КОЗАЦЬКІ ПОВСТАННЯ КІНЦЯ 16 ПОЧАТКУ 17 СТОЛІТТЯ

КОЗАЦЬКІ ПОВСТАННЯ КІНЦЯ 16 ПОЧАТКУ 17 СТОЛІТТЯ

Посилення соціального і національного гноблення після Люблінської унії зумовило загострення боротьби народних мас проти іноземного поневолення. Як і в попередній період, однією з її форм була втеча селян до козаків на Південне Придніпров’я та Запоріжжя. Запорізька Січ, куди стікала ся основна маса втікачів, ставала тією силою, яка найбільш послідовно виступала проти утвердження панування польської шляхти. Своїм героїзмом запорізькі козаки запалювали народ на боротьбу з кріпосництвом та іноземним гнобленням. Ось чому польський уряд усіма способами прагнув ослабити козацтво, використати соціальне розшарування в його середовищі для ослаблення антипольського опору.

Саме з цією метою ще Сигізмунд І Старий у 20-х роках ХУІ ст. намагався, спираючись на заможні верстви козацтва, залучити його на урядову службу. Після Люблінської унії питання про організацію козацького війська, яке перебувало б у розпорядженні уряду, виникло знову. У 1572 р. Сигізмунд ІІ Август доручив воєводі руському Юрію Язловецькому прийняти на державну службу 300 козаків, які були внесені в особливий реєстр, дістали назву реєстрових і офіційно визнавались урядом. Решта козацтва, тобто його переважна більшість, перебувала поза законом і могла бути закріпачена.

Король Стефан Баторій, який активно готувався до війни з Росією, з метою збільшення війська розширив козацький реєстр до 600 чоловік. Це було проголошено відповідним королівським універсалом, який встановив реєстровцям платню та призначив старшим реєстру черкаського і канівського старосту князя Михайла Вишневецького. Реєстровцям передавалось у володіння м. Терехтемирів (напроти Переяслава на правому березі Дніпра) із старовинним монастирем. Тут розміщувався арсенал і шпиталь для поранених та престарілих козаків. Реєстровцям було надано кілька гармат, королівський прапор, литаври та інші клейноди. Крім уряду, козацькі загони утримували також окремі магнати.

Прагнучи використати козацтво як мілітарну силу, правлячі кола Речі Посполитої одночасно сподівались спрямувати їх на боротьбу з народними масами України. У королівському універсалі зазначалося, що реєстровці мусять “усіх непокірних усмиряти, ловити і знищувати як ворогів корони”. Однак сподівання панства ослабити боротьбу українського народу були марними. Польський офіцер Мелецький відзначав, що “козаків так важко направити проти їх народу, як вовком орати”.

Введення реєстру не спричинилося до зменшення загальної кількості козаків. На думку польського історика О.Яблоновського, на 1600 р. їх число зросло до 40 тис. чоловік, а у 1616-1622 рр. — до 60 тис.»Багато разів ми усіх по кілька разів вирубували, — роздратовано зазначав запеклий ворог козацтва польський магнат М.Потоцький, — але що з того: як їх одного дня загине стільки, зараз другого-третього дня на те місце прибуває ще більше тої своєволі, що з усіх боків валом валить до них”.

Зростання козацтва у кінці XVI — на початку ХУП ст. супроводжувалось освоєнням нових територій на півдні та сході України. Збереглось чимало свідоцтв існування серед козаків землеробів і землевласників. М.С.Грушевський відзначає значне проникнення козацтва у глибинні волості, зокрема на Київщину і навіть у Київське Полісся. Козаки-землевласники, що жили по хуторах, в селах і містах, становили численний прошарок так званих волосних, або “городових” козаків на противагу низовим, запорізьким. Серед них було багато заможних господарів. Наприклад, чигиринсььсий козак Тишко Федорович Волевич — “обиватель і козак чигиринський”, як зазначає український історик І.П.Крип’якевич, у 30-х роках XVII ст., мав власний будинок у Чигирині, один хутір на Чутці, другий — на Березівці, пасіки в тих же двох місцях і в Матренині, “байраки і ”байрачки”, при хуторах, пасіках і байраках — орне поле і сіножаті”.

