8) Фотофонду України:

а) телерадіоорганізацій, ДІНАУ, Українського незалежного інформаційного агентства "Новини", регіональних інформаційних агентств та друкованих засобів масової інформації, видавництв та видавничих організацій, а також інших підприємств, установ, організацій за відрахуваннями у розмірі 4 відсотків авторської винагороди або заробітної плати фотохудожникам, фотографам і фотолаборантам за використання творів фотомистецтва в усіх видах видань, художнє оформлення фотовидань;

б) промислових підприємств і служб сервісу за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків заробітної плати, нарахованої фотографам і фотолаборантам, як за використання оригінальних творів, так і за їх копіювання й тиражування;

в) організацій за відрахуваннями у розмірі 2 відсотків суми, одержаної від реалізації творів фотомистецтва на комісійних засадах.

Для одержання виконавчого напису подається скріплений підписами керівника і головного (старшого) бухгалтера та печаткою підприємства, установи і організації розрахунковий лист із зазначенням розміру заборгованості.

Стягнення за диспашею.

Диспаша (розрахунок з розподілу загальної аварії), не оскаржена в установлений термін або оскаржена, але залишена судом у силі.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) диспаша;

б) довідка диспашера про те, що диспаша не скасована і не змінена судом.

Повернення об'єкта лізингу.

Договори лізингу, що передбачають у безспірному порядку повернення об'єкта лізингу.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал договору лізингу;

б) засвідчена лізингодавцем копія рахунка, направленого лізингоодержувачу, з відміткою про несплату платежів після вручення письмового повідомлення.

Стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном

Документи, що встановлюють заборгованість орендарів з орендної плати за користування об'єктом оренди.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал договору оренди;

б) засвідчена стягувачем копія рахунка, надісланого боржникові, з відміткою про непогашення заборгованості після вручення письмового попередження.

Стягнення за чеками.

Чеки, неоплата яких посвідчена нотаріусом.

Стягнення заборгованості за векселями, опротестованими нотаріусами в установленому законом порядку.

Векселі, опротестовані нотаріусами в установленому законом порядку.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал опротестованого векселя;

б) акт про протест векселя.

Отже, відповідно до зазначених норм господарським судам підвідомчі справи у спорах:

а) про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню;

б) про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса,

якщо цей спір виник з господарських відносин, а суб'єктний склад учасників спору відповідає ст. 1 ГПК.

Господарські суди також розглядають заяви про скасування рішень третейських судів на підставі ст. 51 Закону України "Про третейські суди". Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом. Рішення третейського суду може бути оскаржене стороною у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав:

1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16 - 19 цього Закону.

Відповідно до ст. 2 Закону (у редакції Закону України від 15.03.2006 р. N 3541-IV "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів щодо виконання судових рішень") під компетентним судом розуміється місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом.

Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом.

Скасування компетентним судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених цією статтею.

У разі якщо рішення третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської угоди, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах.

Частина 2 коментованої статті передбачає право сторін передати підвідомчий господарським судам спір на вирішення третейського суду (арбітражу).

Отже, якщо після порушення провадження у справі виявиться, що спір не підвідомчий господарським судам, цей спір не може передаватися на вирішення третейського суду (арбітражу). Провадження в такій справі повинно бути припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК незалежно від того, що сторони висловили намір передати спір на вирішення третейського суду (арбітражу).

Норма, викладена в ч. 2 коментованої статті, є одним із проявів принципу диспозитивності господарського процесу. Згода сторін спору щодо передання спору на розгляд третейського суду (арбітражу) не повинна розглядатись як відмова від права звернення до суду за захистом права чи охоронюваного законом інтересу.

Поняття третейського суду (арбітражу) в контексті коментованої норми охоплює й міжнародний комерційний арбітраж.

Порядок створення та діяльності третейських судів в Україні, а також вимоги щодо третейського розгляду встановлено Законом України "Про третейські суди". Відповідно до ст. 2 цього Закону третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Відповідно до ст. 7 Закону в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

У вирішенні питання про передання справи до третейського суду слід мати на увазі, що рішення третейського суду може бути оскаржене до місцевого господарського суду. У рекомендації президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 04-5/639 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України "Про третейські суди" зазначається, що компетентним судом, до якого оскаржуються рішення третейського суду і який здійснює видачу виконавчого документа, може бути у розумінні статті 2 Закону як місцевий загальний суд, так і місцевий господарський суд відповідно до підвідомчості та підсудності, встановлених цивільним процесуальним чи господарським процесуальним законом. У вирішенні питання про те, який суд, загальний чи господарський, компетентний розглядати заяви про скасування рішення третейського суду, господарським судам необхідно виходити з вимог статей 24, 26 чинного Цивільного процесуального кодексу України (з моменту набрання чинності Цивільним процесуальним кодексом України від 18.03.2004 р. N 1618-IV - статті 15 цього Кодексу) та статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України.

Порядок створення і діяльності в Україні міжнародного комерційного арбітражу регулюється Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж". На зовнішньоекономічні спори поширюється також дія Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.61 р.40

Третейський суд (арбітраж) має право приймати до розгляду лише справи, віднесені законом до їх підвідомчості. Додатково до цього підвідомчість справ третейським судам визначається ст. 6 Закону України "Про третейські суди". Третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком: справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів; справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб; справ, пов'язаних з державною таємницею; справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство; інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України; справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. Таким чином, на відміну від третейських судів, компетенція міжнародного комерційного арбітражу є виключною, оскільки викладений у Законі перелік є вичерпним.

Підставою для звернення до третейського суду (арбітражу) є наявність третейської (арбітражної) угоди. Третейська угода - угода сторін про передання спору на вирішення третейським судом. Третейська угода за формою і змістом повинна відповідати вимогам ст. 12 Закону України "Про третейські суди". Арбітражна угода - це угода сторін про передання до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода за формою і змістом повинна відповідати вимогам ст. 7 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".

Угода про передання спору на розгляд третейського суду (арбітражу) може бути укладена як до часу звернення до господарського суду, так і в процесі розгляду справи, однак до винесення господарським судом рішення по суті справи.

Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з підвідомчості господарському суду. Якщо третейську (арбітражну) угоду сторони уклали після порушення провадження у справі та прийняття її до розгляду, господарський суд припиняє провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК.

Якщо арбітражна угода укладена до подання позову до господарського суду або міститься в договорі, з якого виник спір, господарський суд не вправі повертати таку позовну заяву з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у постанові від 11.06.2002 р. у справі за позовом компанії "Вестерн Ен-Ай-Ес Ентерпрайз Фонд" до АТЗТ з іноземними інвестиціями "Сонола" про стягнення боргу зазначила, що у вирішенні спору з питань, які є предметом укладеної між сторонами спору арбітражної угоди (застереження), господарський суд повинен припинити провадження у справі, якщо є заперечення однієї зі сторін щодо вирішення спору в господарському суді.

Як наголошується в роз'ясненні президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій", господарський суд може порушити провадження зі справи у випадку наявності у зовнішньоекономічному договорі арбітражної угоди, якщо визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (пункт 3 статті 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень41, Нью-Йорк, 1958).

Практика застосування Конвенції напрацювала певні механізми, згідно з якими дефекти арбітражних угод кваліфікуються як такі, що підпадають під один з трьох критеріїв, які зазначені у ст. 2 Конвенції (дійсність, збереження сили, виконуваність). Так, під "недійсністю" зазвичай розуміється очевидний дефект волі або безумовна відсутність повноважень на представництво сторони при підписанні арбітражної угоди, під "втратою сили" - припинення дії арбітражної угоди, до цього дійсної, за волевиявленням його сторін, під "невиконуваністю" - надто неясне формулювання арбітражної угоди, яке не дозволяє здійснити її на практиці42.

Водночас викладені норми не можуть бути застосовані, якщо між сторонами існує третейська угода, оскільки в Законі України "Про третейські суди" відсутні норми аналогічного змісту. В такому випадку суд не вправі приймати до розгляду позовну заяву і порушувати провадження у справі з вимоги, що є предметом третейської угоди.

Якщо в угоді про передання спору до третейського суду не вказано, якому конкретно третейському суду сторони домовилися передати спір, господарський суд повинен прийняти справу до розгляду і вирішити спір по суті. Зазначене не виключає того, що після прийняття справи до розгляду і порушення провадження у справі, але до прийняття рішення, сторони можуть уточнити (змінити) третейську угоду, наслідком чого є передача спору на вирішення третейського суду та припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК.

Досліджуючи питання про передання спору на вирішення третейського суду (арбітражу) згідно з третейською (арбітражною) угодою, слід звертати увагу на обмеження компетенції окремих інституційних третейських судів. Наприклад, в інформаційному листі Вищого арбітражного суду України від 12.05.92 р. N 01-8/564 "Про деякі питання застосування пункту 2 статті 62 Арбітражного процесуального кодексу України" зазначається, що відповідно до статті 3 Закону України "Про товарну біржу" товарній біржі надане право засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах. Спори, що виникають по біржових угодах, вирішуються у порядку, встановленому законодавством України, статутом товарної біржі та біржовими правилами (стаття 20 Закону). Виходячи із змісту статей 1, 3 і 20 Закону України "Про товарну біржу", компетенція арбітражних комісій біржі обмежується вирішенням спорів, що виникають при укладанні, зміні та розірванні угод, які відповідають умовам, визначеним в статті 15 цього Закону. Вирішення спорів, що виникають при виконанні зазначених угод, а також усіх спорів з інших угод виходить за межі компетенції арбітражних комісій біржі.

Ймовірною є ситуація, коли право вимоги перейшло до нового кредитора за договором про уступку вимоги, але в первісному договорі існувала третейська угода. Виходячи з принципу автономії третейської угоди, її дія не поширюється на нового кредитора, крім випадку, коли в договорі про уступку вимоги прямо передбачено поширення на нового кредитора умови первісного договору про третейську угоду. Отже, за загальним правилом новий кредитор не обмежений у праві звернутися з позовом до господарського суду як такий, що не зв'язаний третейською угодою.

Водночас, слід мати на увазі, що відповідно до коментованої статті не допускається передання до третейського суду (арбітражу) справ, в яких предметом спору є:

а) визнання недійсними актів державних та інших органів;

б) укладання, зміна, розірвання та виконання господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Крім того, не допускається передання до третейського суду справ, які відповідно до ст. 6 Закону України "Про третейські суди" непідвідомчі третейським судам (хоча б це і було передбачено третейською угодою), а саме:

а) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

б) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

в) справ, пов'язаних з державною таємницею;

г) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

д) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

є) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

е) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Щодо передання спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, який знаходиться за межами України, то чинне законодавство не містить заборони чи обмеження такого передання, якщо спір за суб'єктною та предметною ознаками відповідає компетенції міжнародного комерційного арбітражу.

 

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

  

Науково-практичний коментар

станом на 05.06.2008 р. 

 

Всеукраїнська мережа ЛІГА:ЗАКОН

www.ligazakon.ua

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 16 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття містить правила визначення підсудності з окремих категорій справ. Виключна підсудність - правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом43. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності.

Водночас не слід плутати виключну підсудність і компетенцію господарських судів. У цьому аспекті виключна підсудність справ означає, що справи, які належать до компетенції господарських судів, залежно від предмета спору розглядаються в певних господарських судах. Тобто йдеться про виключну підсудність справ, які належать до компетенції господарських судів.

Відповідно до частини 1 коментованої статті визначається підсудність справ у спорах із договорів перевезення. Якщо в таких справах позивачем чи одним із відповідачів є орган транспорту, ці справи розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Як зазначається у ст. 306 ГК, перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту.

Стаття 307 ГК дає визначення поняття "договір перевезення вантажу". За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів, укладаються такі довгострокові договори: довгостроковий - на залізничному і морському транспорті, навігаційний - на річковому транспорті (внутрішньому флоті), спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті. Порядок укладення довгострокових договорів встановлюється відповідними транспортними кодексами, транспортними статутами або правилами перевезень.

Згідно зі ст. 21 Закону України "Про транспорт" єдину транспортну систему України становлять:

транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

промисловий залізничний транспорт;

відомчий транспорт;

трубопровідний транспорт.

Перевезення окремими видами транспорту регулюється спеціальними законодавчими актами: Повітряним кодексом України, Кодексом торговельного мореплавства України, законами України "Про трубопровідний транспорт", "Про залізничний транспорт", "Про автомобільний транспорт", "Про міський електричний транспорт".

Не всі органи транспорту мають право на пред'явлення позовів до вантажовідправників і вантажоодержувачів. Так, у п. 5 листа Вищого арбітражного суду України від 10.03.2000 р. N 01-8/106 "Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України" зазначається, що згідно зі статтею 26 Закону України "Про залізничний транспорт" порядок пред'явлення і розгляд претензій та позовів визначається Статутом залізниць України відповідно до чинного законодавства України. Стаття 137 Статуту залізниць України передбачає право залізниць пред'являти позови до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із цього Статуту. З огляду на викладене підприємствам, установам та організаціям залізничного транспорту загального користування право на пред'явлення таких позовів зазначеними нормативно-правовими актами не надано.

