1. Аксіологічне (оцінне) стилістичне значення. Воно

співвідноситься з оцінно-раціональним сприйняттям світу, виражає

закріплене традицією оцінне ставлення до денотата (предметів, осіб,

явищ тощо) за принципом «позитивне — негативне», «добре —

погане»: мудрість — глупота, благочестя — підлість, краса —

потворність, лінь — працьовитість, вартість—нікчемність та ін.

Такі оцінні стилістичні значення виробилися впродовж віків у

процесі пізнання навколишнього світу і закріпилися за

одиницями загальнонародної і літературної мови. Вони широко

використовуються у живому мовленні, промовах і текстах усіх стилів.

У текстах стилістичні значення цього загальномовного типу

можуть модифікуватися в інші оцінні значення залежно від

суспільної чи соціальної оцінки певної епохи, конкретних інтересів,

індивідуальних оцінок мовців. Через політичні й історичні

причини українська мова має багато таких слів зі стилістичним

оцінним значенням, яке трансформується за всією шкалою від крайніх

меж: «позитивне — негативне», «добре — погане». Прикладами

можуть бути прізвища провідників українських визвольних зма-

195

гань Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери, похідні

слова мазепипці, мазепинство, петлюрівці, бандерівці. У часи

колоніальної залежності України захисники українського народу,

культури, науки, релігії одержували від офіційної влади тільки різко

негативну оцінку і, на жаль, вона прищеплювалася у свідомості

багатьох українських мовців. Така негативна оцінка й досі

зберігається у свідомості окремих мовців і переноситься як стилістичне

значення на слова й вирази: націоналіст, січові стрільці, повстанці,

оунівці, повстанська армія. Проте в сучасній Україні цим іменам і

назвам повертається істинний оцінний зміст і закріплюється

відповідне йому позитивне стилістичне значення. Наприклад:

Схилися дві черешні

Наліво й направо,

А на віттях вітер грає

Про стрілецьку славу.

(Р. Купчинський)

2. Емотивне (емоційне) стилістичне значення

співвідноситься зі сферою емоційно-чуттєвого сприймання і закріплює

узагальнені емоційні характеристики денотатів, надані їм

мовцями впродовж віків: матусенька, ріднесенький, красень, негідник,

плентатись, зісерти, пика, баньки, страховище. Емоційне

стилістичне значення тісно пов'язане з оцінним і часто є

результатом оцінного або комбінацією з ним.

Емоційні мотиви діяльності людини тісно пов'язані з

формуванням оцінного ставлення її до мети, завдань і результатів своєї

діяльності та діяльності інших членів суспільства, з

усвідомленням та оцінюванням суспільного значення як самого індивіда,

так і результатів його діяльності. Емоційно-оцінний критерій

характеристики предметів і явищ об'єктивної дійсності

необхідний для формування суспільних і особистих мотивів

діяльності, соціальної спрямованості та активності.

Емоції—необхідний компонент пізнавально-психічної

діяльності людини. Вони значною мірою залежать від потреб

людини й оцінки мовцем можливостей задовольнити ці потреби.

Людина визначає інформацію, необхідну їй для задоволення потреб,

і з цієї точки зору оцінює наявну інформацію. Відсутність емоцій

(Е = О) спостерігається тоді, коли наявна інформація дорівнює

необхідній (І наявн. = І необх.). Однак у стані такого

автоматизму, коли людину ніщо не стимулює, вона не має потреб, а ті, що

має, задовольняються, індивід перебуває рідко і не довго. Як

правило, особистість постійно перебуває в колі потреб

(біологічних, соціальних, ідеальних («духовних»), сутність яких і ступінь

задоволення визначають реальну цінність емоцій. Емоції пози-

1%

тивні, якщо інформація наявна покриває інформацію,

необхідну для задоволення потреб (Еп = І наявн. > І необх.); емоції

негативні, якщо інформації наявної менше, ніж інформації

необхідної (Еп = І наявн. < І необх.). Оцінка людиною задоволення

потреб адекватності її світосприйманню та устремлінням

лежить в основі емоцій.

