1.1. Відповідно до Консульського статуту України виконання

консульських функцій може бути доручено нештатним

(почесним) консулам, призначеним МЗС України за згодою держави

перебування.

У жанрах офіційно-ділового стилю основною особливістю

мовної організації тексту є стандартизованість, тобто

традиційно вироблена заданість архітектоніки, синтаксичних

конструкцій і композиційно-мовленнєвих форм використання мовних

одиниць. Вона є ніби оберегом, що не допускає в текст

проникнення суб'єктивності, особистих авторських оцінок і

спрямовує мовне оформлення за певною схемою, яку задає

структура тільки цього жанру. Наприклад, жанр рішення задає схему:

констатаційна — постановча частина; жанр наказу потребує

прямої імперативності, вираженої інфінітивом; договір задає

схему представлення двох сторін; листи та заяви потребують

прямої адресації. Точно визначеним приписам підлягають і

мовні засоби, якими послуговується офіційно-діловий стиль,

що й свідчить про його повну сформованість і значну традицію.

Офіційність названого стилю досягається характерним для

більшості його жанрів відстороненням особи — суб'єкта — від

прямого представлення себе, а отже, знімаються будь-які види

інтимного тону, товариськості, щирості. Дистантність може

бути така, що конкретного суб'єкта дії і вимог взагалі не

видно або ним є порядок, право, закон, громадськість, держава.

Наприклад:

Право кожної людини на життя захищається законом.

Жодна людина не може бути умисно позбавлена життя інакше ніж

на виконання вироку суду, винесеного після визнання Ті винною у

вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання

(Європейська конвенція з прав людини, ст. 2).

Тому такими поширеними в текстах офіційно-ділових жанрів

є віддієслівні іменники, безособові, неозначено-особові, уза-

25

гальнено-особові дієслова, форми на -но, -то, інфінітиви,

дієприкметникові й дієприслівникові конструкції, нанизування

одній узагальненій особі — суб'єкту — кількох імперативних

дій (відділу — розглянути, проаналізувати, виконати,

забезпечити тощо).

Основними засобами вираження акцентованої конотації

імперативності в офіційно-діловому стилі є дієслова

спонукальної семантики, модальні слова {треба, необхідно, слід),

безособові конструкції, часові форми дієслів, ланцюжки інфінітивних

зворотів.

У дипломатичних паперах, особливо в жанрах меморандуму,

пам'ятних записок, узгоджувальних заяв, протоколах намірів

широко використовується кон'юнктив для вираження

ввічливого сумніву, обережної пропозиції, непевного передбачення.

Умовні звороти виступають засобом реалізації аргументо-

ваності тих випадків, що можуть виникнути під час виконання

запланованого. Наприклад:

У разі аварії, вимушеної посадки чи іншої надзвичайної події з

повітряним судном у межах консульського округу консул надас

необхідну допомогу екіпаоїсу і пасажирам...

Уразі вчинення злочинів на борту повітряного судна консул

надас командирові судна допомогу у виконанні обов 'язків, що

випливають із законодавства України і міжнародних договорів

України (Консульський статут України, ст. 85, 86).

Діловитість досягається конкретністю, точністю предмета

розмови, адресацією та відсутністю супровідних ефектів, що

відволікають від основного. До таких ефектів відносять суб'єк-

тивно-емоційні й оцінні. Проте вважати, що офіційно-діловий

стиль повністю безсуб'єктивний, не можна. Просто суб'єкт у

ньому віддалений, офіційний і діловий, загальний і часто

високий (влада), тому його емоції мають бути «за кадром».

На тлі враження безсуб'єктності офіційно-ділового стилю

дипломатичний підстиль виокремлюється тим, що у частині

його мовних жанрів присутня «емоційна експресія і навіть

образність, хоч в основному і традиційна»1. Цьому сприяє і

публіцистичний характер дипломатичної діяльності, й те, що

дипломатичне спілкування належить до верхнього рівня у

просторі мовлення. Верхній рівень формується мовцями, що

мають високу мовну компетенцію, добру освіту, виховані смаки,

розуміють естетику словесної творчості, впливають чи можуть

впливати на соціальні й культурні процеси в суспільстві на

державному і міждержавному рівнях.

хБрандес М. П. Стилистика немецкого языка. — С. 167.

216

Основним критерієм поляризації верхнього й нижнього рівнів

мовлення є усвідомлене або неусвідомлене ставлення мовців до

свого мовлення. Нижній рівень мовлення складається з того,

що людина байдуже ставиться до мови, говорить як уміє, не

замислюючись, чи правильне і гарне те, чому вона навчилася. Тут

мовлення у кожного своє, індивідуальне, з власними

помилками і знахідками у своїх природних, може, успадкованих мовних

жанрах (дочка говорить так, як сприйняла мову від матері).