Також слід ураховувати вказівку, що міститься в інформаційному листі Вищого арбітражного суду України від 14.06.93 р. N 01-8/672 "Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів". При поданні позовів, пов'язаних з недостачами товарів або продукції, позивачі іноді без достатніх підстав притягують до участі у справі залізницю, чим штучно змінюють територіальну підвідомчість спору. В зв'язку з цим виникло питання про право арбітражного суду виключити залізницю з числа відповідачів та направити позовні матеріали за належною підвідомчістю до порушення провадження у справі в даному арбітражному суді. Вищий арбітражний суд України роз'яснив таке. Право судді виключити неналежного відповідача встановлене статтею 65 АПК України. Але якщо відповідачів у справі декілька, то виключення з їх числа перевізника не є підставою для передачі справи за підвідомчістю, оскільки стаття 17 АПК України обмежує можливість такої передачі лише двома умовами: заміною сторони та притягненням іншого відповідача. Отже, виключивши перевізника з числа відповідачів, суддя зобов'язаний вирішити спір щодо решти відповідачів по суті. Якщо ж перевізник є одним відповідачем у справі, то, визнавши його неналежним, суддя повинен у позові відмовити. До того ж вирішення питання, чи є відповідач неналежним, можливе лише після порушення провадження у справі. Якщо ж позов випливає з договору перевезення вантажів, пасажирів і їх багажу, але відповідачем є не перевізник, позов подається до господарського суду за загальними правилами підсудності.

У частині 2 коментованої статті справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

Якщо предметом позову є права на майно, такі позови пред'являються до господарського суду за місцезнаходженням цього майна. Однак можливо достеменно встановити місцезнаходження лише нерухомого майна.

У п. 27 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що статтею 16 ГПК встановлено виключну підсудність справ господарському суду у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи розглядаються за місцезнаходженням майна. Місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі статтею 15 ГПК. Якщо відповідачем у справі зі спору про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном є органи, зазначені у частині четвертій статті 16 ГПК, то такі справи підлягають розглядові у господарському суді міста Києва.

У ст. 190 ЦК дається визначення поняття "майно": майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Відповідно до ст. 179 ЦК річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 181 ЦК речі поділяються на нерухомі і рухомі. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Речові права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень". Згідно зі ст. 5 цього Закону державна реєстрація прав проводиться місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем знаходження нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі. Отже, місцезнаходженням нерухомого майна слід уважати місце державної реєстрації прав на нерухоме майно.

До позовів про права на нерухоме майно в контексті коментованої статті відносять позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно:

про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК);

віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК);

негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК);

про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК);

а також позови щодо речових прав на чуже майно: право володіння (глава 31 ЦК); право користування - сервітут (глава 32 ЦК); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб - емфітевзис (глава 33 ЦК); право забудови земельної ділянки - суперфіцій (глава 34 ЦК).

Правила виключної підсудності не поширюються на позови, що виникають із зобов'язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.

Щодо рухомих речей, то з-поміж них вирізняються транспортні засоби, які підлягають державній реєстрації. Оскільки точне встановлення місцезнаходження транспортних засобів у конкретний момент може бути утруднене, є можливим пред'явлення позову до господарського суду за місцем реєстрації транспортного засобу.

Реєстрація суден в Україні здійснюється відповідно до Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 1997 р. N 1069.

Стаття 15 КТМ дає визначення поняття "судно". Торговельне судно в цьому Кодексі означає самохідну чи несамохідну плавучу споруду, що використовується: 1) для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, для рибного чи іншого морського промислу, розвідки і добування корисних копалин, рятування людей і суден, що зазнають лиха на морі, буксирування інших суден та плавучих об'єктів, здійснення гідротехнічних робіт чи піднімання майна, що затонуло в морі; 2) для несення спеціальної державної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служби, захист моря від забруднення тощо); 3) для наукових, навчальних і культурних цілей; 4) для спорту; 5) для інших цілей. Риболовне судно у цьому Кодексі - це будь-яке торговельне судно, що використовується для рибного або іншого морського промислу. Ядерне судно в цьому Кодексі - це судно, що обладнане ядерною енергетичною установкою.

Державна реєстрація цивільних повітряних суден здійснюється Державною службою України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації відповідно до Правил реєстрації цивільних повітряних суден в Україні, затверджених наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 31 січня 2006 р. N 67.

Відповідно до ст. 15 Повітряного кодексу України повітряне судно - це літальний апарат, що тримається в атмосфері за рахунок його взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні, і здатний маневрувати в тривимірному просторі. Аналогічне визначення міститься у Державній програмі авіаційної безпеки цивільної авіації, затвердженій Законом України від 20 лютого 2003 р. N 545-IV: повітряне судно - апарат, що підтримується в атмосфері за рахунок взаємодії з повітрям, виключаючи взаємодію з повітрям, відбитим від земної поверхні.

Згідно зі ст. 13 Закону України "Про космічну діяльність" об'єкти космічної діяльності підлягають обов'язковій державній реєстрації в Державному реєстрі об'єктів космічної діяльності України згідно з Правилами реєстрації об'єктів космічної діяльності в Україні, які затверджує Кабінет Міністрів України. Якщо об'єкт космічної діяльності створюється спільно з юридичними особами інших держав чи міжнародними організаціями, то питання його реєстрації вирішується згідно з укладеними міжнародними договорами (контрактами).

Після внесення об'єкта космічної діяльності до Державного реєстру об'єктів космічної діяльності України всі записи щодо цього об'єкта, зроблені раніше у реєстрах об'єктів космічної діяльності інших держав, не визнаються Україною. Внесення об'єкта космічної діяльності до реєстру об'єктів космічної діяльності іншої держави, якщо цей об'єкт не виключено з Державного реєстру об'єктів космічної діяльності України, не визнається Україною.

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски.

Державна реєстрація і облік здійснюються органами Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, а їх порядок установлюється Кабінетом Міністрів України.

Усі інші механічні транспортні засоби підлягають відомчій реєстрації та обліку, порядок яких установлюється:

транспортних засобів військових частин і об'єднань - відповідними міністерствами і відомствами, яким підпорядковано ці частини і об'єднання;

великотоннажних автомобілів та інших технологічних транспортних засобів незалежно від форм власності, що не підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування, - Державним комітетом України по нагляду за охороною праці;

трамваїв і тролейбусів - Державним комітетом України по житлово-комунальному господарству;

гоночних і спортивних механічних транспортних засобів незалежно від власності - Міністерством України у справах молоді і спорту;

тракторів, самохідних машин, сільськогосподарської техніки, інших механізмів незалежно від форм власності, що підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування - Міністерством сільського господарства і продовольства України.

Власники транспортних засобів зобов'язані зареєструвати належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після їх придбання, одержання або виникнення обставин, що потребують внесення змін у реєстраційні документи.

Правила державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 р. N 1388.

Частина 3 коментованої статті встановлює територіальну підсудність справ у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності. Такі справи розглядаються за місцем вчинення правопорушення.

Відповідно до ст. 418 ЦК право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Згідно зі ст. 420 ЦК до об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

літературні та художні твори;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

комерційні таємниці.

Конкретні склади порушень прав інтелектуальної власності вміщено в законодавчих актах, які регулюють відносини щодо певних об'єктів прав інтелектуальної власності.

Стаття 50 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (в редакції Закону України від 11 липня 2001 р. N 2627-III) визначає, що порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового захисту, є:

а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 цього Закону, та їх майнові права, визначені статтями 15, 39, 40 і 41 цього Закону, з урахуванням передбачених статтями 21 - 25, 42 і 43 цього Закону обмежень майнових прав;

б) піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав - опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

в) плагіат - оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення;

д) вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав;

е) будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і (або) суміжних прав, зокрема, виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу;

є) підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема, в електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління;

ж) розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема, в електронній формі.

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (в редакції Закону України від 01.06.2000 р. N 1771-III) будь-яке посягання на права власника патенту, передбачені статтею 28 цього Закону, вважається порушенням прав власника патенту. Згідно зі статтею 28 цього ж Закону патент надає його власнику виключне право використовувати винахід (корисну модель) за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів. Використання секретного винаходу (корисної моделі) власником патенту має здійснюватися з додержанням вимог Закону України "Про державну таємницю" та за погодженням із Державним експертом.

Взаємовідносини при використанні винаходу (корисної моделі), патент на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожний власник патенту може використовувати винахід (корисну модель) за своїм розсудом, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) та передавати право власності на винахід (корисну модель) іншій особі без згоди інших власників патенту.

Використанням винаходу (корисної моделі) визнається:

виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), застосування такого продукту, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених цілях;

застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним.

Відповідно до ст. 26 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" будь-яке посягання на права власника патенту, передбачені статтею 20 цього Закону, вважається порушенням прав власника патенту. Статтею 20 цього Закону встановлено, що патент надає його власнику виключне право використовувати промисловий зразок за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів. Використанням промислового зразка визнається виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях.

Згідно зі ст. 21 Закону України "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" порушенням прав власника зареєстрованої топографії ІМС, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України, вважається будь-яке посягання на його права, передбачені статтею 16 цього Закону. Стаття 16 цього Закону встановлює, що реєстрація топографії ІМС надає власнику зареєстрованої топографії ІМС виключне право використовувати топографію ІМС на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав інших власників зареєстрованих топографій ІМС. Реєстрація надає власнику зареєстрованої топографії ІМС право: забороняти іншим особам використовувати топографію ІМС без його дозволу, за винятком випадків, коли таке використання не визнається згідно з статтею 17 цього Закону порушенням прав власника зареєстрованої топографії ІМС; передавати на підставі договору право власності на топографію ІМС будь-якій особі, яка стає правонаступником власника зареєстрованої топографії ІМС; видавати будь-якій особі дозвіл (ліцензію) на використання зареєстрованої топографії ІМС на підставі ліцензійного договору. Під використанням топографії ІМС слід розуміти: копіювання топографії ІМС; виготовлення ІМС із застосуванням даної топографії; виготовлення будь-яких виробів, що містять такі ІМС; ввезення таких ІМС та виробів, що їх містять, на митну територію України; пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж та інше введення в цивільний оборот або зберігання в зазначених цілях ІМС, виготовлених із застосуванням топографії ІМС, та будь-яких виробів, що містять такі ІМС.

Відповідно до ст. 53 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" (у редакції Закону України від 17 січня 2002 р. N 2986-III із змінами, внесеними згідно із Законом України від 02.11.2006 р. N 311-V) привласнення авторства є порушенням особистих немайнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин. Вчинення без дозволу особи, яка має майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, будь-яких дій по відношенню до цього сорту, що потребують дозволу згідно з положеннями статті 39 цього Закону, вважаються порушенням майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин.

Згідно зі ст. 20 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16 цього Закону, в тому числі вчинення без згоди власника свідоцтва дій, що потребують його згоди, та готування до вчинення таких дій, вважається порушенням прав власника свідоцтва.

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про охорону прав на зазначення походження товарів" порушенням прав на використання зазначення походження товару є використання неправдивого (фальшивого) зазначення або такого зазначення, що вводить споживача в оману щодо справжнього місця походження товару. Порушенням прав власника свідоцтва про реєстрацію права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару є: використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про реєстрацію права на його використання; використання зареєстрованого зазначення географічного походження товару, якщо цей товар не походить із зареєстрованого для цього зазначення географічного місця, навіть якщо справжнє місце походження товару або географічне зазначення його походження використовується у перекладі або супроводжується словами: "вид", "тип", "стиль", "марка", "імітація" тощо; використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у Реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або інших характеристик, а також для неоднорідних товарів, якщо таке використання завдає шкоди репутації зареєстрованого зазначення або є неправомірним використанням його репутації; використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару як видової назви.

Позовна заява про порушення немайнових прав інтелектуальної власності подається за загальними правилами територіальної підсудності до господарського суду за місцем знаходження відповідача.

Частина 4 коментованої статті визначає виключну підсудність справ у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації.

Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Перелік центральних органів виконавчої влади наведено в додатку до Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. N 1573/99 "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" (з наступними змінами і доповненнями):

Міністерства, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України:

Міністерство аграрної політики України;

Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України;

Міністерство внутрішніх справ України;

Міністерство вугільної промисловості України;

Міністерство економіки України;

Міністерство закордонних справ України;

Міністерство культури і туризму України;

Міністерство оборони України;

Міністерство освіти і науки України;

Міністерство охорони здоров'я України;

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України;

Міністерство палива та енергетики України;

Міністерство праці та соціальної політики України;

Міністерство промислової політики України;

Міністерство транспорту та зв'язку України;

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту;

Міністерство фінансів України;

Міністерство юстиції України.

Державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України:

Вища атестаційна комісія України;

Головне контрольно-ревізійне управління України;

Державна служба автомобільних доріг України;

Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації;

Державний комітет архівів України;

Державний комітет лісового господарства України;

Державний комітет телебачення і радіомовлення України;

Державний комітет України з державного матеріального резерву;

Державний комітет України по водному господарству;

Державний комітет України по земельних ресурсах;

Державний комітет України у справах національностей та міграції;

Пенсійний фонд України.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом:

Адміністрація Державної прикордонної служби України;

Антимонопольний комітет України;

Головне управління державної служби України;

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України;

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

Державна митна служба України;

Державна податкова адміністрація України;

Державна служба експортного контролю України;

Державна судова адміністрація України;

Державне агентство України з інвестицій та інновацій;

Державний департамент України з питань виконання покарань;

Державний комітет статистики України;

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва;

Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики;

Державний комітет фінансового моніторингу України;

Державний комітет ядерного регулювання України;

Міністерство економіки України;

Національна комісія з питань регулювання зв'язку України;

Національна комісія регулювання електроенергетики України;

Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів;

Національне космічне агентство України;

Служба безпеки України;

Управління державної охорони України.

Справи, в яких вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради чи обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації беруть участь як позивачі або треті особи, розглядаються господарськими судами за загальними правилами територіальної підсудності.

У п. 2 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" зазначається, що у вирішенні питання про підсудність зустрічних позовних заяв слід виходити з того, що за змістом частини 1 статті 60 ГПК зустрічний позов завжди розглядається спільно з первісним позовом в тому ж суді, в провадженні якого перебуває справа за первісним позовом, включаючи випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організацією, зазначеною в частині четвертій статті 16 ГПК.

У п. 27 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що частина четверта статті 16 ГПК відносить справи зі спорів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, до підсудності господарського суду міста Києва. З огляду на це у вирішенні питання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача поряд з іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно враховувати таке. Якщо позивач з якихось причин вважає, що одним із відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади або державна адміністрація і у зв'язку з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або у разі передачі відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача вправі вирішити питання про залучення до участі у справі іншого відповідача або про заміну неналежного відповідача (стаття 24 ГПК). Якщо у такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із частиною третьою статті 17 ГПК має бути розглянута господарським судом міста Києва.

За правилом виключної підсудності господарський суд міста Києва розглядає справи, матеріали яких містять державну таємницю.

У ст. 34 Закону України "Про державну таємницю" встановлено особливості здійснення органами державної влади їх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею. Органи державної влади, в тому числі правоохоронні, контрольно-ревізійні та суди, з метою охорони державної таємниці мають за погодженням із Службою безпеки України встановлювати порядок здійснення своїх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов'язану з державною таємницею.

Відповідно до ст. 1 цього ж Закону державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджено наказом голови Служби безпеки України від 12 серпня 2005 р. N 440. Відповідно до Закону України "Про державну таємницю" Звід відомостей, що становлять державну таємницю (далі - ЗВДТ), є єдиною формою реєстрації цих відомостей в Україні. З моменту опублікування ЗВДТ держава забезпечує захист і правову охорону відомостей, які зареєстровані в ньому. ЗВДТ формується Службою безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць про віднесення інформації до державної таємниці та висновків державних експертів про скасування раніше прийнятих рішень, а у випадках, передбачених статтею 12 Закону України "Про державну таємницю", - на виконання рішень суду.

Судді, які розглядають справи, що містять державну таємницю, а також представники сторін та третіх осіб, повинні мати доступ до державної таємниці згідно зі ст. 27 Закону України "Про державну таємницю".

Що ж до справ, матеріали яких містять інші види інформації з обмеженим доступом, то на такі справи правила виключної підсудності не поширюються, і вони розглядаються господарськими судами за загальними правилами територіальної підсудності.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" ст. 16 ГПК доповнено новою частиною 5 такого змісту: "Справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Отже, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин і відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК підвідомчі господарським судам, розглядаються за місцезнаходженням господарського товариства, щодо корпоративних прав якого виник спір. При цьому місцезнаходження господарського товариства слід визначати за даними Єдиного державного реєстра юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" визначено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Згідно з цим само Законом місцезнаходження юридичної особи - адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Відповідно до ст. 17 Закону відомості про юридичну особу або фізичну особу - підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України.

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності;

ідентифікаційний код юридичної особи;

організаційно-правова форма;

центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до сфери управління якого належить державне підприємство або частка держави у статутному фонді юридичної особи, якщо ця частка становить не менше 25 відсотків;

місцезнаходження юридичної особи;

перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків, якщо засновник - фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник - юридична особа;

види діяльності;

прізвище, ім'я, по батькові та ідентифікаційні номери фізичних осіб - платників податків, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори;

дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи;

дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників (учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (статутного або складеного капіталу) на дату проведення державної реєстрації та дата закінчення його формування;

дата та номер запису про проведення державної реєстрації юридичної особи, дати та номери записів про внесення змін до нього;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

дані про установчі документи, дати та номери записів про внесення змін до них;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до установчих документів;

дата та номер запису про скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;

дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;

дані про перебування юридичної особи в процесі припинення, зокрема, дата реєстрації рішення засновників (учасників) або уповноважених ними органів про припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);

дата затвердження передавального акта або розподільчого балансу;

дані про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа;

дані про юридичних осіб - правонаступників;

дата прийняття, дата набрання законної сили та номер судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язане з банкрутством, щодо порушення (припинення) провадження у справі про банкрутство, щодо визнання її банкрутом, щодо скасування державної реєстрації припинення;

дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом;

місцезнаходження реєстраційної справи;

дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного державного реєстру;

прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію юридичної особи, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи;

дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження;

фінансова звітність про господарську діяльність юридичної особи (крім бюджетних установ) у складі балансу і звіту про річні фінансові результати;

дані, що отримані в порядку взаємообміну інформацією з відомчих реєстрів органів статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування: дати та номери записів про взяття на облік в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, дати та номери записів про зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, дані про види діяльності, в тому числі про основний вид діяльності;

інша додаткова інформація про здійснення зв'язку з юридичною особою.

Місцезнаходження господарського товариства повинно відповідати відомостям, що містяться у Єдиному державному реєстрі. Відповідно до ст. 20 Закону відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб - платників податків. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, надаються у вигляді:

витягу з Єдиного державного реєстру;

довідки про наявність або відсутність в Єдиному державному реєстрі інформації, яка запитується;

бази даних (сукупність інформації Єдиного державного реєстру в електронному вигляді), для цілей бюро кредитних історій.

Отже, у випадку сумнівів у даних, зазначених у позовній заяві щодо місцезнаходження господарського товариства, слід отримати ці відомості з Єдиного державного реєстру.

Може скластися процесуальна ситуація, коли за правилами виключної підсудності неможливо однозначно визначити господарський суд, якому підсудна справа. Так, за предметом позову справа підсудна одному суду, а за суб'єктним складом - іншому суду. Уявляється, що в такому випадку позивач має право обрати суд на власний розсуд. Проте, якщо матеріали справи містять державну таємницю, таку справу може прийняти до свого провадження виключно господарський суд міста Києва.

 

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

  

Науково-практичний коментар

станом на 05.06.2008 р. 

 

Всеукраїнська мережа ЛІГА:ЗАКОН

www.ligazakon.ua

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 17 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті встановлює порядок дій господарського суду, якщо до нього надійшла справа, яка йому не підсудна. Йдеться про справи, які підвідомчі господарським судам, але при поданні позовної заяви чи заяви про порушення справи про банкрутство порушено правила територіальної підсудності справ господарським судам. Якщо справа не підлягає розгляду в господарських судах, суд, до якого надійшла справа, повинен відмовити у прийнятті позовної заяви відповідно до ст. 62 ГПК, не пересилаючи її до іншого господарського суду.

Якщо справа підвідомча не господарським судам, а місцевим судам чи спеціалізованим судам іншої юрисдикції, господарський суд не має права пересилати справу до місцевого суду чи спеціалізованого суду іншої юрисдикції, якому підвідомча справа, а повинен відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі ст. 62 ГПК.

Якщо порушення правил підсудності виявлено суддею при вирішенні питання про прийняття позовної заяви, суд, не порушуючи провадження у справі, має надіслати матеріали справи до господарського суду, якому за правилами підсудності належить розглядати цю справу.

Якщо виявилося, що справа непідсудна господарському суду після прийняття позовної заяви до розгляду, суд, не припиняючи провадження у справі, пересилає матеріали справи за встановленою підсудністю.

Про передачу справи за підсудністю суд виносить ухвалу. Ухвала про передачу справи за підсудністю виноситься як до порушення провадження у справі, так само і після порушення провадження у справі. Справа повинна бути надіслана за підсудністю не пізніше п'яти днів після надходження справи до суду. Такий само строк встановлено для передачі матеріалів справи у випадку, коли суд порушив провадження у справі. В таких випадках початок перебігу строку визначений датою винесення ухвали про передачу справи за підсудністю.

У п. 16 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, якими є наслідки ситуації, коли господарські суди не дійшли взаємної згоди стосовно визначення підсудності справи, відповів так. Відповідно до частини першої статті 17 ГПК, якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. Чинним законодавством не передбачено можливості спору між господарськими судами з приводу підсудності справи, а ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути змінено чи скасовано виключно за результатами її перегляду в апеляційному або касаційному порядку. Тому господарський суд, який одержав справу на підставі винесеної в порядку статті 17 ГПК ухвали, і в разі незгоди з останньою має розглянути справу по суті, якщо відповідну ухвалу не було змінено чи скасовано.

Частина 2 коментованої статті передбачає право на оскарження ухвали про передачу справи за підсудністю. Ця ухвала може бути оскаржена в апеляційному чи касаційному порядку. Якщо в результаті апеляційного чи касаційного перегляду ухвалу скасовано, справа підлягає розгляду в тому суді, якій виніс ухвалу про передачу за підсудністю.

Частина 3 коментованої статті описує випадок, коли в процесі розгляду справи її територіальна підсудність змінилася. Така ситуація може скластися, якщо:

а) змінилося місцезнаходження чи місце проживання відповідача;

в) позивач змінив предмет позову (ст. 22 ГПК);

г) судом залучено іншого відповідача (ст. 24 ГПК);

д) судом допущено заміну неналежного відповідача (ст. 24 ГПК);

е) судом здійснено заміну сторони її правонаступником (ст. 25 ГПК).

У цих випадках господарський суд не вправі пересилати матеріали справи за підсудністю на підставі ст. 17 ГПК, а повинен розглянути справу по суті.

У п. 27 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається: якщо господарський суд, який прийняв справу до свого провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого відповідача чи замінив неналежного відповідача і у зв'язку з цим справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про підсудність визначається за правилом частини третьої статті 17 ГПК, за винятком випадків, коли наслідком змін на стороні відповідача стає виключна підсудність справи.

Може статися, що після задоволення відводів (самовідводів) суддів господарського суду, який прийняв справу до свого провадження, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи. Цей випадок передбачено частиною 4 коментованої статті. Така процесуальна ситуація унеможливлює розгляд справи відповідно до правил підсудності. Причому йдеться як про загальні правила підсудності, так і про правила виключної підсудності. Зрозуміло, що відсутність законного складу суду унеможливлює також і вирішення питання про передачу справи для розгляду до іншого суду, оскільки відсутній склад суду, який має право винести відповідну ухвалу.

Для вирішення питання про підсудність такої справи голова Вищого господарського суду України або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду. Отже, якщо внаслідок задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити склад суду для розгляду справи, голова місцевого господарського суду повинен поінформувати голову Вищого господарського суду України чи його заступника. Після цього останній витребовує справу для вирішення питання про передачу справи до іншого суду.

При цьому Вищий господарський суд України у жодному разі не вправі приймати справу до свого провадження.

Про передачу справи на розгляд іншого суду голова Вищого господарського суду України чи його заступник виносить ухвалу.

 

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

  

Науково-практичний коментар

станом на 05.06.2008 р. 

 

Всеукраїнська мережа ЛІГА:ЗАКОН

www.ligazakon.ua

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 22 Господарського процесуального кодексу України

У коментованій статті викладено процесуальні права та обов'язки сторін. Сторони наділяються процесуальними правами та обов'язками з метою надання їм процесуальних засобів, завдяки використанню яких досягається змагальність судового процесу. Прокурор і треті особи користуються правами сторони з обмеженнями, викладеними у відповідних статтях ГПК, які визначають їхнє процесуальне становище. Інші особи, які беруть участь у процесі, не користуються викладеними у коментованій статті правами.

Викладені права та обов'язки виникають з моменту набуття стороною відповідного процесуального статусу. Права позивача виникають з моменту подання позову до господарського суду, права відповідача - з моменту пред'явлення до нього позову, третіх осіб - з моменту залучення чи допуску до участі у справі.

Відповідно до частини 1 коментованої статті сторони мають однакові процесуальні права і рівною мірою ними користуються, що є реалізацією принципу рівності, викладеному у ст. 42 ГПК.

Сторони мають право:

знайомитися з матеріалами справи;

робити з матеріалів справи витяги;

знімати з матеріалів справи копії;

брати участь в судових засіданнях;

подавати докази;

брати участь у дослідженні доказів;

заявляти клопотання;

давати усні та письмові пояснення господарському суду;

наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу;

заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу;

оскаржувати судові рішення господарського суду в порядку, установленому ГПК;

користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм ГПК.

Деякі з цих прав (подавати докази, заявляти клопотання) можуть бути реалізовані через подання відповідних документів до суду до порушення провадження у справі.