На Південному Подніпров’ї, де кріпосницькі стосунки не утвердилися так міцно, як у західних регіонах України, у козацькому господарстві поширилося застосування найманої праці. Це виразна ознака становлення буржуазних відносин. Поряд із заможною верхівкою існували групи середнього козацтва і бідноти, яка фігурує в тогочасних джерелах під назвами “голота”, “гультяї”, “сіромахи”, “безхатники” та ін. Незважаючи на соціальні суперечності в козацькому середовищі, усі його прошарки були фактично беззахисними перед магнатсько-шляхетською сваволею. Це зумовлювало консолідацію козаків у їх боротьбі за свої права. Козацтво стало могутньою соціальною силою, яка постійно загрожувала польському пануванню в Україні, феодально-кріпосницькому ладу. Сила козацтва полягала не тільки в його чисельності, а й у тісних зв’язках з основною соціальною верствою населення України — селянством. Завдяки цьому виступи козацтва у кінці XVI — на початку XVII ст. втратили характер бунтів і перетворилися в глибоку соціальну та національно-визвольну боротьбу, яка ставила своїм завданням ліквідацію польсько-шляхетського панування в Україні.

ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ КРИШТОФА КОСИНСЬКОГО

Особливою силою характеризувалось селянсько-козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593). Косинський, очевидно, шляхтич за походженням, зазнавши кривди від білоцерківського старости князя Януша Острозького, у кінці грудня 1591 р. на чолі козацького загону здійснив напад на Білу Церкву, розоривши майно Острозького і підстарости князя Курцевича-Булиги. Інші козацькі загони захопили

криштоф косинський

Криштоф Косинський

Трипілля Київського повіту, а потім Переяслав. В результаті протягом 1592 р. фактично по всій території України прокотилися антишляхетські заворушення. У червні 1592 р. повстанці почали облогу Київського замку. За словами київського воєводи князя Костянтина Острозького (батька Януша Острозького), “низові козаки неодноразово підступали до міста і замка, захопивши кращі гармати, порох і всіляку стрільбу”. Восени 1592 р. і на початку 1593, повстання поширилося на Волинське і Брацлавське воєводства. Селянсько-козацький рух набував загрозливих масштабів.

Однак вимоги українських магнатів, звернені до сейма і королівської адміністрації, не знайшли належної підтримки. Хоча шляхта коронних земель і король виявляли класову солідарність й були зацікавлені у придушенні повстання, разом з тим вони не бажали посилення магнатів, які протидіяли намірам королівської влади у зміцненні держави та її централізації. І все ж було видано королівський універсал, який зобов’язував шляхту Волинського, Київського і Брацлавського воєводств узяти участь у посполитому рушенні проти повсталих під командою князя Костянтина Острозького. Місцем збору стало м. Костянтинів, куди прибули зі своїми надвірними військами магнати Вишневецььсий, Претвич, Тульський та ін. Януш Острозький гарячково мобілізував шляхту в Галичині і вербував солдатів в Угорщині.

Незабаром панське військо перейшло в наступ. У лютому 1593 р. Косинський зазнав невдачі в битві проти шляхетського війська Острозьких під П’яткою (поблизу м. Чуднова Житомирського повіту) і повернувся на Запоріжжя. Однак у травні 1593 р. він на чолі двохтисячного, загону козаків рушив під Черкаси, маючи намір розгромити одного із активних помічників Острозьких — старосту черкаського і канівського князя Олександра Михайловича Вишневецького. Але розвинути успіх Косинський не зумів. Під час переговорів з Вишневецькпм він був підступно убитий шляхтою.

Утравні 1593 р. на Варшавському сеймі козаки були проголошені ворогами держави і кожний повинен був боротися з ними. З поразкою Косинського антишляхетський рух в Україні не згас — на Волині і особливо Брацлавщині заворушення тривали. Проте на якийсь час козацька старшина спрямувала зусилля на боротьбу з Туреччиною, Навесні 1594 р. у розпалі австро-турецької війни за Угорщину імператор Рудольф II звернувся через свого агента Еріха Лясоту до запорожців з пропозицією вступити у війну з турками. Одночасно з австрійським урядом спробу зав’язати стосунки з козаками і схилити їх до участі в антитурецькій лізі зробив і папа Климент VIII.

