Феноген, Ліхтаренко та інші помічники Пузиря

Поруч із зображенням психіки, прагнень і думок землевласника-мільйонера драматург показує і той розплідник ненажерливого глитайства, який виростає біля Пузиря.

Які хазяїни, такі їхні й помічники. Недаремно на неодноразо­ве питання Феногена, де він такий взявся, Ліхтаренко відповідає: «Хазяїни викохали!», «Підходящий ґрунт — от і родять такі люди, як ми з вами».

Багато років хазяїн був прикладом для помічників, то ж обманю­вати для них — звичайна справа.

Грабуючи для хазяїна і крадучи в хазяїна, Феноген сам при­цінюється до великого маєтку, і напевне, скоро стане власником спочатку сотень, а далі й тисяч десятин землі. У Пузиря він прой­шов справжню школу капіталістичного збагачення. Феноген гово­рить: «І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть — тягни! Так він ро­бив і так робить від юних літ, а тепер має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном! Та я й не тягну — дають. Тут і гріха немає!..» Він потихеньку відкладає гроші з хазяйсько­го добра і вже сам має стати поміщиком з п'ятьмастами десятина­ми землі, бідкаючись, що припізнився. Маюфес про це говорить: «Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманите».

Феноген більш потайний, хитрий і підступний. Для прикриття власного злодійства не погербує і наклепом, як це було з чабаном Климом і помічником Ліхтаренка Зозулею.

Ліхтаренко більш нахабний і жорстокий, для свого збагачення використовує будь-які засоби: обман, підкуп, шахрайство. На від­міну від Феногена й Зеленського він навіть не намагається знайти виправдання своїм хижацьким діям і не вважає здирства гріхом. Це вже досвідчений, відвертий і цинічний глитай, для якого крадіж­ка — тільки принцип, «комерчеський гендель», неодмінний супут­ник капіталістичного господарювання. Хазяїн його покриває, бо це йому вигідно: «Я знаю, що він більше всіх краде, та зате мені велику користь дає!» У цього економа є своя дотепна теорія, яку він викладає Пузиреві: «Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?»

Ці різні за вдачею люди, Феноген і Ліхтаренко, уклали між со­бою страшну для оточуючих та підлеглих угоду: «Брать, де дають, і де можна, а на менших звертать!»

Цим «меншим» виявився чесний юнак Зозуля, випускник земле­робської школи, сльози якого й щирі визнання не розчулили поміч­ників хазяїна, а викликали лише сміх та іронічні зауваження: «Оце той дурень, що й в церкві б'ють!», «Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив — і знову б прийняли...».

Дії цих двох хижаків такі відверто безсоромні й цинічні, що ди­вують навіть такого пройдисвіта, як Маюфес: «Ви — поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало».

І Феноген, і Ліхтаренко — зменшена копія свого господаря —-такі ж жадібні, підступні й жорстокі, нерозбірливі в засобах на­живи, грубі та лицемірні. Це видно і з їхньої мови, вчинків, навіть життєве кредо мають одне. Феноген, почувши слова лікаря про Пу­зиря, виголошує цілий монолог: «Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли немать цього нічого? »

Таким чином, образи Феногена і Ліхтаренка значною мірою до­повнюють образ головного героя, сприяють більш повному розкрит­тю авторського ідейного задуму.

Менше показаний у комедії другий економ, Зеленський. Він тіль­ки-но вибивається «в люди», проходить перші ази капіталістичного здирства. Зеленський, очевидно, не такий спритний у справах, може, навіть більш совісливий, але також причетний до великого «хазяй­ського колеса», яке нещадно визискує і давить трудящих людей.

Феноген, Зеленський, Ліхтаренко — це завтрашні калитки й пу­зирі, тільки шляхи до збагачення в них різні.

Вівцевод Куртц складає враження більш-менш порядної людини, але й він любить гроші, намагається догодити хазяїнові.

Велике значення для розкриття характеру головного героя має образ Золотницького. Він змальований не так повно та чітко, і в цьо­му його особлива композиційна функція у творі — служити конт­растом до центрального персонажа.

Петро Петрович Золотницький — родовитий дворянин, інтелі­гентний пан з тих «дворянських гнізд», про занепад яких у добу ка­піталізму писав І. Тургенєв. Він освічений, дбає про національну культуру, літературу, розуміючи їх роль у житті народу: «Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ...». І це так контрастує з висловами Пузиря, якому «Котляревський без надобності», заведення шкіл — «ярмо на шию». Те, що Золотницький приятелює з Пузирем, незважаючи на велику різницю їх культур­ного рівня, свідчить, що в них багато ділових інтересів. Петро Петрович, знову ж таки на відміну від головного героя, гу­манний і співчутливий. Він змушує Пузиря обдарувати свого вірного слугу в честь іменин, допомагає Соні і Калиновичу умовляти батька дозволити їм одружитися, шукає виходу із складного становища, в яке потрапив сусід через свою участь у прикритті злісного банк­рута Михайлова, хоч і сам ображений Пузирем.