Порядок ознайомлення з матеріалами справи регулюється Інструкцією з діловодства в господарських судах України, затвердженою наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75. Відповідно до п. 3.7 цієї Інструкції справа для ознайомлення представнику сторони видається з дозволу судді, у провадженні якого вона знаходиться, у разі його відсутності - за резолюцією керівництва суду, а після закінчення провадження у справі - за резолюцією голови суду. Справа видається для ознайомлення після перевірки посвідчення і повноважень представника сторони у справі. Не допускається видача справи для ознайомлення особі, яка не має належних повноважень представника сторони у справі. Ознайомлення зі справою здійснюється в службовому приміщенні, в присутності працівника суду, який безпосередньо отримує справу і несе відповідальність за її збереження. Факт ознайомлення з матеріалами справи фіксується вчиненням на третій стороні обкладинки справи запису, хто і коли ознайомився зі справою. За можливості представникові сторони у справі надається допомога у виготовленні копій документів.

Відповідно до ст. 47 ГПК не допускається ознайомлення й копіювання документа, в якому викладено окрему думку судді.

Перелік прав, викладених у коментованій статті, не є вичерпним, оскільки особи, які беруть участь у справі, вправі користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм ГПК. Тобто процесуальні права сторін обмежено лише тими, що зазначені у ГПК. Якщо процесуальні права визначаються іншими законами, користування ними не допускається. Так, відповідно до ст. 6 Закону України "Про адвокатуру" при здійсненні професійної діяльності адвокат має право застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства. Іноді ця норма розуміється так, що адвокат має право застосовувати власні засоби технічної фіксації судового процесу. Однак оскільки таке право не передбачено ГПК, воно не може бути реалізоване як процесуальне право в господарському суді.

У п. 18 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи зобов'язаний господарський суд на вимогу заявника надавати йому копії документів зі справи на підставі Закону України "Про доступ до судових рішень", відповів, що згідно зі статтею 1 Закону України "Про доступ до судових рішень" ним регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції. Отже, на видачу копій будь-яких інших, крім зазначених, документів, що наявні в матеріалах справи, приписи названого Закону не поширюються.

Частина 3 коментованої статті встановлює загальні обов'язки осіб, які беруть участь у справі. Сторони зобов'язані:

добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами;

виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони;

вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Добросовісність користування процесуальними правами слід розглядати таким чином, що особи, які беруть участь у справі, не повинні зловживати наданими їм правами. Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке здійснюється управненою особою при реалізації нею належного їй права, пов'язане з використанням заборонених конкретних форм у межах дозволеного йому законом загального типу поведінки49.

Обов'язки осіб, які беруть у справі, встановлено у відповідних статтях ГПК. Господарський суд може покласти виконання певних обов'язків на осіб, які беруть участь у справі, а також на осіб, які не є учасниками судового розгляду.

За невиконання обов'язків як установлених ГПК, так і покладених на сторони господарським судом, господарський суд може застосувати до них заходи процесуальної відповідальності. Зокрема відповідно до ст. 83 ГПК господарський суд має право:

стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому статтею 9 ГПК* або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;

____________

* Стаття 9 ГПК виключена згідно із Законом України від 23.06.2005 р. N 2705. 

стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Залишення позову без розгляду також слід уважати заходом процесуальної відповідальності, коли він застосовується за невиконання певного обов'язку, покладеного на позивача. Так, відповідно до ст. 81 ГПК господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору.

Частина 4 коментованої статті визначає обсяг прав, які належать тільки позивачу. Вони певним чином визначають диспозитивність господарського процесу. Диспозитивність - це можливість суб'єктів самостійно впорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд50. Диспозитивність означає, що процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються здебільшого за ініціативи безпосередніх учасників спірних матеріальних правовідносин, які мають можливість за допомогою суду розпоряджатися процесуальними правами і спірним матеріальним правом51.

Позивач вправі до прийняття рішення по справі:

змінити підставу або предмет позову;

збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК в цій частині;

відмовитись від позову;

зменшити розмір позовних вимог.

Ці процесуальні права можливо реалізувати лише до прийняття рішення, тобто в суді першої інстанції. У п. 3.7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначається: передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК права позивача змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції. Ця норма не застосовується під час розгляду справи в інших інстанціях. Зазначені права можуть бути використані позивачем також під час нового розгляду справи у першій інстанції після скасування рішення і передачі у встановленому порядку справи на новий розгляд суду першої інстанції.

У п. 6 інформаційного листа від 25.11.2005 р. N 01-8/2229 "Про деякі питання практики застосування норм законодавства, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у I півріччі 2005 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи вправі суд апеляційної інстанції у здійсненні апеляційного перегляду судового рішення прийняти вимогу позивача про зміну підстави або предмета позову, збільшення (зменшення) розміру позовних вимог або ж відмову від позову, відповів так. Норми ГПК України щодо вчинення господарським судом першої інстанції певних процесуальних дій не застосовуються судом апеляційної інстанції у випадках, коли відповідною нормою ГПК України прямо передбачено, що процесуальна дія вчиняється лише до прийняття рішення судом першої інстанції. Це повною мірою стосується прав позивача, передбачених частиною четвертою статті 22 ГПК України.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, наприклад, у ст. 16 ЦК.

Під способами захисту прав слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення52.

Способами захисту цивільних прав та інтересів відповідно до ст. 16 ЦК можуть бути:

визнання права;

визнання правочину недійсним;

припинення дії, яка порушує право;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

примусове виконання обов'язку в натурі;

зміна правовідношення;

припинення правовідношення;

відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Цей перелік не є вичерпним, оскільки суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача. Зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. У п. 2 інформаційного листа від 02.06.2006 р. N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" Вищий господарський суд України на запитання, чи можлива з огляду на приписи частини четвертої статті 22 ГПК одночасна зміна підстав і предмета позову, відповів, що за змістом зазначеної норми ГПК зміна позивачем підстав і предмета позову може мати місце лише альтернативно, тому одночасна їх зміна неможлива. Отже, у разі подання позивачем клопотання (заяви), направленого на одночасну зміну предмета і підстави позову, господарський суд з урахуванням конкретних обставин повинен відмовити в задоволенні такого клопотання (заяви).

Під збільшенням чи зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти зміну кількісних показників, в яких виражається позовна вимога (збільшення чи зменшення ціни позову, збільшення чи зменшення кількості товару тощо). Під зміною розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог додатково до викладених у позовній заяві - така дія кваліфікується як зміна предмета позову.

Вищий господарський суд України в п. 3.7 роз'яснення від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (із змінами, внесеними Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. N 04-5/103 "Про внесення змін та доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і роз'яснень та рекомендацій президії Вищого господарського суду України і про визнання таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України") зазначав: зміна предмета позову означає зміну матеріально-правової вимоги до позивача. Зміна підстави позову означає зміну обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві.

У п. 17 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, якими є правові наслідки зменшення розміру позовних вимог, відповів таке. Відповідно до частини четвертої статті 22 ГПК позивач вправі до прийняття рішення у справі, зокрема, зменшити розмір позовних вимог. Під зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти зміну (у бік зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, в тому числі ціни позову. Згідно з частиною третьою статті 55 ГПК ціну позову вказує позивач. Отже, у разі зменшення позовних вимог, якщо його прийнято господарським судом, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір. Питання щодо повернення зайво сплаченої суми державного мита у зв'язку із зменшенням позовних вимог вирішується господарським судом на загальних підставах і в порядку, визначених законодавством.

Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви. У п. 3 інформаційного листа від 02.06.2006 р. N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" Вищий господарський суд України на запитання, чи може бути збільшення розміру позовних вимог пов'язано з пред'явленням додаткових позовних вимог, відповів таке. Під збільшенням розміру позовних вимог (частина друга статті 22 ГПК) слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній. Тому збільшення розміру позовних вимог не може бути пов'язано з пред'явленням додаткових позовних вимог, про які не йшлося в позовній заяві, наприклад, якщо позов подано на суму основного боргу і позивач до прийняття рішення просить додатково стягнути пеню за прострочку платежу.

Вищий господарський суд України в п. 5 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, яким чином господарський суд повинен розцінювати заяву позивача "про уточнення позовних вимог", якщо в ній відсутнє посилання на статтю 22 ГПК та не зазначено, що заяву подано про зміну предмета або підстав позову, відповів таке. Сама лише відсутність посилання у зазначеній заяві на приписи норми процесуального права не означає невідповідності заяви вимогам закону. У вирішенні наведеного питання господарський суд має виходити з ретельного дослідження змісту поданої заяви та співвідношення такого змісту з раніше заявленими позовними вимогами. Також в п. 7 того ж листа на запитання, чи повинен господарський суд приймати до розгляду заяву, в якій позивачем з посиланням на статтю 22 ГПК подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, а саме: крім раніше заявлених вимог про визнання договору недійсним заявлено й вимогу про визнання права власності на певне майно, дається відповідь такого змісту. У наведеній ситуації згадана заява позивача по своїй суті не є власне заявою про збільшення розміру позовних вимог, оскільки під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Фактично йдеться про об'єднання в одній позовній заяві двох різних вимог (про визнання договору недійсним і про визнання права власності на майно), і таке об'єднання має відповідати приписам частини першої статті 58 ГПК. Порушення правил об'єднання вимог з урахуванням конкретних обставин справи може бути підставою для повернення додатково поданої заяви без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 63 ГПК.

У ГПК встановлено момент, до якого можуть бути реалізовані права позивача, - момент прийняття рішення. Відповідно до ст. 85 ГПК прийняте рішення оголошується суддею в судовому засіданні після закінчення розгляду справи. Отже, ГПК не визначає, в який саме момент приймається рішення. Тож слід орієнтуватися на момент закінчення розгляду справи.

Позивач має право заявити про зміну предмета чи підстав позову безпосередньо в засіданні суду. При цьому повинні бути дотримані права відповідача стосовно надання пояснень чи заперечень щодо зміненого предмета чи підстав позову. Як зазначається в п. 8 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення", зміна в рішенні господарського суду предмета, підстав позову за заявою позивача, зробленою безпосередньо в засіданні суду, допустима лише, якщо при цьому не порушено процесуальних прав відповідача, і відповідачеві було надано можливість подання доказів щодо нового предмета, підстав позову та наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача повинно викладатись у письмовій формі. У зв'язку з висуненням позивачем додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів.

Відмова від позову можлива повністю або частково. Відмова від позову повністю має місце, коли заявлено одну вимогу, або, якщо заявлено кілька вимог, позивач відмовився від усіх вимог. Відмова від позову частково можлива у випадку, коли заявлено кілька вимог, і позивач відмовився не від усіх заявлених вимог. Якщо позивач відмовився від позову, провадження у справі припиняється повністю або в частині вимог, щодо яких заявлено про відмову. Після цього позивач не вправі знову заявляти вимогу, від якої він відмовився.

Вищий господарський суд України в п. 6 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, чи вправі позивач частково відмовитись від позову, а господарський суд - прийняти відмову від частини позову, відповів таке. Приписи частини четвертої статті 22 ГПК, передбачаючи право позивача, зокрема, на відмову від позову, не виключає можливості часткової відмови. Однак вона можлива лише у випадку, якщо позивачем заявлено дві чи більше вимог, і позивач відмовляється не від усіх цих вимог. У разі такої відмови та її прийняття судом провадження зі справи підлягає припиненню на підставі пункту 4 частини першої статті 80 ГПК у частині тих вимог, стосовно яких заявлено відмову, а решта вимог розглядається судом у загальному порядку. Якщо ж позовна заява містить тільки одну вимогу, то відмова позивача від її частини має розглядатися як зменшення розміру позовної вимоги.

На відміну від цього, у випадку якщо позивач заявив про зменшення розміру позовних вимог, він не позбавлений права до прийняття рішення у справі знову збільшити розмір позовних вимог.

Відповідно до ст. 78 ГПК заяви позивача про відмову від позову, про визнання позову відповідачем повинні бути подані в письмовій формі. Щодо форми заяви про зміну підстав чи предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог ГПК не визначає форми (усної чи письмової), в якій ці заяви викладаються. Виходячи з того, що позовна заява повинна бути оформлена письмово, а зазначені дії означають зміну елементів позову, можна дійти висновку, що заяви про зміну підстав чи предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог мають подаватись у письмовій формі. Письмова форма забезпечить можливість реалізації відповідачем певних процесуальних засобів захисту своїх прав: надання відзиву, подання зустрічного позову тощо.

Згідно з частиною 5 коментованої статті відповідачу надано право під час розгляду справи в господарському суді будь-якої інстанції визнати позов повністю або частково. Стаття 78 ГПК встановлює, що заява про визнання позову відповідачем повинна бути подана в письмовій формі.

Частина 6 коментованої статті встановлює, що право позивача на відмову від позову, зменшення розміру позовних вимог, право відповідача на визнання позову є обмеженим, оскільки реалізується цими особами під контролем господарського суду. Згідно з зазначеною нормою господарський суд не приймає відмови позивача від позову, зменшення ним розміру позовних вимог, визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права інших осіб. Як зазначається у п. 3.7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 25.02.92 р. N 01-6/244 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України", суддя, який вирішує спір, не зв'язаний заявами позивача про відмову від позову або зменшення позовних вимог та відповідача про визнання позову.

