Тема 8. Перехід від класичної філософії до некласичної

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу.

1. Класична і некласична філософія. Порівняльний аналіз основних ідей.

2. Філософія А.Шопенгауера.

3. Основні ідеї філософії С.Кіркегора.

4. Ф.Ніцше і його вплив на подальший розвиток філософії.

5. Позитивізм та марксизм як представники сцієнтизму.

Питання1. Класична і некласична філософія. Порівняльний аналіз основних ідей.

В усіх попередніх темах йшлося про ідеї та зміст таких філософських концепцій, які в наш час називають класичними. Це зовсім не означає, що ці концепції були дуже схожими між собою, проте на тлі появи некласичної філософії виявилось, що, попри свої розбіжності, всі вони мають дещо спільне у своїх засадах. Тому найперше наше завдання полягає в тому, щоби виявити суттєве в засадах як класичної, так і некласичної філософії.

Для класичної філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття. Ця філософія уявляла світ як цілісність. Типовим зразком моделювання світу є натурфілософія. Дедукція дозволяла одиничні особливості зіставляти із загальними поняттями і нехтувала тим, що не вкладалося в раціональні схеми. У некласичній філософії буття постає як внутрішньо релятивне. Його не можна в принципі відобразити універсальними засобами пізнання. Адекватні моделі чогось загального і цілісного неможливі.

Класична філософія наполягала на тому, що проблематика окремих галузей філософського знання: онтології, гносеології, філософської антропології, аксіології, філософії історії, історії філософії, соціальної філософії має свою предметну специфіку, отже має розвиватись окремо і не змішуватись. У некласичній філософії ця різниця була пом'якшена, дослідження здійснювалися у межових ділянках, на стиках традиційних галузей філософського знання. Інколи предметні розмежування філософського пізнання взагалі ігнорувались. Представники некласичної філософії іноді демонстративно обирають незвичні форми висловлювання своїх думок, популярною стає афористичність стилю. З'являються нові жанри філософських творів: філософська поезія, філософські есе, філософське кіно і живопис.

Для мислення класичної філософії характерне надання розуму провідної ролі в пізнанні та людському житті. У некласичній філософії спостерігаємо критичний підхід до раціоналістичного мислення. Представники некласичної філософії піддають сумніву здатність розуму адекватно осмислювати світ і людське буття. Тут сфера філософського осмислення значно розширюється: предметами дослідження стають позарозумні чинники, проблеми буття людини в соціокультурному середовищі, фізіологічні і психічні основи людського життя (феномени сексуальності, смерті, хвороби, божевілля тощо).

У класичній філософії ідеалом поставала гармонія світобудови, людини і світу, людських відносин у суспільстві. Для некласичної філософії основні типи взаємозв'язків постають неузгодженими і навіть ворожими.

Зазначені відмінності хоч і не вичерпують всього, що відрізняє класичну і некласичну філософію, проте дають можливість усвідомити усю складність їх співвідношення. Некласична філософія була в значній мірі розривом з попередньою традицією і в ряді питань її орієнтації мали протилежне спрямування, ніж у класичну добу. В той же час не можна не побачити, що некласична філософія виникає лише на ґрунті класичної, коли остання досягає певної завершеності.

Питання 2. Філософія А.Шопенгауера.

Першим представником і засновником некласичної філософії був німецький мислитель Артур Шопенгауер (1788-1860). Життєві негаразди наклали відбиток на його настрій і стиль мислення. А.Шопенгауер песимістично ставився до життя і всіх його проявів. Вважається, що він, поряд з англійським поетом Колріджем, ввів в обіг поняття "песимізм". На його думку, історія кожного життя - це історія страждань. Коли йому виповнилося 50 років, він отримав премію Королівського норвезького наукового товариства за роботу "Про свободу людської волі". Згодом його праці набувають все більшої популярності, особливо "Афоризми життєвої мудрості". Його визнають і за кордоном, і в Німеччині. Однак це хоч і послаблює, але суттєво не змінює скептичного і песимістичного ставлення Шопенгауера до світу.

