Велике князівство Литовське – прототип федеративної держави.

Більшість істориків схильні вважати, що Литовсько-Руська держава за своїм устроєм наближалась до типу федерації (М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко). Хоча деякі дослідники (наприклад М. Чубатий) вбачають у ній "державу держав" таку форму державного сполучення, за якої залежні країни мають широку автономію у внутрішніх справах, але повинні надавати у розпорядження протектора військо і сплачувати данину.

Слід зазначити, що обидві форми державного устрою мали місце, але кожна на певному історичному етапі. Так, до того часу, поки Вітовт у першій половині XV ст. не усунув удільних князів і не посадив своїх намісників, Литовсько-Руське князівство мало вигляд "держави держав". При наступниках ця держава вже була об'єднана однією центральною великокняжою владою, хоч кожна з її областей колишніх удільних князівств зберігала досить широку внутрішню автономію. В цьому розумінні вона була більше подібна до федерації.

Такі форми державного устрою історично обумовлювалися тим, що окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала характер не загарбання, не чужоземної навали (на кшталт походів німецьких рицарів-хрестоносців чи монголо-татарських завойовників), а прилучення, зібрання територій іншої держави, шо внаслідок дії багатьох чинників залишились без "господаря".

26. Польська експансія на українські землі. Політичний, соціально-економічний та правовий статус українських земель у складі Речі Посполитої.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Соціально-економічні перетворення в Литві йдуть в напрямку наближення до тих порядків, які були в Польській державі. Але зберігається і ряд особливостей: поступовість проведення реформ, наприклад, переведення селян на волоки завершилось вже після Люблінської унії; відсутність масової офіційної дискримінації православних; обмеження сваволі шляхти законом; наявність такого оазису свободи як козацтво.

Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції - 1529 р., 1566 р. і 1588 р. - і був головним збірником права в Україні. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.

Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

27. Процес остаточної інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої. Передумови на наслідки Люблінської (1569 р.) унії.

Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки — рицарів-хрестоносців. З другої половини XV століття з'явились й інші несприятливі для Литви обставини: посилився тиск Московського царства; угорсько-польські війська захопили частину території. Все це спонукало литовських феодалів до об'єднання з Польщею.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.