У психології немає загальноприйнятої номенклатури

емоційних станів. Експериментальні дослідження мовлення осіб, що

перебували у різних емоційних станах, дали можливість

дослідникам виділити 142 назви емоційних станів, які об'єднуються у

11 гіпотетичних зон: радість, переляк, ніжність, здивування,

байдужість, гнів, печаль, зневага, повага, сором, образа. (Це є

джерелом експресивних відтінків емотивних стилістичних

значень.) Кожна зона охоплювала від трьох до п'ятнадцяти

найменувань. За суттю опозиційних відношень більшість із них

перебуває в полярних точках (радість—горе). Розвиток

діаметрально протилежних (позитивних і негативних) почуттів і емоцій

від найпростіших до найскладніших дає ряд градаційно

залежних видів емоцій і почуттів по висхідній чи спадній лінії:

побоювання — переляк — жах; сум — туга — безнадія — відчай;

сумнів — вагання — незадоволення — закид — осуд — обурення —

гнів. Вони й становлять окремі зони емоційних станів: радість,

переляк, здивування, гнів тощо. У кожній зоні виділяється одне-

два найменування, що позначають домінуючі емоції або

почуття найширшого характеру, решта — найменування часткових

емоційних станів або різновидів основних станів: гнів,

обурення, осуд, роздратування, незадоволення. Очевидно, й

генетична близькість почуттєво-емоційних різновидів, що становлять

одну зону, певною мірою зумовлює синкретизм емоційних

значень, поширений в усному побутовому мовленні.

Мовний текст містить потрійну інформацію:

• Зміст мовлення, те, про що мовиться (предметно-понятійну

інформацію);

• Характеристику мовця й співрозмовників (актантну

інформацію);

• Емотивність мовлення (емоційно-експресивну інформацію).

Це спрощено виражається схематичною тріадою: про що

говориться, хто говорить і як. Безсумнівно, що головною і

визначальною для мовного тексту є предметно-понятійна

інформація, оскільки мова, будучи засобом оформлення і вираження

думки, фіксує результати пізнавально-кваліфікаційної

діяльності людей, передає досвід поколінь, є засобом пізнання світу

і скарбницею знань про нього. Точно й образно сформульована

ця думка у Е. Сепіра: «Мова рухається винятково в мислитель-

ній або пізнавальній сфері» і далі: «...взагалі слід визнати, що

197

в мові панує мислення, а воля й емоції виступають у ньому як

напевно другорядні фактори»1.

Всі три види інформації між собою взаємопов'язані. Якщо

перша (предметно-понятійна) є основою, підґрунтям для інших,

то друга (актантна) може накладати значні суб'єктивні

нашарування на першу і бути визначальною для третьої (емоційно-

експресивної) інформації. Емотивність мовлення залежить і від

змісту мовлення. Не кожний зміст має однакові емотивні

потенції. Емотивність буває внутрішньо властива змісту, інгерент-

па або контекстуальна, адгерелтна. Зміст може бути

позбавлений експліцитної емотивності, наприклад, у текстах

наукового, професійно-виробничого мовлення.

Проте найбільшою мірою емотивність тексту створюється

особою мовця, його темпераментом, почуттями й емоціями та

умовами й ситуацією спілкування. Вона виявляється

насамперед у тоні мовлення, що не раз відзначалось у мовознавчій

літературі. О. Потебня писав, що в нашому мовленні тон відіграє

дуже важливу роль і нерідко змінює його зміст. Мовознавець

сприймав тон як невіддільну облігаторну рису мовлення:

«Слово дійсно існує тільки тоді, коли вимовляється, а вимовлятися

воно має неодмінно певним тоном, який уловити й назвати

інколи немає можливості...», підкреслював, що думка

супроводжується почуттям, почуття виражається тоном, але ним не

вичерпується: «...однак хоч з цього погляду без тону немає

значення, але не тільки від нього залежить зрозумілість слова, а

разом і від членороздільності. Слово «ви» я можу вимовити

тоном запитання, радісного здивування, гнівного докору та ін.,

але кожного разу воно залишається займенником другої особи

множини; думка, пов'язана зі звучанням «ви»,

супроводжується ним і є чимось від нього відмінним»2. Про чуттєвий тон

мовлення писав Е. Сепір. Відмежовуючись від авторів, що

заперечували пізнавальний характер мови і шукали джерело мовних

елементів у сфері почуттів, Е. Сепір визнавав правильним тільки

одне положення в теоріях представників психологічного

напряму: «.. .у більшості слів, як взагалі у всіх елементів свідомості, є

свій побічний почуттєвий тон, слабий, але аж ніяк не менш

реальний, а іноді навіть по-зрадницьки могутній відгук

задоволення або страждання. Проте за загальним правилом цей

почуттєвий тон не є чимось притаманним самому слову, а

скоріше як би психологічний наріст на самому тілі слова, на його

концептуальному зерні. Почуттєвий тон не тільки змінюється

з однієї епохи в іншу (що, зрозуміло, правильно і стосовно

концептуального змісту), а й надзвичайно різниться в окремих

1СепирЕ. Язык. — М.; Л., 1934.—С. 31.

2Потебня А. А. Мысль и язык. — Харьков, 1913. — С. 74.