При всій своїй інтелектуальній вищості від Пузиря, Золотни­цький не може протистояти грубій, навальній силі хазяїна, який уже не одного родовитого поміщика зігнав з насидженого місця і до­бирається тепер до нього, і навіть не засуджує Пузиря.

«Може, продаєте Капустяне?» — цікавиться Терентій Пузир. Золотницький, розуміючи, що це сказано неспроста, майже благає: «Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захо­пили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Ка­пустяне, й Миролюбівку».

Довідавшись про те, що за шахрайство Пузиреві загрожує тюр­ма, Золотницький береться навіть допомогти, використавши свої зв'язки з впливовими людьми, щоб полегшити відповідальність свого друга.

Освіченість, інтелігентність Золотницького підкреслює і його мова, сповнена крилатих, образних висловів, метафор і філософ­ських сентенцій. Пузиря він називає «нещасною, безводною хма­рою», «дикою, страшенною силою» і ставиться до нього дещо на­смішкувато. Умовляючи його видати дочку за гідну, на його думку, людину, каже: «Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує». Про, свою невдачу при сватанні Петро Петрович говорить Соні: «Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрілював позицію і бомбами, і граната­ми, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здаєть­ся. Давайте візьмемо в перехресний вогонь!»

Але, підкреслимо ще раз, образ пана Золотницького, хоч і слу­жить контрастом до образу Пузиря, не є тією постаттю, що проти­стоїть навальній силі нових хазяїнів. Говорячи про благо для народу пан-ліберал так само обдирає селянську бідноту і наймитів.

Додаток 5

Соня

Дочка хазяїна Соня і вчитель Калинович змальовані драматургом не так чітко і послідовно, як Пузир, Феноген і Ліхтаренко. Однак вид­но, що автор відвів їм важливу композиційну роль: служити контрас­том до «темних сил», уособленням яких є хазяїн і його помічники. І Соня, і Калинович відчувають, що навкруги їх твориться зло, вони ніби намагаються боротися з цим злом, але їхні зусилля наївні і марні.

Соня — дочка Терентія Гавриловича Пузиря. Вона освічена, інтелігентна, закінчила гімназію із золотою медаллю. Дівчина спостерігає за жорстоким «хазяйським колесом», і воно страшить її. Соня співчуває пригнобленим, але не знає, що робити, як їм до­помогти, бо виросла, очевидно, в «тепличних» умовах, далеких від реального життя. Випадково ставши свідком бунту робітників, ро­зуміє, що треба розібратися в господарських справах, втручатися, коли потрібно, слідкувати хоча б за харчуванням працівників еко­номії, щоб люди не проклинали своїх хазяїнів. А поки що вона не знає навіть, з чого печеться хліб і вариться борщ.

Соня наївна, дуже любить батька і починає благати його: « Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дур­но казали в гімназії, що у нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що нас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!» І тим разючіше тут же виступає жорстока ек­сплуататорська сутність її батька: Пузир передає розпорядження Ліхтаренкові трохи поліпшити харчування робітників, але зовсім не тому, що його зворушили слова дочки, а щоб робітники не пов­тікали в гарячу пору.

У питаннях кохання і шлюбу Соня сміливо й рішуче відстоює своє право на щастя. Вона обрала собі нареченого, який хоч і не багатий, але близький їй по духу — учителя Калиновича. І згодна вийти за нього заміж, навіть коли батько не дасть на це дозволу.

Можливо, вона піде однією з Калиновичем стежкою «на корисну працю в школі», буде «між молоддю насаждать ідеали кращого життя», а може, повторить шлях своєї матері, яка після її сміливої розмови з батьком про хліб сказала: «І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило!» Можливо, стане вели­кою землевласницею з новими поглядами («Таке велике хазяйство, і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого, не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго...»). Хоч при цьому велика вірогід­ність того, що її можуть знищити, розтоптати більш сильні та нахаб­ні конкуренти-сусіди.

Додаток 6

Наречений Соні, учитель гімназії Іван Миколайович Калино­вич, не розділяє її оптимізму щодо поліпшення становища робітни­ків: «Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда!» Він покладає надії на освіту: «Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..»