ПОВСТАННЯ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА

Северин Наливайко

Северин Наливайко

У результаті протягом 1594-1595 рр. запорожці здійснили кілька походів у Молдавію з тим, щоб паралізувати активність татарських військ і перетнути їм шлях в Угорщину. Повернувшись в Україну, козацькі загони стали ядром могутнього антифеодального руху проти польської шляхти. Керманичем найбільш радикального крила повстання став Северин Наливайко. Його батько, який володів невеличким маєтком поблизу м. Гусятина (Кам’янець-Подільський повіт), був закатований власником Гусятина польським магнатом Калиновським. Після смерті чоловіка мати Наливайка з трьома синами і дочкою оселилась у Острозі. Старший з братів — Дем’ян Наливайко був священиком у замку князів Острозьких і визначним діячем Острозького літературного гуртка. Северин, який молоді роки провів у козацькому середовищі, поступив на службу до князя Острозького, очоливши загін надвірного війська.

У 1593 р. за згодою Костянтина Острозького він почав вербувати війська на Волині, в тому числі козаків і селян, для боротьби з татарами, які за наказом султана мали пройти через Поділля в Молдавію. На початку літа 1594 р. Наливайкові вдалося відбити напад татарських загонів, які з’явилися на Поділлі. Він направляє послів на Запоріжжя і пропонує запорізьким козакам під проводом Григорія Лободи діяти спільно.

Лобода був представником заможної частини козацтва. Одружений із шляхтянкою, він мав маєтність у Київському Поліссі, підтримував стосунки з українською шляхтою й духовенством. У його війську було чимало добре організованих козаків, з яких комплектувалися відділи реєстровців. Наливайківські ж загони включали переважно селян, які не хотіли коритися кріпосницькій неволі, насаджуваній панством. Об’єднане військо Лободи і Наливайка кількістю близько 12 тис. чоловік почало воєнні дії в Молдавії, а на початку 1595 р. ходило на турецькі фортеці Тягиню, Білгород та Кілію.

Польський уряд зумів використати успіхи козаків у Молдавії, де коронний гетьман Ян Замойський посадив на господарський стіл свого ставленика Ієремію Могилу. Козацьким загонам було наказано повернутися на Запоріжжя, але вони не збирались цього робити. Поява загоніц Наливайка і Лободи на території України після походів у Молдавію щоразу викликала нову хвилю антифеодального руху. Навесні 1595 р. прийшла в рух Брацлавщина, за нею Волинь, Козацько-селянські загони руйнували шляхетські маєтки, обкладали панів контрибуцією. Відбувалось масове покозачення селянства.

На початку 1596 р., коли повстання поширилося по Брацлавщині, Волині, Київщині і Білорусії, польський уряд був змушений вжити серйозних заходів до його придушення. Командуючим польською армією був призначений один з кращих польських полководців польний гетьман Станіслав Жолкевський. На цей час війська повстанців розділились на три частини, які очолювали Наливайко, Лобода і Шаула. Військо Лободи стало під Білою Церквою, Шаула рухався з Білорусії через Київ на об’єднання з Наливайком, який після боїв із Жолкевським на Брацлавщині відступив через Дике поле на Подніпров’я і йшов на об’єднання з Лободою.

Жолкевському не вдалося перешкодити об’єднанню повстанців — вони спільними зусиллями завдали поразки під Білою Церквою загону князя Кирика Ружинського, однак змушені були відступити в напрямку Трипілля. В урочищі Гострий Камінь козаків наздогнав Жолкевський. Зав’язався жорстокий бій. Панське військо не змогло розірвати козацький табір з возів, поставлених у п’ять рядів, — воно зазнало значних втрат. Але відчутними вони були і у повсталих. Уночі козаки залишили свої позиції й відступили до Переяслава. Тут зосередились не лише козацькі загони, а й чимало селян з сім’ями, поранених.