198

індивідів, залежно від особистих асоціацій кожного, і

змінюється з часом в окремій індивідуальній свідомості в міру того, як

під дією життєвого досвіду дана свідомість формується і

підпорядковується тим самим або іншим настроям»1.

Емоційно-експресивна інформація тексту крім загального

чуттєвого тону висловлення може передаватися низкою

мовних одиниць різних рівнів дискретно або в комплексі. Вона

може бути в ядрі лексичного значення слова-поняття (любов —

ненависть, радість — туга, хвала — ганьба), виявлятися у

вигляді супровідного до концепту емоційного елемента через афікси

(Всі квітоньки-зірниченьки геть вирвано з пшениченьки; Глянь,

моя сестронько, та я ж щаслива! Батьку мій рідний,

темненький гаю, як лее я ніченьку еюю прогаю? Вербиченько-матусень-

ко, рятуй!; поштурховисько якесь; людиська тії; з дітиськами

своїми (Леся Українка); виникати у словосполученні й реченні

в результаті семантичних перетворень, ускладнень та

образного осмислення концептуального змісту тексту: Була ти наче

лісова царівна у зорянім вінку на темних косах; щастя упаде

мені до ніг; жаль спадає, наче мертвий лист; на крилах пісень

(Леся Українка); Хто знає, який я чуття скарб багатий в ці вбогії

вірші вкладаю (І. Франко); чуття єдиної родини; в космічному

оркестрі (П.Тичина); мандрівка в молодість (М. Рильський);

з книги життя, полудень віку, серпень душі моєї (А. Малишко).

Вигуки виділяються поміж усіх мовних засобів тим, що

вираження емоцій та почуттів становить основний і єдиний зміст

цих слів, тому емоційні вигуки а! о! у! є! ой! ай! ох! ах! ех! ух! є

стилістично активними. Цьому сприяють два взаємопов'язані

чинники: перший — семантика цих вигуків характеризується

широким емоційним діапазоном, у семантичне коло входять і

семи — виразники прямо протилежних почуттів і емоцій;

другий — відносно висока частотність використання цих вигуків

у зіставленні з іншими у тематично різних текстах усно-роз-

мовного мовлення.

Вживання емоційних вигуків зосереджується в основному в

так званих неописово-розповідних текстах-діалогах, прямій,

невласне прямій мові, сюжетних ситуаціях. Характерною рисою

таких текстів є наявність суб'єкта у значенні особи, з якою й

пов'язується вираження почуттів та емоцій. Стилістичне

значення вигуків виявляється як у вираженні ними конкретних

почуттів та емоцій, так і в їх можливостях набувати додаткових

емоційних відтінків та надавати всьому висловленню певного

чуттєвого тону, цим самим сприяючи семантичній зв'язності

тексту та комунікативній спрямованості конкретного акту

мовлення. Так, вигук ах! є традиційним елементом, що надає

1 Сепир Е. Язык. — С. 32.

199

поезії піднесеності, схвильованості, інтимного ліризму: Ах,

скільки радості, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у

житті; Ах, нікого я так не любив, як вітра вітровіння, його

шляхи, його боління і землю, землю свою; Ах, серце, пий!

Повітря — мов прив'ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок такий

чудовий та сумний (П. Тичина); Погляд тихих очей, ніжний

плескіт речей твоїх, мила, — / я хочу співать, як в саду соло-

вей... Ах, несила! (М. Рильський); Ах, мої братове — красні маки,

у завію, еліто, в листопад заспівайте, щоби я заплакав. І не спав

четверту ніч підряд..; Ах, як він мить оцю зустрів! Немов не

дихав, не горів..; Ах, світе вольний, грозовий, як я люблю тебе!

(А. Малишко); Ах ти ніч!.. Душа в простори лине, і так свіжо й

синьо так кругом (В. Сосюра).

Як правило, вигуки у художніх прозових творах

вживаються переважно у мовних партіях осіб. Вигук ах! належить до тих

небагатьох емоційних вигуків, що можуть зустрічатися й у

авторському мовленні, зокрема в ліричних відступах, надаючи

їм емоційної інтенсивності і своєрідної поетизації прозового

тексту. Наприклад: Сліпучий блиск, казкова блакить, золото й

рожевість — ах, срібло й самоцвіти, й морозні узори на вікнах,

ніби лілії... (М. Рильський); Розвалювалась темрява, з-під неї

виходила земля, вибігала вода і вилітав жайворонок. Ах, як йому,

провісникові весни, хотілося скоріше побачити сонце і поєднати

в доброму звучанні землю і небо; Ах, ця тривожна і надійна

краса на зморшкуватих долонях вересня. Як уточити твого

багатства в свіже слово, як, не розхлюпнувши його, донести до людей,

донести й до тебе (М. Стельмах); Золота осінь... Ах, як не

хочеться листу з дерева падати, — він аж ніби кров'ю з печалі

налився і закривавив ліси (Остап Вишня).