Великі надії Карпенко-Карий покладав на освіту, школу і вклав відповідні слова в уста Калиновича: «Будущина в руках нового по­коління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!»

Калинович відзначається чуйністю, тактовністю. Він розуміє і навіть жаліє батьківські почуття Терентія Гавриловича, хоч той його образив і відмовив йому. Не дивлячись на трагікомічність си­туації — історію з гусьми, через яких постраждав Пузир, Калинович не хоче сміятися чи іронізувати, як робить Золотницький, бо це не тактовно і навіть жорстоко в такій ситуації. Учитель не корисливий, щиро кохає Соню і ладен взяти її без приданого і без батьківського благословення. Логіка розвитку характерів приводить до думки, що Соня й Ка­линович з їхніми ідеалістичними міркуваннями не в силі чинити опір «хазяйському колесу».

Додаток 7

Образ народу в комедії

Карпенко-Карий не залишив своєю увагою наймитів, що трима­ють своєю працею Пузиреві економії. Автор правдиво показує у творі назрівання соціального конфлікту між капіталістами, з одного боку, та селянами і робітниками — з іншого.

Оскільки головне спрямування комедії зосереджене на викритті і засудженні «стяжателя», то цілком закономірним є те, що робіт­ники не фігурують серед основних дійових осіб. Хоч вони активно виступають лише в перших трьох явах другої дії, проте як об'єкт хи­жацької експлуатації весь час перебувають у полі уваги автора.

У п'єсі показано не тільки владу й економічне збагачення гли­тайства, не тільки розорення селянства, а й зародження протесту та організованої боротьби бідноти.

Пузир трясеться над кожною копійкою, яка йде на оплату тяж­кої, виснажливої праці робітників. «Де ж це видано, — докоряє ха­зяїн економові Зеленському, — щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копійок в день?» Довідавшись, що той ще й хар­чує робітників, обурюється: «І харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зоста­неться?. .» І ставить у приклад Ліхтаренка, який напровесні платить робітникам по п'ятнадцять, двадцять копійок, а в гарячу літню пору лише по двадцять п'ять копійок в день. Робітники не витримують такого ставлення до себе і висловлю­ють протест. «Ми не собаки — і собак краще годують!» — чути голос з юрби, яка прийшла до хазяїна скаржитись.

Пузир, як видно з його реплік, побоюється згуртованості робіт­ників і реагує на їхні вимоги активніше, ніж на ліберальну балака­нину своєї дочки та вчителя Калиновича.

І. Карпенко-Карий показує сільських пролетарів не безликою масою. Робітник Петро ще вірить у справедливість хазяїна і вищо­го начальства. Він припускає, що, може, «хазяїн і не знає», як його помічник Ліхтаренко знущається з робітників. Петро заспокоює всіх і не вимагає, не обурюється, а слізно просить «пані-хазяйку» і «пан­ну» зглянутися на них. Дем'ян же зневірився в милості хазяїв і на­чальства. На зауваження Петра про те, що минулого року завдяки начальству Чобіт змушений був краще харчувати своїх робітників, він відповідає: «Поки обробились, а після Семена так почали году­вать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й пов­тікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з вулика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є».

З подальших сцен ми довідуємося, що Пузир і його економ Ліх­таренко ще більше посилюють утиски робітників, не дотримують своїх обіцянок тим людям, у яких обманом взяли наділи в оренду. Закінчується це стихійним бунтом, під час якого економові розбили голову, а коли він став стріляти, відступили, похваляючись «підпа­лити двір і тік».

І хоч для придушення бунту хазяїн звертається за допомогою до влади — наказує надіслати телеграми губернатору та ісправни­ку, — можна почути сподівання автора, що організована сила робіт­ничого руху колись примусить господарів зменшити свій вовчий апетит щодо наживи.

Недаремно ж економ Зеленський на своє виправдання, що мен­ший, ніж хазяїн сподівався, дає прибуток з мануйлівської економії, говорить Пузирю: «Дозволяю собі звернуть вашу увагу на те, що в Мануйлівці є такий учитель-артільщик і біля нього чоловіка три з молодих, що через них і Ліхтаренко зуби поламає». Автором передбачено, щоб на сцені і у поза сценічній дії було показано той великий світ, з яким тісно пов'язані персонажі п'єси. Відчувається присутність і пульс міських ринків і ярмарків, будів­ництво нових цукроварень, операції земського банку, зубожіння ро­довитих дворян-поміщиків, просвітницька діяльність ліберальної інтелігенції і селянські бунти.

