1753 Р. Визначив стиль так: «Значення, факти і відкриття легко

відчужуються і перетворюються.., ці речі — поза людиною.

Стиль — це сама людина. Стиль не може ні відчужуватися, ні

перетворюватися, ні передаватися»3. Суть цього визначення

така: стиль властивий людині, не взятий, не позичений, тому

він істинний, правдивий. Він є настільки органічною

властивістю, манерою, що за ним можна пізнати людину, зрозуміти її

творення. Це сприяло розвитку у французькій поетиці,

риториці, а потім і в лінгвістиці вчення про індивідуальний стиль, яке

згодом поширилось і в стилістиках інших мов.

У лінгвістичному словнику Празької школи подано

визначення стилю як індивідуалізованої організації висловлення.

У цьому визначенні, безперечно, розуміння стилю надто

звужене. Проте ця звуженість компенсована тим, що під стилем

розуміється функція. Зароджується і поширюється поняття функ-

Ыхманова О. С. Словарь лингвистических терминов. — М., 1966. —

С. 455.

Виноградов В. В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопр.

языкознания. — 1955. — № 1. — С. 73.

*Ви//оп О. Ь. Ь. ПІ5СОШ-5 зиг 1е зіуіе. — Рагіз, 1905. — Р. 39.

І44

ціонального стилю. Стиль представлено як ознаку конкретної

мовленнєвої організації, продукту мовної діяльності.

Не заперечуючи наявності індивідуальних творчих стилів,

що адекватніше відображають спосіб мовленнєвої діяльності,

звернімо увагу на об'єктивну соціально-історичну й естетичну

функціональну природу мовного стилю.

На формування стилю впливає кілька визначальних

факторів, як інтралінгвістичних, так і екстралінгвістичних. Одним

із таких стилеутворюючих позамовних факторів є сфера

суспільно-виробничої діяльності і побуту мовців, яку має

обслуговувати певний стиль. До екстралінгвістичних

стилеутворюючих чинників належить і форма суспільної свідомості

(політика, наука, право, мистецтво, побутові стосунки), яка

співвідноситься зі сферою суспільно-виробничої діяльності та побуту

мовців, ними формується і також обслуговується цим стилем.

Сфера суспільно-виробничої діяльності мовців, форма

суспільної свідомості, тематика спілкування становлять базову

екстралінгвістичну основу функціонального стилю.

Ці чинники формування стилю враховані у визначенні М. Ко-

жиної: «Функціональний стиль — це своєрідний характер

мовлення того або іншого його соціального різновиду, що

відповідає певній сфері суспільної діяльності і співвідносній з нею

формі свідомості»1. Особливості функціонування мовних

одиниць у певній сфері суспільно-виробничої діяльності

створюють відповідне цій сфері стилістичне забарвлення. Проте

визначення стилю буде неповним, якщо не зважити на інтралінгвіс-

тичну основу стилю, на власне мовні фактори і конкретний

мовний матеріал, без якого не може бути стилю, бо останній

становить його своєрідність і разом з іншими чинниками

формує відносно замкнену систему мовних засобів кожного

функціонального стилю. Ця особливість стилю, а також його

змінність зумовлені тим, що функціональні стилі мови — це

різновиди, які історично склалися у певний час і в певному мовному

колективі. Вони становлять відносно замкнені системи мовних

засобів, що регулярно функціонують у різних сферах

суспільної ДІЯЛЬНОСТІ.

У трактуванні стилю необхідно враховувати дві його

взаємопов'язані особливості: генетичну і телеологічну. Генетичну

особливість стилю становить сам процес його творення,

формування, становлення і розвитку (генезис стилю), стилеутворюю-

чий матеріал мови. Стиль розуміється як відбір, використання

мовних засобів з певною метою. Телеологічна особливість стилю

полягає в тому, як він повинен сприйматися і як сприймається,

1 Кожина М. Н. Стилистика русского языка. — М., 1977. — С. 49.

145

як впливає на мовців, чи виконує поставлені перед ним

комунікативні завдання. Безперечно, можна представити стиль у

генетичній концепції, тобто спираючись тільки на інтралінгвістич-

ну основу, домінуючі мовні засоби, подати стиль як своєрідне

породження загальнонаціональної мови, її різновид. Стиль

можна також представити у телеологічній концепції,

підкресливши можливості його впливати на слухача (читача),

характеризуючи вже одержані стилістичні ефекти відповідно до

комунікативної настанови. Стилістику, основою якої є телеологічна

концепція стилю, називають стилістикою сприймання.

