Тема 15: культура і цивілізація

Даній темі у філософії надається особливого значення тому, що саме культура вважається в суспільно-гуманітарних науках провідним чинником людиноутворення, тобто людина набуває власне людських рис лише шляхом прилучення до культури. Проте саме явище культури виявилось настільки складним та неоднозначним, що породило лавиноподібне нарощування різноманітних її теорій та тлумачень. Проте в будь-якому випадку існують певні суттєві прояви культури, які присутні майже в усіх її тлумаченнях, що й дозволяє її осмислювати й розуміти. Особливе місце у філософському осмисленні культури належить виявленню її зв'язків із цивілізацією.

План (логіка) викладу та засвоєння матеріалу.

1. Поняття культури та її вихідні елементи.

2. Ознаки і функції культури.

3. Національна культура та її співвідношення зі світовою культурою.

4. Поняття цивілізації. Взаємозв’язок культури і цивілізації.

5. Глобальні проблеми сучасної цивілізації.

Питання 1. Поняття культури та її вихідні елементи.

В житті будь-якого суспільства неперевершену роль відіграє явище культури, яке постає своєрідним фундаментом соціального життя та навіть його, умовно кажучи, "генетичним кодом". Поза культурою не існує ні людини, ні суспільства. Слово „культура” походить від латинського "colere", що означає "оброблення", "догляд". Пізніше це поняття стало означати ефективний метод оброблення землі та зернових рослин, у такий спосіб виник термін "agriculture", або мистецтво землеробства. В такому значенні слово "культура" застосовувалося у Стародавньому Римі в І ст. до н.е. Поширення та активного використання це слово набуло у ХVІІІ і ХІХ ст. (в епоху Просвітництва), коли культурною почали називати людину, яка відрізнялася добірністю манер і освіченістю. Вельми поширеним в сучасному розумінні смислом поняття "культура" є те, що асоціюється із вихованням, інтелігентністю, захоплення театром, літературою; в даному випадку це слово ототожнюється із вихованістю, культурністю. В більш важливому значення культура – це сфера втілення творчих задумів людини, тобто сфера самовиявлення людини, її суттєвих характеристик і можливостей. В реальних, наочних виявленнях вона є частиною дійсності або природою, перетвореною людиною. В культурі людські творчі можливості виявляються із найбільшим ступенем повноти та виразності. Культура є сферою створення і фіксації найперших та найвищих цінностей, ідеалів, сенсів.

Таким чином осмислена культура передбачає, що вона існує стільки ж, скільки існує людина як особливе розумне єство. Проте, звичайно культура за час існування суспільства мінялася як історично, так і регіонально. Можна виділити такі основні парадигми в історичному розвитку культури:

1. Архаїчна (первинна, початкова культура).

2. Класична культура ( від давніх цивілізацій до ХІХ ст.).

3. Модерністська культура або культура модерну (ХХ ст.).

4. Постмодерністська культура (кін. ХХ ст. – наш час).

На думку ряду антропологів, феномен культури містить перш за все такі вихідні елементи: знаковий, ціннісний і нормативний.

1. Знаковий елемент - пов'язаний із тим, що предмети культури втрачають суто природне функціонування і починають щось значити, на щось вказувати; знакову роль відіграє перш за все мова. Вона є універсальною, хоч і не єдиною знаковою системою. Мова дозволяє людині орієнтуватися в навколишньому середовищі, накопичувати досвід. Кожне суспільство формує певні уявлення про взаємозв’язки між поняттями стосовно реального світу і сфери надприродного.

2.Ціннісий елемент пов'язаний із тим, що людина усвідомлює свій особливий зв'язок із культурою, із усім, нею створеним і ставиться до всього цього зацікавлено. Цінності вказують на значущість чогось для людини та органічно зв'язані із загальноприйнятими думками щодо цілей та ідеалів, яких людина повинна прагнути. Вони складають основу моральних принципів. Цінності поділяють на індивідуальні, групові, загальнолюдські.

3. Нормативний елемент культури містить норми, стереотипи, правила і ритуали, що регулюють поведінку людей відповідно до цінностей визначеної культури.

Питання 2. Ознаки і функції культури.

Осмислення та вивчення культури передбачає її чітке відокремлення від інших суспільних явищ. Цьому слугують суттєві ознаки культури, які не лише орієнтують нас в тому, чим, власне, є культура, а й дозволяють бачити, що саме ми повинні брати до уваги, коли хочемо познайомитись із якимись культурами або якщо хочемо виховати себе в культурному плані. Суттєвими ознаками культури є наступні:

1. культура – це є світ "артефактів", тобто – штучних речей, що створені людиною; або це є те, що пройшло через людську перетворювальну діяльність – так звана "друга природа";

2. способи, технології, методи перетворення природи та створення культурних явищ; вони вводять людину у культурно-історичний процес, оскільки культуру можна створювати лише тоді, коли ми знаємо, як це робити;

3. культура – це сукупність найперших та найвищих цінностей, те із створеного людьми, в чому сутність людини, глибинні якості та можливості людини виявилися максимально повно, досконало та виразно;

4. способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей;

5. культура в її людському вимірі – це перш за все взірці, норми, правила поведінки людини в людському та природному середовищі; це є те, без чого людина не може успішно жити і діяти в культурі, в суспільстві, не може розуміти та вдосконалювати саму себе; окрім норм поведінки сюди також включають вірування і традиції.

Засвоєння культури, прилучення людини до культури здійснюється на основі виховання та навчання. Оскільки вона не здобувається біологічним шляхом, культура створюється, а тому культурі навчаються. Кожне покоління в певних межах відтворює її і передає наступному поколінню. Цей процес є основою соціалізації – перетворенню самої людини із природно-біологічного єства на соціально-культурне. Через засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил і ідеалів відбувається формування особистості людини і регулювання її поведінки. Якби процес соціалізації припинився в масовому масштабі, це привело б як до загибелі культури, так і до знелюднення самої людини.

Характер впливу культури та культурних традицій на людину розкривається через функції культури, тобто через її прояви в діях та впливах. Культура виконує досить багато функцій задля того, щоби можна було їх визначити чітко та однозначно. Проте найважливішими серед них є такі.