Верхній рівень мовлення формується освітою, культурою і

вихованням духовно-елітного прошарку суспільства. Ці мовці

переважно свідомо ставляться до мови як одного із засобів

професійного зростання, дбають про піднесення культури

власного мовлення, розширюють мовну компетенцію, вивчаючи

іноземні мови, а головне, вони володіють мовним вибором,

тобто диференціюють своє мовлення залежно від того, з ким,

де, коли, за яких умов, у якій ситуації і з якою метою

спілкуються. Володіючи вибором, мовці досить легко входять у заданість

стилю мовного жанру і дотримуються його вимог.

ТЕКСТ ЯК КАТЕГОРІЯ ЛІНГВОСТИЛІСТИКИ

Поняття тексту. Серед лінгвістичних проблем

семантична є завжди актуальною насамперед тому, що в мовній

семантиці відображається весь пізнавальний і уявний світ

людини, її зв'язки з природою, з усім людством, та й сама мова.

Переважно це стосується лексичної семантики мови. Багатоманіт-

тя прийомів дослідження лексичної семантики можна звести

до двох основних методологічних напрямів, у вужчому

розумінні — методів.

В основі першого з них лежить визнання того факту, що

слово існує об'єктивно і окремо як часточка мовлення і як

закріплений у свідомості мовців знак, що має свій незалежний від

контексту семантичний простір, знак — ідеальний еквівалент

елементів реальності. Цей підхід дає можливість досліджувати

лексичну семантику на кодифікаційних лексикографічних

джерелах — словниках, довідниках, лексичних картотеках. Його

можна назвати лексикоцептричним, оскільки основою такого

підходу до вивчення лексичної семантики є увага до окремої

лексеми як до самодостатньої одиниці. Цей підхід переважав у

традиційній лінгвістиці, він зосереджував увагу дослідників на

діахронних змінах у семантиці слів, які можна було

простежити за змістом словникових статей.

У другій половині XX ст. лінгвістика, не відмовляючись від

лексикоцентричного напряму (можна сказати, словоцентрич-

217

ного, аналітичного, описового), сформувала інший підхід —

текстоцентричний. Цей підхід орієнтує дослідників на

розгляд слова (чи іншої мовної одиниці) у мовленні, у його

функціональних виявах, де семантика лексеми експлікується через

реальні й потенційні словосполучення, де вона зазнає змін,

деформації і зміщень та збагачується нашарованими новими

семантичними відтінками. Тут межі семантичного простору

мовної одиниці визначаються не тільки обсягом лексичного

значення виокремленого слова, а й загальною семантикою тексту,

його композицією і структуруванням, внутрішнім контекстом

і підтекстом та ситуацією мовного спілкування. В результаті

такий підхід (і відповідно напрям) дослідження можна дефіну-

вати як текстоцентричний, зв'язномовний. Він дає можливість

досліджувати синхронне функціонування лексичної

семантики слова у різних типах текстів відповідно до сфери, умов і

настанов мовної комунікації, залучати до тлумачення значення

мовної одиниці ширше текстове поле.

Проте не слід думати, що ці підходи взаємозаперечують чи

виключають один одного, швидше навпаки. Вони можуть як

окремо реалізовуватися, так і доповнювати один одного,

оскільки, за словами А. Уфімцевої, «знаки природної мови на відміну

від усіх інших мають подвійну референцію, співвіднесеність з

предметним рядом: 1) як номінативні знаки-слова й

словосполучення — в системі номінацій, в парадигматиці; 2) у складі

предикативних знаків — фраз та висловлювань — у мовленні, у

синтагматиці. Властивість подвійної і одночасної репрезентації (в

системі та у мовленні) поза мовною дійсністю притаманна лише

природній мові, перетворює її на сигніфікативно-репрезентатив-

ну систему, унікальну за формальною структурою й

універсальну за своїм призначенням, яка здатна інтерпретувати будь-яку

діяльність людини, будь-яку іншу систему знаків»1.

Текстоцентричний підхід до вивчення мовних одиниць

потребує посиленої уваги до поняття «текст», власне, з'ясування

того, що входить в це неоднозначне поняття. Найзагальнішим

і найпоширенішим є таке визначення: «Текст (від лат. іехіит —

тканина, з'язок, побудова) — це об'єднана змістовим зв'язком

послідовність мовних одиниць, основними властивостями якої

є зв'язність і цілісність»2.

