• Принцип невтручання у справи, які входять у внутрішню компетенцію держав

Цей принцип також має свою давню історію. Він витікає з того, що суверенність держави є політико-правовою передумовою для її повноправної і рівноправної участі у міжнародному спілкуванні і в принципі – незалежної діяльності на світовій арені. Вся різноманітність внутрішнього життя держави не може бути предметом будь-яких вказівок, непрошених порад і т.п. дій іншої країни чи міжнародної структури або їх дій, спрямованих на здійснення впливу або тиску на те, що відбувається в самій державі.

Свій концентрований концептуальний вираз ця сторона міждержавного спілкування на певному історичному етапі отримала у вигляді формування доктрини невтручання, а потім, по мірі розвитку багатосторонніх процесів, набула характеру міжнародно-правового принципу невтручання.

Своє досить чітке вираження принцип невтручання знайшов у актах Французької буржуазної революції. Французький народ, говорилося в Конституції Франції 1793 р., “не втручається в управління другими націями; він не потерпить, щоб інші нації втручалися в його власне”. Далі вже США на початку ХІХ ст. виклали свою позицію стосовно колоніальних домагань деяких європейських країн на Американський континент. Цю позицію виклав президент США Д.Монро у посланні до Конгресу 2 грудня 1823 р. Концепція стала відомою у МП як “доктрина Монро”. У заяві говорилося, що втручання європейських держав у справи Американського континенту недопустимі і що США будуть протистояти такому втручанню всіма силами і не будуть, з своєї сторони, втручатися у справи Європи.

Після І-ї світової війни у Статуті Ліги Націй була зроблена спроба вбудувати принцип невтручання в інституційні рамки шляхом посилки на те, що пакт не зачіпає законності доктрини Монро в “регіональному розумінні”, але чіткої регламентації даного принципу не відбулося.

Належне нормативне закріплення у міжнародному праві принцип невтручання дістав тільки у Статуті ООН, що накладає на всі держави обов’язок не втручатися прямо або опосередковано у внутрішні справи будь-якої держави. У п.7 ст.2 Статуту ООН принцип невтручання формулюється так: “Даний Статут ніякою мірою не дає ООН права на втручання у справи, які по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави, і не вимагає від членів ООН подавати такі справи на вирішення відповідно до Статуту; однак цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Глави УІІ”.

За десятиріччя свого функціонування принцип невтручання, як і його концепція, набули глибокого і різнопланового розвитку в таких актах ООН як Декларація про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їхньої незалежності і суверенітету, прийнятою Ген. Асамблеєю ООН 21 грудня 1965 р. Вона була перенесена фактично без змін у Декларацію про принципи МП 1970 р. Принцип невтручання був далі підтверджений і розвинутий у Заключному акті НБСЄ у 1975 р.

У зазначених міжнародних актах встановлено основний нормативний зміст принципу невтручання, що полягає в наступному:

• зобов’язанні держав утримуватися від будь-якого втручання, прямого або непрямого, індивідуального або колективного у внутрішні або зовнішні справи, що є внутрішньою компетенцією іншої держави;

• утримуватися від будь-якої форми збройного втручання або погрози такого втручання проти іншої держави;

• утримуватися від надання прямої або непрямої допомоги терористичній діяльності або підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави.

Взаємозалежність держав, розширення і поглиблення сфер їх спілкування, особливо на багатосторонній основі, закономірно приводить до звуження і обмеження тієї сфери, яка може рахуватися сферою виключно внутрішніх справ країни. Все більша кількість конкретних питань охоплюється міжнародним регулюванням. Але це не означає, що ніби з’являється право на втручання у внутрішні справи країни.