1. Пізнавальна функція (що передбачає й функцію самопізнання). Культура, тобто створені людством цінності, передбачає і сукупність знань про світ. Однак культура не лише характеризує ступінь пізнання людиною оточуючого світу: в культурі і через культуру суспільство, нація, група людей і окрема людина усвідомлюють і пізнають самі себе, свої творчі здібності, навички і уміння (пізнають та усвідомлюють самих себе).

2. Інформаційна функція. Культура є провідним механізмом передавання і накопичування соціального досвіду. Через культуру здійснюється трансляція соціального досвіду, який фіксується в технологіях, в наукових теоріях, в пам’ятках мистецтва, архітектурі, засобах зв’язку, мові, літературі, нормах моралі і права.

3. Комунікативна функція. Культура постає не лише головним засобом спілкування і зв’язку між людьми, але вона покликана виробляти особливі форми та засоби суто людського спілкування; при тому в міру розвитку культури такі засоби стають все більш гнучкими та досконалими, що суттєво сприяє об’єднанню людей і різних культур.

4. Регулятивно-нормативна функція. Культура виступає як система норм, правил і вимог суспільства до всіх форм діяльності людей, вона є характеристикою ступеню відповідності поведінки і діяльності групи людей або окремої людини певним соціально-моральним нормам і принципам.

5. Гуманістична функція. Культура разом із соціально виробленими та історично випробуваними формами життя формує певний тип людської особистості, достатньо ефективно створює духовний світ людини, прищеплює людині і суспільству певну систему та шкалу цінностей. Розвинена культура покликана виробляти в людей почуття людської всесвітньої єдності, толерантності, взаємного прийняття та порозуміння. Ця функція культури виявляється в єдності протилежних, але взаємозв’язаних процесів – соціалізації та індивідуалізації особистості.

Рівень культурного розвитку конкретного суспільства насамперед вимірюється обсягом духовних цінностей, що створюються у суспільстві, масштабом їх розповсюдження і глибиною їх засвоєння людиною.

На основі цього можна виділити такі критерії культурного прогресу:

1. Гармонійний розвиток сфер культури.

2. Ступінь соціальної рівності людей у прилученні до цінностей культури.

3. Ступінь свідомої участі всіх членів суспільства в історичному культуротворчому процесі.

4. Наявність реальних можливостей для найповнішого виявлення творчих сил і здібностей людини.

Питання 3. Національна культура та її співвідношення зі світовою культурою.

Поняття "національна культура" не є тотожним поняттю "народна культура", оскільки національна культура виникає і твориться не тільки стихійно, на рівні фольклору, а й постає сукупністю надбань видатних і талановитих майстрів та діячів культури, тобто – це явище складне як за змістом, так і за суб’єктом свого творення. Застосовуючи поняття "національна культура", ми насамперед маємо на увазі так званий національний елемент культури – те, що виражає особливості буття певного народу і може становити живий інтерес та бути зрозумілим лише тим, хто заглиблений у певний етно-національний контекст - те, що відрізняє культуру певної країни і певної нації від інших.

Кожна національна культура є унікальною і неповторною, але вона залишається людською культурою, оскільки вона є виявленням творчих здібностей людини, того, що входить в людську природу і людський спосіб буття взагалі; саме це й постає в якості світової культури. В реальній практиці життя до світової культури відносять ті надбання національних культур, що набувають визнання і поширення серед різних культур та народів саме тому, що вони виражають не лише щось специфічне, а й те, що взагалі відрізняє людину від усіх інших створінь. Крім того, історичний розвиток людства зумовив наявність багатьох спільних рис у національних культурах різних народів.

З вищесказаного можна зробити висновок, що будь-яка культура містить, крім національного елементу, ще й загальнолюдський, який може бути цікавим і зрозумілим кожній розумній людині - те, що становить основні складові людського способу буття, людської свідомості та інтелектуальної діяльності. Складність же цього питання полягає в тому, що виникають різні думки з приводу того, що є найбільш цінним для людини: те, що є унікальним та своєрідним у культурах, чи те, що може бути прийнятим будь-якою людиною. Справжня ж людська мудрість полягає у вмінні поєднати ці речі, тобто вміти оцінити унікальне на тлі загальнолюдського та людське у змісті унікального.

Питання 4. Поняття цивілізації. Взаємозв’язок культури і цивілізації.

Культура як форма виразу сутності людини в її ставленні до оточуючого світу, відіграє важливу роль у виникненні та розвитку цивілізації. "Цивілізація - це певний спосіб існування культури, її зовнішня, інституціолізована форма. Вона може співпадати або не співпадати з культурою як сутнісною формою існування та розвитку людини. Цивілізація – це культура у поєднанні з технікою та технологіями людської життєдіяльності.

Слово "цивілізація" (лат. civitas - громадянський, державний) позначає сукупність форм організації суспільного життя людства, в утворенні яких люди мають значні досягнення. Це поняття набуває поширення в середині ХVІІІ ст. Зокрема, французькі просвітники називали цивілізацію суспільство, засноване на засадах розуму і справедливості.

У другій половині ХVІІІ – початку ХІХ ст. утвердились три підходи до розуміння поняття «цивілізація», які є чинними і в даний час:

1. Унітарний підхід (цивілізація виступає як ідеал прогресивного розвитку людства, що являє собою єдине ціле).

2. Стадіальний підхід (цивілізації є певним етапом прогресивного історичного розвитку людства як єдиного цілого).

3. Локально- історичний підхід (цивілізації є якісно різними унікальними етнічними чи історичними суспільними утвореннями).

Виходячи з міркувань Гізо, цивілізація складається з двох елементів: соціального, зовнішнього, загального стосовно людини, та інтелектуального, внутрішнього. Взаємний вплив цих двох явищ, соціальних і інтелектуальних є основою розвитку цивілізації.

Наведемо ряд думок видатних мислителів щодо сутності поняття цивілізації. Цивілізація – це:

• історичний процес вдосконалення життя людини (П.Гольбах);

• спосіб життя суспільства після виходу його із первісного та варварського стану (Л.Морган);

• матеріальна, утилітарно-технологічна сторону суспільства, що протистоїть культурі як сфері духовності, творчості та свободи (Г.Зіммель);

• остання, завершальна фазу еволюції певного типу культури, епоха смерті даної культури (О. Шпенглер);

• будь-який окремий соціально-культурний світ (А.Тойнбі);

• найширша соціально-культурна спільність, що становить найвищий рівень культурної ідентичності людей (С.Хантінгтон).