Після кількох бурхливих нарад було вирішено з сім’ями і обозом рухатися до Лубен з тим, щоб перейти в межі Російської держави. Наштовхнувшись на загони брацлавського старости Юрія Струся та Білецького, яких Жолкевський напередодні послав в обхід, повстанці змушені були зупинитись в урочищі Солониця за З км від Лубен. Хоча козаки побудували добре укріплений табір, проте сили супротивників були нерівні. Жолкевський мав у своєму розпорядженні близько 5 тис. одних лише жовнірів, драгунів і гусарів, не рахуючи шляхетських загонів. У козацькому війську було не більше З тис. боєздатних. Козаки мужньо відбивали атаки ворога, але їх становище було надзвичайно тяжким, не вистачало води, їжі. Табір був переповнений людьми. Частина козацької старшини на чолі з Лободою стала схиляти козаків припинити опір. Дізнавшись про зносини Лободи з ворогом, козаки скарали його на смерть.

Одержавши осад ну артилерію з Києва, 4 червня 1596 р. Жолкевський розпочав обстріл козацького табору, що завдало козакам великих втрат і значно погіршило їх становище. Скориставшись цим, партія старшини — прихильників угоди з Жолкевським розпочала з ним переговори. Підступно схопивши Наливайка і Шаулу, вони видали їх полякам. Жолкевський, який вів переговори про умови здачі козаків, несподівано напав на табір так, що вони навіть не встигли взятись за зброю, і влаштував жорстоку різню з тим, щоб повністю знищити козаків. Однак частина їх на чолі з гетьманом Кремпським пробила собі шлях і пішла на Запоріжжя.

Після розгрому Солоницького табору почалися жорстокі репресії проти козаків, які були проголошені поза законом. Королівський універсал від 1 вересня 1596 р. зобов’язував урядовців і шляхту Київського, Брацлавського й Волинського воєводств винищувати тих козаків, які досі “при замках, містах і містечках… господарських і шляхетських туляться… і погрозки пущають”. Універсал застерігав від втеч на Запоріжжя та будь-яких зв’язків запорожців з волостю.

Наливайко, якого пани довго тримали у в’язниці піддавали катуванням, 11 квітня 1597 р. був страчений у Варшаві. За свідченням польського історика И.Бєльського, йому спочатку відрубали голову, а потім, четвертувавши, частини тіла розвісили на площі. Проте цією страшною стратою польська шляхта досягла протилежного ефекту. Ім’я Наливайка стало символом боротьби українського народу за волю, проти іноземного гноблення, утвердження кріпосницьких порядків. Масове покозачення українського селянства і міщанства, які прагнули звільнення від польсько-шляхетського ярма, піднялося на новий, ще вищий щабель.

Після придушення повстання польський уряд послідовно домагався знищення запорізьких козаків. Разом з тим, не маючи коштів для утримання значного регулярного війська, він неодноразово збільшував кількість реєстрових козаків, активно використовував їх у воєнних акціях Речі Посполитої. У середовищі козацької старшини сформувалася група, лояльна до польського уряду, яка, однак, не передбачала повного підкорення владі, намагаючись вирвати в неї ті чи інші поступки. У 1601 р., зважаючи на заслуги козаків під час походу коронного гетьмана Яна Замойського у Волощину, а також з метою залучення їх до походу в Лівонію сейм у Варшаві відмінив баніцію на козаків і частково відновив ряд імунних прав, якими вони користувались до повстання Наливайка.

Особливу зацікавленість у мілітарній допомозі козацтва виявила правляча шляхетсько-магнатська верхівка в ході польської інтервенції в Росію на початку XVII ст. У походах Мнішків із Лжедмитрієм І у 1604 р., в різного роду акціях Лжедмитрія II, нарешті, у поході Сигізмунда III під Смоленськ у 1610 р. брали участь козацькі загони під проводом лояльної до Польщі старшини. Однак, незважаючи на це, в роки інтервенції проти Російської держави посилилась визвольна боротьба проти польсько-шляхетського панування в Україні. У листі Сигізмунду III від 6 вересня 1609 р. князь Януш Острозький писав, що шляхта постійно зазнає нападів від своїх підданих. Він був би радий “подавити козацьке свавілля, що розлилося по Україні”, але безсилий це зробити.

