Образ Пузиря

Терентій Гаврилович Пузир — великий український капіталіст-землевласник, який вийшов із середняків. Він ще не звикся зі своїм становищем мільйонера і тому в ньому ще живе дух ненажерливості, хворобливої ощадливості, властивий дрібним власникам. Його жін­ка згадує: «Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком». Через тридцять п'ять років землі Пузиря, за висловом німця-купця, уже нагадували ціле княжество, яке й за три дні не об'їдеш. На цих зе­мельних просторах розташовано кілька великих економій, де пра­цюють сотні постійних і строкових робітників. У степах випасається сорок тисяч овець, вирощується сотні тисяч пудів пшениці й цукро­вий буряк для цілого заводу.

Як же Пузир досяг такої економічної могутності? Сам він твер­дить, що тяжкою, невсипущою працею: «Я сорок літ недоїдав, не­допивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка...» І це справді так, адже хазяїн колись «з степу не вилазив», «всю мо­лодість провів у степу», і пізніше інколи по місяцю жив у курені, був під дощем коло отар, навіть сильно хворим їхав на ярмарок ску­повувати худобу.

Але правда й те, що одному чоловікові своєю власною працею стільки не заробити. Тому Пузир всі свої зусилля так спрямовував, щоб з усього «користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тяг­нуть — тягни». Він і його жінка «ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!» Сам хазяїн признається, що він «йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору...».

Отже, більша частка багатства Пузиря нажита нещадною експлу­атацією чужої праці, різними махінаціями. І з роками прагнення до наживи в хазяїна збільшується, тому безсовісний визиск трудя­щих посилюється — їм намагається заплатити за роботу якнаймен­ше, годує гірше собак, таким хлібом, що «ні вкусити, ні відламати».

Хазяїн не змінює грубих примітивних форм глитайської експлуата­ції. Кінець кінцем це приводить до бунту в одній з економій. Пузир користується народною бідою — голодом і скуповує в селян худобу забезцінь. У своїх «комерчеських» справах заходить так далеко, що вступає в суперечку з законом: «прикриває» злісного банкрута Михайлова, взявши у нього на випас дванадцять тисяч овець.

Пузир настільки засліплений жадобою наживи, що йому все мало: «Шукаю, де б більше купить землі, бо скільки б чоловік її не мав — все бракує». Про свої прибутки Пузир думає навіть тоді, коли жити йому залишилося не більше двох-трьох днів.

У комедії головний герой виступає перед читачем уже з готовим, сформованим характером. І увага автора зосереджена на тому, щоб якомога повніше розкрити його в діях. Всі помисли і вчинки Пузиря спрямовані на одержання прибутків. А щоб їх досягти, доводиться бути і безчесним (обіцяє Калиновичу дати згоду на шлюб з донькою, а сам думає: «Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка — цяцянка»), і несправедливим (навмисне платить робітникам під кінець строку дуже мало, «тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені...»), і жорстоким (виганяє чабана Клима і помічника економа Зозулю, розуміючи, що вони не винні), і деспотичним (хоче віддати дочку заміж за нелюбого їй сина землевласника-мільйонера, і каже, що «так буде, як я хочу!»).

Пузир скупий до смішного (згадаймо історію з кожухом і халатом; дружина й дочка змушені були інсценізувати купівлю цього халата ніби за мізерно низьку ціну. А те, що він їздить у місто зі своїми хар­чами і жаліє найпростішого обіду для свого спільника в шахрайстві Маюфеса, свідчить про те, що Пузир ще не звикся зі своїм образом мільйонера). Він байдужий до громадських справ, хоч є земським гласним, не їздить на збори. Про важливе питання — «продовольствіє голодного люду до урожаю» цинічно говорить: «Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голо­дним помагать». Разом з тим честолюбний — дуже радіє орденові Станіслава на шию, хоче, щоб його пізнавали здалеку і шанували в будь-якому одязі.

Пузир, хоч і водить компанію з родовитими дворянами та ве­ликими чиновниками, проте в його вчинках хазяїн бере верх над мільйонером.

Безкультур'ю Пузиря теж немає меж: Котляревський йому «без надобності», на «степах у Гоголя» він «не бував», нічого про них не чув і не знає. Золотницький прямо говорить своєму багатому і неосвіченому сусідові: «Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої події

на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!» Кожен, хто сповнений благородних поривань, для Пузи­ря — дивна людина: «Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, шко­ли заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони... їм кишені продирають».

Одним із парадоксів образу головного героя є те, що він вважає себе чесним і справедливим. Цю думку хоче підтримати в людях і по­мічник Феноген, і сам хазяїн. Чого вартий його прикінцевий моно­лог: «Он які люди понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. І такий злодій, мошенник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна».

Грубість і цинічність Пузиря драматург майстерно передає че­рез його мову, насичену дієсловами в наказовій формі, згрубілими фразеологізмами, лайливими словами: «Так ви зробіть у Мануйлів-ці бідність!»; «Це тобі не борщ, тут пробувать нічого — треба взять! Ти разумієш? Взять!»; «Ви ніколи не пробуйте, а просто — їжте!», «Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!»; про часті приїзди Калиновича говорить, що той унадився до них, «як свиня в моркву», називає вчителя «голодранцем», «учителишкою». Робітники у нього — «пси», «ідоли», співучасник у шахрайстві Михайлов — «голяк масті».

Кожен вчинок головного героя психологічно вмотивований і ви­ходить з його основної риси характеру — жадоби до наживи без будь-якої мети. Не можна не відзначити трагікомізму цього образу. Ав­тор через дрібні деталі, підтекст та інші худояші прийоми постійно викликає у читача сміх: від добродушного до саркастичного.

Кінець Терентія Пузиря страшний. Він став жертвою власної скнарості: робітники збунтувалися, афера зі злісним банкрутством викрита, Соня сповнена рішучості настояти на своєму й вийти за­між за Калиновича. Гуси добивають хазяїна фізично. Хоч причина смертельної травми Пузиря гіперболічна і нетипова, сам образ ге­роя виявився настільки типовим, що багато тодішніх землевласни­ків пізнавали в ньому себе, навіть давали гроші, щоб комедію зня­ли з постановки.

Так автор утверджував безглуздість людської вади — «стяжательства для стяжательства» і шкідливість її для суспільства.

Додаток 4