Вiдомий американський соціолог і культуролог Л.Морган на початку ХІХ ст. виділив наступні ознаки цивілізації:

- поява міст;

- використання письма;

- виготовлення і використання металів;

- державні форми управління суспільством;

- моногамна сім’я;

- складні форми організації спільного життя людей (зокрема – суспільний розподіл праці).

Сучасні дослідники вважають, що твердження Л.Моргана не підтверджені надійними фактами, а постають свого роду ідеалізаціями реальних історичних процесів.

За О.Шпенглером, який вбачав у цивілізації занепад культури, головні ознаки цивілізації є такими:

- високий рівень розвитку техніки і науки;

- скупчення людей у гігантських містах;

- деградація мистецтва і культури, нівелювання індивідуальних людських особистостей;

- падіння зацікавленості духовними цінностями;

- моральний занепад суспільства і поширення ерцаз-культури.

На думку ряду сучасних дослідників до ознак цивілізації, що не викликають сумнівів, можна віднести:

- певний тип організації та впорядкування суспільного життя, носієм якого постають певні етнічні спільності, що живуть і діють в межах певних територій;

- існування достатньо високого рівня культури,

- розвинена спеціалізація суспільних видів діяльності, існування єдиної та ієрархізованої системи ціннісних орієнтацій членів суспільства;

- складні технології продуктивної діяльності, існування розвиненої сукупності надвітальних потреб, зокрема таких, як духовні потреби, потреби в ефективності діяльності, дозвіллі, комфорті;

- виправдані досвідом форми збереження, нарощування та передавання історичного досвіду соціальної життєдіяльності.

З попереднього викладу зрозуміло, що культура тісно пов'язана із цивілізацією. Однак цей взаємозв'язок має неоднозначне тлумачення. Іноді цивілізація постає синонімом культури, але частіше їх розрізняють: цивілізацію характеризують або як особливий етап в розвитку культури, який демонструє її видатні досягнення, або як кінцевий момент існування будь-якої культури, який виражає її занепад, виродження. В одному тлумаченні цивілізація може виражати єдиний загальнолюдський характер, цінність усіх культур, а в іншому – поверхневий у порівнянні з культурою шар людського буття. В останньому випадку культуру розглядають як прояв духовної сутності людини, а цивілізацію як втілення технічного, технологічного аспекту культури, пов’язаного із задоволенням зростаючих матеріальних потреб. Російський філософ М.Бердяєв писав: "… Ми стоїмо перед основним парадоксом: без техніки неможлива культура, з нею пов’язане саме виникнення культури і остаточна перемога техніки в культурі, вступ до технічної епохи тягне культуру до загибелі. Повернення до природи є великий мотив історії культури, в ньому відчувається страх загибелі культури від влади техніки, загибелі цілісної людської природи".

Цивілізація як соціальна організація життя і культури забезпечує існування і прогресивний розвиток людства. З цивілізації починається стала історія суспільства. У цьому смислі цивілізація постає як спосіб буття культури, хоч при цьому допускається, що виникнення цивілізації вимагало певного рівня культури, проте згодом культура стає залежною від рівня цивілізації.

Під впливом науково-технічного прогресу змінюється місце культури в сучасній цивілізації, характер їх взаємовідношення. Створюється новий тип культури, який характерний насамперед інтегративними моментами між технікою і так званим, духовним життям суспільства. З одного боку, виникає наукове управління культурою (цілеспрямована дія щодо індустрії культури, інтенсифікації творчої діяльності й оптимізації її), з другого – активізується роль науки як однієї з форм культури, спрямованої на формування такої моделі суспільства, яка могла б подолати історичну обумовленість розвитку суспільства.

Отже, цивілізацію в найбільш поширеному розумінні можна окреслити як організаційну та технологічну складову історично визначеного типу суспільства, як нормативний та матеріально – технічний базис культури.

А.Тойнбі виділив і описав 21 цивілізацію, що існувала в людській історії. При всьому розмаїтті їх можна розділити на два великих типи цивілізацій:

• західна ("техногенна цивілізація");

• східна ("традиційне суспільство").

Серед ціннісних пріоритетів техногенної культури можна виділити особливе розуміння влади і сили. Влада тут розглядається не тільки як влада людини над людиною (це є й у традиційних суспільствах), але насамперед як влада над об’єктами, на які спрямовані силові впливи з метою панувати над ними. З цієї системи цінностей виростають багато інших особливостей техногенної культури. Ці цінності виступають своєрідним геном техногенної цивілізації. Техногенні суспільства відразу ж після свого виникнення починають впливати на традиційні цивілізації, змушуючи їх видозмінюватися.

Питання 8. Глобальні проблеми цивілізації

Глобальними проблемами сучасності традиційно називають такі, вирішення яких є необхідним для самого існування людства. Основою глобальних проблем є, насамперед, такі суперечності і конфлікти в межах суспільства, а також у відношенні суспільства із природою, які створюють загрозу для існування людської цивілізації загалом і для життя у масштабах Землі. Глобальні проблеми – це явище, породжене перш за все та переважно розвитком технічної діяльності людства, проте варто збагнути, що причиною їх появи постає не сама технічна діяльність, але зростання її до масштабів загальнопланетних процесів. Тобто, глобальні проблеми з'являються тоді, коли людські впливи на природу починають зрівнюватись із чинниками та процесами самої планети Земля. Тому й не дивно, що вони загрожують усьому людству в тому випадку, якщо не будуть вирішені. В доповідях Римського клубу (міжнародної організації, створеної з ініціативи італійського економіста А.Печчаї) власне і почали фігурувати глобальні проблеми в їх початковому окресленні. До глобальних проблем в наш час відносять такі:

1) Глобальна екологічна криза, тобто порушення рівноваги біосфери Землі, забруднення природного середовища і Світового океану, ерозія грунтів, знищення малих річок та водоймищ, тощо.

2) Проблема збереження миру, що набувають особливого загострення і зв'язку із накопиченням зброї масового знищення людей, існування авантюрних політичних режимів, політичних протистоянням різних зон та регіонів Землі. В ХХІ столітті ядерна війна неприпустима: її не можна виграти, а вирішення конфліктів можливе тільки політичним шляхом.