ПЕТРО КОНАШЕВИЧ САГАЙДАЧНИЙ

У 1613—1614 рр. запорожці, яких підтримало місцеве населення, почали громити шляхетські маєтки на Брацлавщині. У 1615—1616 рр. визвольний рух охопив значну частину Східної України. На сеймі у вересні 1616 р. зазначалось, що козаки не визнають “ні магістратів у містах, ні старост, ні гетьманів, вони самі встановлюють

Петро Конашевич Сагайдачний

Петро Конашевич Сагайдачний

собі право, самі вибирають урядників та ватажків і ніби створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку”. Польські сейми з року в рік виносять ухвали, спрямовані на приборкання козаків, але сподівання адміністрації здійснити їх на практиці були марними.

У цей надзвичайно складний період історії козацтво очолив Петро Конашевич Сагайдачний — найбільш яскрава і визначна постать з козацького середовища до Богдана Хмельницького. За походженням шляхтич із галицького міста Самбора, Сагайдачний вчився в Острозькій школі, потім вступив до запорізького війська, брав активну участь у його численних військових походах. Йому належить величезна заслуга у військовій організації козацтва, яке з малодисциплінованих загонів почало перетворюватись на регулярне військо, що при потребі досягало кількох десятків тисяч чоловік, у зв’язку з цим слід вважати безпідставними звинувачення гетьмана в угодовській щодо Польщі позиції.

Сагайдачний чудово розумів, що численні постанови сейму й рішення урядових комісій, спрямовані на обмеження козацтва, які підписував і він, уже не мають реальної сили. Разом з тим, запобігаючи передчасним стихійним виступам проти Польщі, він прагнув укріпити козацтво у воєнно-організаційному відношенні, перетворити його у силу, здатну вирішувати загальнонаціональні питання. Саме за часів Сагайдачного козацтво перетворюється на окремий стан, який, проте, дедалі виразніше поєднував свої станові інтереси з прагненням усього народу. Важливе значення в зв’язьсу з цим мали тісні контакти козацтва з тогочасною українською інтелігенцією, духовенством, встановлені за ініціативою Сагайдачного. Козацтво стало тією силою, яка запобігла репресіям з боку польського уряду щодо українського культурно-освітнього руху та його установ.

Наприкінці вересня 1617 р. коронний гетьман Станіслав Жолкевський рушив на Подніпров’я. До нього приєднались надвірні загони князів Януша Острозького, Юрія Збаразького та воєводи руського Івана Даниловича. Однак, не розраховуючи лише на силу зброї, Жолкевський прагнув використати суперечності між старшиною і основною масою козацтва з метою його ослаблення.

У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка під Білою Церквою реєстрова старшина на чолі з Петром Сагайдачним підписала декларацію, яка встановлювала реєстр у 1 тис. чоловік, дозволяла обирати гетьмана. Решта козаків мала повернутися під владу старост у королівщинах та владу панства у приватних маєтках. Реєстровці повинні були не пропускати на Запоріжжя “своєвільників” та не допускати провезення туди провіанту і пороху. Однак ця постанова фактично не виконувалась. Під приводом участі у поході королевича Владислава в Росію в Україні почали вербувати козацькі загони, які часто обертали свою зброю проти шляхти, нападали на її маєтності й нищили їх. Усі попередні постанови сеймів і урядових комісій втратили будь-яке значення. Під час воєнних дій у 1617—1618 рр. ціла козацька армія у кількості 20 тис. чоловік, а не 1 тис., як передбачала вільшанська комісія, на чолі із Сагайдачним прибула на допомогу Владиславу, який потрапив у скрутне становище.