А.Шопенгауер в своїй філософії відштовхується від ідей І.Канта та інших німецьких мислителів. Значний вплив на нього справили індуїзм і буддизм. Він доводив, що світ, який з'являється нам в уявленнях, залежить від суб'єкта та його пізнавальних властивостей. "Немає об'єкта без суб'єкта" - ось положення, - зазначав філософ, - яке назавжди робить неможливим будь-який матеріалізм. Сонце і планети без ока, яке їх бачить, і розсудку, який їх пізнає, можна назвати словами; але ці слова для уявлення - як мідь дзвінка". Весь оточуючий світ, на думку Шопенгауера, - це сукупність чуттєво-інтуїтивних уявлень людей. Земля, море, інші люди - це об'єкти-уявлення, і ті, хто їх сприймає, є також, врешті решт лише уявленнями. Отже, весь світ феноменів є свого роду "майя" (ілюзія, фантазія). Уявлення існують у просторі і часі і перебувають між собою у зв'язку, вираженням якого є закон достатньої підстави.

Філософ вважав, що за явищами перебуває всезагальна світова воля. Вона перебуває поза світом, є єдиною, безособовою могутньою силою. Її вияви різноманітні: магнетизм, хімічні реакції, прагнення рослин і тварин до існування та продовження роду. Кожна жива істота, як здавалося Шопенгауеру, лише безглуздо чіпляється за позбавлене сенсу існування.

В людині ця Воля постійно перемагає всі потуги і міркування розуму. "У секретну її майстерню, - писав Шопенгауер, - він (інтелект) не проникає. Він, правда, довірена особа волі, але довірена особа, яка не все знає". Шопенгауер назвав силу, що керує людиною, волею до життя. Воля до життя змушує навіть найбільших раціоналістів і песимістів боротися за виживання у випадку хвороби чи катастрофи. На думку філософа, чим більш сильною є воля, тим яскравіші прояви її суперечностей, отже, тим сильнішими є її страждання. Філософ яскраво змальовує безрадісне і безглузде існування людей, сповнене страждань і позбавлене сенсу. Проте люди відрізняються від тварин. Крім боротьби за виживання, пошуків партнерів задля забезпечення роду і турбот про нащадків, люди можуть ходити у театри, слухати опери, читати художні твори і філософські трактати. В цих справах Шопенгауер бачив потужне джерело протистояння вимогам волі до життя. Завдяки творчості ми можемо пізнавати суть наших нещасть і розчарувань. Мистецтво і філософія дозволяють нам перетворювати біль у знання.

Засоби позбавлення від страждань, які він вбачає у сфері етики. Основою моралі в людському житті є співчуття, яке виходить з розуміння, що джерелом існування і дій всіх істот є одна воля. Вбачаючи у світовій Волі джерело зла, Шопенгауер вважає моральним її заперечення. Людина через заперечення волі прагне подолати страждання, але тим самим послаблює і гальмує волю до життя. Зразки такої моральності філософ вбачає у житті християнських подвижників й індуських аскетів. З Шопенгауера починаються у західній філософії традиції декадансу як передчуття масштабних бід і кризових станів людського суспільства.

Підсумовуючи даний огляд філософії А.Шопенгауера, можна відзначити такі основні риси його вчення:

- єдина основа світу - Воля (Will), яка є ірраціональною, сліпою, невгамовною та суперечливою;

- в людині воля проявляється як воля до життя;

- формами пізнання є наука і мистецтво; мистецтво розглядається як єдність пізнання і досвіду;

- основою моральності є співчуття, яке, однак, заперечуючи волю як таку, послаблює волю до життя;

- ідеалом морального життя є чернецтво.

Питання 3. Основні ідеї філософії С.Кіркегора.

