжнародно-правових норм, і не можуть посилатися ні на положення внутрішнього права, ні на інші обставини як на причину невиконання чи відмови від виконання своїх обов’язків. Як витікає із Заключного акту 1975 р., держави повинні узгоджувати своє законодавство і адміністративні правила зі своїми міжнародно-правовими зобов’язаннями.

Держава може відмовитися від виконання міжнародно-правових зобов’язань, але така відмова повинна здійснюватися тільки на підставі МП, яке відображене у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Значення принципу сумлінного дотримання міжнародних зобов’язань полягає також і в тому, що він є основою МП, тому що без такого принципу дієвість МП ставала би проблематичною. В силу своєї значимості і ролі у системі МП даний принцип набув імперативного характеру.