Телеологічна концепція стилю і відповідно стилістика сприйняття

частіше застосовуються у літературознавчій стилістиці.

В. Домбровський під стилем розумів «піднесений на вищий

ступінь ясності і виразності спосіб писемного вислову,

характерний для певних творів і письменників»1, і вважав, що стиль

як спосіб і форма писемного вислову залежить, з одного боку,

від індивідуальності письменника, а з іншого — від роду і

призначення твору. У його підручнику для середніх шкіл і для

самонавчання «Українська стилістика і ритміка» розглядається

«Український літературний стиль», тобто художній2.

Стиль розуміється як специфічний спосіб реалізації

естетичної функції з допомогою системи прийомів художнього

зображення дійсності. Проте для глибокого розуміння природи і суті

стилю, повнішої його характеристики доцільно включити всі

концепції у загальну концепцію функціонального стилю мови,

яка вже виробилась і успішно реалізується у лінгвостилістиці.

За цією концепцією стиль визначається як явище складне і таке,

що формується кількома різнорівневими складниками.

З функціонального погляду стилі визначають як «суспільно

визначені, колективні, колективно усвідомлені, традиційно

використовувані типи мови, характерні для різних ділянок

мовної діяльності»3.

У зв'язку з дихотомією понять «мова» — «мовлення»

виникає питання: стилі властиві мові чи тільки мовленню, бо саме

тут вони можуть реалізуватися у конкретних текстах і тому

реально відчутніші й очевидніші. Якщо стилі вичленовуються

у мові й мовленні, то якою є типологія стилів мови, чи збігається

з нею типологія стилів мовлення, яка між ними різниця?

Оскільки мова в дихотомії «мова» — «мовлення» розуміється як

система знакових одиниць, знаковий механізм спілкування безвід-

хДомбровський В. Українська стилістика й ритміка: Українська

поетика. — Перемишль, 1923—1924; Фотопередрук. — Мюнхен, 1993. —С. 1.

2Там само.

3Єрмоленко С. Нариси з української словесності. Стилістика та

культура мови. — К., 1999. — С. 270.

146

носно до конкретного спілкування, то й поняття стилю

стосовно мови абстрактніше, ніж стосовно мовлення. Проте кожна

мова крім системного аспекту має ще й функціональний,

завдяки якому вона й існує як система. Тому розвинена

національна мова, що має багаті літературні традиції, диференціюється

на стилі, тобто різновиди, відповідно до того, яку сферу

суспільного життя обслуговує і відображає в мовних засобах. Отже,

поняття стилю властиве і мові, і мовленню. Але

функціональний стиль як «тип організації мовного вираження»1, як

«своєрідний характер мовлення»2 є категорією мовлення.

У «Лінгвістичному енциклопедичному словнику»

розчленовується широке поняття мовного стилю на кілька значень:

1. Це різновид мови, закріплений у певному суспільстві

традицією за однією з найбільш загальних сфер соціального

життя, відрізняється від інших за всіма параметрами. В

сучасних національних мовах таких стилів три: нейтральний,

високий (книжний) і низький (розмовний).

2. Функціональний стиль — це різновид літературної мови,

що виступає у певній соціально значній сфері суспільно-мов-

ної практики людей, відображає форми суспільної свідомості,

соціальних відносин, види діяльності.

3. Загальноприйнятий, звичний спосіб виконання

конкретного типу мовних актів: публічна промова, лекція, передова

стаття тощо.

4. Індивідуальна манера мовної діяльності (стиль Т.

Шевченка, стиль Лесі Українки, стиль О. Гончара).

5. Мовна парадигма епохи, стан мови в певну епоху3.

Названа структура стильових значень потребує корекції.

1. Різновиди мови, що історично виробилися і закріпилися

традицією, називають експресивними стилями (високий,

середній, нейтральний, низький).

2. Функціональні стилі обслуговують усі сфери суспільного

виробничого життя (офіційно-діловий, науковий,

публіцистичний, художній, конфесійний, розмовний, епістолярний стилі).

3. Загальноприйняті, звичні способи виконання

конкретного типу мовних актів називають не стилями, а жанрами,

видами текстів певних функціональних стилів.

4. Індивідуальна манера сприймається як індивідуальний

стиль.

хГавранек Б. О функциональном расслоении языка // Пражский

лингвистический кружок. — М., 1967. — С. 439.