Вигук ах! у художній літературі використовується і як

стилістичний засіб, за допомогою якого підкреслюються риси

характеру, надмірна або вдавана чуттєвість, манірність,

сентиментальність тощо. Наприклад: Приходить Лідія Аполонівна,

манірно стулила губки, обвела лорнетом весь клас. Розкриває

журнал. Ми причаїлися, мовчимо. Розкрила і: «Ах-ах! Бунт у

гімназії... Ах!.. Ах!..» і впала на стічець (О. Десняк); Мрійників у

пас і так — не розмелешся... Ах, на цілину! Ах, на новобудову!

(О. Гончар). У таких випадках вигук ах! набуває вторинної

стилістичної конотації.

У ліричній гуморесці Остапа Вишні «Кримська ніч»

анафоричним використанням емоційного вигуку ах!, який виражає

захоплення у комплексі з іншими засобами (лексичним і

синтаксичним паралелізмом), створюється гіперболізація ліризму, що

надає тексту конотації легкої, доброзичливої іронії: Ах, ніч! Ах,

кримська ніч! І хто тебе вигадав?! І навіщо ти така синя?! І навіщо

200

ж ти така прозора?11 чого ти так п яно пахнеш?! Ах, кримська

ніч! Аналогічні приклади з гуморески «Мисливство»: Ах,

тумани над озерами! Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!

Ах, ліси! Ах, лани широкополі; І ніяка сила не в силі зупинити тої

людини! І ніколи ніхто її не зупинить, бо.., ах, тумани над

озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі. Ах, качки! Ах, зайці!

3. Образно-експресивне стилістичне значення

співвідноситься зі сферою чуттєво-образного сприймання мовців, при

якому предмети кваліфікуються за якимись ознаками,

властивостями, прикметами, що інтенсивно виражені, тобто експресивні.

Ці ознаки можуть передаватися через інший предмет, якому

вони первісно належать або в якому сильніше виражені: яга,

тигриця, відьма (про злу жінку); дуб (про нерозумного); шляпа

(про ошуканого); ганчірка (про безвольного); працелюб,

трудяга, трудоголік, роботяга, бджілка, віл, кінь (про працьовиту

людину); дурний, як ступа; солодкий, як мед; глухий, як пеньок;

не всі вдома (дурний); через дорогу навприсядки (дуже далекий

родич).Такі мовні одиниці різних рівнів (а це можуть бути

окремі слова, звуконаслідування, вербоїди, морфеми, метафоричні

вирази, фразеологізми, порівняльні звороти) називають експре-

семами, або експресивами.

В екстенсіоналі (об'ємі значення) експресеми поєднуються в

різних співвідношеннях компоненти оцінні, емоційні, валюн-

тативні, образні, естетичні. Тому значення експресем у

сприйнятті, уявленні і мовній свідомості людей видається значно

ширшим, інтенсивнішим, містить у собі більше семантичних

ознак, ніж словникове тлумачення, і мовці охоче вдаються до

них. Тут на ґрунті первинної номінації природної практичної

мови постійно виникають вторинні змісти й номінації. Експре-

сема звертає на себе увагу слухача (читача), активізує його

мислення, викликає почуттєве напруження. Наприклад, у романі

М. Стельмаха «Дума про тебе» для створення в уяві читача

звукового образу шуму проливаної води використана експресе-

ма, утворена редуплікацією інфінітива «жить», а для

звуконаслідування скрипу хвіртки в ролі експресеми — редуплікований

іменник «смерть»: За сусідським двором заскрипів журавель, із

відра пролилася вода і сказала землі: жить-жить. Наперекір їй

чиясь хвіртка, як відьма, дражливо прорипіла: смерть-смерть.

Тоді журавель насварився на неї і ствердно відповів: жить-жить,

Антонімічність лексичних сем стала основою ономатопое-

тичної антитези, яка в цьому творі повторюється кілька разів

як художня деталь, що підкреслює тяжку скруту і вирішальний

для життя наших людей характер Великої Вітчизняної війни:

Як і торік, за сусідським двором заскрипів журавель, з відра на

траву пролилась вода і сказала землі: жить-жить. Але з цим не

201

погодилася хвіртка і дражливо прорипіла: смерть-смерть. «Цур

тобі». — Богдан здригнувся. «Смерть-смерть», — знову

заскрипіла хвіртка. «Жить-жить», — сказала вода землі... Ось рипну-

ли двері, з хати вийшла жінка, почепила на ключку журавля відро,

і заскрипів журавель, як колись дома скрипів, і так само,

пролившись на шпориш, вода сказала землі: «жить-жить...». Тільки

хто, щасливий, залишиться жити після таких побоїщ?