Отже, принцип диспозитивності не є беззастережним, оскільки ця норма передбачає активну роль суду, який зобов'язаний перешкодити діям сторін, які порушують законодавство і права інших осіб.

У вирішенні питання щодо відповідності закону зазначених процесуальних дій сторін, а також про порушення прав інших осіб слід виходити з норм ЦК та ГК.

Зокрема ст. 13 ЦК встановлює межі здійснення цивільних прав:

цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства;

при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині;

не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства;

не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Стаття 14 ЦК встановлює загальні засади виконання цивільних обов'язків:

цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства;

особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Стаття 6 ГК встановлює загальні принципи господарювання:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

У ст. 44 ГК визначено принципи підприємницької діяльності. Підприємництво здійснюється на основі:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Слід також звернути увагу на те, що за змістом коментованої статті перевірка відповідності дій сторін закону та відсутності порушення прав інших осіб є не правом, а обов'язком суду, тобто суд зобов'язаний відмовити в задоволенні відповідних заяв і клопотань сторін. Якщо суд установить, що реалізація права позивача на відмову від позову, зменшення розміру позовних вимог, права відповідача на визнання позову призводить до порушення закону та прав інших осіб, він зобов'язаний відмовити в реалізації цих прав і розглянути справу по суті. У п. 3.7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначено: у разі, якщо заяви позивача про відмову від позову або зменшення позовних вимог та відповідача про визнання позову суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси, спір підлягає вирішенню по суті згідно з вимогами чинного законодавства.

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 23 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття містить норми щодо процесуальної співучасті, яка полягає в тому, що в процесі одночасно беруть участь кілька позивачів чи кілька відповідачів або кілька позивачів і кілька відповідачів. Слід зазначити, що для наявності процесуальної співучасті позов повинен бути одночасно поданий кількома позивачами або до кількох відповідачів. Приєднання співучасника до справи після прийняття позову та порушення провадження у справі ГПК не передбачає. Водночас відповідно до ст. 24 ГПК суд із власної ініціативи за згодою позивача або за заявою позивача може залучити співвідповідачів.

Інститут процесуальної співучасті виникає як наслідок існування множинності осіб в матеріальному правовідношенні на стороні боржника чи кредитора. Це може бути пов'язане з солідарною відповідальністю осіб у зобов'язанні.

Процесуальна співучасть на стороні боржника може виникнути з таких норм ЦК:

- відповідно до ст. 96 ЦК особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації;

- відповідно до ст. 107 ЦК, якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася;

- відповідно до ст. 124 ЦК у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

- відповідно до ст. 140 ЦК учасники товариства з обмеженою відповідальністю, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників;

- відповідно до ст. 151 ЦК учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу;

- відповідно до ст. 153 ЦК особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства;

- відповідно до ст. 198 ЦК особа, що розмістила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед її законним володільцем солідарно;

- відповідно до ст. 232 ЦК довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними;

- відповідно до ст. 554 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки;

- відповідно до ст. 808 ЦК якщо згідно з договором непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу;

- відповідно до ст. 1119 ЦК у випадках, передбачених договором комерційної концесії, користувач може укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. Користувач та субкористувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно;

- відповідно до ст. 1123 ЦК за договором комерційної концесії за вимогами, що пред'являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, правоволоділець відповідає солідарно з користувачем;

- відповідно до ст. 1138 ЦК якщо договір простого товариства не пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. За спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору, учасники відповідають солідарно. Якщо договір простого товариства пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення.

- відповідно до ст. 1141 ЦК з моменту припинення договору простого товариства його учасники несуть солідарну відповідальність за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб;

- відповідно до ст. 1190 ЦК особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Слід відрізняти подання позову до кількох відповідачів, які солідарно відповідають за зобов'язанням, коли до всіх відповідачів пред'являється одна вимога, від об'єднання позовів, коли до кожного з відповідачів пред'являється самостійна вимога.

Процесуальна співучасть на стороні позивача є можливою у таких випадках:

- відповідно до ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників;

- відповідно до ст. 1135 ЦК учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ учасників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників. Учасники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

ГПК встановлює процесуальну самостійність кожного з процесуальних співучасників, тобто кожен із них самостійно і незалежно від інших співучасників реалізує процесуальні права і несе обов'язки.

Водночас співучасники мають право доручити ведення справи одному з співучасників. ГПК не визначає, яким чином повинно бути оформлене це доручення. Таке доручення може бути реалізоване призначенням спільного представника для ведення справи в суді через видачу йому відповідної довіреності.

Від процесуальної співучасті слід відрізняти подання позову прокурором в інтересах держави чи однією особою в інтересах іншої особи. Прокурор, який звертається до суду з позовом в інтересах держави, чи особа, яка подає позов в інтересах іншої особи, не мають власного матеріально-правового інтересу, а тому не можуть вважатися процесуальними співучасниками з позивачем.

Процесуальна співучасть відсутня також у випадку подання позову третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, виходячи з того, що така третя особа не є співучасником матеріально-правового відношення та, захищаючи власне право на предмет спору, заперечує право позивача на предмет спору.

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 24 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття встановлює механізм вирішення питання про можливість розгляду справи у випадках, коли відповідач, що зазначений позивачем у позові, не повинен відповідати за цим позовом або повинен відповідати солідарно з іншою особою, яка в позові не зазначена як відповідач.

Під час підготовки справи до розгляду або під час розгляду справи може виявитися, що позов подано до тієї особи, яка не повинна відповідати за позовом, тобто відповідач є неналежним. Якщо суд під час підготовки справи до розгляду установить, що подано позов до неналежного відповідача, провадження у справі не припиняється. У цьому випадку суддя на підставі ст. 65 ГПК у порядку підготовки справи до розгляду вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача.

Заміна позивача чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, нормами ГПК не допускається. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що позов подано неналежним позивачем, суд повинен винести рішення про відмову в позові.

Матеріальним законом може бути визначено коло осіб, які мають право звертатися до суду, тобто належних позивачів:

- відповідно до ст. 110 ЦК вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті (якщо судом визнання недійсною державну реєстрацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом), може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи;

- відповідно до ст. 112 ЦК у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії;

- відповідно до ст. 213 ЦК на вимогу однієї або обох сторін правочину суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину;

- відповідно до ст. 348 ЦК якщо майно, яке не може належати особі, не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу.

Згідно з частиною 1 коментованої статті господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.

У п. 5 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" зазначається, що питання про достатність підстав для вчинення відповідної процесуальної дії вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин та матеріалів певної справи і з огляду на те, чи сприятиме залучення іншого відповідача з'ясуванню усього кола обставин, що входять до предмета доказування у справі, встановленню наявності або відсутності правопорушення, прийняттю законного та обґрунтованого рішення. Необхідно також мати на увазі, що інший відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої в принципі можливо було б задовольнити позовні вимоги, - на відміну від третьої особи на стороні відповідача, за рахунок якої такі вимоги ніколи не задовольняються.

Іншого відповідача слід залучати у випадку відсутності або недостатності у державної установи (організації) коштів, необхідних для виконання нею своїх зобов'язань. У п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 14.04.97 р. N 01-8/132 "Про рішення, прийняті нарадою з питань арбітражної практики" зазначається, що слід у кожному конкретному випадку відповідно до вимог розділу V Закону України "Про власність"53 та інших законодавчих актів, зокрема, Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.92 р. N 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності"54, встановлювати державний орган, уповноважений управляти державним майном, та залучати його до участі у справі. Водночас, у разі якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися до державного органу, уповноваженого управляти державним майном, з позовом на загальних підставах. Аналогічна вказівка міститься у п. 11 листа Вищого арбітражного суду України від 29.12.2000 р. N 01-8/795 "Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій" стосовно шкоди, заподіяної державною організацією: у разі відсутності або недостатності у державної організації коштів, необхідних для відшкодування заподіяною нею шкоди, арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку відповідно до вимог розділу V Закону України "Про власність" та інших законодавчих актів, зокрема, Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.92 р. N 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", встановлювати державний орган, уповноважений управляти державним майном, та залучати його до участі у справі. У разі, якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися у загальному порядку з позовом до державного органу, уповноваженого управляти державним майном.

У рекомендаціях Вищого арбітражного суду України містяться вказівки щодо залучення до участі у справі державних органів, виходячи із правового статусу майна окремих відповідачів. У п. 7 листа Вищого арбітражного суду України від 11.11.99 р. N 01-8/531 "Про Закон України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" звертається увага на те, що у випадку відсутності або недостатності коштів на рахунку військової частини стягнення за її зобов'язаннями за будь-яких умов не може бути звернено на закріплене за військовою частиною майно. У цих ситуаціях до участі у справі може бути залучено Міністерство оборони України. У п. 17 листа від 31.01.2001 р. N 01-8/98 "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" зазначається, що у разі відсутності або недостатності у казенного підприємства коштів для виконання ним своїх зобов'язань арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку встановлювати державний орган, уповноважений управляти відповідним державним майном, та залучати його до участі у справі. Якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися до державного органу, уповноваженого управляти державним майном, у загальному порядку.

Залучення до справи іншого відповідача може мати місце, коли в матеріально-правовому зобов'язанні відбулася заміна боржника. У тих випадках коли за згодою кредитора мав місце перевід боргу, а позов подано тільки до первісного боржника, господарський суд має право залучити до участі у справі нового боржника.

У справах про визнання недійсними актів державних та інших органів може мати місце ситуація, за якої орган, що видав оспорюваний акт, у подальшому був ліквідований. Як зазначається в п. 4 листа Вищого арбітражного суду України від 06.06.94 р. N 01-8/368 "Про деякі питання практики вирішення господарських спорів", якщо позивач вважає, що акт, виданий органом, підприємством чи організацією, які у подальшому було ліквідовано, не відповідає законодавству, арбітражний суд не може відмовити позивачеві у захисті його прав і інтересів. Арбітражному суду необхідно встановити правонаступника ліквідованого органу або орган, до якого передано функції по виданню таких актів, і залучити його до участі у справі. У разі невідповідності оспорюваного акта законодавству його слід визнати недійсним. Аналогічна вказівка міститься у п. 6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/612 "Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 Господарського процесуального кодексу України": у справах про визнання недійсним акта, раніше виданого ліквідованим органом, господарський суд вправі замінити його іншим органом, на який покладено видання таких актів.

Залучення до участі у справі іншого відповідача або залучення до участі у справі як співвідповідачів інших осіб здійснюється господарським судом за клопотанням сторони, а також із власної ініціативи. Якщо суд залучає іншого відповідача з власної ініціативи, згоди сторін не вимагається. Виникає запитання, чи може суд відмовити в задоволенні клопотання сторони про залучення до участі в справі інших відповідачів? Свого часу Вищий арбітражний суд України у п. 1.3 роз'яснення від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначав, що ГПК не зобов'язує господарський суд задовольняти клопотання сторони про залучення до участі у справі іншого відповідача. При вирішенні питання про задоволення клопотання щодо залучення до участі у справі іншого відповідача слід виходити з підстав клопотання та їх обґрунтованості.

Господарський суд також має право з власної ініціативи залучити до участі у справі іншого відповідача (відповідачів) без згоди позивача.

Вищий господарський суд України в п. 8 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, якими мають бути дії господарського суду, коли він на підставі статті 24 ГПК за власною ініціативою залучив до участі у справі іншого відповідача, а позивач повідомив суд про те, що вимог до цього іншого відповідача не заявляє, відповів таке. Відповідно до частини першої статті 24 ГПК господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Згода позивача чи інших учасників процесу на таке залучення, здійснене за ініціативою господарського суду, не потрібна, а тому й за відсутності такої згоди господарський суд вправі продовжити розгляд справи по суті. Згода позивача є необхідною лише для заміни первісного відповідача належним відповідачем (частина третя тієї ж статті ГПК).

Залучення до участі у справі іншого відповідача можливе лише до прийняття рішення.

Частина 3 коментованої статті надає право суду замінити неналежного відповідача. Встановивши, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд може допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Така процесуальна дія суду обумовлена згодою позивача. Якщо ж позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може з власної ініціативи залучити цю особу як іншого відповідача. Суд також, у випадку незгоди позивача на заміну неналежного відповідача, може розглянути справу згідно з пред'явленим позовом. Але позивач повинен розуміти, що суд уже встановив, що відповідач, визначений позивачем у позові, не є боржником у матеріально-правовому відношенні, з якого виник спір, а тому в позові буде відмовлено. Водночас, ця відмова в задоволенні позову до неналежного відповідача не позбавляє позивача права на звернення з новим позовом до належного відповідача, оскільки ці позови не будуть тотожними.

Заміна неналежного відповідача допускається до винесення рішення. При цьому провадження у справі не припиняється.

Відповідно до частини 4 коментованої статті про заміну відповідача, залучення іншого відповідача суд виносить ухвалу. У цій ухвалі повинно бути зазначено про заміну неналежного відповідача чи про залучення іншого відповідача, про згоду позивача щодо заміни відповідача. В цій само ухвалі суд відображає мотиви зазначених процесуальних дій, а також покладає на позивача обов'язок надіслати залученим особам копію позову та доданих до них матеріалів.