Другим видатним мислителем, ідеї якого вважають базовими для некласичної філософії, є Соьрен Кіркегор (1813-1855 рр.). Він народився у Копенгагені, де вступив на теологічний факультет столичного університету, але більше уваги він приділяв філософії, літературі, історії. В 1836 р., відмовившись від своєї нареченої Регіни Олсен, він усамітнюється і до кінця життя живе одинаком в батьківському будинку, віддавшись філософсько-літературній творчості. Життя його ставало все більш тяжким і сповненим розчарувань та сповненим бідності, оскільки всі свої твори він видавав на власні кошти. Восені 1855 р. він занепритомнив на вулиці і потрапив у лікарню Червоного хреста для бідняків, де й помер у безвісті. Глибина та оригінальність його філософських ідей була оцінена належною мірою пізніше.

Центральна ідея філософії С.Кіркегора стверджує людську індивідуальність як єдиний предмет, гідний осмислення. Такий індивід отримує назву "Одиничний". Мислитель проголошує справжній бунт Одиничного проти роду, соціального класу, держави, суспільства. Він загалом вважає все універсальне, загальне хибним і відверто критикував класичну філософію, особливо німецьку за її відірваність від реальної людини. Тільки Одиничному (людській індивідуальності) властиве "існування". Категорія "існування" - ядро філософії Кіркегора. Існування - це діалектична ситуація, боротьба суб'єкта, який перебуває у протилежності кінцевого і нескінченного, страху і вибору. Акт вибору - це абсолютно вільний і нічим не детермінований, загадковий, миттєвий, інтуїтивний і надрозумовий стрибок духу. У цей момент людині відкривається істина. Розвиваючи цю концепцію, С.Кіркегор, крім вже згаданих понять "одиничне", "існування" вживає незвичні для класичної філософії терміни: "страх", "вина", "гріх", "вибір", "стрибок", "відчай", "хвороба до смерті" та ін.

Важливу роль у філософії С.Кіркегора відіграє поняття "вибору", яке є засадничим для його етики. З поняттям "вибору" пов'язане вчення про три стадії земного буття Одиничного і водночас три способи життя: естетична, етична і релігійна. Естетична стадія - це чуттєвий спосіб життя, якому властиві пристрасті, еротизм, цинізм, хаотичність і випадковість. Реальними втіленнями естетичного способу життя може бути Дон Жуан. Якщо людина відчує і усвідомить марнотратство і порожнечу свого життя, її охопить невдоволення, яке зрештою переходить у прагнення перейти до наступної стадії існування. Друга стадія людського життя - етична. Індивід займає позицію послідовного і безкомпромісного розрізнення добра і зла, намагаючись дотримуватися в своєму житті моральних принципів та обов'язків. Вираженням цього способу життя є Сократ. В еволюції етичного існування все більше поглиблюється суперечність між вічними принципами моралі і повсякденною емпіричною, гріховною реальністю конкретного людського життя. Врешті решт з'ясовується, що людина ніколи не може бути морально досконалою, що вона грішна і завжди винна. Тоді індивід долає суперечність і переходить до третьої стадії "існування" – релігійної, на які людина вступає в особистий зв'язок із Богом. Релігійна свідомість є суперечливою, вона, за Кіркегором, є синтезом безконечності і конечності, тимчасового і вічного. Коли людина встановлює контакт з Богом, внутрішні конфлікти в її духовному світі стають особливо гострими. Прикладами релігійного життя є біблійний Йов, а також патріарх Авраам, які демонструють парадоксальність людського існування. Парадоксальними, абсурдними, на думку Кіркегора, є всі справжні істини, тобто істини віри. Парадокс віри полягає в тому, що Бог передає свій авторитет одиничному, кінцевому, людині-пророку. В парадоксальний спосіб вічна істина втілюється в одиничній людині, конечному - Христі. Отже, віра як така, є по суті парадоксом. Для гносеології Кіркегора властивим є надання вірі значно більшої ваги, ніж розуму, науковому пізнанню. За Кіркегором, істина не є процесом пізнання, істина не є чимось зовнішнім для людини, в істині людина "існує". Критерієм істини він вважає посилення суб'єктивності, наприклад, готовність за неї страждати, віддати життя тощо.