Більшість дослідників, оперуючи терміном «текст», або

уникають давати визначення тексту як універсальної мовної

одиниці, яку важко точно означити, або дефінують це поняття,

хУфимцева А. А. Семантический аспект языковых знаков // Принципы

и методы семантических исследований. — М., 1976. — С. 36.

^Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990. — С. 507.

218

актуалізуючи важливу з їхнього погляду ознаку тексту, як,

наприклад: «писемний чи усний потік, що являє собою

послідовність звукових, графемних елементів у синтаксичних

структурах (реченнях), які виражають комплекс пов'язаних між собою

суджень»1. Розуміння тексту як одиниці найвищого рівня мови

тривалий час спиралося на такі основні його ознаки, як

послідовність мовних знаків, лінійність структури, семантична

зв'язність (когезія) та змістова цілісність, або завершеність.

Розвиток комунікативної лінгвістики розширює уявлення про

текст не тільки як про готовий продукт мовлення, а й як

елемент комунікативного акту в позиції між трансмісором і

реципієнтом (Т-Т-Р), між мовцями (М-Т-М), між адресантом і

адресатом (А-Т-А).

Л. Лосева поширює своє визначення тексту суб'єктивним

чинником — ставленням автора. У неї текст — це

«повідомлення у письмовій формі, що характеризується смисловою і

структурною завершеністю і певним ставленням автора до

повідомлення»2.

Ідею самодостатності тексту («закрита структура») і разом з

тим зв'язку його з іншими текстами метафорично виразив

відомий російський учений М. Бахтін: «Текст живе лише

стикаючись з іншими текстами... Лише у точці такого контакту текстів

спалахує світло, що світить назад і вперед»3.

Тому у визначенні тексту намагаються надати йому

якомога ширшу перспективу і композиційний простір. Д. Баранник

вважає текстом «писемний або усний мовленнєвий масив, що

становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у

ближчій перспективі смисловими і формально-граматичними

зв'язками, а в загальнокомпозиційному, дистантному плані —

спільною тематикою і сюжетною заданістю»4.

Окрему сторінку в текстознавство вписали журналістико-

знавці. Визначивши текст як окремий предмет журналістської

діяльності поряд із журналістським твором, як форму

існування твору, дослідники звернули увагу на те, що «текст — це лише

графічно-знакова фіксація твору.., форма відчуження твору від

автора»5. Розділивши таким чином цілісний текст на два

пласти: семантику тексту — твір — і форму тексту — графічно-зна-

хКовалик 1.1., МацькоЛ. І., Плющ М. Я. Методика лінгвістичного

аналізу тексту. — К., 1984. — С. 7.

2ЛосеваЛ. Как строится текст. — М., 1998. — С. 7.

ъБахтин М. М. Эстетика словесного творчества. — М., 1979. — С. 5.

АБарашшкД. X. Текст//Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. —

С.627.

5Різун В. В., Мамалыга А. /., Феллер М. Д. Нариси про текст:

Теоретичні питання комунікації тексту. — К., 1998. — С. 182.

219

кову фіксацію (що є зручним для журналістського фаху —

писання і редагування), автори цієї концепції описують системно-

структурну організацію (архітектоніку) тексту. Текст як

семантичну структуру пропонують аналізувати у трьох аспектах:

1) з позиції автора — можливими є два різновиди тексту:

текст як продукт реального, живого, спонтанного процесу тек-

стотворення (знаково-мовлеинєвої діяльності автора) і текст як

продукт професійного текстотворення, тобто

цілеспрямованого, усвідомленого автором як фахівцем;

2) з об'єктивної позиції, реального стану речей — текст як

фрагмент загальної інформаційної системи суспільства, в якій

він виконує роль носія інформації (інформаційний аспект),

відповідно впливає на мовців (комунікативний аспект). При

цьому суспільство можна розглядати як кібернетичну систему,

в якій відбуваються інформаційні процеси;

3) з позиції адресата (слухача і читача) — текст як явище (чи

фрагмент дійсності) для сприймання і розуміння. Корекція

тексту має бути такою, щоб, керуючи читацьким сприйманням,

можна було уникнути зайвого суб'єктивізму при сприйманні і

розумінні його.

Аналіз і першого (семантичного), і другого

(графічно-знакового) пластів текстотворення привів до висновку, що текст —

«це комунікативно-психологічне знаково-графічне явище», що

«має свої, притаманні тільки йому параметри і категорії»1.

З розвитком лінгвістики тексту як окремої галузі

мовознавства і навчальної дисципліни лінгвістичного аналізу тексту у

вищих навчальних закладах стараннями дослідників-теоретиків

і науковців-практиків уточнюються тлумачення тексту,

розширюється обсяг і поглиблюється зміст поняття «текст».

