40 Тис.; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний

воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні

проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського

братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з

польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в

якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами

миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та

вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених

козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність

між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами та

привілеями. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи

свою незалежність, активізувало втручання в турецько-татарські справи/

Коли королівський посол, який прибув на Запорожжя, почав дорікати

козакам, що вони порушують мирну угоду з Туреччиною, вони заявили: «Мир

укладав король, а не ми!» Частина учасників Хотинської війни, яка

змушена була повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання

феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на

Київщині, де чимало місцевих жителів «покозачилися», тобто самовільно

проголосили свою належність до козацького стану.

Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офіційна влада

для придушення козацько-селянського руху відправила на Київщину 1625 р.

30-тисячне військо С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об'єднані

сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з

гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами

відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши

значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій

призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі:

спочатку від керівництва було усунуто "М. Жмайла і гетьманську булаву

передано представнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укладено

компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були

амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис., а щорічна плата

реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам

заборонялося втручатися у релігійні справи в українських землях,

здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та

верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості

повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво. Саме тому вона

пришвидшила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове

козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з

урядом, і нереєстрове, яке організаційно оформилося на Січі 1628 р. та,

як правило, займало радикальну позицію.

Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину

своїх військ розквартирував в Україні, що зумовило новий вибух народного

гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських

жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблення протиріч між

нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси

гнобителів. Початком повстання стала відмова запорожців коритися

гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, обравши

ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость».

Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя.

Стративши Г. Чорного, оволодівши Каневом та іншими населеними пунктами,

козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто

коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали

кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Центральною подією

протистояння була «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив

Золоту роту — добірне шляхетське формування, що охороняло штаб

Конецпольського.

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на

переговори. Як і під час попереднього повстання, козацько-старшинська

верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з

частиною прибічників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну

угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди

та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка

блокувала рух втікачів на Запорожжя та рейди запорожців у верхів'я

Дніпра. Того ж року гетьман Іван Судима на чолі загону січовиків знищив

кодацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця подія не переросла

в нове повстання, оскільки козацького ватажка було підступно схоплено

реєстровцями і видано польським властям.

Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько-козацьке

повстання 1637—1638 рр., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я.

Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового

козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб.

Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри,

знищення зрадників — старшин-реєстровців, повстання поширило свій вплив

на все Подніпров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637р.під

Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо,

втративши більше п'ятої частини свого складу, зазнало поразки, а

невдовзі біля Боровиці, після невдалого бою Потоцькому було видано

Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив

повстанців — вже навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу.

Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Та сили були

нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри

Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область)

повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві

(вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці

під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська

Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке

самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки

мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та

Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара.

Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися

українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися

поразками. Основними причинами невдач були: стихійність;

неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер

дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та

рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового

козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського

уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на

поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії

українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та

окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та

авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили

прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу,

прискорювали формування національної самосвідомості.