3) Енергетичні проблеми, сутність яких можна окреслити так: в розвиненому суспільстві розвиток суспільства знаходиться у прямопропорційній залежності від енергоозброєння людини, проте саме енергетика сьогодні постає одним з найбільш потужних чинників екологічної кризи. Тому питання енергетики є дуже болючими; в наш час вони вимагають пошуку принципово інакших джерел енергії.

4) Проблеми боротьби із тероризмом, які сьогодні постали загальнолюдськими проблемами; як свідчить досвід, ці проблеми не вирішити виключно лише силою, але оскільки тероризм сьогодні загрожує всім, то необхідні й спільні зусилля для його подолання.

5) Ріст народонаселення на планеті (демографічна проблема), розширення зон бідності. В липні 1999 року на Землі народилася шестимільярдна людина. Експерти рахують, що це рівно половина можливої найбільшої чисельності людей на нашій планеті. Стрімке збільшення населення відбувається у країнах Азії, Африки, Латинської Америки, які є відсталими в економічній, соціальній, культурній сферах. Демографічна політика належить до національної компетенції незалежних держав. Однак їхні труднощі при вирішенні демографічних проблем уже нині відбиваються на міжнародних відносинах в цілому і можуть призвести до катастрофічних наслідків для світової економіки і політики.

6) До глобальних проблем слід віднести й такі, як охорона здоров"я, збереження історичної культурної спадщини людства, взаємини між розвиненими та нерозвиненими країнами, проблеми сторення безпечних штучних речовин та ін.

У працях видатних вчених щодо перспектив майбутнього і вирішення найважливіших проблем людства, єдності немає. Пропонується ряд способів вирішення глобальних проблем сучасної цивілізації. Назвемо деякі з них:

1. масове роз’яснення значення та масштабів глобальних проблем. Насамперед люди повинні знати, що на них чекає;

2. обов’язкове введення в освітню практику викладання знань, пов’язаних із глобальними проблемами сучасності, їх сутністю і ознаками;

3. перехід в світовому масштабі до так званих безвідхідних типів виробництва, тобто таких, що не забруднюють довкілля;

4. міжнародна співпраця у вирішенні глобальних проблем на різних рівнях;

5. запровадження принципово нових рівнів міжнародної інтеграції.

Отже, вирішення глобальних проблем сучасності вимагає якісних змін у культурному рівні людства, змін у ціннісних орієнтаціях людства, у ставленні людей до свого становища на планеті Земля і у космосі.

Контрольні питання і завдання.

1. Як співвідносяться поняття "культура" і "цивілізація"?

2. Назвіть і поясніть суттєві ознаки культури.

3. Які функції виконує культура в суспільстві? Яка з них, на вашу думку, є основною? Чому? – Поясніть свої твердження.

4. Які специфічні риси притаманні сучасній культурі?

5. Які виміри в культурі має життя людини? Дайте їх характеристику.

6. Охарактеризуйте глобальні проблеми сучасності.

Тестові задання.

1. Культура – це є основний чинник людиноутворення (Так / Ні).

2. Культура виконує у суспільстві такі функції: регулятивну, пізнавальну, нормативну, виховну, трансляції досвіду, знань, результатів людської діяльності (Так / Ні).

3. Поняття "культура" і "цивілізація" співвідносяться так:

А) ці поняття співпадають за своєю суттю;

Б) поняття "цивілізація" лежить в основі поняття "культура";

В) поняття "культура" лежить в основі поняття "цивілізація";

Г) ці поняття несумісні по своїй суті.

4. Згідно з М.О. Бердяєвим, між культурою та цивілізацією існує докорінна відмінність, яка полягає у тому, що:

А) культура культивує цінності, а цивілізація забезпечує стабільність розвитку;

Б) культура базується на технологіях, а цивілізація на соціальних інститутах;

В) культура постає проявами духовної самореалізації, а цивілізація – прагненням ефективності.

5. Глобальними проблемами сучасної цивілізації можна назвати:

А) ті, проблеми, що породжені розвитком техніки;

Б) ті проблеми, що виникли внаслідок неузгодженості міжнародних стосунків;

В) ті проблеми, що виникли тоді, коли людська діяльність за своїми масштабами зрівнялись із масштабами загальнопланетних процесів.

Додаткова література до теми.

1. Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999.

2. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посібник. – К.,2001.

3. Петрушенко В.Л. та ін. Культурологія. Навч. посібник для студ. ВНЗ І-ІУ рівнів акредитації.- Львів: «Магнолія плюс», 2005.

4. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Підручник – Львів, 2006.

5. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура. Навч. посібник - К., 2002.

ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ НАУКИ ТА ТЕХНІКИ

Наука і техніка сьогодні чинять такий потужний вплив на всі сторони життя людини і суспільства, що, можна сказати, змінюють самий хід історії. Цей вплив не може не помічати філософія, яка доводить, що зазначені зміни суттво впливають на самоусвідомлення людини, на її життєві прагнення та навіть самий спосіб її мислення. Тому в наш час існують не лише філософські осмислення цих феноменів, а й спеціальні напрями сучасної філософії під назвами філософія науки та філософія техніки. Ці напрями напрацювали цілу низку проблем, що й розглядаються в даній темі.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу.

1. Наука і техніка як предмет філософського осмислення.

2. Основні підходи і концепції стосовно техніки, науки та технології.

3. Взаємозв’язок науки, техніки і технології. Науково-технікчний прогрес і розвиток суспільства .

Питання 1. Наука і техніка як предмет філософського осмислення.

Філософія науки і техніки – це один із напрямів філософствування, характерний для ХХ століття. Зрозуміло, що поява його викликана перш за все надзвичайно широким розповсюдженням техніки та технічних засобів саме у цьому столітті, а також всеосяжним впливом науки і техніки на всі сторони життя суспільства. Відомо, що інтерес до науки та техніки виник задовго до ХХ ст. Так, певні міркування про засоби людської діяльності ми знаходимо вже у Платона та Арістотеля. В епоху Відродження з’являються перші паростки взаємодії між наукою та технікою. Історичні дані свідчать про те, що при будівництві Міланського собору його проект вперше був підданий науковій експертизі (1386 р.). Діяльністю, максимально наближеною до інженерної, займалися ще єгипетські будівничі, але давньоєгипетська традиція перервалася і не призвела до наслідків, подібних до розвитку науки і техніки у Європі.

