3. Члепованість тексту. Властивість тексту бути

комунікативно членованою одиницею свідчить про гармонійність його

природи. Розрізняють членування тексту за кількома

ознаками: змістове і технічне, концептуальне й методичне, глибинне і

поверхове, об'єктивне і суб'єктивне, смислове і формальне.

Змістове і технічне членування знаходить відповідне

вираження у поліграфічному оформленні від заголовка до глави,

розділу, параграфа та абзацу. Концептуальне членування

відповідає певним концептам (ідеям, ментальним праобразам, темам,

судженням і поняттям). Методичне членування

підпорядковується певній прикладній освітній меті.

Глибинне членування відповідає задуму, ідеї і сутності

намірів, етапам досягнення мети. Поверхове членування може

бути зовнішнім, верхнім відображенням глибинного, але через

якісь формально видимі ознаки (наприклад, паузи).

Найскладнішим є членування тексту за ознаками

об'єктивності і суб'єктивності. Найбільш помітне в художніх текстах,

223

де може діяти кілька ліній текстових модальностей, авторських

задумів, рецепцій і рефлексій.

Композиційне і формально виражене членування суттєво

залежить від стилю, підстилю і жанру тексту.

Ознака членованості є дуже важливою для більшості

дипломатичних текстів, у них вона часто має статус «визначальної

окресленості»1.

4. Лінійність тексту ніби організовує дискретні мовні

одиниці у послідовність мовного викладу і спрямовує континуум

у певному напрямку. Лінійність відображає живу елокуцію і

акцію (мовний матеріал і його виголошення).

5. Інформаційність тексту. Кожний текст, що має названі

вище ознаки, вже є інформаційним: поряд з мовними

знаннями і в сукупності з ними він передає екстралінгвістичні знання.

Текст — акумулятор інформації і канал передачі її. Інформація

(від. лат. іпГогтаііо — роз'яснення) як здобуті людським

розумом і досвідом знання та повідомлення про них є основою,

місткістю і наповненням незліченної кількості мовних текстів.

Саме інформативність тексту в мовній комунікації стала одним

із основних мотивів розвитку прагматичної і когнітивної

лінгвістики.

Серед прагматичних компонентів змісту-висловлювання, а

саме комунікативних постулатів (або максим мовного

спілкування), лінгвісти-прагматики найпершим виділяють постулат

інформативності, хоча й наступні постулати в основі своїй

також є інформативними, але з певними імплікатурами.

6. Завершеність тексту. Ця ознака притаманна лише

конкретним текстам з визначеними межами. У текстах широкого

тлумачення, особливо дискурсах, вона має відносний

характер, про що йтиметься пізніше. Можуть бути тексти, зокрема

художні, зумисне не завершені автором або такі, в яких

предметне і фабульне завершення не є завершенням ідеї,

ментальних концептів тощо. Такі тексти можуть потребувати або,

точніше, провокувати створення наступних текстів.

Сказане вище про текст і його ознаки дає підстави зробити

висновок, що:

1) цей ряд визначень і тлумачень тексту ще не вичерпаний,

тому що, по-перше, не всі дослідження з лінгвістики тексту

завершені, не всі нам відомі й доступні; по-друге, не всі класи і

види текстів соціальної комунікації можуть бути досліджені й

описані в одних категоріях; по-третє, текст є предметом

дослідження багатьох наук — лінгвістики тексту, стилістики й праг-

хКочан І. Лінгвістичний аналіз тексту: Курс лекцій для студентів

філологічного факультету. — Л., 1999. — С. 13.

224

матики, літературознавства, психолінгвістики, філософії,

інформатики, теорії комунікації, кожна з яких має свої

завдання й оперує відповідними методами дослідження;

2) недостатньо сформована термінологічна система

лінгвостилістики тексту;

3) набирається певна [Ы] множина дефініцій, тлумачень,

основних категорій і диференційних ознак тексту, що не

суперечать одна одній, бо розглядаються не в одній площині, а

кожна є істинною, реальною в межах методології, на яку спирається,

напряму, підходу, інтра- чи екстралінгвістичної сфери, позиції

або точки зору (автора, читача, соціуму дослідника). Це дає

підставу говорити про інтегральну природу текстів, їх багато-

компонентність, різнобічність і пол функціональність.

Ко гнітив но-прагматичні аспекти тексто-

творення. Теоретичною основою дослідження тексту є

положення про його інтегральну природу. Воно дає змогу в

межах комплексної проблеми дослідження тексту розрізняти

різні рівні його аналізу: від найзагальнішого і найвищого —

текст як фрагмент мовної картини світу — і до нижчого та

найпростішого — текст первинного мовленнєвого жанру

(висловлення).

На найзагальнішому рівні текст розглядається як

абстрагований від конкретних екстралінгвістичних, історико-культур-

них умов і соціокультурних реалій тип, як презентант загаль-

носистемних властивостей мови. Тому тут об'єктом аналізу

обирається тип тексту — інваріант з певним усталеним,

схематичним комплексом комунікативно-прагматичних умов тек-

стотворення, що є програмою породження текстів за

аналогічною стратегією.

На культурно-лінгвістичному рівні предметом аналізу

стають мовні елементи культурно-семіотичного простору (архе-

типи, міфологеми, символіка, цивілізаційно-культурні й

національно орієнтовані концепти тощо). Вони маніфестують

культурно-історичну пам'ять народу — творця й носія мови — і

утворюють відповідний культурний простір текстової комунікації.

На соціолінгвістичному рівні текст сприймається передусім

як фрагмент конкретної суспільно-соціальної дійсності з

визначеними локально-темпоральними межами, заданими

соціальним змістом, ціннісними орієнтаціями, прагматичними

настановами та мовно-комунікативною компетенцією представників

певної спільноти або сфери суспільної діяльності. Тому під час

аналізу тексту або групи текстів на соціолінгвістичному рівні

слід враховувати соціальні чинники, просторово-часові

координати, конкретну прагматичну мету та обставини мовної

комунікації.

8 ы*;

225

Сучасний мовець живе, діє і спілкується у кількох життєвих

сферах одночасно:

— космогонічній (ноосфера), в якій він шукає гармонії між

світом, космосом, людством і собою;

— психологічній (психосфера), в якій мовець намагається

досягти душевної сумісності з іншими індивідами та

можливістю реалізації свого інтелекту, волі та емоцій;

— соціальній (соціосфера), в якій він шукає гармонії

соціальних відносин між собою й іншими мовцями соціуму на

рівні морально-етичних, ментальних відносин;

— суспільно-виробничій (професійна сфера, профісфера), в

якій мовець прагне реалізувати свої громадянські права і

можливості на рівні професійно-виробничих, економічних,

майнових ТОЩО ВІДНОСИН.

Усі способи встановлення і підтримання контакту, пошуку

гармонії, реалізації можливостей потребують від мовця

майстерного прагматичного текстотворення.

За традиційним розрізненням усної і писемної форм мови

мусимо визнати в текстотворенні первинність усного тексту як

живого породження мовлення, а писемного — як його

відображення і фіксацію. Хоча, послуговуючись терміном «текст»,

часто забуваємо про той перший етап текстотворення — усний —

і віддаємо перевагу писемному тексту. Так на противагу

усному спілкуванню (усній комунікації) виник термін «текстова

комунікація», який використовується під час аналізу переважно

писемних текстів. Текстова комунікація має три етапи

мовленнєвої діяльності: інвенційний, текстотворчий (диспозиція й ело-

куція) та рецепційний (рефлективний).

Інвенційний етап має пропедевтичний характер, виконує

роль уведення в тему і не є власне мовним. На цьому етапі

формуються мотиви вибору фактичного матеріалу для

текстотворення, який би викликав спільний інтерес у мовця і слухачів

(читачів), та визначається місце цього матеріалу в ієрархії інших

споріднених і пов'язаних з ним матеріалів, тобто в таксономії.

Фрагмент дійсності, про який ітиметься в тексті, має постати у

свідомості мовця (текстотворця) в систематиці класів, підкласів,

типів, груп, а отже, у класифікації чи хоча б у процесі певного

класифікування. Інвенційний етап передбачає й вибір певних

стандартних схем опрацювання матеріалу або топосів (топіків)

як загальних положень, місць. Таким чином, цей етап можна

схарактеризувати як послідовні фази вибору матеріалу,

орієнтації в ньому та заглиблення в матеріал.

Класична риторика давно визначила й описала

текстотворення в основних розділах: інвенція, диспозиція, елокуція з

елоквенцією, мнеморія, акція з рецепцією і релаксація з рефлексією. Це

226

весь шлях текстотворення від виникнення задуму та пошуку

матеріалу (інвенція) через добір і розташування матеріалу, логічні

операції міркування, тези, аргументи й демонстрації

(диспозиція) до мовного нарощення тексту, вдосконалення мовного

вираження, комунікативно-стильової і мовно-жанрової виразності,

навіть прикрашальної образності (елокуція з елоквенцією). Потім

йде етап виголошення (або публікування) тексту, на якому

також продовжується текстотворчий процес: текст може

змінюватися «на ходу», доопрацьовуватися, редагуватися (акція).

На цьому етапі починається перцепція та рецепція тексту

слухачами, і текстотворення ніби роздвоюється на авторське і

слухацьке/читацьке. Головною вимогою до цього етапу

текстотворення можна вважати адекватність обох ліній

текстотворення (авторської і слухацької), що не завжди досягається і

заради чого й ведеться попередня текстотворча робота.

Навіть посткомунікативний етап, на якому переживається,

«програється» процес виголошення тексту, аналізується

вираження, також може мати елемент текстотворення.

Власне текстотворення в мовній комунікації починається з

диспозиції (лат. сіізрозіїіо, від еізропо — розташовую,

розміщую) і завершується елокуцією. В диспозиції встановлюється

чітке членування матеріалу повідомлення і забезпечується

внутрішній зв'язок між його частинами. І в античній риториці

цей етап називали наукою розвитку думки, тому що мовець

уже міг уявити своє повідомлення як процес розгортання

міркувань від початку і до завершення. Відповідно виробилася

універсальна схема побудови промови (тексту): вступ, основна

частина, заключна частина (висновки) та відступи, якщо в них

була потреба. Цю схему можна було позначати або не

позначати, але обов'язково вимагалося тримати у свідомості як

систему координат, за якою мав бути побудований будь-який

текст, тому цю диспозицію нині, по-сучасному, називають

універсальною композиційною схемою, або просто композицією.

Проте слід зазначити, що в термінології класичної риторики

це називається диспозицією, а композиція належить до

наступного періоду текстотворення — елокуції — й означає

розташування слів у висловлюванні, організацію конкретного

мовного матеріалу.

Вступ має кілька визначених і обов'язкових функцій:

звертання та представлення автора, привернення слухачів/читачів

до уваги і позитивного ставлення та презентація теми. Вже на

рівні композиції та елокуції, тобто мовотворення тексту, в

ньому (тексті) виробилися типи структур, що в процесі мовного

спілкування відповідно до сфери суспільної діяльності чи фаху

заповнюються певними мовними формулами. їх призначен-

227

ня — активізувати увагу одержувача інформації і

стимулювати сприйняття її в потрібному фаховому напрямі.

Когпітивпа основа тексту. З погляду прагматичної

лінгвістики текст можна уявно розшарувати на концептуальний,

аналітичний вміст та емпіричний.

Концептуальний вміст тексту є предметом когнітивної

теорії. Вона покликана розкривати характер зв'язків між

різними концептуальними (когнітивними) системами та процесами

сприймання, розуміння, запам'ятовування, продукування і

репродукування тексту, розкривати шляхи розуміння мовних

актів та відповідно їх планування і здійснення. Оскільки

метою когнітивних досліджень є «побудова інтегральної картини

процесів мовлення, мислення та інтелектуальної поведінки

людини»1, а досліджуваною категорією є знання як результат і

водночас знаряддя та інструмент мовно-пізнавальної діяльності

людини, очевидно, що текстотворення можна розглядати як

когнітивний процес —реалізація свідомості через знання у мовні

тексти та у мовні формули. У. Чейф називав мову

«найкращим вікном у світ знання». Однак знання у свідомості і знання

у мові не тотожні, точніше, не покриваються одне одним, не

взаємозамінюються. На думку Дж. Серля, «спосіб, у який мова

репрезентує світ, є розширенням та реалізацією того способу,

яким цей світ репрезентується свідомістю»2. Репрезентація

знань через мову, розуміння їх у мовній формі та інтерпретація

становлять предмет когнітивної семантики. Моделі мовної

діяльності та моделі мовних знань і вмінь, набутих в результаті

мовної діяльності, спираються на когнітивні моделі

репрезентації образів, умовиводів, формування нових знань.

До сфери когнітивної лінгвістики 1977 р. додалася теорія

гештальтів Дж. Лакоффа3, завдання якої полягало в

обґрунтуванні нової парадигми лінгвістичного моделювання, за яким

мовознавство має вивчати мову в усіх маніфестаціях та

когнітивних контекстах, а не тільки граматику й лексику. Теорія

гештальтів (нім. Оезіаїї — образ, форма, структура) ґрунтується

на припущенні, що мова, свідомість, мислення, емоції, когні-

тивна й моторна діяльність організовані за допомогою одних і

тих самих структур — гештальтів, тому й ці процеси (перцеп-

тивні, когнітивні, моторні) можна тлумачити як гештальти.

Вчені вважають, що ідея мовних гештальтів може бути

лінгвістичним обґрунтуванням інтегральних моделей штучно-

1 Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики //

Енциклопедичний словник. — К., 1998. — С. 175.

2 Там само. — С. 170.

ъТам само.

228

го інтелекту. Для самої лінгвістики вона продуктивна як спосіб

взаємодії мовознавства з іншими науками — психологією,

логікою, філософією, як спосіб пізнання людини через її мову, як

ідея антропоцентричної парадигми в лінгвістиці.

У свідомості людини отримана інформація перетворюється

сенсорними механізмами на символьні структури: сліди

(асоціативні, просторові, часові тощо), логогени (кореляти

написаного або почутого), прототипи, схеми, діаграми, ознаки,

ментальні «портрети», образи концептуального плану, еталони та

інші форми символьних протекцій інформації у свідомість. Ці

аналогічні символьні структури називають ментальними

репрезентаціями, або структурами знань. Такими структурами знань

є три типи структур: образи, пропозиційні структури і ментальні

моделі.

Образи зберігають цілісність і ракурс сприймання, з ними

можна здійснювати мисленнєві операції. Пропозиційні

структури — це ланцюжки образів-символів, що відповідають

символам природної мови, їх можна вербалізувати, вони

відображають реальний або уявний світ більш абстрактно.

Ментальна модель — це високий ступінь узагальнення в уяві

того, хто сприймає, це структурні аналоги об'єктивного світу

у свідомості мовця. Ці структури знань розташовані

ієрархічно, опозиційні одна щодо одної, але взаємодіють, забезпечуючи

когнітивну природу мови. Вони є когнітивною основою тексто-

творення, його стрижнем.

Дипломатичний текст є носієм усіх основних структур

знання, тому можна вважати, що він має когнітивну парадигму і

креативну парадигму, що накладається на когнітивну.

Прагматичний аспект тексту. З погляду лінгвістичної

прагматики (гр. рга?та — діло, дія) як науки, що вивчає

використання та функціонування мовних знаків у реальних процесах

мовної комунікації, значення висловлювань і слів вважаються

невід'ємними від прагматичної ситуації. А значення багатьох

слів взагалі можна визначити більш-менш точно лише через

комунікативну мету мовленнєвих актів, що й свідчить про

цілеспрямованість та регламентованість використання мови, її

залежність від правил та конвенцій уживання.

Обсяг лінгвопрагматики (науки про мову в дії) широкий:

вона вивчає питання мови, пов'язані з суб'єктом-мовцем, з

адресатом мовлення, їх взаємодією в комунікації, ситуацією

спілкування. Всі вони так чи інакше стосуються тексту або

проектуються на нього, якщо йдеться про текстотворення, чи

виводяться з нього, якщо досліджується готовий текст, тому що він є

породженням мовної комунікації і містить у собі згорнуту

систему усіх її ланок — мету-інформацію прагматичних зв'язків з

229

погляду суб'єкта, адресата-об'єкта, призначення,

комунікативної мети, які в процесі текстотворення виконують роль обліга-

торних чинників і формують основні параметри тексту. Т. Ра-

дзієвська називає такий текст текстовим типом: «Дія облігатор-

них чинників формує відповідний текстовий тип — конструкт,

що співвідноситься з такими поняттями опису мовної системи,

як фонема, морфема, на противагу їх конкретним реалізаціям у

мовленні»1. Сприймаючи ідею Т. Радзієвської про текстовий тип

як конструкт, що потім у єдності облігаторних і

факультативних чинників реалізується в численних моделях текстів

конкретних ситуацій мовного спілкування, вважаємо за потрібне

дещо уточнити думку про співвіднесеність тексту з такими

поняттями опису мовної системи, як фонема, морфема.

Співвідношення є тільки в ієрархії мовних одиниць. Серед рівневих

одиниць текст є найвищою одиницею мови. Проте це одиниця іншої

знакової природи. Фонема та морфема відтворюються й

повторюються, а текст завжди оригінальний. Повторювані тексти або

їх частини — це завжди вже аплікації в текстотворенні мовної

комунікації, а не оригінал певного мовного акту.

В ідеалі лінгвопрагматичні параметри тексту мають

відображати цілий спектр комунікативних завдань з позиції суб'єкта-

мовця, адресата-слухача, ситуації спілкування.

Комунікативні завдання і настанови з позиції суб'єкта-мов-

ця постають у такому вигляді:

— референція мовця як співвіднесення майбутніх мовних

засобів і виразів до предметів дійсності, про що має йтися в

тексті, інакше кажучи, це реальність образу автора;

— комунікативна мета, комунікативний намір мовця або те,

що в прагматиці іменується як наявні та приховані цілі

висловлювання (за Дж. Остіном, «ілокутивні сили»2), або мовна воля.

Це може бути: повідомлення інформації або якоїсь своєї

думки, наказ, прохання, сподівання, відмова, запитання, порада,

пропозиція, обіцянка, скарга, заперечення, спростування,

переконання тощо;

— мовна тактика, типи поведінки і правила предметного

текстотворення, які повинні забезпечити досягнення

комунікативної мети в межах простору елокутивних можливостей мови.

На цьому етапі вводяться поняття комунікативних

постулатів, або максим, та імплікатур мовного спілкування, чи

дискурсу.

{Радзісвська Т. Комунікативно-прагматичні аспекти

текстотворення.—С 8.

ЮстипДж. Слово как действие // Новое в зарубежной лингвистике. —

М., 1986. —Вып. 7. —С. 17.

230

Лінгвістична прагматика виробила правила мовного

спілкування та мовної поведінки. Вони визначені у працях таких відомих

учених, як Дж. Остін, Дж. Серль, Г. Грайс, Г. Парре, Т. ван Дейк,

Д. Гордон, Дж. Ліч, Н. Арутюнова, А. Баранов, В. Ястрем-

жембський. На думку Г. Грайса, найголовнішим у процесі

мовного спілкування є принцип співробітництва автора-мовця й

адресата, але для його втілення потрібне розуміння того, що в

інформації мовного акту вичленовується логічний зміст

висловлювання та імплікатури, серед яких є конвенційні і некон-

венційні, або імплікатури дискурсу (непрямі). Г. Грайс

виводить низку конкретних правил спілкування — постулатів, або

максим. Основні з цих комунікативних постулатів

кооперативної (спільної) мовної поведінки такі:

1. Постулат інформативності («Твоє висловлювання має бути

досить інформативним!» (приклади за І. ШтернI — це

максима кількості.

2. Постулат істинності («Говори правду або, принаймні, не

говори того, що ти вважаєш брехнею!») — максима якості.

3. Постулат релевантності (ставлення) («Говори те, що на

цей момент прямо стосується справи!») — максима ставлення і

стосунку.

4. Постулат ясності висловлювання («Уникай неясних

висловлювань!») — максима стилю, манери висловлювання,

сформульована в риториці ще Арістотелем.

Імплікатури як прагматичні компоненти змісту виводяться

з комунікативних постулатів. Наприклад, з постулату

інформативності «Це питання я вивчив дуже добре» слухач

самостійно може вивести імплікатуру «Отже, інші — не дуже добре».

Інші вчені доповнили низку постулатів. Д. Гордон і Дж. Ла-

кофф сформулювали постулати Щирості й Мотивованості2.

А. Баранов вибудував ієрархію постулатів з найвищим

постулатом Взаємодії, уточненням до якого є постулати Ввічливості,

Конструктивізму і Функціоналізму. Дж. Ліч найважливішим

вважав принцип ввічливості, що є особливо важливим для

сфери дипломатичного спілкування.

Постулати є вихідними позиціями для стратегій побудови

тексту та інтерпретацій його адресатом.

Поняття комунікативних постулатів (максим) та імплікатур

є важливими критеріями оцінки конвенційності

дипломатичних текстів, оскільки вживання чи невживання в них певного

слова (наприклад, прикметника шановний у дипломатичному

!Див.: Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. —

С 144.

2Див.: Гордон Д., Лакофф Дж. Постулаты речевого общения // Новое в

зарубежной лингвистике. — М., 1985. — С. 89.

231

листуванні) є підставою для виведення позитивної чи

негативної імплікатури.

До названих вище основних позицій долучається низка

супровідних комунікативних настанов суб'єкта-мовця, таких як

прагматична пресупозиція, до якої входять оцінка мовцем

фонду знань у певній сфері, інформативність та обізнаність зі

станом і можливостями адресата.

Когнітивно-прагматична теорія мовної комунікації

ґрунтується на концептах і правилах, а також стратегіях і схемах,

які забезпечують гіпотетичну інтерпретацію, тобто швидко

передбачуване і відносно точне «прочитання», декодування тексту

в комплексі з контекстом. Учасники комунікації перебувають

у стані очікування можливої інформації і поведінки співкому-

нікантів і швидко схоплюють ключові параметри суспільно-си-

туативної моделі тексту комунікативного акту. Дослідження

текстів з різних сфер мовної комунікації з урахуванням

досягнень функціональної стилістики, лінгвориторики, лінгвопраг-

матики, соціолінгвістики уможливили систематику і

класифікацію типів та видів текстів, сформованих певним

функціональним типом мовлення у відповідній сфері суспільної комунікації.

Це дало підстави тлумачити саме поняття тексту і перейти на

новий, вищий рівень аналізу, при якому «тексти різних

категорій, що утворюють певний фрагмент текстового універсуму,

постають як об'єкт системного моделювання мовної

діяльності»1.

У цьому аспекті цікавою є думка про текстову залежність

кожного окремого мовленнєвого акту від загального

текстового універсуму польської дослідниці Б. Бонечки. Вона вважає,

що до всіх інших текстів поточне мовлення також є текстом, і

основну ознаку текстовості будь-якої мовної оприлюдненої

сутності (писемної чи усної, в тому числі й поточної оповіді)

вбачає в її ситуаційності. На думку дослідниці, текстом стає

все те й тоді, якщо сприймаємо його в «якійсь тяглості

залежності»2, тобто коли акт мовлення, оповідь стає ланкою в

ланцюгу таких самих одиниць, залежить від них, а вони залежать від

неї.

Терміном дискурс (лат. сіізсигзиз — міркування)

позначається зв'язний текст у сукупності з екстралінгвальними, соціокуль-

турними, психологічними та іншими факторами; текст, взятий

у подібному аспекті; мовлення, що розглядається як цілеспря-

хРадзієвська Т. Комунікативно-прагматичні аспекти текстотворення. —

С. 1.

2Вопіеска В. Ілп^уізіука ІекзШ: Теогіа і ргакіука. — ЬиЬІіп, 1999. —

С. 7—8.

232

мована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії

людей і механізмів їхньої свідомості (когнітивних процесах).

Дискурс — це мовлення, «занурене в життя»1. Це визначення

поняття дискурсу через сукупність ознак, які його

сформували, дає підстави зрозуміти, що виникнення та розвиток теорії

дискурсу й аналізу дискурсу, започаткованого 3. Харрісом у

1952 р., стали результатом намагання вивести синтаксис за межі

речення. Тобто не сприймати мовлення і продукт його

породження — текст — тільки через граматичні категорії,

замикаючись на структурі речення, а звертатися до соціокультурних

ситуацій, ментальних особливостей учасників комунікації,

правил та стратегій створення і розуміння тексту. Цього

загального напряму дотримувалися багато відомих зарубіжних і

вітчизняних вчених 50-х років XX ст., про що свідчать навіть самі

назви ідей: гіперсинтаксис Б. Палека; макросинтаксис і моделі

ситуацій Т. ван Дейка; синтаксис тексту В. Дреслера;

мовлення, привласнене мовцем (за І. Штерн); мовлення невіддільне

від того, хто говорить; мовлення плюс той, хто говорить, Е. Бен-

веніста; теорія мовних (мовленнєвих) жанрів М. Бахтіна;

зв'язний текст, усно-розмовна форма тексту, діалог; група

висловлювань, пов'язаних за змістом; мовленнєве творення як да-

ність — письмова або усна — Т. Ніколаєвої; ментальні моделі

Джонсона — Лейрда; фрейми як типові ситуації, або сценарії

М. Мінського; логіко-семіотичні описи різних видів тексту

(оповідного, політичного тощо); моделі породження мови в

психології; політичний дискурс (Р. Водак); мова в мові Ю.

Степанова2 та ін.

Важливим у теорії дискурсу є його тісний зв'язок з

функціональним стилем та текстом. І. Штерн зазначає, що на початку

70-х років термін «дискурс» часто вживається як синонім

поняття «функціональний» і є, по суті, текстовою категорією.

Подальший розвиток двох суміжних лінгвістичних галузей —

«лінгвістики тексту» (термін Е. Косеріу) і «аналізу дискурсу» —

привів до того, що теоретично розмежовували ці два поняття —

текст і дискурс. Вони чітко диференціюються тільки у вузько

спеціальних дослідженнях: текст як абстрактна, формальна

конструкція певних граматичних моделей, а дискурс — як різні види

актуалізації цієї конструкції залежно від ментальності мовців

та інших екстралінгвістичних чинників. Реально ж виходить так,

що у лінгвостилістичних дослідженнях вивчення формальних

1 Арутюнова Н. Д. Прагматика // Лингвистический энциклопедический

словарь. — М., 1990. —С. 135—137.

2Див.: Степанов Ю. С. Альтернативный мир: Дискурс. Факты и

причинности // Язык и наука конца XX века. — М., 1995. — С. 55—70.

233

структур тексту без дискурсивного погляду на них, а отже, без

виявлення причин їх актуалізації не має сенсу. Тому,

досліджуючи мовні формули в дипломатичному тексті, треба постійно

спиратися на поняття дипломатичного дискурсу (соціокультур-

на ситуація спілкування і рівень/ранг мовців, ментальні

орієнтації, етнологічні особливості).

Конвенційний аспект текстотворення.

Процесу активно зацікавленого, усвідомленого налагодження

мовного контактування сприяє конвенційний характер мовної

ситуації, який ніби наперед визначає і комунікантів мовної

ситуації, і їхні мовленнєві ролі (лат. сопуєпііо — договір, угода):

має повідомляти, чого від кого чекати. Т. ван Дейк вважав, що

для опису соціальних контекстів «ми повинні мати набір

конвенційних настанов (сопуєпііопз) (правил, законів, принципів,

норм, цінностей, що визначали б, які дії асоціюються з

конкретними позиціями, функціями...»!. Проведений Т. ван Дейком

прагматичний аналіз соціальних контекстів показав, що

кожний мовець має активізувати щодо соціального контексту в

цілому таку інформацію: «специфічний тип ситуації, фрейм

контексту, релевантний на даний момент, властивості і

відношення між соціальними позиціями, функціями і конкретними

учасниками, що заповнюють «вакантні місця», а також

конвенційні настанови (правила, закони, принципи, норми, цінності),

які визначають соціально можливі дії цих людей»2.

Як складні одиниці-моделі, побудова яких потребує

конструктивно-генеративних, аналогійних, транспозиційних,

безадресних та трансформувальних стратегій, тексти представлені

в енциклопедичному словнику І. Штерн3.

Визначний дослідник граматики тексту Т. ван Дейк увів

поняття семантичної макроструктури, або глобальної зв'язності

тексту, тобто всього тематичного змісту. Продовжуючи

дослідження, вчений дійшов висновку, що існує не тільки зв'язна

послідовність речень і пропозицій, а й зв'язна послідовність

мовленнєвих актів, і розвинув поняття прагматичної

макроструктури. Т. ван Дейк оперує переважно поняттям дискурсу, під

яким розуміє складне комунікативне явище, яке містить крім

тексту ще й екстралінгвістичні фактори (знання про світ, думки,

настанови, цілі адресата), необхідні для розуміння тексту. Звідси

висновок: якщо дискурс дефінується як складна система знань,

то це передбачає наявність інтегрованих моделей обробки дис-

]Дейк Т. А. ван. Язык, познание, коммуникация. — М., 1989. — С. 24.

2 Там само.

3Див.: Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. —

С 319.

234

курсу. У Т. ван Дейка вони називаються ситуативними

моделями, в яких акумулюються особистіші знання носіїв мови. Такі

ситуативні моделі необхідні як основа інтерпретації тексту.

Так поступово Т. ван Дейк розкриває нові можливості

пізнання тексту. Досліджуючи граматику тексту, він прийшов

до семантики, а потім до прагматики тексту, в основі якої —

когнітивна теорія використання мови. «Когнітивна теорія

прагматики... прагне до пояснення характеру зв'язків між різними

когнітивними (концептуальними) системами і умовами

успішності мовленнєвих актів у конкретних ситуаціях. Окрім таких

когнітивних феноменів, як представлення побажань, надання

переваги нормам та оцінкам, значною є роль конвенційного

знання»1. Для соціальних контекстів необхідним є набір

«конвенційних настанов»2, що прогнозували б, які соціальні дії

асоціюються з певними мовними актами, текстами тощо.

До системи прагматичних правил «втягуються» і такі

соціальні умови, як «авторитет, влада, рольові відношення і

відношення ввічливості»3. Вони є когнітивно зумовленими, тобто

релевантними, оскільки учасники комунікації знають ці

правила, можуть їх використати та відповідно інтерпретувати.

Конвенцій}чість є одним із основних принципів

дипломатичного текстотворення, оскільки сфера дипломатії охоплює вищу

державну владу, найвищі соціальні інституції, відношення яких

з відповідними міждержавними і міжнародними інституціями

чітко визначені й регламентовані дипломатичним протоколом

та іншими дипломатичними документами (конвенціями та

угодами). Соціальна роль текстотворця та інформація, яку він

повідомляє в тексті, визначаються конвенціонально, а не

суб'єктно. Навіть важливі для міжнародної співпраці

індивідуальні ініціативи керівників держав потребують попереднього

напрацювання намірів і узгоджень на міждержавних рівнях,

тому в дипломатичному текстотворенні вплив мовно-суб'єкт-

них та паралінгвістичних чинників суворо дозований.

Серед текстів як ланцюга послідовностей мовленнєвих актів

комунікації виділяються такі, структура яких має

конвенційний або «ритуальний» характер. Кожний з таких актів у

глобальній макроструктурі має свою конкретну функцію і

позицію: вітання, звертання, пошанування, вступ, передумову,

пропозицію, аргумент, доказ, спростування, заперечення,

ствердження, прохання, відмову, вибачення, запевнення, ввічливість,

хДейк Т. А. ван II Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної

лінгвістики. — С. 12.

2Там само. — С. 24.

ъТам само. — С. 14.

235

прощання. Такі усталені конвенційні елементи тексту, як

правило, історико-культурно зумовлені й національно специфічні

у конкретному мовному вираженні.

ОРНАМЕНТИКА

Цей мистецький термін означає «сукупність елементів

орнаменту в якомусь художньому стилі або творі мистецтва,

архітектури». Слово орнамент (від лат. огпатепПші — оздоба,

прикраса) має крім основного значення «оздоблювальний

візерунок, побудований на ритмічному повторенні геометричних

елементів або стилізованих рослинних чи тваринних мотивів»,

ще й переносне: «елементи оздоблення мови, музичного твору

і т. ін. Словесний орнамент»1. Саме в такому значенні, як

сукупність мовних засобів оздоблення тексту, орнаментика є

поняттям стилістичним.

В українській художній літературі орнаментика має давню

традицію. Уже згадувалося про те, що Дмитро Чижевський

українську літературу XII—XIII ст. називав у загальній схемі

розвитку української літератури добою орнаментального стилю.

Відзначаючи орнаментальні прикраси проповідей Кирила

Туровського, «Слова о полку Ігоревім», «Моління Данила

Заточника», «Печерського патерика», він писав, що в них

«самоціллю стає і вся стилістика загалом; вона не лише служить

змістові, а має самостійну вартість»2. У XV—XVI ст. в

українській літературі під південнослов'янським впливом

поширився пишний стиль «плетення словес» (за визначенням Єпіфанія

Премудрого). У XVII ст. під впливом латинських риторик цей

стиль розквітнув у проповідях та панегіриках І. Галятовсько-

го, А. Радивиловського, Л. Барановича та ін.

З ранньоукраїнських часів орнаментика закріпилася в

художньому мовленні, розвивалася в давньокнижний період, помітна

вона і в новій українській літературі як основна ознака

художнього тексту, як засіб вираження його образності.

Орнаментика міцно пов'язана з літературно-мистецькими стилями

(ренесанс, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм,

символізм, модерн, постмодернізм тощо), відповідає їх часопрос-

тору, сама ж творить їхнє мовне тло і представляє його. Вужча

частина цього поняття виокремилася в семантику слова орна-

менталізм як назву стильової тенденції лірико-романтичної течії

в українській літературі початку 20-х років XX ст., представни-

хСловпик української мови: В 11т. — К., 1974. — Т. 5. — С. 748.

2Чижевський Д. Історія української літератури... — С. 134.

236

ками якої були Ю. Яновський, А. Головко, Г. Косинка, М.

Хвильовий, І. Дніпровський, І. Сенченко. Орнаменталізмом

називають художню техніку, яка в синтезі своєрідних сюжетно-ком-

позиційних і мовностилістичних рис представляє

нетрадиційний тип прози. У конкретному значенні орнаменталізм

розуміють як ознаку декоративної прози, а орнаментику — як

систему мовних засобів, якими досягається декоративність тексту.

Орнаментальна проза відзначається густою сіткою тропів,

нерівним, ускладненим синтаксисом, пишною лексикою.

У науковій літературі синонімами терміна «орнаментальна

проза» є вирази «стилістична проза», «некласична проза»,

«ритмізована проза» та ін., що вже дають певну

характеристику цього стилю художнього письма.

Вважається, що основними ознаками орнаментальної прози є

такі: романтичне спрямування творів, психологізм, суб'єктивізм

у зображенні епохи і персонажів, виняткова роль образу

автора, розповідна манера, виразний ліризм, сюжетна аморфність,

багатокомпонентна композиція, емоційність і естетизм.

Мовна тканина тексту такої прози насичена образними засобами,

що мають незвичайне лексичне наповнення, фігуральні

значення, оригінальність синтаксичної будови. Наприклад:

1. Розвиднялось.

На небі тремтіли ще досвітні зорі, коли зимовий ранок

засівав уже над землею, як перлами, срібним снігом...

А крила його...ех, ви не бачили його крил?!

Білі-білі і горять червоними хрестиками, а над селами, коли

летить ранок, зорі губить.

Упаде зоря на село — молодість сниться, сон розвіває...

2. Літо. Починає благословитись на світ. Мати рве на городі

росисту цибулю, меле пляшкою сіль і кладе з сухою паляницею до

торби-рукава...

Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, аж

пахне і сниться: біліє полями туман, а росою — молоко, холодне і

смачне-смачне; перекликаються півні... (Г. Косинка).

Контексти орнаментальної прози, що відрізняються від

традиційної класичної прози надуживанням (посиленням,

насиченим уживанням) образних засобів, називаються

конвергентними. Наприклад: Від ставу, що вправлений у рамці з кучерявих верб,

розмальованого лататтям, лепехою —хлюпання весел. По сонній

Созі — як самоцвіти хто сипле, і грають вони, всміхаються до

місяця крізь густі віти. Білі, легкі, як тіні, постаті (А. Головко).

Імпресіоністичні мотиви в орнаментальній прозі

виявляються у прагненні відобразити моментальні й безпосередні

враження від предмета чи явища; у багатомірному сприйнятті і

мозаїчному відтворенні дійсності, випадковості вихоплених деталей,

237

у прискіпливій увазі до внутрішнього світу людини, до

психологізації конфлікту.

Сюжет в орнаментальній прозі послаблений або аморфний.

Текст тримається на лейтмотивних повторах, наскрізних темах,

словесних асоціаціях. В ньому актуалізована категорія автора,

яка виявляється у ліричних відступах, довірливих звертаннях,

інтимізації мовлення, перебиранні автором на себе функції

оповідача, стилізації авторського мовлення під живу мову

представника певного соціуму.

Ламаний синтаксичний малюнок незакінчених речень з

максимальним смисловим навантаженням на окремих словах

створює враження манери живопису мазками. Наприклад: Папський

лап. Спека.[В жнива.] Важко впряжені в коси цугом, повзли ми,

датуючи золоті скиби чужого збіжжя. Падали колоски, і в ше-

лестіппі їх — брязкіт бокалів вина... //Скигління голодної

дітвори: хліба!... //Трояндовий сміх жінок-красунь... // Тужне

зітхання з-під дрантя...

Падали колоски, ваоїско гальмуючи коси. Рвалися м'язи під

латками. А позаду по ниві — краплі нашого поту — снопи-снопи...

(А. Головко).

Орнаментика наведеного уривка відображає два рівні

життя — панського (міського) і селянського.

Враження стилістичної вишуканості, художньої

несподіваності створюється метафоричними комплексами. Наприклад:

А за нею — степ золотий, хвилястий. У сонячнім тремтінні

далечінь всміхалася химерними палацами... садами в цвіту...

Дзвеніла блакитнодзвонно... (А. Головко).

Для текстів орнаментальної прози характерні багаточленні

розгорнені метафоричні комплекси зі стрижневими дієсловами,

з якими асоціативно пов'язуються інші слова (актанти), що

мають віддалену предметно-понятійну семантику. В таких

комплексах образність дієслівної метафори інтенсифікується

переносним значенням іменника в орудному (частіше) та

знахідному відмінках. Наприклад:

Увечері, коли на малому лимані кричать чайки й десь високо

сідають баклани, над морем стоїть чіткий місяць і грає

срібними веслами на поверхні синьої води; Тоді обрій цвів гарячими

маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок; Тільки-но облетіли

ранкові сни крізь яблуневий глум і зупинились на дальніх полях

голубими незнайомками; Небо співало блакитну весняну пісню;

За монастирем заграло сонце в рожеві сурми; Сонце мжичить

золото на ріку (М. Хвильовий).

Для орнаментальних текстів характерною є насиченість ко-

льороназвами. Наприклад: Я тепер маю окремий світ, він наче

перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена,

238

друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину... На

небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою со-

болину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набивамені

вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий,

такий нетерплячий, що аж горять від нього срібноволосі вівса.

Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так

тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен і

поплисти. А так ячмінь хилиться й тче...тче з тонких вусів

зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки

зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога.

Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як

небо (М. Коцюбинський).

Образно-асоціативні поля навколо домінанти створюють

відповідний настроєвий тон: домінанта осінь — хворий

світанок, пустельний невеселий сад, жовті безсилі дерева, тачанки

дощів; ...істоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому

ставку, коли не листя, а золотий дощ злітає з печальної білоно-

гоїберези (М. Хвильовий).

Ознакою художнього тексту є образне представлення

ключових і наскрізних слів. Наскрізні слова як образні номінації та

атрибути через свою частовживаність, лейтмотивну

повторюваність, синонімічне варіювання передають авторське

світобачення, ідею, погляди. Ключове слово може бути наскрізним,

але не всі ключові слова є наскрізними.

Ключові слова виражають концептосферу твору через

розгалужені семантико-граматичні зв'язки з іншими словами. Вони

можуть повторюватися, можуть замінятися перифразними

номінаціями, саме в яких і виявляється авторське світобачення, а

не в ключовому слові: революція — голуба поема, голубина книга

вічної поезії, тривооїсна синя радість, фантастична хуртовина;

Україна — чумацька країна, дикі половецькі краї, заозерний край,

прекрасний невідомий край, сіроока м 'ятежна наречена, нові

невідомі береги (М. Хвильовий).

Наскрізні слова створюють образну маніфестацію світу, його

образне представлення у тексті, породжене відчуттями, уявою

і творчою фантазією автора. Вони завжди повторюються,

частіше — в лексико-граматичних модифікаціях. Наприклад, у

творах М. Хвильового виділяються такі реалізації наскрізних

слів: голубина книга, голубине небо, голубиний вечір, голубиний

заспів, голубі голуби, голубі дзвони, голубі льоди, голубі пісні,

голубіли душі, голубоока суста вечірнього неба;

зелена пісня, зелена мжичка дерев, зелена тиша, зелений вугіль

в зіницях, зелений запах, зелений океан трав, зелені сни, зелені

усмішки, зеленіє кохання, зелено-лимонна безвість, зелина

зажурилась, зітхав зелений Оріон, змарніла зелень;

239

зорі булькали, зорі творили нечувапу загірну симфонію, зоря

брякнула, зоря гриміла, зоря надіне нові сап янці, зоря рипить по

траві, кинула шпагу зоря;

невідома даль, невідоме горизонтіне життя, невідомий

глибокий вечір, невідомий нічний вогонь, невідомий птах, невідомий

синій листопад, невідомі вітри з невідомих країн;

сентиментальна даль, сентиментальне серце,

сентиментальний ландшафт, сентиментальні очі;

васильковий сон, васильковий сум;

діаманти сніжинок, діамантова млість, діамантова

паморозь;

синє марево, сине верховіття (хмари), синій шум, синьоблуза

ніч, сині тачанки (хмари), синя буря громадської баталії, синя

криниця, синя пісня (життя), синя прекрасна безодня (небо);

пахло горизонтом, пахло життям, пахло сонцем, пахне як

юність, як безмежні дороги в прекрасний невідомий край,

пахуча громовиця.

Міра інтенсивності вияву ознаки може виражатися

семантично-градуйованими дієсловами, особливо коли йдеться про

зміну, рух, дію, процес, звучання. Наприклад: В гущавині на

схід ударив дзвін на першу вечерю... Звук розрісся, потім

знітився, потім пішов стежками, сторожко ступаючи оксамитовою

лапкою. Потім зітхнув і навіки поринув у глибині дерев (М.

Хвильовий).

Ефект ритмізованої прози досягається збігом акцентних

позицій у синтагмах, схожою будовою інтонаційно-смислових

єдностей. Наприклад: По травах/нечутно свистіла коса

світанку; Десь далеко за городом/ стогнало літо; І душевна

дисгармонія/буде тоді легенький вир під водяними ліліями, коли човен без

весел/несе не несе, а комиші стоять на кордоні зелених луків/ і

прислухаються; десь дзвеніли/ червоні дзвони зорі (М.

Хвильовий).

У словесному орнаменті основними засобами

(стилістичними барвами) є тропи і фігури, що на тлі нейтральних одиниць

карбують художнє мереживо тексту. Оскільки в українській

мові більшість лексем є багатозначними, то в мовленні вони

потребують актуалізації семантичної специфіки їх через

контекст, в якому вона досягається багатьма засобами (позиція,

повтор, логічне й фразове наголошення, співзвуччя,

ритмомелодика, ритмографіка, паравербальність тощо).

СТИЛІ

УКРАЇНСЬКОЇ

мови

До основних ознак високорозвинених літературних мов

належать (поряд з іншими) багатство виражальних засобів мови

на всіх рівнях її структури, всебічний розвиток

функціональних стилів та завершеність стилістичної диференціації мовних

елементів, якщо про неї взагалі можна говорити як про

кінцевий процес.

Історія літературної мови — це одночасно й історія її

стилістики, історія формування і розвитку стилістичної системи

національної мови — стилів, стилістичних засобів, тропіки і фігур.

Складні історичні, політичні, економічні,

національно-культурні умови життя українського народу, спричинені втратою

ним своєї державності й залежністю від інших народів,

зокрема російського та польського, не могли не позначитися на

формуванні й розвитку української літературної мови.

У досі малодосліджених ранньо- та середньоукраїнських

періодах нашої мови, які традиційно в науці називають давньою

українською літературною мовою, панувало кілька жанрових

різновидів, серед яких виразно виділялися літописання,

патристика, справоведення (справочинство), конфесійна, історична,

полемічна література, переклади й переробки з давніх мов,

фольклористика. Оскільки в давній українській літературній

мові переважало офіційно-ділове письменство (судебники,

правди, актові, урядові, ратушні книги тощо), в лінгвістичній

науці вона визначається як давня книжна українська

літературна мова, тобто в ній виділяються ознаки книжності,

офіційності. Такий процес стильового формування на засадах

вирішального впливу офіційної мови державної влади пройшли

й інші європейські мови. Провідник німецької реформації

XVI ст. Мартін Лютер писав:« Я не маю ні в якому разі своєї

власної окремої мови... Розмовляю я мовою саксонської

канцелярії, яку наслідують всі князі й королі в Німеччині. Всі

державні міста, князівські двори пишуть за зразком канцелярії нашо-

4

241

го саксонського князя; отже, це і є найзагальніша німецька

мова»1.

Хоча наступний період у житті європейських мов і засвідчив

активізацію живих народних мов у нормуванні літературних,

все ж і на сьогодні залишаються актуальними слова М.

Лютера, що пишуть і говорять у державі, завжди наслідуючи в

цьому вищу державну владу. Звідси випливає те, якого великого

значення має надавати високій культурі, унормованості

офіційно-ділової мови державно-управлінський апарат, тому що

його мова закріплюється у мовній свідомості інших громадян

як зразок для наслідування мови влади.

Державна влада і літературна мова за нормального перебігу

історії народу постають одночасно. І перша «заявка»

літературної мови — це насамперед поява її офіційно-ділового

стилю, щоправда не в тому відшліфовано-документальному

вигляді, який маємо нині. В давній книжній українській мові цей

стиль поєднував зростаючі елементи наукового стилю й

майбутньої публіцистики та історичної прози. Пізніше, у XVII—