Експресеми можуть формувати цілі синонімічні ряди.

Наприклад, до нейтральної номінації «говорити» експресеми

утворюють пейоративний синонімічний ряд: балакати, базікати,

балагурити, баляпдрасничати, белькотати, бевкати, бовкати,

бубоніти, бурмотіти, варнякати, верзти, гавкати, галдіти,

ляпати, мимрити, молоти, патякати, пащекувати, плести, про-

сторікувати, розглагольствувати, сюсюкати, теревенити,

торохтіти, цокотіти, шамотіти та протилежний — мейоратив-

ний ряд: промовляти, проголошувати, ректи. До нейтральної

номінації «нерозумний» є синонімічний ряд лексем з

негативним експресивним значенням: баран, бевзь, бовдур, глупак,

головотяп, дурень, ідіот, йолоп, осел та ін.

До номінації ознаки «гарна» можуть бути порівняльні

образні експресеми: як зоря, сонце, калина, квітка, тополька,

вербиченька, квітуча вишенька, маків цвіт, картина, наречена,

лялька та ін.

Кожний рівень мови має свої засоби переведення

нейтральних одиниць у такі, що мають експресивне стилістичне

значення. В стилістичному словотворі української мови цю функцію

виконують:

• суфікси ласкавості, пестливості: -к-, -ик-, -ок-, -чик-, -очк-, -ечк-,

-ичок-, -еньк-, -оньк-, -атк-(-ятк-), -иночк-, -иноньк-, -енятк-,

-инк-9 -ичк-9 -ушк-, -есеньк-у -ісіньк-, -усіньк-(-юсіньк-), -юи-

та ін.: садочок, хлопчик, соломинка, бадилинка, бадилинонька,

хатка, хатинонька, дівонька, вербичка, курчатко, малятко,

рідненький, ріднесенький, ріднісінький, ріднюсінький,

гарнісінький, гарнюнш тощо;

• суфікси збільшення й згрубілості (аугментативні): -ищ-, -ак-

(-ЯК-), -ук-(-юк-), -ар-(-яр-\ -ур-(-юр-)> -ах-(-ях-), -омах-у -ань-,

-ух-(-юх-), -айл-9 -ман-у -уган-, -уч-(-юч-), -ущ-(-ющ-), -езн-,

-елезн-, -енн-тг. ін.: чоботища, головань, дундук, гуляка,

дідуган, бруднющий, величезний, бородище, носяра, товстелезний,

поганючий тощо;

• основоскладання, в якому основи вже мають оцінну або

емотивну експресію: блюдолиз, бракороб, вертихвіст, головотяп,

дармоїд, зірвиголова, злодій, кровопивець, лиходій, грошолюб,

людинолюб, правдолюб, молокосос, пустодзвін, самодур,

словоблуд, торбохват, христопродавець.

202

Прикладом новаторської поетичної версифікації з

експресивними елементами українського словотвору може бути поезія

І. Драча:

Бабусенція

Ой оце чудне дівчатонько, ой~я,

Щосуботоньки їде з містонька

До бабоньки, до бабусеньки, ой...

Одягає куфайчатко порване, ой-ой-осчкщ

Убабцюлі, у бабусеньки, ой,

Взула старі чоботи-шкарбани,

Бабині чоботи-чоботищенки,

Наносить води повну балію —

Ще відро, ще відро, ще відеречко,

Та в баняки, банячища, ой,

Та любисток зімліс в горнятах,

Аж зімліє бабусина хата, ой-ой-ой,

Хата, хатуся, хатинонька,

Хатусенька, Хата Стріхівиа, ой.

Заворожи мені, бабченько, ой-я,

Бабусенько, бабулиня, бабусенція.

Ой, гаряча, ой бабулик, ой-ой-ой-ечки.

Ляпотить, хлюпотить у ночвеньках

Дівулиня, дівчина, дівогоренько,

А бабуся так і вештається, ой-ой,

А бабище все шупортасться, ой-я,

З кочергами, з банками, банячищами...

Внучка, внученька, студентонька

Спить у баби на ряднищі

Під кожухом, кожушиськом, кожушариськом

На лежанці в цмоки цмокає, але осчки.

А дівуля, дівчинина, діву вольниця

До кожуха, кожушенька так і горнеться.

А бабуся, бабулиня, бабусенція

До дівчиська, дівчиниська так і тулиться —

Сиротина ж, сиротуля, сиропташечка,

Бабумамця, бабу татко, бабу сонечко...