Напередодні Нового часу (ХVI-XVII ст.) типовим був поділ всіх знань, мистецтв та вмінь на два розряди: artes mechaicae ( механічні мистецтва ) та artes liberally ( вільні мистецтва ). До вільних мистецтв входили відомі науки “тривіуму” та “квадрівіуму“, що їх виділив у IV ст. Марціан Капелла, а до механічних відносили сім таких напрямів: землеробство, полювання, мореплавство, ткацьку справу, виготовлєння зброї, медицину та театральне мистецтво (оскільки останнє було пов`язане із будівництвом підмостків, виготовленням та використанням декорацій). Напевне, першим виданням, спеціально присвяченим техніці, можна назвати книгу І.Бекмана "Керівнцтво по технології або Пізнання ремесел, фабрик та мануфактур", видану в 1777 р. У Німеччині століттям пізніше вийшла книга Б.Каппа "Основи філософії техніки" (Брауншвейг, 1877), звідки, власне, й пійшов термін "філософія техніки". У 1897 р. француз А.Еспіна видав книгу "Витоки технології", але найбільш визнаними авторитетами у справі заснування філософії техніки є Ернст Капп та неотоміст Фрідріх Дессауер ("Філософія техніки: Проблема реалізації", 1927 р., Бонн). Суттєвий внесок у розробку філософії науки та техніки зробили французи Е.Дюркгейм, А.Бергсон, Ж.Еллюль, німецькі філософи В.Касірер, М.Хайдегер, Ф.Рапп, Г.Рополь, американські філософи та соціологи Д.Белл, Р.Айріс, О.Тоффлер, Х.Сколімовські та ін., а також такі філософські течії, як неокантіанство, позитивізм та наукознавство.

У ХХ ст., за умов високого рівня розвитку науки та техніки розкрилися принципово нові аспекти їх зв`язку з різними сферами людської життєдіяльності, із поступом історії, з природою людини, а разом з тим по-новому постали істотні проблеми людського буття.

Предметом дослідження філософії науки та техніки є системні аспекти взаємозв`язку між наукою і технікою, їх вплив на інші явища розвитку суспільства і людської життєдіяльності. До головних проблем філософії науки та техніки можна віднести такі:

• що таке техніка?

• що таке наука?

• якими є їх природа та витоки?

• як взаємодіють наука та техніка?

• як наука і техніка пов`язані із проявами сутнісних сил людини?

• як наука і техніка впливають на зміни людського світобачення та самоусвідомлення?

Питання 2. Основні підходи і концепції щодо науки, техніки і технології.

Феномен науки, як і техніки і технології, є доволі складним і не тільки через те, що вона має багато проявів і розгалужень. В найширшому розумінні наука - це будь-яке усвідомлення та впорядкування життєвого досвіду. У дещо вужчому або нормативному значенні наукою називають особливий, спеціалізований вид знання та пізнання, спрямований на продукування надійних, достовірних знань у будь-яких сферах людської життєдіяльності. Нарешті, у звуженому розумінні інколи “власне“ наукою називають лише природознавство або навіть комплекс фізико-математичних наук внаслідок їх очевидної точності та практичної виправданості.

Наука виникає як розроблення і фіксація необхідних моментів в предметній діяльності людини. Вона повинна включати в себе принаймні такі змістовні компоненти: а) певне уявлення про світ або певну картину світу; б) розроблений алгоритм дій, через які простежуються зв`язки, функції, відношення реальності (винайдення законів, пропорцій, залежностей); в) відомості про здатності, можливості та особливості людини в її ставленні до світу. Відповідно до цих компонентів науки можна умовно поділити на:

а) науки про сфери та форми існуючого. Сюди входить не лише природознавство, а й інші галузі знань, які розглядають, наприклад, людину і суспільство як реально існуючі об`єкти (соціологія, соціальна психологія, історія, ергономіка, анатомія, етнографія та ін.);

б) науки логіко-методологічного напрямку (математика, логіка, теорія систем, теорія вимірювання, програмування тощо);

в) гуманітарні науки, або науки про дух.

Лише беручи усі ці наукові напрями у комплексі, ми можемо скласти адекватне уявлення про науку як таку. У реальному житті суспільства наука має перш за все такі прояви: наука - це: а) сукупність надійних, перевірених знань; б) діяльність, спрямована на продукування таких знань; в) сукупність організацій та інститутів, що покликанні здійснювати означену діяльність. Це означає, що у функціонуванні науки важливу роль грають не лише інтелектуальні, а й організаційні, суспільно-політичні та економічні фактори.

Спираючись на розглянуті особливості науки, можна виділити такі її сутнісні ознаки:

• наявність систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеню виразу суттєвих зв`язків пізнавальної предметної галузі;

• єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;

• наявність методологічної складової, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і одержувати нові;

• категоріальний апарат, тобто система орієнтовно-конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;

• поєднання кількісного та якісного аналізу досліджуваного предмету;

• єдність фактографії (емпіричний рівень знання) та абстрактно-аналітичних побудов (теоретичний рівень знання);

• особлива мова з точним закріпленням змісту за кожним терміноми (мова науки);

• вихідні принципи та аксіоми, загальнофілософські припущення, що містяться в основах кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;

• виконання певної суспільної функції або задоволення певної суспільної потреби.

В узагальненому плані суттєві ознаки науки інколи подають в якості єдності а) змісту науки, б) її будови, в) особливої мови та г) функцій.

Надзвичайно актуальним є питання про природу та сутність техніки з огляду на її роль в сучасному суспільстві. Існують три основні підходи, що їх умовно можна позначити як вузький, широкий та найширший. При вузькому (або нормативному) підході техніка розглядається як сукупність інженерних засобів, які матеріалізують знання про закони та властивості природи і сприяють збільшенню ефективності людської діяльності. При цьому підході на перший план у розумінні техніки виходять наукова обгрунтованість технічних засобів; складне поєднання їх елементів задля того, щоб забезпечити ефективне виконання цільової функції. Це переважно інженерно-технічний ракурс проблеми. При широкому підході до техніки відносять будь-які штучні знаряддя та засоби діяльності, але навряд чи ложку чи виделку ми схильні без застереження зарахувати до техніки. Означені підходи є необхідними для вирішення конкретних цільових завдань, але, безумовно, є недостатніми для вирішення глобального питання про місце та роль техніки у житті суспільства і про можливості і умови свідомого регулювання науково-технічного розвитку. Виникають завдання дослідження зв`язку людської діяльності із процесами природи, що приводить до найширшого, філософського осмислення техніки.