2Кожина М. Н. Стиль и жанр: их вариативности, историческая

изменчивость и соотношение. — Ороіе, 1999. — С. 9.

3Див.: Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990. —

С. 494, 567.

147

5. Мовну парадигму епохи сприймаємо як стиль епохи

(античної, середньовічної, нової, новітньої).

6. Вважаємо за потрібне ввести поняття стилю мистецьких

напрямів, які не завжди збігаються з хронологічними

епохами (стилі монументальний, орнаментальний, бароко,

романтизм, сентименталізм, класицизм, реалізм, модерн,

конструктивізм, неокласицизм тощо).

7. Стиль — явище людської культури.

Виходячи із таких засад, стилі мови можна визначити як

історично сформовані, суспільно усвідомлені різновиди

загальнонаціональної літературної мови, які різняться принципами

відбору та організації мовних засобів і частково самими мовними

засобами відповідно до сфер спілкування.

У системі сучасної мови кожний функціональний стиль є уже

сформованим відображенням функціонування мови у

відповідних сферах суспільно-виробничої діяльності і життя. Це

відображення конкретно представлене стильовими шарами лексики

і фразеології, стилістичними можливостями граматичних

категорій, стилістичним забарвленням граматичних форм і

синтаксичних конструкцій. Те, що визначається як стилістика

ресурсів (засобів) української мови, вже має в собі

диференціацію стилів мови. Так, лексика і фразеологія на зразок: окраса,

місяченько, зіронька, мрії, гадки, крокувати, розкрилений,

задушевний, майбуття, страждання, прекрасно, чудово, нікчемно,

печальна муза, золота осінь, білі вальси беріз, лавровий вінок,

гіркий мед слави, биття сердець, вогонь душі і т. ін. має виразне

емоційно-образне забарвлення і сприймається як лексичний

елемент художнього стилю. Офіційно-діловому стилю вона не

властива і звучатиме там невиправданим контрастом. Лексика

і фразеологія типу: заява, ухвала, представник, делегат,

посвідчення, повідомлення, розпорядження, квартальний, звіт,

річний план, виписка з протоколу, скласти графік, регламент

зборів, навпаки, позбавлена емоційно-образного забарвлення і

як термінологічна є лексичним елементом офіційно-ділового

стилю.

Кожний стиль характеризується принципами відбору,

комбінації і трансформації мовних засобів, диференційними

ознаками (відхиленнями від інших стилів), своїми стильовими і

стилістичними нормами. Кожний стиль постійно розвивається і

вдосконалюється, підпорядковуючи собі мовні засоби інших

СТИЛІВ.

148

КАТЕГОРІЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТИЛЮ

У метамові сучасної лінгвістики термін «стиль» є

найпоширенішим. Оскільки його поява ще в античній риториці

забезпечила йому тривалу лінгвокультурну історію і мовно-комуніка-

тиві иттєдіяльність, його різнобічне використання дає

підставу для кількох окремих тлумачень:

— стиль описовий як аспект мовної системи (мовні одиниці

мають конотації, часом засвідчені навіть у нормативних

словниках);

— стиль експресивний як ступінь інтенсивності

виражальних можливостей мови і мовців;

— стиль художній як поняття культурно-естетичне, як

напрям, адже мова належить до явищ культури, особливо

мистецтво слова;

— стиль як зреалізована можливість вибору і як продукт,

результат вибору;

— стиль як манера вираження, тобто використання мовних

засобів;

— стиль індивідуальний як мовний вияв індивідуальності;

— стиль як відхилення від узвичаєної норми;

— стиль як ефективність мовної комунікації;

— стиль як лад мови, склад, тон;

— стиль як якість мови;

— стиль як специфічність, своєрідність, оригінальність.

Враховуючи риторико-поетичне життя слова «стиль», цю

низку тлумачень можна було б продовжити. Проте для

лінгвостилістики важливим є те, що поняття «стиль» міцно пов'язане

з функціональним аспектом мови, з використанням її у різних

сферах життєдіяльності мовців, з процесом мовного

спілкування в цих сферах, з необхідністю враховувати двосторонній

характер спілкування — адресант/адресат, ситуацію й умови його

та специфіку текстотворення.

Стиль пов'язаний з комплексом чинників, які забезпечують

успішне мовне спілкування.

Першим визначальним чинником для стилю є сфера його

функціонування. М. Бахтін писав:«.. .Мовні або функціональні

стилі є не що інше, як жанрові стилі певних сфер людської

діяльності і спілкування»1, тим самим визначивши два чинники:

1) стиль інакше не мислиться, як у зв'язку зі сферою

спілкування; 2) стиль і жанр двоєдині, їх бажано не розривати. У праці

1 Бахтин м' М. Проблема речевых жанров // Полное собр. соч.: В 7 т. —

М., 1996.—Т. 5.— С. 241.

149

«Проблема мовних жанрів» він зазначав, що відрив стилів від

жанрів є згубним. «Будь-який стиль нерозривно пов'язаний з

висловлюваннями і з типовими формами висловлювань, тобто

з мовними жанрами»1. Другим важливим чинником можна

вважати співвідношення жанру і стилю. Кожна сфера людської

діяльності, маючи своє призначення, свої цілі, умови,

середовище, породжує специфічні для неї певні жанри, тобто

«тематичні, композиційні і стилістичні типи висловлювань. Стиль

нерозривно пов'язаний з певними тематичними єдностями і —

що особливо важливо — з певними композиційними

єдностями: з певним типом побудови цілого, типами його завершення,

типами ставлення мовця до інших учасників мовного

спілкування (до слухачів або читачів, партнерів, до чужої мови і т. ін.).

Стиль входить як елемент у жанрове висловлювання»2. Він

може бути предметом самостійного спеціального дослідження,

але, на думку вченого, воно буде правильним і продуктивним

лише при постійному врахуванні «жанрової природи мовних

стилів і на основі попереднього вивчення різновидів

мовленнєвих жанрів»3.

Отже, традиційна ієрархія «стиль — жанр», за якою стиль

як різновид, функціональний тип мови реалізується через

підстилі та їх жанри, у М. Бахтіна набуває іншого тлумачення

і оформлення: «стиль — жанр — стиль». Обсяг поняття «стиль»

розширюється. Виявляється, що стиль перебуває не тільки вище

над жанрами як функціональний тип мови і реально нижче

через жанри, а й знаходиться всередині жанрів. Більше того, стиль

є у найменшому конкретному висловленні, яке М. Бахтін

називає мовним жанром.

Можна вважати, що зв'язок «стиль — жанр — стиль» є

рушієм розвитку стильово-жанрових і жанрово-стилістичних

мовних форм. «Де стиль, там жанр. Перехід стилю з одного

жанру в інший не тільки змінює звучання стилю в умовах

невластивого йому жанру, а й руйнує або оновлює даний жанр»4.

Жанри у функціональних стилях і стилі у жанрах — первинних

мовних і вторинних літературних — це аргумент того, що

сучасна українська літературна мова є складною динамічною

системою мовних і мовленнєвих стилів.

Третій важливий чинник визначеності стилю вбачається в

тому, що стиль є реалізацією можливості вибору, на який

мовець має право і яким завжди користується для досягнення мети

1 Бахтин М. М. Проблема речевых жанров. — С. 240.

2 Там само. — С. 242.

ъТам само.

4Там само. — С. 244.

150

мовного спілкування. В цьому аспекті вдалим є одне з

визначень М. Кожиної «стиль як продукт вибору»1, яке, очевидно,

постало як результат розвитку висловленої раніше думки М. Бах-

тіна про те, що граматика й лексика зі стилістикою то

сходяться, то розходяться в кожному мовному явищі. В системі мови

вони є граматичними і лексичними явищами, а в системі

мовленнєвих жанрів і конкретних висловлень — стилістичним

явищем. «Адже сам вибір мовцем певної граматичної форми є

актом стилістичним»2, тому розглядати їх треба в органічному

сполученні на основі реальної єдності мовного явища. Уявлення

про стильово-жанрову та жанрово-стилістичну форми

передбачуваного висловлювання (тексту) керує вибором лексичних

і граматичних мовних засобів. Вибір мовних засобів та їх

організація у вигляді мовленнєвого жанру залежить від авторського

задуму і предметно-смислового змісту/Наступний етап

породження висловлювання (тексту) — вибір стильової компози-

ційно-жанрової форми, яка далі «продиктує» мовно-компо-

зиційні зв'язки між компонентами, мовні засоби переходу.