У сфері граматики експресивне стилістичне значення може

створюватися і виражатися багатьма морфологічними

формами і синтаксичними конструкціями, наприклад: формами роду

(особливо середнього і спільного), числа і відмінка іменників;

нестягненими і короткими формами прикметників; різними

розрядами займенників; особовими і часовими формами дієслів;

вербоїдами; частками (стилістична морфологія); порядком і

граматичними формами вираження членів речення;

односкладними, неповними та ускладненими простими реченнями;

опозицією складних сполучникових і безсполучникових речень; пря-

203

мою, непрямою і невласне прямою мовою (стилістичний

синтаксис) та ін. Вивчення експресивних стилістичних значень

граматичних одиниць є предметом граматичної стилістики.

4. Функціональне стилістичне значення породжується у слові

тією функцією, яку воно виконує у процесі мовної комунікації

і з якою закріплюється у свідомості мовця на основі постійних

асоціацій його з певною сферою суспільної діяльності —

науки, техніки, виробництва, політики, права, управління,

творчості, побуту тощо. Саме за цією ознакою — відсутністю чи

наявністю функціонального стилістичного значення—всі слова

традиційно поділяються на стилістично нейтральні

загальновживані і стилістично забарвлені. Цього забарвлення

(конотації, маркованості) набувають ті слова, які постійно

вживаються зі сталим значенням у певних мовленнєвих ситуаціях і

текстах. Так поступово у кожній сфері мовної діяльності

сформувалися свої мовні засоби: різногалузеві терміни, канцеляриз-

ми, штампи і кліше, поетизми тощо.

Функціональне стилістичне значення можна назвати

стильовим, тому що саме за його наявністю і якістю розшаровуються

мовні одиниці на стильові різновиди літературної мови, які й

називаються функціональними стилями. Тому з погляду

стилістики функціональне значення серед усіх стилістичних слід

вважати головним. Воно охоплює найбільшу сукупність

одиниць і є загальнішим та ширшим стосовно інших стилістичних

значень. Оцінні, емоційні та експресивні, образні стилістичні

значення є вужчими і входять до функціональних стилістичних

значень. Оцінне значення діє там, де є потреба у вираженні

ставлення мовця до чогось, мотивів його дій, вчинків. Емоційне

значення зумовлюється сприйманням світу мовцем через його

психічний стан, почуття і волю. Експресивне й образне

стилістичні значення спрямовуються на досягнення мовцем певної

прагматичної мети: вплинути, подіяти, викликати певну

оцінку, уяву, образ, ставлення, викликати естетичне задоволення

тощо.

Отже, можна визначити такі основні ознаки стилістичного

значення:

— стилістичне значення виникає і формується переважно під

дією екстралінгвістичних (зовнішньомовних) чинників:

суспільних, соціальних, національно-культурних, естетичних, індиві-

дуально-особистісних тощо — і меншою мірою — інтралінг-

вістичних (внутрішньомовних);

— для мови як системи провідними є лексичні й граматичні

значення, а стилістичні супроводжують їх і нашаровуються

відповідно до комунікативних потреб мовців переважно вже в

процесі функціонування мови у різних сферах життя;

204

— стилістичні значення динамічніші, історично рухливіші,

вони часто виникають на основі уявних, приписуваних

предмету ознак, тоді як лексичні і граматичні значення стійкіїїіі,

точніше виражають реальні, сутнісні ознаки;

— стилістичні значення часто можуть мати імпліцитне

вираження, позбавлені формальних показників. Лексичні і

граматичні значення є формалізованішими та організовані-

шими;

— стилістичне значення тісно пов'язане з контекстом, у

ньому народжується, розвивається і за його допомогою

визначається. Виникає стилістичне значення в контексті спочатку як

оказіональна конотація, потім закріплюється шляхом

відтворення з цією самою конотацією у типових текстах, набуває

стійкого функціонального стилістичного значення і переходить в

узуальне стилістичне значення літературної мови.

СТИЛІСТИЧНА ПАРАДИГМА

Слово парадигма (від гр. рагасіеі§та — приклад, взірець)

використовувалося ще в античній граматиці на позначення зразків

словозміни імен і дієслів з тим, щоб визначити їх типи. Це були

таблиці, списки словоформ, до яких можна було звертатися,

коли виникала потреба класифікувати, описувати інші

словоформи.

У сучасному мовознавстві широко використовуються

поняття парадигма, парадигматика. Парадигму розуміють як: а)

систему форм одного слова; б) модель, схему організації певного

класу одиниць; в) клас мовних одиниць, що протиставляються

одна одній, але за якоюсь ширшою і загальнішою ознакою

об'єднуються в одну парадигму. Поняттям парадигми

користуються частіше в морфології, словотворі, синтаксисі, рідше — в

лексикології.