Українське військо пройшло близько 1000 км (від Путивля), здобуло ряд укріплених міст, розгромило під Москвою російську армію на чолі з воєводою Бутурліним і з’єдналося з військом Владислава. Побачивши, що поляки відмовляються вести воєнні дії, чекаючи залеглої платні. Сагайдачний відійшов від Москви, взяв Коломну, Серпухов, Калугу і почав спустошувати навколишню місцевість. Саме під загрозою дальших дій козацьких загонів Москва погодилася на польські вимоги. Результатом було вигідне для Польщі Деулінське перемир’я (1618), за яким вона одержувала Смоленську землю та Чернігове-Сіверщину.

По завершенні воєнних дій у Росії польський уряд знову взявся за придушення визвольного руху, що посилився під час походу Сагайдачного в Росію. Влітку 1619 р. король призначив комісарів, яким доручалось здійснити репресії, “щоб ті своє-вільні, які вже не слухають і своїх старших, були приборкані, приведені до порядку і послушання”. Комісарами були призначені магнати — Ст. Жолкевський, І.Данилович, Т.Замойський, Ст.Конєцпольський, В.Калиновський. Однак і цього разу Жолкевський з коронним військом і загонами комісарів не наважився вступити у відкритий бій з козаками. Козацьке військо, що розташувалося поблизу Білої Церкви, налічувало понад 10 тис. чоловік, було добре озброєне вогнепальною зброєю, мало артилерію.

Після тривалих переговорів 17 жовтня 1619 р. було підписано нову, Роставицьку угоду. Козаки зобов’язувались нести сторожову службу за порогами, за що їм призначалась платня» у 40 тис. злотих на рік. Ті козаки, які залишились на волості, мали право жити лише у королівщинах і повинні були покинути приватновласницькі маєтності. Нарешті, всі, хто пристав до козаків за останні п’ять років, мали бути позбавлені козацьких прав і повернутися під владу своїх панів та державців. Було проголошено, що козацькі права визнавались за усіма козаками, що перебували на той час у таборі (10 тис.), але через деякий час старшина повинна була приступити до складання тритисячного реєстру.

Постанови ольшанської і роставицької комісій свідчили про ілюзорність і неспроможність політики польського уряду щодо козаків. Правлячі кола Польщі намагались звести козацтво, яке вже налічувало десятки тисяч чоловік, до невеликого загону, підпорядкованого уряду, як за часів короля Стефана Баторія. Але це вже було неможливим.

Роставицька угода викликала незадоволення широких верств козацтва, насамперед “виписчиків”, покозачених селян і міщан, які стали детонатором нових народних виступів. Наприкінці 1619 р., коли Сагайдачний з основною масою реєстровців перебував під Перекопом, в Україні вибухнуло нове повстання. Повстанці, які об’єднались із запорожцями, обрали гетьманом Яцька Неродича Бородавку — виразника найбільш радикально настроєної частини козацтва. Повстання, однак, не набуло широкого розмаху, оскільки у цей час почалась польсько-турецька війна.

БОРОТЬБА З ТАТАРАМИ

Із самого початку свого виникнення козацтво, яке вело героїчну боротьбу з польською шляхтою, одночасно захищало Україну від татарських і турецьких поневолювачів. Фактично весь тягар її захисту від зазіхань Кримського ханства та Оттоманської Порти лежав на плечах козаків, оскільки польська адміністрація не могла забезпечити цього. Відбиваючи часті напади завойовників, козаки нерідко ходили походами у Крим і Туреччину, руйнували ворожі укріплення, спустошували маєтності місцевих феодалів, визволяли бранців.

На своїх швидких і легких чайках запорожці, як свідчить де Боплан, за дві-три доби досягали берегів Анатолії і здійснювали спустошливі напади на турецькі міста. Особливо частими козацькі походи стали на початку ХУІІ ст.. У 1603 р. король Сигізмунд III звертав увагу на те, що козаки за короткий час зруйнували три турецькі фортеці. У 1604 р. запорожці оволоділи Варною на західному узбережжі Чорного моря, яка вважалась неприступною фортецею, в 1609-му напали на придунайські фортеці турків Ізмаїл, Кілію і Акерман, а в 1614 р. з’явилися біля Трапезунда, взяли Синоп, де знищили гарнізон, спалили арсенал та весь флот у гавані. Наступного року 80 запорізьких чайок опинилось під самою турецькою столицею. Сам султан безпорадно спостерігав, як палали портові споруди Константинополя. У 1616 р. козаки під керівництвом Сагайдачного напали на Кафу де був найбільший невільничий ринок у Криму, знищили велику залогу і звільнили багатьох бранців. Після цього вони штурмували Трапезунд.