До мовних елементів у процесі текстотворення належать

засоби вираження суб'єктивної модальності, емоційно-вольової

експресії, інтелектуальних та модально-етичних оцінок, які

поряд із тематично-змістовими елементами також

впливатимуть на композиційний вигляд висловлення (тексту). Ця група

мовних елементів в індивідуальних стилях може мати

надзвичайно колоритне й різноманітне конкретне вираження. Однак

у жанрах офіційно-ділового, публіцистичного, наукового,

конфесійного, частково розмовного й епістолярного стилів

виробилися й існують стандартні типи суспільно-політичних, ділових,

оцінних, емоційно-експресивних коротких висловів. М. Бахтін

зазначав, що «ми беремо їх звичайно з інших висловлювань і,

насамперед, з висловлювань, споріднених з нашим за жанром,

тобто за темою, за композицією, за стилем; ми, отже,

відбираємо слова за жанровою специфікацією»3.

Продовжуючи міркування в цьому напрямку, приходимо до

такої думки. Конкретний жанровий текст певного стилю є

ланкою ланцюжка таких жанрів цього тексту і цього стилю,

одиницею множинності їх. Вони частково відображають один

одного, тому що належать до однієї сфери комунікації. З такої

множинності текстів формується арсенал типових

мовленнєвих жанрів і їх типових мовних засобів (основних формул),

хКожина М. Н Интерпретация текста в функционально-стилевом

аспекте // Зіуіізіука. — Ороіе, 1992. — С. 393.

2Бахтин М. М. Проблема речевых жанров. — С. 244.

гТам само. — С. 267.

151

функціональне призначення яких уже визначене, воно

виробилося і є готовим до використання в наступних текстотворчих

процесах саме цього жанру і цього стилю.

Процес вибору має обов'язково передбачати адресність

вибраного, тому що без неї не реалізується вольовий задум

мовця і не досягається мета. Мовлення не може бути в нікуди, воно

звертається й адресується до суб'єкта сприймання, який,

можливо, й буде наступним автором. Висловлення (текст) наперед

передбачає своїм кінцем, межею зміну суб'єкта мовлення і

часто навіть конкретне висловлення — відповідь конкретного

автора. Проте адресатом може бути не тільки конкретний

співрозмовник, так званий персональний адресат, від якого адресант

має чекати такої самої конкретної відповіді. Адресатом може

бути колектив, узагальнений образ слухачів, читачів — фахівців

певної сфери творчої,, суспільно-виробничої або іншої

діяльності (див. в анотаціях книг: рекомендовано для вчителів,

студентів, лікарів, математиків тощо).

Тому варто говорити про концепцію і види адресата, бо

зверненість і адресованість до певного конкретного фізичного чи

фахового адресата у тексті певного жанру потребує своєї

стилістики висловлення, стилістики мовленнєвого жанру,

особливостей КОМПОЗИЦІЇ ЙОГО.

Кожна сфера мовного спілкування, маючи жанри усних і

писемних висловлювань, має й свої типові концепції адресата.

Це особливо показово для сфери дипломатичного

спілкування, де певні жанри (і первинні, і вторинні) мають чітко

визначеного адресата — за титулом, посадою, рангом, чином,

суспільною вагомістю і відповідальністю, а також маркуються

засобами міжнародної ввічливості (послання глав держав, заяви

уряду і т. ін.). Як правило, такі звернення та адресації мають

офіційний, діловий і стандартний характери, не призначені для

особистого сприймання, тобто мають зовнішній характер.

Дотримання концепції певної зверненості й адресності

потребує від автора вживання таких мовних засобів, які б

створювали потрібне перцептивне тло тексту, тобто робили його

доступним для сприймання певним адресатом.

Це означає, що лексичний і граматичний матеріал тексту

повинен засвідчити фахову обізнаність і рівень знань,

ерудицію, думки й переконання, позицію і пропозиції, а також

викликати в адресата потрібну реакцію і бажання підтримувати

спілкування. Вдалий вибір жанру, композиційних прийомів і

відповідних мовних засобів може створити потрібне

перцептивне тло тексту, щоб звернути увагу адресата і спровокувати

його на продовження спілкування. Це дає змогу зробити

висновок, що зверненість і адресність тексту є його конститутивною

152

особливістю, яка має свої типові жанрові форми і мовні

формули.

Концепція стилістики як науки і основного її поняття «стиль»

видатного російського стиліста В. Виноградова складалася

впродовж десятків років B0—60-ті рр. XX ст.) у напрямі

розвитку за принципом концентричних кіл систем і підсистем до

поглибленого розуміння єдності стилістичної системи

сучасної російської літературної мови як основи багатоманіття

прийомів її використання, основи мовних і мовленнєвих стилів. Для

подальшого розвитку стилістичної науки велике значення мали

висновки, яких дійшов В. Виноградов, панорамно дослідивши

у функціональному аспекті історію і сучасний стан російської

літературної мови: «Предметом стилістики служать всі галузі і

всі способи використання мови, особливо літературної»1.