Отже, головними особливостями філософії С.Кіркегора можна вважати такі положення: - відкидання загального, абстрактного і дослідження властивостей Одиничного; - центральним пунктом вчення є "існування", тобто життя конкретної людини; - "існування" виявляється через "страх", "вину", "вибір", "турботу", "відчай" та ін., що є в даному випадку не означенням психічних станів, а філософськими категоріями; -"існування" поділяється на три стадії (способи життя, позиції) людського життя: "естетичну", етичну і релігійну; - перехід з однієї стадії до іншої відбувається миттєво, як духовний стрибок; - вищою стадією є релігійна, саме тоді людина, обираючи себе як грішну, зустрічається з Богом; - форма спілкування з Богом, релігійна віра - парадокс, абсурд; - істина тлумачиться не як вияв розуму; істина є іманентною для конкретного Одиничного, який не пізнає істину, а "існує" в істині; всі вищі істини є парадоксами.

Зазначимо, що особлива популярність творів Кіркегора пов'язана із тим, що він постав попередником філософії екзистенціалізму. Представники цього напряму філософії недвозначно визнали його предтечею, а його твори теоретичним підгрунтям своєї філософії.

Питання 4. Ф.Ніцше і його вплив на подальший розвиток філософії.

Фрідріх Ніцше (1844-1900) увійшов в історію людського духу норовливим генієм. Його творчості притаманні жагуча пристрасність, прагнення до радикального оновлення життя людини і суспільства, психологічна проникливість і вишуканість стилю мови.

Дослідники філософії Ф.Ніцше поділяють його творчість на три періоди. Перший період охоплює 1869-1876 рр., коли Ф.Ніцше написав свій перший твір "Народження трагедії з духу музики". Розуміння Ф.Ніцше методу пошуку істини ґрунтується на філософії мистецтва і своїми витоками має давньогрецьку міфологію. Ф.Ніцше протиставляє два підходи, надавши їм образної міфологічної інтерпретації. Один з цих підходів репрезентує давньогрецький бог Діоніс. Він, як зазначає Ніцше, все наявне "обожнює безвідносно до того, добро це чи зло". Діоніс уособлює справжню істину природи, яка протистоїть неправді культури, що втілена в Аполлоні. Поступ мистецтва пов'язаний з подвійністю аполлонічного і діонісійного начал. Мудрість досократичних греків, на його думку, полягала в тому, що їм поталанило певною мірою збалансувати хаос і вируючий через край екстаз, який уособлював Діоніс, шляхом протиставлення йому формотворчої пластики Аполлона. Із Сократа починається, як вважав Ніцше, небачена тиранія розуму і моралі, яка витискає життя у несвідоме і підміняє його інструкціями з експлуатації життя. Аполлонічне мистецтво - образотворче. Воно обов'язково потребує для свого втілення логічного впорядкування матеріалу, а отже і відповідного понятійного апарату. Саме аполлонічне мистецтво породжує теоретичне бачення світу і теоретичну людину. Аполлонічний шлях розвитку культури неминуче призводить до деміфологізації дійсності і теоретико-понятійного дискурсивного знання про неї. Культура підміняє натуру. Віра в богів поступово замінюється на віру у всемогутність наукового пізнання. Сократизм як продовження і розвиток аполлонізму народжує дух науки, який знаходить втілення в наданні знанню універсального значення, і абсолютизації раціоналізму. Діонісизм означає визволення необмеженого прагнення, вибух неприборканої динаміки тваринної і божественної природи. Тому діонісизм можна уявити як сп'яніння. В діонісизмі людина поєднується з людиною; відчужена, ворожа і поневолена природа знову святкує примирення зі своїм блудним сином - людиною. Кожен відчуває свою єдність з ближнім, окремішність людини повністю долається.