При найширшому підході перш за все звертається увага на те, що поняття “техніка“ вживається в значеннях техніки швидкого читання, техніки акторської гри, гри на музичних інструментах і навіть про техніки інтелектуальної медитації. В такій інтерпретації поняття техніки виходить за межі технічних пристроїв і може бути застосованим майже до всіх сфер та напрямків людської дії, тобто технічна діяльність виявляється дуже важливим і необхідним атрибутом людського буття, людського способу самоствердження у світі. При цьому техніка постає як намагання людини за допомогою створеного, контрольованого, доцільного опанувати наявним, стихійним та самодостатнім.

Ознайомимося з кількома найбільш показовими концепціям техніки у межах найширшого її трактування. Передусім це концепція Б.Франкліна про те, що за своєю природою людина є істотою, "що виробляє знаряддя". Ця концепція була підтримана марксизмом і набула такого окреслення: пізнаючи закони природи, людина створює техніку як "оречевлення" знання, тобто як систему засобів, за допомогою якої людина включає закони природи, дію природних чинників у власну діяльність.

Згаданий раніше Е.Капп розглядав техніку як спосіб розв'язування суперечностей між органами тіла та їх функціями з позиції "природної душі" людини. На думку Е.Каппа, душа, що пов'язана із притаманним всій природі потягом до росту та розширення, намагається перевищувати функції людських органів, а тому й починається продукування техніки та технічних засобів.

Ф.Дессауер вважав, що в творенні техніки людина наслідує божественне творення світу. Він припускав, що розробляючи техніку, людина долучається до так званого "четвертого царства", де поза світом і поза людиною у формі абсолютних ідей існують ідеальні рішення всіх технічних проблем. Створюючи техніку, люди лише роблять явним те, що перебувало прихованим, отже технічна творчість є проявом більш високого творчого принципу.

Французький філософ А.Бергсон виводив техніку та технічну діяльність людини з її принципової нездатності знаходитись у цілісному злитті із буттям. Людина живе у вимірах часткового, кінцевого, фрагментарного, а тому і в намаганні як збагнути буття, так і відтворити його, створює механізми, схеми, штучні сполуки. Але жива тривалість буття завжди лишається поза цими штучними утвореннями.

Сучасний німецький філософ-екзистенціаліст, один із найавторитетніших філософів ХХ ст. М. Хайдеггер вважав, що техніка пов'язана з принциповими особливостями людського існування у світі. Серцевина буття лишається для людини закритою і недосяжною внаслідок стурбованого ставлення людини до світу. Вона намагається використовувати речі, а не осягати їх у їх буттєвому сенсі. Включаючи їх у сферу своєї турботи, людина намагається надати їм службового призначення, зробити функцію, включити у систему актів свого життєвого влаштування. Живучи в сфері техніки, людина все більше віддаляється від буття, адже техніка значно прискорює продукування речей. Темпи зміни речей зростають, і людина все більше починає нагадувати метелика, що лише торкається квітів, перелітаючи від однієї квітки до іншої. На думку М.Хайдеггера, людина марно тішить себе надією, що це вона керує технікою; насправді техніка сама потребує людини і ніби несе її на своїй хвилі. Техніка робить людину завжди виштовхнутою на зовнішню межу буття. Щоб покінчити з таким хибним існуванням, слід докорінно змінити самий спосіб мислення сучасної людини.

Сучасний французький дослідник техніки Ж.Еллюль вважає, що техніка є наслідком загальної раціоналізації життя. Вона породжена панлогізмом, веде до стандартизації життя, перетворює засіб у мету, а мету – у засіб. За Ж.Еллюлем, техніка – це "сукупність раціонально вироблених методів, що мають безумовну ефективність у будь-яких галузях людської діяльності".

Своєрідну концепцію техніки розробив сучасний німецький дослідник Х.Бек. Він визначив техніку "як зустріч людського духа із світом, при цьому людина формує і змінює органічну, неорганічну природу, соціальну психіку і духовну природу згідно із пізнаними нею законами природи і власними цілями". Х.Бек не розглядає підвалин ані природи, ані людського духа; він лише констатує, що техніка не може базуватися або на законах природи, або на сутності духа. Накладаючи на природу свої форми та ідеї, дух створює техніку і водночас глибше усвідомлює себе самого.

В кожній із окреслених концепцій осмислюється щось суттєве і цікаве у феномені техніки. В них можна побачити ряд спільних аспектів, зокрема:

а) по суті всі, хто розглядає техніку у найширшому смислі цього терміну, наполягають на тому, що вона вкорінена в самий фундамент людського існування і є проявом особливостей людської взаємодії із світом;

б) техніка пов`язана із суттєвими особливостями людського пізнання та інтелекту;

в) техніка, безумовно, пов`язана із намаганням людини за допомогою кінцевого оволодіти нескінченним, за допомогою раціонального - позараціональним, за допомогою функціонального та цілеспрямованого - самодостатнім, за допомогою ефективно нарощуваного - спонтанно-самопродукуючим.

Отже, ми можемо зазначити, що через техніку людське буття постає як певний полюс буття взагалі, як полюс, на якому панує виділене, кінцеве, раціоналізоване, регламентоване, ідеалізоване, визначене, складне, перервне. В той же час саме завдяки цьому в бутті окреслюються його протилежні властивості: цілісне, нескінченне, самобутнє, спонтанне, безмежне, невизначене, свмоутворююче, безперервне. Технічна творчість постає як намагання через перше досягнути другого.

Сучасні дослідники Х.Ленк та Г.Рополь виділили 9 найбільш характерних елементів техніки: 1) прикладне природознавство; 2) комплекс інструментів та засобів; 3) воля до влади; 4) розкриття глибин та впорядкування природи; 5) втілення задумів людин; 6) самозабеспечення людського існування; 7) продукування надлишків продукції або ефективність; 8) вивільнення людини з-під влади природи, збільшення ступенів свободи людини; 9) предметне втілення схем людської діяльності.