Змінювалося і розуміння стилю від бачення в ньому набору певних

виражальних засобів до введення в поняття стилю принципів

відбору і компонування загальномовних елементів, уточнення

межі слів. Розгорнена концепція внутрішньої дефініції

стилістики, що відома в наукових колах як три стилістики

Виноградова (стилістика мови, стилістика мовлення і стилістика художньої

літератури), стала вихідною позицією багатьох стилістичних

досліджень, і не тільки в русистиці. Поклавши в основу

класифікації функціональних стилів найважливіші суспільні функції

мови — спілкування, повідомлення, вплив («воздействие»), В.

Виноградов враховує й те, що у формуванні основи

функціональної стратифікації і диференціації літературної мови беруть участь

й інші чинники: сфера спілкування, тип мислення, типовий зміст,

специфічні умови — все це належить до сгилетворчих явищ.

В. Виноградов сформулював визначення функціонального

стилю, яке стало в лінгвістиці класичним і на основі й варіаціях

якого і досі будують свої визначення стилю майже всі стиліс-

ти-славісти: «Стиль — це суспільно усвідомлена і

функціонально зумовлена, внутрішньо об'єднана сукупність прийомів

вживання, відбору і сполучення засобів мовного спілкування у сфері

загальнонародної, загальнонаціональної мови, що

співвідноситься з іншими такими самими способами вираження, які

служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній

суспільній практиці даного народу»2. Розроблену концепцію трьох

стилістик і функціональних стилів автор поповнив четвертою

стилістикою — стилістикою тексту, заявивши, що немає підстав

Виноградов В. В. Русская речь, ее изучение и вопросы речевой

культуры // Вопр. языкознания. — 1961. — № 4. — С. 12.

2Винп?раппй В, В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопр.

языкознания. — 1955. — № 1. — С.73.

153

вилучати зі стилістики «дослідження різних форм і типів

висловлювань, їх структури, види зв'язків і зчеплень, залежності їх

від різних контекстів і ситуацій, їх стилістичних якостей і

своєрідностей...»1.

Стилістичне вчення В. Виноградова, зокрема його визначення

стилю, стало основою концепції функціонального стилю М. Ко-

жиної. Дослідниця доповнила й уточнила характеристику

функціонального стилю такими даними:

— функціональний стиль співвідноситься не тільки зі

сферою спілкування, а й з видом суспільної діяльності та формами

суспільної свідомості, породженими цією діяльністю;

— основа виділення функціонального стилю має подвійний

характер: власне лінгвістичний та екстралінгвістичний;

— основу функціонального стилю становить мовленнєва

системність стилю — взаємозв'язок мовних засобів у

конкретному різновиді мовлення на підставі виконання ними єдиного

комунікативного завдання, екстралінгвістично зумовленого,

засобів, пов'язаних між собою значенням стилю (конотацієюJ.

У лінгвостилістиці української мови усталилися основні

положення стилістичних концепцій В. Виноградова і М. Кожи-

ної. Проте дослідники стилістики сучасної української мови,

враховуючи специфіку стилістичної системи національної мови,

збагатили українську лінгвостилістику новими ідеями,

цікавими спостереженнями (М. Пилинський, С. Єрмоленко, Л. Пус-

товіт, В. Калашник, А. Мойсієнко, Л. Шевченко та ін.).

У плані дефініції основного поняття стилістики

«функціональний стиль» цікавою і теоретично вагомою є позиція С.

Єрмоленко. Дефінувавши функціональний стиль як «суспільно

визначені, колективно усвідомлені, традиційно

використовувані типи мови, характерні для різних ділянок мовної

діяльності»3, С. Єрмоленко звертає увагу на кілька моментів, які

суттєво доповнюють, а головне, уточнюють, розвивають це саме

визначення. До таких моментів-чинників належать: тип

мислення, суспільні функції мови, визначення мови і формальна

специфіка комунікату. Нині чинні функціональні стилі і підстилі

української мови покривають усі основні суспільні функції

мови, що стисло можна подати так: науковий стиль —

пізнавально-репрезентативну функцію; офіційно-діловий — інфор-

маційно-вольову і дидактичну функції; публіцистичний —

Виноградов В. В. Русская речь, ее изучение и вопросы речевой

культуры. — С. 14.