Парадигматика сприймається як система відношень між

елементами системи, тобто відношень зв'язку (подібності) і

відношень протиставлення (відмінності).

У широкому значенні парадигматику розуміють як систему

парадигм, що протиставляється і своїми класами, і

відношеннями між елементами парадигм у синтагматиці.

У стилістиці користуються поняттям стильової (функціональ-

но-стильовоїI парадигми літературної мови, маючи на увазі

систему стилів, її визначеність один щодо одного, зв'язки і за-

!Див.: Єрмолепко С. Я. Стилістика сучасної української літературної

мови в контексті слов'янських стилістик // Мовознавство. — 1998. —

№2-3. — С 36.

205

лежності між ними, що в системній сукупності охоплюють увесь

простір національної мови. Стильову парадигму складає

система експресивних стилів, які протиставляються один одному, і

це протиставлення чітко закріплене і виражене. Можна

говорити про парадигму стилістем (мовних одиниць, що мають

стилістичне значення), які виформовуються навколо певних

змістових понять за стилістичними критеріями.

Таких критеріїв є кілька:

• розрізнення загальномовної нейтральності і стильової

виразності (парадигма експресивних стилів, парадигма описових

стилів, парадигма функціональних стилів);

• розрізнення за об'єктивністю і суб'єктивністю (парадигми

суб'єктивних стилістем);

• розрізнення за оцінками ідеологічними, соціокультурними,

морально-етичними, естетичними, індивідуально-авторськими;

• розрізнення за раціональним і чуттєвим критеріями;

• розрізнення на рівні висловлення і тексту (парадигми

контекстних стилістем, наприклад, парадигма контекстних

синонімів тощо).

Поняття стилістичної парадигми можна застосувати при

стилістичному аналізі будь-якого тексту, але особливо

продуктивним таке застосування буде під час вивчення художнього

тексту, коли до стилістем, уже відомих у художньому мовленні,

додаються авторські, виформовується нова парадигма. У

художніх текстах наскрізний образ твориться на якійсь реалії чи

понятті кількома стилістично маркованими одиницями, серед

яких будуть і образні загальномовні, і контекстні. Наприклад,

у творчості Лесі Українки об'єктом художньої рефлексії часто

є пісня, в результаті чого це слово обростає нетрадиційними

для нього словосполученнями, розширюється семантично на

основі якихось творчих, образних, можливо, суто чуттєвих

уявлень, входить у тропеїчні конструкції. Слово пісня подається в

основному (прямому) значенні:

— словесно-музичний твір: Не співайте мені сеї пісні, не вра-

жайте серденька мого!

— спів птахів: Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті, невже ви

замовкли, минули?

— переносне значення: будь-які звуки, що нагадують пісню

або можуть навіяти враження про неї: Ми слухали пісню

морського прибою; ...пісню, що дзвонять кайдани..; Я досі того

вимовить не можу, чого мене навчила пісня смерті.

І нарешті, слово пісня в образній системі Лесі Українки

постає як будь-який твір і взагалі вся її творчість, тому

стилістична парадигма цього образу пісні надзвичайно широка, про що

206

свідчать і назва збірки «На крилах пісень», і низка стилістем.

Наприклад:

Як умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень; По

світі широкому буде та пісня літати; Серед лиха співати пісні;

Час, моя пісне, у світ погуляти, Розправити крильця,

пошарпані горем, Час, моя пісне, волі буяти..; Линь, моя пісне, як чайка

прудкая.

Широким діапазоном епітетних метафоричних перетворень

характеризується образ душі у поезії Ліни Костенко. її

смисловий простір зростає за рахунок інших стилістем, що складають

стилістичну парадигму душі. Лексичні значення слова душа

(«... психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та

почуттями; сукупність рис, якостей, властивих певній особі;

безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть

її життя..; саме основне в чому-небудь, суть чогось»1)

реалізовані через образно-авторську, психологічно навантажену

парадигму стилістем з позитивною і негативною оцінками:

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє;.. .Мені хтось душу

тихо взяв за плечі; Душа належить людству і епохам;... Душа

ще з дерева не злізла; ...Чи душу обпікає недосяжність; ..

.Бальзам на занедбані душі; ...Смутком по душі продерло; Душа не

б'є на сполох; Хвалити Бога, на душі не хмарно; Душа

козацьким сміхом засміється; У закутку душі хай буде трохи сад.

...Душа скарби прадавні стереже; О музи, музи, музи кам'яні!