В сучасній філософії техніка постає як об`єкт, знання, діяльність та волевиявлення людини. Відповідно при розгляді техніки доцільно врахувати її природний вимір, людський вимір (в тому числі - психологічний, етичний, естетичний та ін.), соціальний вимір (економічний, правовий, політичний, історичний та ін.). Всі ці виміри техніки так чи інакше вимагають філософського осмислення, оскільки торкаються питань про становище людини в світі, її можливості та перспективи.

На підставі розглянутого ми можемо стверджувати, що пізнання і техніка невід'ємно пов'язані між собою, що у певному вимірі пізнання є не що інше, як техніка інтелектуального прояснення буття (принаймні - наукове пізнання). Природно, що й наука виникає і розвивається у зв'язку із розвитком техніки. Воночас ми повинні зазначити і певну розбіжність у розвитку техніки і знань. Техніка, як підкреслювалося вище, знаменує собою факт існування людини на певному полюсі буття і сама є виразом цього полюсу, в той час як знання і пізнання намагаються охопити буття в усіх його проявах і використовують для цього різні форми. Отже техніка є лише однією стороною знання та пізнання. І тому в історії, а також в різних видах пізнання акцент може робитися переважно або на технічній, або на цілісно-образній його стороні. Відповідно і зв'язок пізнання із розвитком техніки не є прямим. І все ж ми можемо із достатньою долею достовірності стверджувати, що сутність людського пізнання необхідно пов'язати із технічною діяльністю. Віхідним актом і технічної діяльності, і пізнання є покладання в бутті, що пристоїть людині та людському розуму, певної межі, яка починає виконувати функції точки або системи відліку, що надалі орієнтує людину в її теоретичній та практичнії діяльності.

Нарешті, ми звертаємось до поняття технології. В наш час це поняття використовується також у трьох провідних значеннях: по-перше, як сукупність наук та знань прог техніку (техніка + логос); по-друге, як способи поєднання між собою окремих ланок виробничого процесу (наприклад, технологія збирання автомобіля); по-третє, як спосіб організації спільних дій людей для досягнення певного суспільного результату (соціальна технологія). Стосовно техніки в наш час, з огляду на існуючу екологічну загрозу, поняття технології вживається у дещо особливому значенні. Технологія - це сукупність умов, факторів, компонентів, що забезпечують оптимальне використання та застосування техніки. Поняття технології не є другорядним у порівнянні з наукою та технікою. Навпаки, істинне значення і оцінка техніки визначаються саме в технологічному аспекті. Сьогодні рівень технології значною мірою визначає загальний рівень культури суспільства.

Питання 3. Взаємозв’язок науки, техніки і технології. Науково-технічний прогрес і розвиток суспільства

Із розглянутих вище положень можна зробити висновки, по-перше, про те, що наука, техніка та технологія є досить складними явищами суспільного життя і що вони пов`язані із глибинними засадами людського існування; по-друге, про те, що між ними існує необхідний зв'язок.. Незважаючи на можливість відносно автономного розвитку технічних вмінь, лише тоді розвиток техніки набуває характеру динамічного і стійкого в своїх основах процесу, коли він поєднується із розвитком науки та потребами суспільства. Те ж саме можна сказати і на адресу науки. Сьогодні ми можемо констатувати, що поступ суспільства свідчить про внутрішню єдність розвитку техніки, науки та технології.

Стабільна картина розвитку науки, техніки та технології в їх взаємозв`язку починається в Європі з епохи Нового часу (ХVII ст.). Дослідники виділяють такі етапи або фази в спільному розвитку науки та техніки. Перша фаза ( біля 1660 – 1750) – наука і техніка інституалізуються (виникають Академії наук і власне інженерна діяльність). Зв`язок між наукою і технікою тут пов'язаний з тим, що виникає техніка для наукових експерементів і починає досить активно розвиватися на базі вже наявних технічних досягнень. Утверджується механічна картина світу. Друга фаза – початок промислової революції (кінець ХVIII – ХIX ст.). Бурхливий розвиток техніки починає вимагати застосування науки. Третя фаза – ХХ-ХХІ ст. Зв`язок науки та техніки стає систематичним і спеціально планується.

Розвиток науки та техніки у ХХ століття змусив вчених спеціально займатися їх дослідженням. Внаслідок цього виникли такі науки:

• філософія техніки або філософія науки та техніки; наукознавство;

• комплекс технічних наук, що іменується в Англії "Techolegy";

• історія природознавства та техніки;

• соціологія науки та техніки;

• інженерна психологія та ін.

Однією з проблем у цій системі знань є загальна оцінка феномену науки та техніки. За класифікацією К.Ясперса, в другій половині ХХ ст. сформувалося три позиції в оцінці науки та техніки: а) оптимістична; б) песимістична; в) нейтральна. Вихідну тезу оптимістичної оцінки (технократичний підхід) можна сформолювати так: техніка сама здатна нейтралізувати або й подолати ті негативі наслідки, які несе людству її розвиток і поширення. Тобто технічні системи створюють засоби та передумови поступової гармонізації життя і процесів в суспільстві.

Песимістичний напрямок оцінки техніки та науки отримав назву технофобії - жаху перед технікою. Прихильники такої оцінки роблять висновок про марність очікування добра від розвитку науки та техніки. На їх думку, цей розвиток не приведе ні до чого іншого, окрім перетворення самої людини на елемент технічних процесів. Планета Земля поступово стане нездатною до життя, і, таким чином, бажання людини в`їхати у благополуччя за рахунок техніки приведе її до виродження.

Нарешті, нейтральна оцінка науково-технічного розвитку може бути передане словами К. Ясперса: "Одне в будь-якому випадку очевидно: техніка - лише засіб, а сама по собі вона не є ані доброю, ані поганою. Все залежить від того, що із неї зробить людина, чому вона служитеме, в які умови людина її поставить". "Оскільки техніка сама не ставить перед собою жодноїої мети, вона перебуває по той бік добра і зла або передує їм". На перший погляд здається, що нейтральна оцінка техніки (а також і науки) є найьбільш виваженою та виправданою, проте в ній прихована одна помилка, що несе загрозу певної небезпеки. Така оцінка перекладає відповідальність за наслідки технічної діяльності на людину і не націлює на вдосконалення самолї техніки в напрямі її знешкодження. Проте технічні засоби того ж самого призначення можна зробити більше або менше безпечними. Тому, корегуючи думки К.Ясперса, варто сказати: треба зробити все задля того, щоби техніка була нейтральною, бо ж досить часто вона є небезпечною. З огляду на попередні міркування, не можна не визнати справедливість слів: "Амбівалентність (наявність протилежних значень) техніки не можна усунути. Техніка служить полегшенню та вивільненню, але створює все нові обмеження, обтяження та прилучення. Вона вважається гарантом людського розвитку та соціального поступу, проте викликає нелюдські та руйнівні наслідки".