Якщо досі переважав традиційний погляд дослідників на

текст, то нині лінгводидактичні потреби освітньої системи

змушують викладачів-дослідників та інтерпретаторів його

дивитися на текст опосередковано — через особистість реципієнта,

до сприймання чого він готовий, яких відкриттів, вражень очікує

і який вплив на нього може справити текст. Постає проблема

критеріїв вибору текстів для лінгвістичного аналізу, вирішення якої

висвітлює істинну цінність текстів, зокрема художніх. Першим

таким критерієм має бути розуміння (пресупозиція) тексту як

комунікативного акту між автором і реципієнтом (А — Т — Р),

спрямованого на досягнення задуму певними змістами та

емоційно-вольовими діями. Те, що текст — це знімок

комунікативного акту, добре видно на прикладах з драматичних текстів,

1Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. Нариси про текст:

Теоретичні питання комунікації тексту. — С. 182.

220

де такі вольові дії (емоції, бажання) передаються в ремарках, щоб

допомогти читачеві адекватно сприйняти текст. Наприклад:

Мавка (усміхаючись). Чи ж гарна я тобі?

Л у к а ш (соромлячись). Хіба я знаю?

Мавка (сміючись). А хто ж знас?

Л у к а ш (зовсім засоромлений). Ет, таке питаєш!..

Мавка (щиро дивуючись). ^ ж сього не можна запита-

ти? Он бачиш, там питає дикарооїса: «Чи я хороша?», а ясен їй

киває в верховітті: «Найкраща в світі» (Леся Українка).

Епічний прозовий текст не «оголює» так виразно вольові

завдання висловлення, як це робиться у драматичному тексті,

але це не означає, що в ньому немає таких завдань, вони

«розсіяні» в дискретних мовних одиницях відповідної семантики,

часто в усталених мовних формулах. До критеріїв з боку

адресанта належить і другий чинник: втілення образу автора (в

художньому тексті ширше — образу митця) як носія інформації

вольових дій. До критеріїв з боку реципієнта (слухача, читача,

учня) слід віднести доступність тексту для сприймання і

розуміння, інтелектуальну й моральну готовність реципієнта до

сприймання волевиявлення автора та внутрішню очікуваність

нового змісту співпереживань та естетичного задоволення. Рівню

критеріїв з боку адресанта й реципієнта мають відповідати і

вимоги (критерії) з боку тексту: тематична інформаційна на-

повнюваність, рівень і контекст культури, оформлення.

Попереднє, поширене в 60—70-х роках XX ст. розуміння

тексту як продукту мовлення, як статичного об'єкта, що не

розкладається на частини, когерентної множинності темо-рем-

них послідовностей доповнюється результативно-діяльнісним:

текст як комунікативний твір, як «складне лінгвістичне

утворення, що інтегрує в собі образ позамовної дійсності,

комунікативну дію, специфічну формальну структуру»1. Лінгвістика

тексту збагачується поняттями стилістики і риторики: інтен-

ція, диспозиція та ілокуція мовностилістичних засобів тексту,

образ автора, образ реципієнта.

Лінгвістика тексту 80—90-х років XX ст. розгалужується в

кількох напрямах:

а) вивчаються тексти різних галузей мовної комунікації та

інтегруються знання про їх комунікативно-прагматичні

властивості;

б) досліджуються основні текстові категорії — модальність,

референційність, предикативність — та мовностилістичні

засоби їх вираження;

хРадзісвська Т. Комунікативно-прагматичні аспекти текстотворення:

Автореф.дис. ...д-рафілол. наук. — К., 1999. — С. 5; Радзісвська Т. Текст

як засіб комунікації. — К., 1998. — С 67.

221

в) вивчадоться мовні ознаки текстів відповідно до інтенціо-

нального (від адресанта) та рецептивного (до адресата) аспектів

«бачення» тексту;

г) вивчається текстотворення в межах комунікації певного

типу, яка відповідає дискурсу як соціокультурній сфері, тобто

досліджуються ознаки тексту, що залежать від соціокомуніка-

тивної сфери;

д) розглядається текст як явище культури (М. Гольберг), як

засіб міжкультурної комунікації, а також тексти, що

функціонують у різних етнокультурних спільнотах, але представляють

один тип дискурсу (дипломатичний дискурс, академічний,

політичний, фінансовий, спортивний, музичний та ін.);

враховуються етнолінгвістичні та стилістичні ознаки спілкування1.

Ознаки тексту. В результаті лінгвістичного аналізу

текстів, що належать до різних рівнів таксономії (класи, типи,

види) і різних суспільних сфер мовної комунікації, та практики

продуктивного і репродуктивного текстотворення в межах

різних функціональних типів можна виділити й описати основні

ознаки текстів. До них належать: