Тема 3. Світові релігії. Буддизм

1. Поняття про світові релігії.

2. Буддизм: виникнення, віровчення і культ.

3. Дзен-буддизм і ламаїзм як основні напрямки буддизму.

Ключові поняття: буддизм, дзен-буддизм, ламаїзм, сансара, нірвана, карма, дхарма.

1. Світові релігії – буддизм, християнство й іслам - мають загальні риси. Їхнє виникнення здійснювалося в контексті значних зрушень у соціокультурній системі (економіці, соціальній, політичній і духовній сферах). У їхніх віровченнях центральне місце займає вчення про єдину духовну сутність світу, єдиного бога і духовно-етичні мотиви – обґрунтування шляху возз'єднання людини з божественною сутністю, способів порятунку людини від страждань, смерті, тому вони називаються монотеїстичними і "моральними" релігіями. Вони висувають ідею рівності всіх людей перед Богом незалежно від їхньої соціальної й етнічної приналежності, акцент на загальнолюдських моральних цінностях. Це звільняє їх від національної обмеженості і надає їм космополітичний, світовий характер. Більш половини населення планети є їх прихильниками, вони мають міжнародні організації віруючих, впливають на світові соціокультурні процеси.

2. Буддизм, найдавніша світова релігія, виник у VІ в. до н.е. в Індії і поширився в країнах Південної, Південно-Східної, Центральної Азії і Далекого Сходу; має близько 700 мільйонів послідовників. Його засновник – Сідхартха Гаутама назвав себе Буддою (освіченим, осіненим істиною). В Індії того часу кшатрії почали тіснити брахманів, зазіхаючи на роль політичних лідерів, загострювалися соціальні конфлікти, ширилося невдоволення знедолених соціальних низів кастовим ладом, соціальною нерівністю, що виявлялося й у сфері релігії (нижча каста, шудри, залишалися неохопленими обрядами брахманізму). Поширилися єретичні вчення, секти, аскетизм, бродяче чернецтво. Вчення Будди виявилося найбільш відповідним запитам широких шарів населення, тому воно згодом відтіснило брахманізм і зайняло місце спочатку державної релігії Індії, а потім і першої світової релігії.

Канонічна література буддизму представлена Трипітакой (три кошики закону, мудрості). Важливою ідеєю буддизму є вчення про тотожність буття і страждання: вчення брахманізму про сансару він перетворив так, що будь-яке перевтілення почало розумітися як страждання, і метою буддиста стало досягнення виходу з кола втілень, перехід у нірвану (небуття, угасання), у якій угасають усі прихильності, зникають усі реалії: світ, "я"; тому звільняє від усяких страждань, розцінюється як абсолютний спокій, блаженство, воля. Ядро вчення буддизму сфокусоване в "чотирьох шляхетних істинах":

1) всяке існування є страждання;

2) причина страждання – це бажання, спрага життя, насолод, влади, багатства, прихильність до життя в будь-якій формі, тобто вона закладена в самій людині;

3) припинити страждання можливо: для цього необхідно звільнитися від спраги життя, придушити всі бажання, угасити всі сильні почуття;

4) існує "шляхетний серединний восьмеричний шлях" рятування від страждань: 1) правильні погляди, 2) правильна релігійність, готовність до подвигу, 3) правильна мова, доброзичлива, правдива, 4) правильне поводження, неспричинення зла, 5) правильний спосіб життя, мирний, чесний, чистий, 6) правильне зусилля, самовиховання і самовладання, 7) правильна увага, активна пильність свідомості, 8) правильне зосередження, вірні методи споглядання, медитації.

Буддизм сприйняв вчення про карму брахманізму, але дав йому нове тлумачення: хоча усе в житті людини визначено його кармою, вона має певну свободу вибору у своїх учинках, у цій частковій свободі волі і закладений шлях до порятунку, а обряди відіграють другорядну роль. Буддизм розвив і своєрідне, відмінне від брахманізму вчення про дхарми, що розуміються як дрібні духовні частки, елементи світу, що складаються під чинністю закону карми у визначені комплекси індивідуальних свідомостей і навколишній світ як їхню функцію.

У первісному буддизмі, хінаяні (малій колісниці, вузькому шляху порятунку) знаходження нірвани вважалося можливим тільки для ченців, що цілком відмовилися від мирських прихильностей і дотримувалися численних суворих заборон, хоча і не впадали в крайній аскетизм. Культ обмежувався шануванням Будди як великого вчителя, а не бога, проповідями, поклонінням святим місцям, зв'язаним з життям Будди, і ступам – культовим спорудженням, де знаходяться буддійські реліквії. Правда, згодом у хінаяні розвився пишний культ.

Махаяна (велика колісниця, широкий шлях порятунку) допускає можливість знаходження нірвани і мирянами, завдяки дотриманню простих п'яти заповідей ("панча-шила") помірності: 1) від убивства живих істот, 2) від злодійства, 3) від перелюбства, 4) від неправди, 5) від збудливих напоїв. Будді тут поклоняються як богу. Значне місце займає інститут численних Будд і бодхісатв (тих, чия сутність – знання), святих подвижників, що одержали можливість стати Буддою і зануритися в нірвану, але подовжують земну діяльність для порятунку людей; вони можуть змінювати карму людей на більш сприятливу. Виникла практика поклоніння кам'яним зображенням, скульптурам бодхісатв, будівництва величезних храмів, ускладнення культу, створення пишного ритуалу.

3. Засновником дзен-буддизму вважають індійського ченця Бодхідхарму, що у VІ в. н.е. прибув у Китай і заснував школу буддизму. Так з'явився чань-буддизм: "чань" (японське "дзен") аналогічно індійському "дх’яна" – споглядання. У XІІ-XІІІ вв. дзен-буддизм поширюється в Японії і Кореї. Згідно дзен, істина може бути досягнута шляхом споглядання, що приводить до раптового просвітління (саторі), тому велика увага приділяється практиці самодисципліни і психічному тренінгу, а кращим шляхом вважається чернецтво, хоча б тимчасове. Основою функціонування дзен є монастирі, сеанси споглядання – стрижень регламентованого розпорядку життя. Саме саторі є головною метою дзен-буддизму, тоді як для раннього буддизму це було лише підготовкою до нірвани. У нечернечій формі дзен-буддизму саторі сприймається як засіб позбутися стресів, депресії, гармонізувати внутрішній світ, активізувати внутрішню творчу енергію.

Ламаїзм (тибетське лама – вищий, небесний – назва ченців, жерців) сформувався в VІІ-І вв. у Тибеті, у XVІ в. проникнув у Монголію, у XVІІІ в. – у Росію (буряти, тувинці, калмики), він є синтезом махаяни, тибетського буддизму (ваджраяни) і добуддійських архаїчних вірувань народів у регіонах поширення, зберігаючи основні догмати буддизму, але головну роль у порятунку віруючих відводить ламам, без їхньої допомоги мирянин не може досягти кращого переродження і нірвани, лама трактується як прямий представник Будди на землі. У центрі ламаїзму вчення про бурханів, богів і їхніх зображеннях, їх величезна безліч, вони розділяються на категорії. Вищий розряд складають Бурхани-Будди, які по черзі з’являються людям для порятунку; їх тисяча, п'ять уже були, самий шанований – Будда, Будда майбутнього – Майтрея (Майдарі), що створить царство справедливості, і властитель раю Будда Амітабха. Наступний розряд – бурхани-дакшити, захисники віри і бурхани-бодхісатви: Авалокітешвара, Ваджрапані, Манжушрі. Далі йдуть бурхани-сабдики (хазяї місцевостей) і бурхани-лами. Нововведення ламаїзму – вчення про рай і пекло, якого немає в буддизмі. Етика ламаїзму містить вчення про десять чорних гріхів і десять білих чеснот, що розділяються на три категорії: 1) тілесні. 2) мовні, 3) зв'язані зі свідомістю. Центром релігійного життя виступають монастирі, дацани, у яких зосереджені ікони, реліквії, музичні інструменти, зображення божеств і лам; у них здійснюються богослужіння перед скульптурами й іконами богів, віруючі залишають милостині і в дворі обертають барабан з молитвами (хурде). У житлі ламаїстів є сімейний вівтар. Лама при народженні дитини робить обряди наречення імені, поховання, який супроводжується обрядом напуття.