Де грім душі, народжений з любові? Ви мовчите. Ви плачете в

мені. Душа тисячоліть шукає себе в слові.

КОЛОРИТ

Колорит — це певна тональність тексту, яка закладається

мовцем з метою викликати у слухача відповідний настрій,

емоції, тон спілкування. Кожний текст більшою чи меншою

мірою містить у собі стилістичний колорит своєї доби, хоча ми

не завжди його й помічаємо, тому що самі живемо в колориті

цієї доби. У віддаленому від нас часом тексті чіткіше

відчуваємо колорит уже як маркер певного часу, епохи. Колорит може

залежати від умов і ситуації спілкування, особистості мовця,

соціальних і рольових характеристик його.

Колорити можуть бути різними: розмовності, пісенності,

фамільярності, вульгарності, фольклорності, інформативності,

офіційності, урочистості, інтимності, ласкавості, іронічності тощо.

Колорит інформативності є сухим. Текст з інформаційним

колоритом насичений назвами подій, явищ, фактів, кількісних

Щив.: Словник української мови: В 11 т. — К., 1971. — Т. 2. — С. 445—446.

207

даних. Про що б у ньому не йшлося, навіть про трагічні події,

він буде позбавлений емоцій та оцінок. Наприклад: Трагедії.

На шахті «Краснолиманська» в місті Родипському

(Донецька обл.) внаслідок викиду метану й обвалу породи загинув

шахтар. З початку року на шахтах України загинуло вже близько

170 гірників.

Отруєння. У Краматорську (Донецька обл.) один чоловік

помер внаслідок зараоїсення ботулізмом. Передбачається, що

джерелом зараоїсення стала копчена риба.

Текстам законодавчого, дипломатичного, адміністративно-

управлінського підстилів притаманний колорит офіційності й

діловитості. Такий колорит не допускає широких і докладних

пояснень, емоційних оцінок і чуттєвих виявів, відволікань на щось

побічне, несуттєве, внаслідок чого могло б загубитись основне.

Слід зазначити, що колорит офіційності властивий не тільки

високій державно-законодавчій чи управлінсько-виконавчій

владі. Він повинен панувати скрізь у мовному спілкуванні, де

мовці відчувають свій громадянський обов'язок і

відповідальність перед державою, суспільством, колективом та

співробітниками. Колорит офіційності й діловитості спілкування

нагадує співрозмовникам про головне, тримає їх у «рамках

справи». Найважливішим тут є колорит офіційно-ділової

ввічливості, що формує етичні норми спілкування. Наприклад:

Шановний п..І Маю приємну нагоду повідомити..; Маю честь

запросити..; Прошу врахувати, що... і т. ін.

У художніх текстах з історичної та регіональної тематики

просторово-часовий колорит створюється спеціальними

прийомами стилізації тексту, зокрема насиченням хронологічно

маркованою лексикою — історизмами й архаїзмами. Як правило,

це назви предметів побуту, одягу, будівель, знарядь

виробництва, давні топоніми тощо. Наприклад:

1. В княоїсому дворі за високим гостроколом на найвищому

пагорбі теле в усі боки бігали челядники—з терема до клітей,

і знову до терема, й до медуші, й до скітниці, й до стаєнь та

обори; Коли ж на якомусь часі Богданові стало парко, він

скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою,

шпурнув її геть від себе (І. Білик).

2. — На Почайні, —мовив боярин Кривченя, — недавно стали

гості із Корсунської країни. Мовили, князь із раттю своєю з 'я-

вився в тавридській землі, побрав багато городів і гаваней на

Боспорі Кіммерійському, і в гирлі Дніпра і на правобереоісоїсі

(Р. Іванченко).

3. А стояла в світлиці незнана дівчина-україночка, мила й

пишна, засоромлена й зухвала, проста й вишукана: кокетлива ки-

балка на голові, прикрита довгими кінцями довгої намітки,

208

запаска в барвах червоній і шовково-золотистій, крайка, що

підтримує запаску.

4. Козаки в числі хоч незначнім, граючи на коломийках, б'ючи в

бубен, йшли із знаками над полковниками — під білими

хоругвами, з піками, у зухвалих магерках і видрових кабардинках.

Оддасте вже нам свої сап 'янці, свої саєти, адамашки й ка-

рамзини; Пишуть три персти, а болить усе тіло (П. Загре-

бельний).

У наведеному нижче уривку із «Щоденникових записів»

Остапа Вишні іронічно-інтимний доброзичливий колорит

досягається прийомом використання обов'язкових для кожного

номінанта — особи—атрибутів, що постали в результаті

авторського оказіонального словотворення з індивідуальних часто

вживаних кожним письменником висловів. Наприклад: