2. Принципи, пов’язані з міжнародним співробітництвом держав:

Принципи, які розглядатимуться нижче, можна умовно віднести до принципів міжнародного співробітництва держав.

• Принцип загального поважання прав людини і основних свобод

Як відомо, термін і поняття “права людини” були введені в політико-правове поле ідеологами буржуазних революцій ХУІІІ ст. Зокрема, французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. проголошувала права і свободи особи. Але реальне міжнародне співробітництво у сфері сприяння загальному поважанню і додержанню прав людини пов’язане зі створенням ООН. У преамбулі, статтях 1 і 55 Статуту ООН закріплений принцип загального поважання прав людини й основних свобод. Тим самим було визнано нерозривність між підтриманням і збереженням міжнародного миру та безпеки і дотриманням основних прав і свобод людини. Статут ООН містить юридично обов’язкові загальні положення про необхідність здійснення міжнародного співробітництва в заохоченні та розвитку поваги до прав та основних свобод людини. У Статуті знайшов відображення ряд принципів, що регулюють дотримання прав людини: основоположне значення достоїнства і цінності людської особистості, рівноправ’я народів, рівноправність чоловіків і жінок, недопустимість дискримінації за ознаками раси, мови, релігії, статі.

Становлення та розвиток принципу поважання прав людини й основних свобод, крім Статуту ООН, відбувалися шляхом прийняття таких важливих міжнародних документів як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1963 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. В цих документах перераховуються основні права і свободи особистості, які держава зобов’язалась надавати всім особам, що знаходяться під її юрисдикцією.

Цей принцип був відображений і в регіональних міжнародно-правових актах: Європейські конвенції прав людини й основних свобод 1950 р., Африканській хартії прав людини і народів 1981 р. та ряді інших.

Аналіз документів засвідчує, що в сучасному МП є універсальна норма, у відповідності з якою держава зобов’язана поважати і дотримуватися прав людини і основні свободи для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.

Якщо на протязі тривалого часу практичне здійснення прав людини розглядалося як сфера внутрішньої компетенції держави, то з часу прийняття Статуту ООН і особливо Заключного акту 1975 р. воно у все більшій мірі стає предметом стурбованості всього міжнародного співтовариства. Це підтвердила, між іншим, Всесвітня конференція по правам людини. 1993 р.

Загальновизнаними стає механізм імплементації міжнародно-правових норм, відповідно до якого міжнародні норми і стандарти у сфері прав людини створюються шляхом угод між державами, але вони не створюють безпосередньо прав і свобод для людини, а встановлюють норми і зобов’язання для держав і між державами. Здійснення, впровадження в життя цих норм і стандартів є обов’язком і відповідальністю певних держав-учасниць міжнародних договорів про права людини.