Після заміни відповідача, залучення іншого відповідача розгляд справи починається спочатку. Ця норма ґрунтується на тому, що особі, яка залучена до участі у справі, слід надати можливість скористатися повним обсягом процесуальних прав, передбачених ГПК. У п. 1.3 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначалося, що про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається спочатку.

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 25 Господарського процесуального кодексу України

Процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав і обов'язків сторони у справі до іншої особи у зв'язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні.

Процесуальне правонаступництво випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони матеріального правовідношення її правонаступником) і відображає зв'язок матеріального і процесуального права. У кожному конкретному випадку для вирішення питань можливості правонаступництва господарському суду слід аналізувати відповідні фактичні обставини, передбачені нормами матеріального права.

У коментованій статті зазначається лише про процесуальне правонаступництво сторін. Але оскільки суб'єктом спірних правовідносин може бути також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, можна дійти висновку про те, що можливе процесуальне правонаступництво щодо такої третьої особи.

Частина 1 коментованої статті наводить єдину підставу процесуального правонаступництва - внаслідок реорганізації підприємства чи організації.

Відповідно до ст. 104 ЦК юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

Стаття 59 ГК визначає, що реорганізація може проводитися шляхом:

злиття;

приєднання;

поділу;

перетворення.

У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Інші види правонаступництва, як-от: відступлення вимоги, переведення боргу, смерть фізичної особи, не тягнуть заміну сторони в порядку ст. 25 ГПК.

Розрізняють універсальне та сингулярне правонаступництво.

За універсальним правонаступництвом має місце перехід усієї сукупності прав та обов'язків певної особи. При цьому майно особи як сукупність прав і обов'язків, які їй належать, переходить до правонаступника (правонаступників) як єдине ціле, причому в цій сукупності єдиним актом переходять усі окремі права та обов'язки, які належали на момент правонаступництва праводателю, незалежно від того, виявлені вони на момент правонаступництва чи ні55. Універсальне правонаступництво має місце у випадках припинення юридичної особи та спадкового наступництва у випадку смерті фізичної особи.

Важливим є правильне визначення моменту переходу прав до правонаступника юридичної особи. Відповідно до ст. 107 ЦК після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення. Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника. Отже, моментом переходу прав до правонаступника юридичної особи слід вважати дату внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в порядку, передбаченому ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Юридична особа може мати кілька правонаступників. Відповідно до ч. 5 ст. 107 ЦК якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася. У такому випадку всі правонаступники будуть процесуальними правонаступниками, а крім того, процесуальними співучасниками.

Сингулярне правонаступництво, на відміну від універсального, не охоплює переходу всієї сукупності прав та обов'язків до правонаступника, а тому іменується частковим правонаступництвом, і відбувається заміною осіб в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін56 або вказівку закону.

Відповідно до ст. 512 ЦК кредитор у зобов'язанні, зокрема, може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Стаття 513 ЦК передбачає, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Відповідно до ст. 514 ЦК до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Стаття 515 ЦК встановлює, що заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема, у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Стаття 512 ЦК встановлює два інші випадки, за яких відбувається заміна кредитора в зобов'язанні: виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою. У цих випадках має місце правонаступництво на підставі закону.

Можливість заміни боржника в зобов'язанні встановлена у ст. 520 ЦК. Боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згоди кредитора.

Окремі статті ЦК містять спеціальні вказівки на правонаступництво:

ст. 758 ЦК - у разі припинення юридичної особи-набувача з визначенням правонаступників до них переходять права та обов'язки за договором довічного утримання (догляду);

ст. 770 ЦК - у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця;

ст. 814 ЦК - у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця;

ст. 995 ЦК - якщо юридична особа-страхувальник припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов'язки страхувальника переходять до правонаступників;

ст. 1027 ЦК - якщо юридична особа - комісіонер припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов'язки комісіонера переходять до правонаступників, якщо протягом строку, встановленого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору;

ст. 1205 ЦК - у разі припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, і встановлення її правонаступників виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників.

Процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни відповідача в порядку ст. 24 ГПК тим, що:

- в процесуальному правонаступництві можна замінити не лише відповідача, а й позивача;

- заміна неналежного відповідача можлива лише до винесення рішення, а процесуальне правонаступництво допускається на всіх стадіях процесу;

- при заміні відповідача предметом судового розгляду стають інші правовідносини, а при процесуальному правонаступництві - ті ж самі правовідносини;

- при заміні відповідача розгляд справи починається спочатку, а при процесуальному правонаступництві продовжується.

Допускається процесуальне правонаступництво лише у випадку реорганізації юридичної особи. Тому у випадку уступки вимоги суд повинен відмовити позивачеві у позові. У п. 12 листа від 07.12.95 р. N 01-8/870 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів" на запитання, які процесуальні наслідки настають для позивача-кредитора, який уступив вимогу іншій особі після звернення до арбітражного суду з позовом до боржника, Вищий арбітражний суд України відповів таке. Чинне законодавство не обмежує права кредитора щодо вибору часу здійснення уступки вимоги іншій особі. Отже, кредитор має право уступити свою вимогу до боржника-відповідача і після звернення до нього з позовом, але до прийняття судом рішення. За цих обставин, оскільки первісний кредитор вибув із зобов'язання, то у позові йому слід відмовити.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05.10.2004 р. у справі N 6/408 за позовом державного підприємства "Теплоелектроцентраль-2 "Есхар" до корпорації "Укрзарубіжнафтогаз" і товариства з обмеженою відповідальністю "Енергокомплект" про визнання недійсним укладеного відповідачами договору уступки вимоги від 25.02.2002 р. N 49-0 2002 р. на підставі ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР зазначається, що стаття 25 ГПК допускає заміну сторони у разі її вибуття у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні, але винятково з тієї підстави, коли це сталося внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Заміна внаслідок уступки права вимоги не допускається.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13.01.2004 р. у справі за позовом державного підприємства з мобілізації фінансових ресурсів "Укрзалізничресурси" до товариства з обмеженою відповідальністю інноваційного виробничо-комерційного підприємства "Профіт" про зобов'язання відповідача поставити позивачу товари чи електроенергію на суму заборгованості або стягнути зазначений борг грішми зазначається, що у вирішенні питання процесуального правонаступництва суд повинен з'ясувати спосіб припинення діяльності підприємства, оскільки від цього залежать наявність та обсяг прав та обов'язків правонаступника.

Заміна сторони її правонаступником у порядку процесуального правонаступництва можлива у випадку, коли сторона вибула із спірного правовідношення після порушення провадження у справі. Якщо ж у процесі розгляду справи суд з'ясовує, що реорганізація відбулася до подання позову і порушення провадження у справі, і позов подано особою, яка вибула з спірного правовідношення до подання позову і порушення провадження у справі, суд не вправі замінити такого позивача його правонаступником, а такій особі слід у позові відмовити.

Інститут процесуального правонаступництва може бути поширено і на державні органи, які беруть участь у справі. Так, у п. 18 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.05.95 р. N 02-5/451 "Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів" зазначалося, що судам необхідно враховувати, що відповідно до Указу Президента України від 22 серпня 1996 р. N 760/96 "Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій" (із подальшими змінами та доповненнями) на базі Головної державної податкової інспекції України, місцевих податкових інспекцій, що ліквідуються, утворено Державну податкову адміністрацію України та місцеві державні податкові адміністрації, які до правового врегулювання їхнього статусу здійснюють функції та повноваження державних податкових інспекцій, передбачені Законом України "Про державну податкову службу в Україні" та іншими актами законодавства і є правонаступниками відповідних податкових інспекцій57.

Усі дії, вчинені в процесі до вступу у справу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник замінив. Ця норма означає, що у випадку заміни сторони її правонаступником розгляд справи продовжується, а не починається спочатку.

ГПК встановлює, що питання про заміну сторони її правонаступником вирішується в рішенні чи в ухвалі суду. Водночас, процедура переходу прав і обов'язків до правонаступника може тривати в часі. Тому якщо є необхідність заміни сторони її правонаступником, суд має право зупинити провадження у справі на підставі ст. 79 ГПК.

Від процесуального правонаступництва слід відрізняти випадки, коли під час розгляду справи змінюється найменування сторони (позивача чи відповідача). У цих випадках реорганізація (злиття, приєднання, виділення, перетворення) суб'єкта господарювання не відбувається, оскільки зміна найменування не є підставою для реорганізації. Якщо після порушення провадження у справі найменування сторони змінилося і цю зміну зареєстровано в установленому порядку, сторона повинна подати суду відповідні документи про державну реєстрацію змін в установчих документах. Оскільки підстави для заміни сторони її правонаступником, викладені в коментованій статті ГПК, відсутні, суд на підставі поданих документів зазначає про зміну найменування сторони в рішенні або ухвалі (якщо справа завершується без винесення рішення).

Частина 2 коментованої статті встановлює, що правонаступництво можливе на будь-якій стадії процесу. Це означає, що заміна сторони її правонаступником допускається як у суді першої інстанції, так і під час перегляду справи в апеляційному чи касаційному порядку, а також на стадії виконання судового рішення.

Так само і в ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження" зазначається, що у разі вибуття однієї з сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, в якій вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 26 Господарського процесуального кодексу України

Інститут третіх осіб у господарському процесі породжується багатосуб'єктністю матеріальних правовідносин і необхідністю участі у справі різних суб'єктів з метою захисту їх прав і законних інтересів58.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, - це ймовірні суб'єкти спірних матеріальних правовідносин, які вступають у чужий процес із метою захисту своїх суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів59.

У процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем третя особа може вважати, що саме їй належить право на предмет спору. У контексті коментованої статті під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об'єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. Третя особа може бути допущена до участі у справі лише у тому випадку, коли її самостійна вимога спрямована на предмет спору між позивачем і відповідачем. Вимога, спрямована на будь-що, що знаходиться поза цим предметом, не може бути розглянута як вимога третьої особи, а має бути здійснена через подання самостійного позову60.

Відповідно до частини 1 коментованої статті третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, може вступити у справу до ухвалення судом рішення, тобто вступ у справу цієї особи на стадії апеляції чи касації не допускається.

Самостійність вимог третьої особи полягає в тому, що вона вважає, ніби в матеріальних правовідносинах із відповідачем перебуває саме вона, і саме її право порушено відповідачем. Тож третя особа із самостійними вимогами заперечує вимогу позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь. Тому третя особа із самостійними вимогами процесуально протиставляє себе не лише відповідачу, а й позивачу.

З метою вступу у справу третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, повинна подати позов до однієї чи двох сторін. У п. 1.5 роз'яснення Вищого господарського суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що вступ у справу третьої особи, яка має самостійні вимоги на предмет спору, можливий тільки на підставі її заяви, а не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.

Якщо позов буде подано до обох сторін, то вони виступатимуть у процесі співвідповідачами.

Позовна заява такої третьої особи має бути оформлена і подана згідно із загальними правилами подання позову (включаючи сплату державного мита і витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, надіслання копії позову сторонам).

Відповідно до частини 2 коментованої статті про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу. Господарський суд вирішує питання про прийняття позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами за загальними правилами прийняття позову до розгляду, тобто має право у випадках, передбачених ст. 62 ГПК, відмовити у прийнятті позовної заяви або на підставі ст. 63 ГПК повернути позовну заяву. Втім, оскільки третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вступає у справу, що вже прийнята господарським судом до розгляду, дотримання правил територіальної підсудності не є обов'язковим. Отже, господарський суд, розглядаючи позовну заяву такої третьої особи, не вправі застосовувати процесуальні наслідки порушення позивачем правил територіальної підсудності. Проте залишається питання у випадку, коли матеріали позовної заяви, яка подається третьою особою, містять відомості, що становлять державну таємницю, оскільки таку позовну заяву відповідно до ст. 16 ГПК має право розглядати лише господарський суд м. Києва, а судді повинні мати доступ до державної таємниці згідно зі ст. 27 Закону України "Про державну таємницю". Вбачається, що у такому випадку відповідний господарський суд не має права приймати таку позовну заяву, а повинен передати її до господарського суду м. Києва.

За змістом коментованої статті третя особа із самостійними вимогами на предмет спору може вступити лише після прийняття господарським судом первісної позовної заяви до розгляду і порушення провадження у справі, тобто у справу, яка розглядається судом. Якщо позовну заяву третьою особою подано до господарського суду до моменту винесення судом ухвали про прийняття позову до розгляду, суд не вправі прийняти її як заяву третьої особи, а повинен вирішити питання про її прийняття як самостійної позовної заяви.

Після вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, розгляд справи починається заново.

Відповідно до частини 3 коментованої статті треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Маються на увазі права, передбачені ст. 22 ГПК, а також установлені іншими статтями ГПК, зокрема, і право відводу. Але слід зазначити, що права третьої особи із самостійними вимогами, передбачені ст. 22 ГПК щодо зміни підстав і предмета позову, збільшення (зменшення) розміру позовних вимог, відмови від позову і ст. 78 ГПК щодо укладення мирової угоди, поширюються лише на позов, заявлений самою третьою особою, але не на позов, що первісно заявлений позивачем.

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 32 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті є нормою-дефініцією, яка містить визначення поняття "докази". Доказами в господарському судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

У цій дефініції слід вирізнити два аспекти.