Другий період, який хронологічно охоплює 1876-1882 рр., Ніцше визначив як "передполудневу філософію". Французький постмодерніст Ж.Дельоз називає цей період образно "роками лева". Книга "Людське, занадто людське" з підзаголовком "Книга для вільних розумів" вийшла з посвяченням "Пам'яті Вольтера". В цій книзі відкинута будь-яка романтизація буття. Ф.Ніцше оголошує ідейну війну тисячолітнім цінностям, закликаючи до їх переоцінки. Лейтмотивом критики європейської духовної культури стає пробудження волі особистості, її внутрішньої свободи, яка, на думку Ніцше, полягає, насамперед, у мужності сказати "ні" всьому загальнообов'язковому і загальновизнаному, а отже - не-індивідуальному. Ф.Ніцше проголошує відносність моралі, стверджуючи, що моральні судження не є позачасовими та абсолютними. Він вказує на практичні суперечності моралі, її історичну змінність, доводить, що поєднання буття і цінностей неприпустиме. Ф.Ніцше ставить у центр свого дослідження антиномію: мораль чи свобода. Вибір Ніцше однозначно на боці свободи: "Ми повинні звільнитися від моралі, щоб мати змогу морально жити". В такому парадоксальному вигляді формулює він один з головних висновків своєї філософії в другий період творчості. Християнство він звинувачує втому, що воно втратило свою первинну сутність. "Що заперечував Христос? - запитує філософ і дає наступну відповідь, - усе, що сьогодні зветься християнським". Таке обернене християнство, на його думку, було основною причиною лицемірства. "Бог помер! Він мертвий! І вбили його ми!" - проголошує Ніцше.

До третього періоду творчості належить перлина філософії Ніцше "Так казав Заратустра". Ніцше все більше від критики і викриття переходить до ствердження своїх ідей, провіщає нову епоху. Зміну всіх цінностей Ніцше уявляє в такий спосіб: відбудеться активне становлення нових сил, торжество ствердження виявиться у волі до влади. Під тиском нігілізму негативність виступає як форма і основа волі до влади. В нових умовах все має змінитися: ствердження стає сутністю волі до влади. Негативність зберігається лише у формі існування того, хто стверджує, у формі агресивності. Ствердження є грою Вічного повернення. Повернення філософ трактує як буття становлення, єдиного різноманітного і необхідно випадкового.

Крізь всі періоди діяльності Ф.Ніцше червоною ниттю проходить ідея про те, що найпершою сутністю, силою та засадою буття є життя, а його найсуттєвішим виразом постає "воля до волі", тобто довільне прагнення самовиявлення та самоствердження. Все, що суперечить життю, повинно бути відкинуте. Тому Ф.Ніцше вважають засновником "філософії життя".

Питання 5.Позитивізм та марксизм як представники сцієнтизму.

У некласичній філософії також існували течії, які намагалися зберегти раціоналістичну традицію філософування, і підвести під філософію надійну наукову базу. Це так званні течії "наукової філософії", яку пізніше стали називати "сцієнтиською". Перші спроби перетворити філософію у рядову науку здійснили позитивізм та марксизм. Позитивізм з'являється у ХІХ ст., коли точні і природничі науки досягають значних успіхів. Позитивізм оголошує найдостовірнішими спостережувані факти. Все інше – це лише спекуляції, які не ведуть до жодного результату. Філософія також повинна відмовитися від пошуку першопочатків сущого, а більше зосереджуватися на дослідженні самих явищ будь-якої сфери: природної, соціальної, політичної, релігійної, економічної тощо. Таким чином, позитивізм наголошує на тому, що він займається не уявним та ідеальним, а реальним, тобто таким, що сприймається людськими органами відчуття і підлягає перевірці, шляхом експерименту. Крім цього, позитивізм наголошує, що наука повинна бути позитивною, тобто приносити користь, покращуючи життя людей, а це вона може зробити лише тоді, коли залишить осторонь пошуки потойбічного буття, безсмертної душі тощо. Отже, філософія, у межах позитивізму, перетворювалася на теорію науки, мета якої полягала в тому, щоб узагальнювати досягнення природничих/точних наук. Основоположником позитивізму був французький філософ Огюст Конт (1798-1857). Стрижнем свого вчення він вважав закон трьох стадій у духовному розвитку як людства, так і окремого індивіда а саме:

- теологічна, або фіктивна;

- метафізична, або абстрактна;

- наукова, або позитивна.

На першій, теологічній (фіктивній) стадії людина пояснює явища природи через дію волі речей чи понадприродних сил. На другій, метафізичній (абстрактній) стадії найбільш впливовими стають філософи і юристи. Явища природи пояснюють абстрактними причинами, ідеями, певними силами. Третю, наукову (позитивну) стадію характеризують поєднання теорії і практики. Пошук остаточних причин припиняється. Тепер наука виявляє в дійсності сталі зв'язки, закони. На цій стадії, як вважав О.Конт, людство досягає вищого ступеню свого розвитку. Він поширив принципи природничих наук і на суспільство. О.Конт заснував нову соціальну дисципліну - соціальну фізику, яку назвав соціологією. "Тепер, коли людський розум створив небесну фізику і фізику земну, механічну і хімічну, а також фізику органічну, рослинну і тваринну, - відзначав мислитель, - йому залишається для завершення системи наук спостереження заснувати соціальну фізику". Мислитель ставив завдання ґрунтувати достовірність соціологічних висновків на фактах і зв'язках між фактами, а не на філософських тлумаченнях смислу історії. О.Конт вважав соціологію недостатньо розвинутою наукою і її головні успіхи відносив до майбутнього. Отже, філософії О.Конта властивий редукціонізм у формі фізикалізму, тобто зведення всього наукового пізнання до понять і законів фізики, які здавалися йому найдосконалішими. В цьому й вбачає О.Конт головне завдання науки.

Присвятивши життя розробці соціологічного знання, О.Конт зрештою побачив, що жодна найдосконаліша система знання мало що змінює в реальному житті, оскільки вчені не можуть дійти згоди, а їх досягнення невідомі більшості людей. Тому необхідним є "другий теологічний синтез" як духовна опора нового суспільства. Врешті решт О.Конт вимушений був визнати велику організаційну і виховну роль релігії. Позитивна релігія повинна бути заснована на любові до людства, або на альтруїзмі.

У О.Конта було багато послідовників (Г.Спенсер, Дж.Міль), які намагалися надати позитивізму практичного і політичного значення. За принципами його вчення в деяких країнах створено конституції. Його ідеї були засадничими для одного з головних напрямів філософії ХХ ст. - неопозитивізму, в якому знайшли втілення нові форми раціоналізму. Деякі ідеї О.Конта увійшли у масову свідомість Заходу (попри скептицизм мислителя з цього приводу).

В другий половині ХІХ ст. відчутним чинником не тільки філософського, але й соціально-політичного життя багатьох країн і народів став марксизм. Основоположниками цього напряму у філософії були Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895). К.Маркс був визнаний видатним німецьким соціологом, філософом і економістом. Ф.Енгельс - німецький соціолог і філософ, що із 40-х років ХІХ ст. активно співробітничал із К.Марксом. Прийнято говорити про певну єдність ідей К.Маркса і Ф.Енгельса в системі філософії марксизму, хоч окремі напрями цього вчення вони розробляли нарізно. Обидва на початку своєї творчості були під значним впливом філософії Гегеля, пізніше їх увагу привернули праці Л.Фейєрбаха. Концептуальну основу їх філософії називають діалектичний та історичний матеріалізм. Критикуючи філософію Гегеля, К.Маркс і Ф.Енгельс високо цінували розробку Гегелем діалектичного методу і в своїй філософії застосували цей метод в аналізі різноманітних явищ природи, і суспільства, досягнень науки. Завдання науки полягає в дослідженні логіки об'єктивної реальності. Великого значення в гносеології марксизму набувала практика, яка вважається єдиним надійним критерієм будь-якої теорії. Найбільшу увагу К.Маркс приділив вивченню суспільства. Виходячи з методу діалектики, К.Маркс вважав основою поступу суспільства суперечності і бачив конкретний їх вираз в контексті сучасного йому суспільства у відносинах між підприємцями і найманими робітниками. Всебічно дослідивши ці суперечності буржуазного суспільства він прийшов до логічного для своєї системи висновку про неминучість революційного скасування виробничих відносин цього ладу. На відміну від попередніх революцій Маркс прогнозував, що майбутню революцію здійснить більшість у боротьбі проти меншості. Результат таких соціальних дій уявлявся вченому доволі оптимістичним. "На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями, - писав він, - приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх". Проте історичний досвід показав, що в індустріальному суспільстві неможливо звести всі відносини до протистояння буржуазії і пролетаріату. Маркс виводив неминучість революції з положення про все більше зубожіння робітничого класу в буржуазному суспільстві, зростання безробіття та ін. Така картина багато в чому не відповідає тому ходу розвитку суспільства, який реально відбувся, хоч багато проблем капіталістичного суспільства Х1Х ст. та і сьогодення розкрито Марксом доволі правильно. Так, глибоко розроблена в марксистській філософії проблема відчуження людини, основну причину якої К.Маркс вбачав у приватній власності на засоби виробництва і закони ринку, мала продовження в кількох напрямках філософії ХХ ст. Її актуальність визнається і нині.