Наука та техніка можуть розвиватися як шляхом поступових кількісних накопичень, так і шляхом досить радикальних змін у самих вихідних підвалинах. Перший шлях розвитку позначається, як еволюційний, а другий - як революційний. Першою технічною революцією вважається так звана неолітична революція у знаряддях праці, що відбулася приблизно за 10-8 тис. років до н. е.

Другу технічну революцію Європа переживає наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Це так звана промислова революція: виникають машини, для яких характерна наявність трьох конструктивних елементів: робочого знаряддя, пердаткового механізму та силової установки. Машини надзвичайно збільшують продуктивність праці і поступово починають проникати у різні сфери життя.

На межі XIX-XX ст. відбулася науково-технічна революція, внаслідок якої утворилася некласична наука (теорія відносності, квантова механіка, галактична астрономія, кібернетика) та відбувся процес органічного злиття розвитку науки та техніки, навіть виходу науки на провідне місце у її зв`язку із технікою. Результатом цього процесу врешті-решт стала і певна революція у конструкції машин: з'явився так званий четвертий елемент машини - кібернетично-обчислювальний пристрій, що породив тенденцію до перетворення машин у саморегульований та самоконтрольований машинний комплекс.

Французький соціолог Ж.-П.Кантен виділяє три хвилі у розвитку суспільного науково-технічного прогресу: перша хвиля - промислова революція, друга хвиля - науково-технічна революція ХХ ст., третя хвиля - технологічна революція, що розпочалася у 80-х роках нашого століття. Поняття технологічної хвилі почало широко застосуватися у науковому обігу після виходу в світ праці американського дослідника А.Тоффлера. "Третя хвиля". На думку Тоффлера, третя хвиля науково-технічного поступу - це технологічна революція, що завершує аграрну ("перша хвиля") та промислову революцію ("друга хвиля"). А.Тоффлер вважає, що технологічна революція приведе до повернення до часів доіндустріального розвитку суспільства на новій базі - на базі біоіндустрії, космічної та електронної техніки.

Які ж тенденції суспільного розвитку спостерігаються в умовах розгортання "третьої хвилі" науково-технічного поступу? По-перше, годі очікувати припинення науково-технічного розвитку, адже він невід`ємно пов`язаний із екзистенцією людини. Науково-технічний прогрес, судячи з усього, поки що буде йти невпинно, із зростанням темпів. По-друге, він буде вимагати від країн, що займають у ньому передові рубежі комплексного вирішення проблем життя в умовах технологічної революції. По-третє, він буде змушувати залучення до науково-технічного поступу ширшого світового загалу, адже інформаційно-технологічні перетворення не мають локального характеру. Політика у постіндустріальному суспільстві може справді перетворитись у "соціальну технологію".

Висновок.

Наш екскурс у новий напрямок філософських досліджень - філософію науки та техніки – дозволяє нам зробити ряд висновків:

• філософія науки та техніки являє собою надзвичайно важливий в сучасних умовах напрямок філософських досліджень, що є традиційним у філософії;

• філософія науки і техніки є осмисленням зростаючого впливу науково-технічного поступу на всі сфери людського життя і тому в її межах виробляються нові підходи до розгляду традиційних філософських проблем;

• технічна творчість людини лише тоді набуває характеру безперервного

поступу, коли вона поєднується із розвитком науки.

Контрольні питання і завдання.

1. Поняття науки, її суттєві ознаки та прояви в суспільному житті.

2. В чому полягає вплив техніки та технічної діяльності на розвиток суспільства?

3. Чи існують межі науково-технічного прогресу? Обґрунтуйте свою відповідь.

4. Чим зумовлена поява особливого напряму філософських досліджень під назвою „філософія науки та техніки”?

5. Які ви знаєте оцінки науково-технічного розвитку? Яка з них Вам здається більш виправданою? Чому?

6. Які тенденції суспільного розвитку спостерігаються в умовах розгортання "третьої хвилі" науково-технічного поступу?

Тестові завдання.

1. Наука є лише там, де можна використати засоби математичного аналізу (Так / Ні).

2. Техніка в найширшому значенні постає особливістю людської діяльності, в процесі якої людина намагається за допомогою часткового та контрольованого опанувати нескінченним та стихійним (Так / Ні).

3. Технологією називають сукупність наук про техніку та технічну діяльність (Так / Ні).

4. Сучасна технологічна революція (або "третя хвиля") передбачає:

А) революцію у засобах обробки, зберігання та передавання інформації;

Б) створення машин нового покоління;

В) зміну способів забезпечення людства предметами споживання;

Г) перехід від діяльності, що базувалась на зовнішньому втручанні в хід природних процесів, до діяльності, що регулює та спрямовує такі процеси із середини.

5. Найбільш виваженою оцінкою впливу техніки на суспільство можна вважати:

А) оптимістичну;

Б) нейтральну;

В) ту, що націлює на творення нейтральної техніки.

Додаткова література до теми.

1. Горохов В.Г., Розин В.М. Введение в философию техники. – М.:ИНФРА-м, 1998.

2. Добров Г.М. Наука о науке. - К., 1966.

3. История современной зарубежной философии. - СПб., 1997.

4. Новая технократическая волна на Западе.- М.,1986.

5. Петрушенко В.Л. Філософія науки та техніки. - Львів: ДУЛП, 2000.

6. В.Л. Петрушенко. Філософія: Курс лекцій. Підручник. - Львів, 2006.

7. Философия техники в ФРГ. - М.,1989.

8. Уайтхед А.Н. Избраные работы по философии.- М.

9. Шаповалов В.Ф. Философия науки и техники. - М.,2004.

10.Ясперс К. Смысл и назанчение истории.- М., 1991.