Додаток 8

П'єса «Хазяїн» — сатирична комедія, хоча дія твору, розвиток, розв'язка (смерть головного персонажа) могли б бути матеріалом для драми. У морально здорової людини турботи глитаїв могли б збудити тільки сміх, коли б ці глитаї не були тією страшною силою, що оббирає тисячі людей, позбавляючи їх радо­щів життя.

І. Карпенко-Карий був драматургом-новатором. Він сміливо від­ступав від усталених драматургічних шаблонів. Тому центр ваги дра­матичного сюжету «Хазяїна» вбачав не в зовнішніх ефектних подіях, а в глибокому розкритті людських характерів.

Драматург виходив не з догм «теоретиків» театру, а з поглибле­ного вивчення складної і сповненої внутрішніх суперечностей живої дійсності. Це значною мірою й зумовило своєрідність розгортання дії в його комедії.

І. Карпенко-Карий глибоко усвідомлював, що «стяжання для стяжання» — велике суспільне зло, бо зосередження незлічений с багатств в руках однієї людини суперечить природним потребам людини і шкодить оточуючим, адже часто створюється за їхній рахунок.

Конкретний носій цього зла — український капіталіст-аграрій Терентій Пузир через те й перебуває в постійному непримиренному конфлікті не просто з окремими людьми, а з суспільством, з самою суттю життя по справедливості.

Оскільки головний герой — мільйонер-землевласник Пузир, то навколо нього й концентрується увесь розвиток дії. Тривалість цієї дії невелика — трохи більше трьох місяців: від гарячої літньої пори до початку осені. Час цей вибрано невипадково — то найбільш на­пружений період у сільськогосподарському виробництві, коли найак­тивніше діє хазяїн, а значить, і характер його розкривається най­виразніше.

Експозиція в основному зосереджена в перших чотирьох явах комедії, але ряд експозиційних моментів є і в розвитку дії (роз­повідь Маюфеса про безмежні степи Пузиря, згадка Марії Іванів­ни про те, ким був її чоловік раніше, згадка Феногена про мину­ле хазяїна).

З перших реплік комедії драматург вводить читачів в атмосфе­ру того суспільного середовища, яке породило «стяжателя». Тут панує всевладний дух наживи. «Загрібаєте грошики!» — говорить Феноген Маюфесу. Той, хоч і прибідняється, але купив «домик чу­довий». Сам помічник Пузиря має намір придбати «земельки» так «десятин п'ятсот».

Водночас накреслюється домінуюча риса характеру головного героя — ненаситна жадоба до збагачення, прагнення з усього «ко­ристь витягать». Пузир «тепер має мільйони», але від його халата і кожуха «аж смердить». Все це відповідно настроює, готує до сприй­няття тих подій, що мають незабаром відбутися.

Зав'язка складається з кількох сюжетних мотивів: участь Пу­зиря за бариш у прикритті злісного банкрутства Петра Михайлова; з метою одержання більших прибутківвід експлуатації «дешевих робітників» Пузир наказує Ліхтаренкові «загнуздати мужиків», «зробити бідність» у Мануйлівці; задля власного збагачення Пу­зир хоче віддати заміж дочку за неосвіченого синка мільйонера Чобота, незважаючи на те, що вона любить учителя гімназії Ка­линовича; четвертий мотив носить суто комедійний характер ощадливий хазяїн, «хоч ти що хоч говори», не хоче позбутися ста­рого латаного-перелатаного халата, і тому його рідні вирішують вдатись до хитрощів, щоб підсунути йому за дешеву ціну новий дорогий халат.

Усі ці мотиви не протистоять, а доповнюють один одного, бо їхнє джерело спільне — фанатична пристрасть центрального персонажа до «стяжання для стяжання».

Розвиток дії визначається такими головними моментами: протест робітників, підтриманий Сонею, проти поганого харчування і намір хазяїна посилити експлуатацію трудящих; здійснення Пузирем зло­чинної допомоги шахраєві Михайлову і його тривога, щоб цей злочин не розкрився; намагання Соні, підтримане Золотницький, одержа­ти дозвіл на шлюб з Калиновичем і посилення деспотичного опору з боку її батька; купівля Пузирем нового халата і негайна ж «вигід­на» продажа його Золотницькому.

Кульмінація комедії припадає на кінець третьої дії та четверту. У всіх формах вияву конфлікту настає перелом, що приводить Пу­зиря до катастрофи в той момент, коли він, здається, уже мав свят­кувати перемогу.