Характеризуючи воєнне мистецтво і безприкладну хоробрість запорожців, польсььсий історик П’ясецький зазначав, що козацтво має численні воєнні переваги, “підриває силу турків і набагато перевершує будь-яке з європейських військ. За словами самих турків, нікого вони не бояться більше козаків”. Турецький хроніст Наіма писав, що “не знайти у всьому світі людей відважніших, які б менше думали про життя або менше боялись смерті. Як розповідають люди, що розуміються у військовій справі, ця голота своїм вмінням і хоробрістю у морських битвах перевершує всі інші народи”.

Туреччина неодноразово дорікала польському уряду, що він не може утримати запорожців від нападів на її володіння. Проте зробити це Польща була безсила. У 1620 р. турецько-татарська армія вступили у межі Молдавії. На допомогу польському ставленику — молдавському воєводі Гроціані з коронним військом вирушив гетьман Станіслав Жолкевський. Він гордовито відмовився від козацької допомоги. Однак у битві під с. Цецорою (поблизу Ясс) поляки зазнали повного розгрому. Сам Жолкевський загинув, його голова була відправлена султану у Константинополь. Багато польських воєноначальників, у тому числі польний гетьман Станіслав Конецпольський, були взяті в полон. Чимало сучасників причину невдачі вбачали у нехтуванні польськими полководцями козацької мілітарної допомоги. Заохочена успіхом, Туреччина вирішила завдати Польщі вирішального удару. З огляду на небезпеку сейм у листопаді 1620 р. поспіхом вирішив проголосити посполите рушення, збільшити коронне військо і набрати 20 тис. козаків, призначивши їм 100 тис. злотих платні. Козацька рада у Сухій Діброві (на ній були присутні 40 тис. козаків, а також представники православного духовенства, королівські посланці) ухвалила взяти участь у поході проти турок.

Козацьке військо на чолі з Бородавкою виступило в похід назустріч турецько-татарській армії, а Сагайдачний та володимирський єпископ Ієзекіїль Курцевич з іншими козацькими представниками вирушили до Варшави для переговорів з королем. Польська адміністрація не скупилась на обіцянки козакам.

Тим часом у липні 1621 р. турецька армія, що налічувала 162 тис. чоловік, на чолі з самим султаном Османом II підійшла до Білгорода (Акермана). Смертельна небезпека нависла над Річчю Посполитою. Однак лише в серпні польська армія (40 тис. чоловік), очолювана гетьманом Ходкевичем, підійшла до лівого берега Дністра напроти Хотина. Козацька армія Бородавки, яка розпочала воєнні дії в Молдавії, повільно, з боями просувалась па з’єднання з поляками.

Коли козаки наблизились до коронного війська. Сагайдачний, який на цей час прибув з Варшави, після козацької ради, де Бородавка був позбавлений гетьманства, схопив його і через кілька днів стратив. Гетьманом знову став Сагайдачний, і козацьке військо зайняло місце на лівому крилі польського табору. З вересня, після прибуття під Хотин, турецька армія всю силу свого удару спрямувала проти козаків — найбільш боєздатної частини польського війська. Проте козаки мужньо відбили всі атаки турків і в свою чергу атакували їх, викликавши паніку. Протягом кількох тижнів відбувались запеклі сутички між супротивниками. Турки, які зазнали тяжких втрат, насамперед внаслідок успішних дій Сагайдачного, схилялися до миру. 9 жовтня 1621 р. обидві сторони Підписали мирний договір. Польща була врятована від іноземного вторгнення. Це було досягнуто передусім завдяки українському козацтву, його високому військовому мистецтву, мужності та самовідданості.