Вчення марксизму набуло популярності ще за життя основоположника. Через певний час воно було значно поширене в країнах Заходу і Сходу, особливо у слов'янському світі. Представниками марксизму були Г.Плеханов і В.Ленін в Росії, Л.Лабріола в Італії, К.Каутський і Р.Люксембург в Німеччині та ін. В Україні марксизм деякий час активно пропагували І.Франко, М.Коцюбинський. Ідеї марксизму були так чи інакше основою майже всіх революцій ХХ ст. Пройшло доволі часу перше ніж та ж практика, яку так цінували основоположники марксизму, довела безперспективність шляхів, які вони вказували людству.

Висновки.

Таким чином, у XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії від класичної традиції до некласичного філософування. Некласична філософія звернула увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики. Заперечивши вихідні ідеї класики, вона запровадила у філософію позицію мінімалізму - не прагнути абсолютів, а задовольнятися тим, що доступне людині та постає в якості її справжніх реалій. На перший план вона вивела реальності людської поведінки та позараціональні її чинники. В той же час, на хвилі досягнень науки, проявилася тенденція перетворити філософію на різновид самої науки, обмеживши її завдання розробленням логіки та мови науки, вважаючи претензії філософського розуму занадто перебільшеними. Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії XX ст.

Контрольні питання і завдання.

1. Окресліть суттєві зміни у характері філософування при переході від класичної філософії до некласичної.

2. Порівняйте філософські позиції А.Шопенгауера та С.Кіркегора, визначіть спільне та відмінне між ними.

3. Які течії некласичної філософії намагалися зберегти традиції "наукової філософії"?

4. Виявіть приклади внутрішньої суперечливості у філософських поглядах Ф.Ніцше.

5. Назвіть здобутки та прорахунки марксистської філософії.

Тестові завдання.

1. Класична філософія намагалась враховувати всі сторони людського буття, а некласична задовольнялась абстракціями (Так / Ні).

2. А.Шопенгауер наполягав на тому, що дія сліпої світової волі приводить до нещадної боротьби за існування, якій можна протиставити лише співчуття (Так / Ні).

3. На думку С.Кіркегора, суспільство і окрема людина проходять через три стадії розвитку: теологічну, метафізичну та наукову (Так / Ні).

4. Соціологія, як "соціальна фізика", була розроблена:

А) К.Марксом та Ф.Енгельсом;

Б) О.Контом;

В) І.Кантом.

5. Ф.Ніцше вважають засновником "філософії життя", оскільки він:

А) доводив необхідність зближення філософії та життя;

Б) вважав життя індивідп найпершим предметом філософії;

В) вважав життя найпершою реальністю.

Додаткова література до теми.

1. Боттон А.де. Утешение философией. - М., 2004.

2. Конт О. Дух позитивной философии. - СПб., 2001.

3. Кьєркегор С. Страх и трепет. - М., 1996.

4. Ницше Ф. Сочинения в 2-х тт. - М., 1990.

5. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление и др. работы. - В 2-х тт. - М., 1993.