По-перше, доказами є будь-які відомості про певні факти.

По-друге, це - відомості про певні обставини, які поділяються на дві групи: 1) обставини, на яких сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення; 2) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

У п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. N 9 "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" зазначається, що при судовому розгляді предметом доказування є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи (причини пропуску строку позовної давності та ін.) і підлягають встановленню для прийняття судового рішення.

До обставин, на яких сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування - це сукупність обставин, що їх необхідно встановити для правильного вирішення справи70. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача і заперечень відповідача.

У предмет доказування включається також факт приводу для позову, який являє собою обставини, що підтверджують право на звернення до суду, тобто факти порушення суб'єктивного права позивача.

До обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, відносять обставини, пов'язані з процесуальними діями (належність повідомлення осіб, які беруть участь у справі, підстави для залучення третіх осіб, вжиття заходів до забезпечення позову, зупинення, припинення провадження у справі тощо). До цих обставин також відносять відомості, які підтверджують чи спростовують достовірність відомостей, що включаються в предмет доказування, а отже, дають можливість дати їм правильну оцінку: відомості про некомпетентність експерта, фальсифікацію письмових доказів тощо.

Відомості, які є доказами у справі, повинні бути отримані в порядку, встановленому законом. Деякі приписи щодо порядку отримання доказів встановлюються нормами ГПК. Водночас, законодавчі акти містять норми, які поряд із ГПК містять окремі положення щодо порядку отримання доказів. Відповідно до ст. 6 Закону України "Про адвокатуру" при здійсненні професійної діяльності адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитувати громадян. Згідно з Законом України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" (Законом України від 13 грудня 2001 р. N 2888-III цей Закон викладено у новій редакції, із змінами від 22 грудня 2006 р. N 534-V), копії з архівних документів засвідчуються печаткою архівної установи. Порядок отримання доказів за кордоном визначається Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних і торгових справах від 18.03.70 р. (Україна приєдналася до Конвенції 19.10.2000 р. (із заявами і застереженнями згідно із Законом України "Про приєднання України до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах").

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. N 11 "Про судове рішення" зазначалося, що обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Достовірність - це властивість доказу, яка характеризує його точність, правильність відображення обставин, що входять до предмета доказування71. Оцінити достовірність доказів - означає виявити відповідність дійсності відомостей про факти72.

Перевірка достовірності доказів проводиться судом у процесі дослідження доказів. Господарський суд визнає достовірними докази, якщо за результатами перевірки та дослідження цих доказів підтверджується правильність відомостей, які в них містяться.

Достовірність доказу:

а) залежить від доброякісності джерела, з якого отримано цей доказ;

б) перевіряється у зіставленні кількох доказів;

в) перевіряється при оцінці всіх доказів у їх сукупності.

Як зазначається у п. 3 листа Вищого арбітражного суду України від 11.05.2000 р. N 01-8/206 "Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)", для перевірки достовірності поданих до суду документів судом може бути призначено експертизу.

ГПК не встановлює наслідків визнання судом доказів недостовірними. Слід дійти висновку, що ці докази не можуть бути покладені в основу рішення. Виходячи з того, що суд у рішенні повинен указати мотиви, з яких він відхилив ті чи інші докази, суд у рішенні повинен вказати на те, що він відхилив певні докази з причин їх недостовірності.

Частина 2 коментованої статті встановлює перелік видів доказів або засобів доказування. Як докази допускаються:

письмові докази (ст. 36 ГПК);

речові докази (ст. 37 ГПК);

висновки експертів (ст. 42 ГПК);

пояснення представників сторін;

пояснення представників інших осіб, які беруть участь у справі.

Установлений ГПК перелік доказів не є вичерпним, оскільки ГПК допускає використання як доказів інших документів і матеріалів (фото-, кінозйомка, електронні носії інформації).

До інших документів і матеріалів слід віднести документи, якими встановлюється зміст норм іноземного права.

Представники сторін та інших учасників судового процесу (за винятком судового експерта) можуть давати пояснення усно. Суд у необхідних випадках може вимагати письмового викладення пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Докази, одержані з порушенням закону, не приймаються господарським судом. Як роз'яснюється в постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 33 Господарського процесуального кодексу України

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін, яка, зокрема, проявляється в тому, що, як зазначається в частині 1 коментованої статті, сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обов'язок доказування поширюється не лише на сторони, а й на всіх осіб, які беруть участь у справі: третіх осіб, прокурора. Але слід мати на увазі, що треті особи без самостійних вимог на предмет спору не мають самостійного матеріально-правового інтересу щодо предмета спору. Тому їхній обов'язок доказування поширюється лише на ті обставини, які стосуються впливу рішення суду на їхні права чи обов'язки щодо однієї зі сторін. Отже, такі треті особи не повинні доводити обставини, які покладені в основу вимог позивача чи заперечень відповідача.

Розподіл тягаря доказування визначається предметом спору. За загальним правилом обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Однак законодавчими актами тягар доказування певних обставин може бути покладено на одну зі сторін матеріальних правовідносин. Так, відповідно до ст. 92 ЦК у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Згідно зі ст. 122 ЦК учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати. Відповідно до ст. 613 ЦК боржник не має права на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора, якщо кредитор доведе, що прострочення не є наслідком його вини або осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Згідно зі ст. 614 ЦК відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Викладені норми являють собою презумпції, які тісно пов'язані та впливають на розподіл обов'язку з доказування. Презумпції перерозподіляють обов'язок доказування в бік тієї чи іншої сторони спірного правовідношення. За одним із сучасних визначень під цивільно-правовою презумпцією слід розуміти закріплене в цивільно-правовій нормі ймовірне припущення щодо обставин, які мають правове значення, і таких, що мають правові наслідки його застосування за умови, що не буде доведено наявність протилежного припущення73. Всі презумпції, закріплені в праві, можуть бути спростовані74.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.

Частина 2 коментованої статті покладає обов'язок подання доказів на сторони та інших учасників судового процесу. Водночас, сторона, яка подає до господарського суду документи, що є доказами і додаються до позовної заяви чи відзиву на позов, зобов'язана надіслати копії цих документів іншій стороні. Особа, яка подає документи, звільнена від цього обов'язку, якщо ці документи є в іншої сторони.

Якщо сторони або інші особи, які беруть участь у справі, не посилаються на докази, що входять у предмет доказування у справі, суд має право запропонувати цим особам надати суду докази, які є необхідними для з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Слід мати на увазі, що право сторони на подання доказів є обмеженим. Відповідно до ст. 101 ГПК у процесі перегляду справи апеляційним господарським судом додаткові докази приймаються, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Відповідно до ст. 1117 ГПК касаційна інстанція не має права збирати нові докази. Тому особи, які беруть участь у справі, не мають права подавати докази до суду касаційної інстанції. Виняток із цього правила може становити випадок, коли до суду з касаційною скаргою звернулася особа, яку не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується її прав і обов'язків. Однак докази можуть стосуватися лише обґрунтування того, що рішення чи постанова, яка оскаржується, стосується її прав та обов'язків.

 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 34 Господарського процесуального кодексу України

У частині 1 коментованої статті викладено принцип належності доказів, який є традиційним для процесуального права загалом та господарського процесуального права зокрема. Він полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи) і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.

Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого, - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню.

Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини75.

Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання76.

Виходячи зі змісту ст. 32 ГПК, належними слід визнавати докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

Водночас суд не повинен приймати доказів, що не стосуються встановлення обставин у справі.

Тут слід згадати про Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про запити народних депутатів України) від 19 травня 1999 р. N 4-рп/99. Щодо звернень народних депутатів Конституційний Суд зазначив: є підстави вважати, що встановлене статтею 86 Конституції України право народного депутата України на запит є обмеженим і не поширюється на питання, пов'язані із здійсненням правосуддя у конкретних справах. Звернення народного депутата України як члена парламенту з вимогою чи пропозицією до судів, голів судів або безпосередньо до суддів саме з питань здійснення правосуддя у тих чи інших конкретних справах є неприпустимим. За змістом коментованої статті суд не вправі залучати до справи зазначені документи.

Втім не завжди може бути зрозуміло, наскільки подані документи стосуються чи не стосуються обставин справи. Якщо суд прийняв певні документи як докази, а в подальшому під час розгляду справи та оцінки доказів з'ясувалося, що вони не стосуються обставин справи, суд у рішенні зазначає про те, що ці документи не стосуються справи, а тому суд не поклав їх в основу рішення.

Частина 2 коментованої статті містить відомий процесуальному праву принцип допустимості доказів (засобів доказування). Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків77.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги про отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи78.

Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Так, відповідно до ст. 218 ЦК заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Згідно з п. 129 Статуту залізниць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. N 457, обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача, пасажирів під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць. Відповідно до п. 6.1.2 Правил повітряних перевезень вантажів, затверджених наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 14 березня 2006 р. N 186, авіавантажна накладна підтверджує існування договору перевезення вантажу між перевізником і вантажовідправником, які зазначені в цьому документі, і прийняття вантажу до перевезення на умовах, визначених у цьому документі.

Вищий господарський суд України звертав увагу судів на те, що певні обставини повинні доводитися відповідними засобами доказування. Так, у п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 02.04.94 р. N 02-5/225 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності зазначалося, що, вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права власності", слід виходити з того, що знаходження майна на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства. Тобто право власності підприємства не може підтверджуватися балансом підприємства.

 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 35 Господарського процесуального кодексу України

За загальним правилом кожна особа, що бере участь у справі, повинна довести обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог чи заперечень (ст. 33 ГПК). Водночас, коментована стаття визначає підстави, за яких ці особи звільняються від обов'язку доказування.

Підстави звільнення від доказування можна поділити на три групи:

а) обставини, визнані господарським судом загальновідомими (ч. 1 коментованої статті);

б) преюдиціальні факти (частини 2 - 4 коментованої статті);

в) законні презумпції (ч. 5 коментованої статті).

Слід мати на увазі, що відповідно до ч. 3 ст. 43 ГПК визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим. Отже, таке визнання не є підставою звільнення від доказування, тобто незалежно від того, що одна сторона визнає певні обставини, які наводяться іншою стороною, остання повинна надати відповідні докази.

Згідно із частиною 1 коментованої статті не підлягають доведенню обставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомість обставин полягає в тому, що вони відомі широкому загалу, зокрема, суду та особам, які беруть участь у справі. Загальновідомість того чи іншого факту є відносною і залежить від часу, що сплинув після події, поширеності інформації про подію в певній місцевості79. Загальновідомі обставини не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність - очевидна, і доказування їх є зайвим.

Водночас, особи, які беруть участь у справі, не позбавлені права спростовувати загальновідомі факти. Остаточно загальновідомість факту визнає господарський суд.

Частини 2 - 4 коментованої статті вказують на факти, які містяться у винесених раніше судових рішеннях. Ці факти мають для суду преюдиціальний характер.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ80. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, позаяк їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу81.

ГПК перелічує такі факти залежно від того, суд якої юрисдикції виніс судовий акт:

а) факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, що розглядає господарські спори);

б) питання, чи мали місце певні дії та чи вчинені вони певною особою, встановлені вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили;

в) факти, які мають значення для вирішення спору, встановлені рішенням суду з цивільної справи, що набрало законної сили.

Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі сторони, що й у справі, яка розглядається. Отже, повна тотожність суб'єктного складу спору є обов'язковою умовою преюдиціальності щодо сторін. Якщо у справі беруть участь ті самі сторони, однак інші треті особи, то факти, встановлені рішенням у такій справі, матимуть преюдиціальне значення.

Не має винятків стосовно преюдиціальності фактів, що не входили у предмет доказування в раніше розглянутій справі. Якщо суд помилково включив факт у предмет доказування, це не позбавляє його властивостей преюдиціального факту в розгляді іншої справи.

До інших органів, які вирішують господарські спори, належать третейські суди, виходячи з того, що відповідно до ст. 3 Закону України "Про третейські суди" завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Таким органом визнається також міжнародний комерційний арбітраж, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Обставини, встановлені рішенням третейського суду (арбітражу), мають преюдиціальне значення, оскільки третейські суди (арбітражі) у межах їхньої компетенції розглядають господарські спори. Отже, рішення третейського суду не має преюдиціального значення, якщо воно постановлене не з господарського спору, хоча б і викладені в ньому обставини є такими, що породжують, змінюють чи припиняють господарські відносини.

Обставини, встановлені в рішеннях адміністративних органів (органів виконавчої влади), які в силу наданої їм компетенції розглядають певні категорії справ, не мають для суду преюдиціального значення. Так, відповідно до ст. 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами. Проте обставини, викладені в актах Антимонопольного комітету та його органів, не є такими, що не підлягають доказуванню під час розгляду господарської справи.