Злісне банкрутство Михайлова викрите, і над Пузирем нависла загроза ув'язнення. Назріває грізне обурення пригноблених тру­дящих. Соня всупереч волі батька твердо вирішує стати дружиною Калиновича. Золотницький розриває а Пузирем дружні стосунки і посилає сто карбованців, які винен йому за халат, на пам'ятник Котляревському. Нарешті, трагікомічний випадок з гусьми, який приводить героя до остаточної катастрофи.

Розв'язка. Один за одним на Пузиря падають смертельні удари: його повідомляють про бунт робітників у мануйлівській економії; урядник приїхав арештовувати хазяїна; хвороба досягла свого апо­гею. Головний герой гине не лише духовно, а й фізично.

Отже, підсумовуючи, впевнено відзначимо, що драматург виявив велику майстерність у розробці композиції твору.

Додаток 9

Сатиричне зображення персонажів комедії, насамперед головного героя Пу­зиря, драматург здійснює засобами кон­трастного групування образів, самохарактеристики, взаємохарак-теристики, введення художньої деталі (халат, кожух мільйонера), мовною характеристикою.

Образи твору чітко розподілені на дві контрастні групи: з одного боку — Пузир і його помічники, з другого — Золотницький, Соня, Калинович.

Хазяїн, характеризуючи сам себе, згадує, що раніше «йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людською поговору».

Персонажі в творі вдаються до характеристики один одного. Так, Феноген каже про Ліхтаренка: «От чоловік! І риби наловить, і ніг не замочє!», «Змій, а не чоловік: скрізь здере і всіх спокусить».

Мова персонажів відповідає їхнім характерам, звичкам і рівню освіти.

Сатиричне зображення полягає у суперечності між спотвореним світосприйманням «стяжателя» і нормальним людським розумін­ням, а часто й звичайним здоровим глуздом. Так, смертельно трав­мований Пузир не хоче, щоб викликали лікаря, а просить фельдше­ра, бо той дешевше обійдеться; радіє, що нарив прорвало всередину і тепер можна обійтися без операції; стогне в лихоманці і хоче їхати купувати дешеву худобу. Окремої уваги потребує історія з гусьми: мільйонер страшенно розізлився на гусей, які скубли пшеницю — смертельна хвороба приключилась через ненажерливість хазяїна.

Додаток 10

Мовна характеристика дійових осіб є одним із засобів сатиричного у комедії «Хазяїн». Мова героїв твору глибоко ін­дивідуалізована. У Пузиря — це грубі, категоричні слова і вирази, іноді навіть лайка, фразеологізми зі згрубілим відтінком. У його по­мічника Феногена — тиха, облеслива мова до хазяїна та його оточен­ня, до робітників же він звертається «ідоли», учителя гімназії зве «голодранцем». Це свідчить про його лицемірність.

Кострубата, з неправильною вимовою мова шахмейстера Куртца, очевидно, німця за національністю, викликає посмішку.

Мова освічених людей — Золотницького, Соні, Калиновича — об­разна, метафорична, з філософським спрямуванням, що відповідає їх характерам і тій ролі, яку їм відвів автор у комедії.

Своєрідність монологів та діалогів у творі полягає в тому, що вони емоційні, сповнені глибокого підтексту. Наприклад, монолог

Маюфеса про неосяжні землі Пузиря, які й за три дні не об'їдеш, свід­чить про його намагання полестити хазяїну, викликати його довіру, адже це може допомогти йому укласти угоду. Прикінцевий монолог Пузиря про те, що всякі шахраї прагнуть заплямувати його чесне ім'я, говорить, що хазяїн не вважає себе зло­чинцем, а, навпаки, жертвою, обмовленим, хоча насправді він теж є справжнім злодієм у погоні за наживою.

Отже, крім основного значення, монолог несе ще й підтекстове навантаження, і в цьому теж виявляється майстерність автора.

Діалоги у Карпенка-Карого жваві, напружені, як, наприклад, діалог між Феногеном і Ліхтаренком, коли злодій викриває злодія. Врешті-решт помічники хазяїна домовляються стати товаришами, підтримувати один одного у своїх чорних справах: «брать, де дають, і де можна, а на менших звертать!» Цей діалог — блискуча взаємохарактеристика героїв.

Особливість комедії полягає ще й у тому, що авторських ре­марок у творі мало. Це окремі вказівки на дії героїв («хоче одламать — не ламається, хоче одкусить — не вкусе»), короткі влучні позасценічні репліки, наприклад, при бунті робітників: «Ми не собаки — і собак краще годують!», «Добра душа, а старий чорт язика прикусив » та інші. Такий лаконізм ремарок можна поясни­ти прагненням драматурга надати комедії більшої експресивності і напруженості.

Додаток 11