Коментована стаття не визначає як такі, що не підлягають доказуванню, обставини, викладені в судових актах адміністративних судів у справах адміністративної юрисдикції. Така прогалина пояснюється тим, що справи, які зараз відповідно до Кодексу адміністративного судочинства як справи адміністративної юрисдикції розглядаються в адміністративних судах, до введення в дію Кодексу адміністративного судочинства розглядалися господарськими та цивільними судами. Тому такі справи не виокремлювалися. Тому уявляється, що рішення суду з адміністративної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

У коментованій статті не зазначено, що преюдиціальне значення мають факти, встановлені в ухвалах господарського суду. У коментованій статті також не вказано на преюдиціальне значення постанов апеляційної та касаційної інстанцій. Враховуючи, що відповідно до ст. 99 ГПК справи в господарському суді апеляційної інстанції розглядаються за правилами, встановленими для розгляду справи в господарському суді першої інстанції, а господарський суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції, зокрема, щодо встановлення обставин справи, в тих випадках, коли суд апеляційної інстанції в постанові ухвалює нове рішення по суті позовних вимог або змінює рішення, факти, встановлені цим судом, слід вважати преюдиціальними. Щодо постанов касаційної інстанції, то, виходячи з того, що відповідно до ст. 1117 ГПК під час розгляду справи в касаційному порядку господарський суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини (факти), що не були встановлені в судовому рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, постанови суду касаційної інстанції не можуть мати преюдиціального значення.

У кримінальних справах суб'єктний склад учасників спору не має значення. Доведенню у господарській справі не підлягають лише встановлені у вироку з кримінальної справи питання про те, чи мав місце злочин, і про вчинення дій певною особою. Всі інші факти підлягають доказуванню незалежно від того, що вони викладені у вироку.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 18.03.2002 р. у справі за позовом Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції до відкритого акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "АвтоКразбанк" про стягнення збитків за касаційною скаргою відкритого акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "АвтоКразбанк" зазначається, що встановлення вироком суду в кримінальній справі, який набрав чинності, факту, що вчинені працівником юридичної особи дії не призвели до заподіяння шкоди, виключає притягнення на цій підставі зазначеної юридичної особи до цивільно-правової відповідальності, оскільки ч. 3 ст. 35 ГПК встановлено обов'язковість для господарського суду у вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені.

Не мають преюдиціального значення факти, викладені в матеріалах органів дізнання чи досудового слідства. У п. 4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 01.04.94 р. N 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" зазначається, що преюдиціальне значення для господарського суду мають вирок суду з кримінальної справи щодо певних подій та ким вони вчинені або рішення суду з цивільної справи щодо фактів, які встановлені судом. В інших випадках питання щодо вини конкретних осіб вирішується господарським судом самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справ, у тому числі матеріалів слідчих органів. Окремі господарські суди не враховують наведене і свої рішення обґрунтовують тільки тим, що "вина водія відповідача доведена довідкою ДАІ" або "постановою про відмову у порушенні кримінальної справи", а не самостійним аналізом обставин, за яких заподіяно шкоду.

Відповідно до п. 6 інформаційного листа Вищого господарського суду України N 01-8/344 від 11.04.2005 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" встановлені у постанові органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи факти - на відміну від органів, про які йдеться в частинах другій - четвертій статті 35 ГПК - не є преюдиціальними.

Преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05.10.2004 р. у справі N 6/408 за позовом державного підприємства "Теплоелектроцентраль-2 "Есхар" до корпорації "Укрзарубіжнафтогаз" і товариства з обмеженою відповідальністю "Енергокомплект" про визнання недійсним укладеного відповідачами договору уступки вимоги від 25.02.2002 р. N 49-0 2002 р. на підставі ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР зазначається, що помилковим є надання преюдиціального значення оціночним судженням, зробленим судом при вирішенні іншої справи, ототожнення фактів, встановлених цим судом, з їх юридичною оцінкою.

Окремо слід розглянути питання про преюдиціальність рішень іноземних судів.

Відповідно до Угоди держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20.03.92 р. про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, документи, які на території однієї з держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав розглядаються як офіційні документи, мають на території інших держав - учасниць Співдружності доказову силу офіційних документів (ст. 6), а держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав взаємно визнають і виконують рішення компетентних судів, що набрали чинності (ст. 7). Отже, рішення судів держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зі спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, мають преюдиціальне значення для господарських судів України.

Згідно зі ст. 81 Закону України "Про міжнародне приватне право" в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили. Стаття 82 цього ж Закону встановлює, що визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

Отже, рішення судів іноземних держав матимуть преюдиціальне значення, якщо ці рішення визнано в України в порядку, встановленому розділом VIII ЦПК ("Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні"). Закон України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", який встановлював умови і порядок визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, втратив чинність 29 вересня 2005 р. згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 6 вересня 2005 р. N 2798-IV.

Частина 5 коментованої статті встановлює, що факти, які згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться під час розгляду справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку. У цій нормі йдеться про законні презумпції.

Прикладом такої презумпції може бути норма ст. 11 Закону України "Про авторське право і суміжні права", відповідно до якої первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Детальніше про презумпції - див. коментар до ст. 33 ГПК.

Близько до законних преюдицій за змістом стоять нормативні приписи, які можна було б назвати "законні преюдиції" - законодавчі норми матеріального права, які звільняють від доказування певних фактів. Так, ст. 25 Закону України "Про захист прав споживачів" (Законом України від 1 грудня 2005 р. N 3161-IV цей Закон викладено у новій редакції) встановлює права громадських організацій споживачів (об'єднань споживачів). Зокрема, об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов'язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов'язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.

 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 36 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті містить визначення письмових доказів - це документи, в яких містяться відомості про певні обставини, що мають значення для справи (договори, акти, довідки, кореспонденція тощо). Такі документи повинні:

а) містити відомості, що мають значення для справи;

б) бути виконані у формі цифрового, графічного запису або іншим способом, який дає змогу встановити достовірність документа.

В юридичній літературі письмові докази зазвичай визначають як предмети, на яких за допомогою знаків виражено думки, які містять відомості про факти, що мають значення для вирішення справи82.

До письмових доказів віднесено також:

висновки спеціалістів;

протоколи судових засідань, що складаються відповідно до ст. 811 ГПК;

протоколи здійснення окремих процесуальних дій (які складаються відповідно до ст. 39 ГПК) і додатки до них, які залучаються до матеріалів справи.

ГПК не містить приписів, що регулюють питання допуску документів, одержаних за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв'язку, а також документів з електронним чи цифровим підписом або іншим аналогом власного підпису. Останнім часом такі документи набувають значного поширення.

У господарському обороті у випадках, установлених законом, використовуються документи, одержані з використанням факсимільного, електронного та іншого зв'язку. Так, відповідно до ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Відповідно до ст. 181 ГК допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо. Такі документи є письмовими доказами певних обставин справи.

Законодавство встановлює (ст. 207 ЦК), що правочини повинні бути підписані сторонами, які їх укладають. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Використання електронних документів регулюється Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг". Відповідно до ст. 5 цього Закону електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною. Стаття 6 Закону встановлює, що електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб'єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Відносини, пов'язані з використанням електронних цифрових підписів, регулюються законом. Використання інших видів електронних підписів в електронному документообігу здійснюється суб'єктами електронного документообігу на договірних засадах. Відповідно до ст. 7 Закону оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним цифровим підписом автора. У разі надсилання електронного документа кільком адресатам або його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа. Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу. Оригінал електронного документа повинен давати змогу довести його цілісність та справжність у порядку, визначеному законодавством; у визначених законодавством випадках може бути пред'явлений у візуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії. Електронна копія електронного документа засвідчується у порядку, встановленому законом. Копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством.

Стаття 8 Закону встановлює правовий статус електронного документа та його копії. Юридична сила електронного документа не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму. Електронний документ не може бути застосовано як оригінал:

1) свідоцтва про право на спадщину;

2) документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в одному оригінальному примірнику, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів;

3) в інших випадках, передбачених законом.

Нотаріальне посвідчення цивільно-правової угоди, укладеної шляхом створення електронного документа (електронних документів), здійснюється у порядку, встановленому законом.

Порядок засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. N 680.

Закон України "Про електронний цифровий підпис" визначає правовий статус електронного цифрового підпису та регулює відносини, що виникають при використанні електронного цифрового підпису. Відповідно до ст. 3 Закону електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті. Електронний підпис не може бути визнаний недійсним лише через те, що він має електронну форму або не ґрунтується на посиленому сертифікаті ключа.

Згідно зі ст. 4 Закону електронний цифровий підпис призначений для забезпечення діяльності фізичних та юридичних осіб, яка здійснюється з використанням електронних документів. Електронний цифровий підпис використовується фізичними та юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Використання електронного цифрового підпису не змінює порядку підписання договорів та інших документів, встановленого законом для вчинення правочинів у письмовій формі. Нотаріальні дії із засвідчення справжності електронного цифрового підпису на електронних документах вчиняються відповідно до порядку, встановленого законом.

Порядок застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності визначається постановою КМ України від 28 жовтня 2004 р. N 1452.

Форма і зміст документів, які подаються до господарського суду, повинні відповідати вимогам, установленим чинним законодавством для цих документів. Йдеться про документи, що підтверджують вчинення юридично значущих дій. Під юридично значущими діями розуміються такі дії суб'єктів, які породжують певні юридичні наслідки.

Якщо законодавством установлено вимоги до певних документів, то документи повинні відповідати цим вимогам. Так, цивільне законодавство (ст. ст. 208 та 209 ЦК) встановлює вимоги до форми правочину: письмова та нотаріально посвідчена. Довіреність повинна відповідати вимогам ст. 245 ЦК. Платіжні документи мають відповідати вимогам, що встановлюються нормативними актами Нацбанку України. Документи бухгалтерської та податкової звітності оформляються згідно з вимогами відповідних нормативних актів тощо.

До письмових доказів, викладених іноземною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином. Вірність перекладу документів юридичного характеру повинна бути нотаріально засвідченою в порядку ст. 79 Закону України "Про нотаріат". Розділом 29 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5, в якому конкретизовано порядок засвідчення вірності перекладу, встановлено, що нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на іншу, якщо він знає відповідні мови. Якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус у порядку, установленому розділом 28 цієї Інструкції. При цьому перекладач поряд з документом, що встановлює його особу, повинен представити документ, який стверджує його кваліфікацію. Якщо при вчиненні нотаріальної дії (посвідчення угоди, засвідчення вірності копії та ін.) одночасно вчиняється й переклад на іншу мову, то переклад вміщується поруч з оригіналом угоди, копією тощо на одній сторінці, розділеній вертикальною рискою таким чином, щоб оригінальний текст розташовувався на лівій стороні, а переклад - на правій. Переклад має бути зроблений з усього тексту документа, що перекладається, і закінчуватися підписами. Під перекладом вміщується підпис перекладача. Посвідчувальний напис викладається під текстами документа і перекладу з нього. Переклад, розміщений на окремому від оригіналу чи копії аркуші, прикріплюється до нього, прошнуровується і скріплюється підписом нотаріуса і його печаткою.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про міжнародне приватне право" документи, видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Документи, одержані в іноземних державах, визнаються в господарському суді як письмові докази, якщо їх легалізовано в установленому порядку. Легалізація - надання юридичної сили документам, виданим на території іноземної держави. Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані в консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначені документи можуть бути також засвідчені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в МЗС України.

Не підлягають легалізації документи, що походять з іноземних держав, у випадках, передбачених міжнародними договорами України.

З набуттям чинності для України 22 грудня 2003 р. Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961 р., для держав - учасниць цієї Конвенції передбачається відміна консульської легалізації іноземних офіційних документів, яку замінює спрощена процедура проставлення уповноваженим на це державним органом спеціального штампа "Apostille". До переліку країн - учасниць цієї Конвенції належать: Албанія, Аргентина, Австралія, Австрія, Андорра, Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Беліз, Бельгія, Бєларусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ботсвана, Бруней-Даруссалам, Велика Британія, Венесуела, Вірменія, Гренада, Греція, Домініка, Естонія, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Спеціальний Адміністративний район Сянган (Гонконг), КНР, спеціальний адміністративний район Макао КНР, Кіпр, Колумбія, Латвія, Лесото, Литва, Ліберія, Ліхтенштейн, Люксембург, Мавританія, Македонія, Малаві, Мальта, Маршаллові Острови, Мексика, Монако, Нідерланди, Ніуе, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Португалія, ПАР, Росія, Румунія, Сальвадор, Самоа, Сан-Маріно, Свазіленд, Сейшельські Острови, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сербія і Чорногорія, Словаччина, Словенія, Ст. Лусія, Суринам, США, Тонго, Тринідад і Тобаго, Туреччина, Угорщина, Фіджі, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія.

Крім того, існує низка міжнародних договорів України, які містять положення, що скасовують легалізацію іноземних офіційних документів:

двосторонні:

- Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 06.04.2000 р. (ст. 12);

- Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 09.01.95 р. (ст. 13);

- Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 15.02.95 р. (ст. 13);

- Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 23.05.95 р. (ст. 13);

- Договір між Україною та Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.07.93 р. (ст. 13);

- Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.93 р. (ст. 15);

- Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.93 р. (ст. 15);

- Договір між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах від 19.02.98 р. (ст. 13);

- Договір між Україною та Угорською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 02.08.2001 р.;

- Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28.05.2001 р. (ст. 18);

багатосторонні (Держави - члени Співдружності Незалежних Держав):

- Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 р. (ст. 13).

У п. 7 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" зазначається таке.

Господарський суд приймає як докази офіційні документи, що походять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами України.

Консули України легалізують іноземні документи, що подаються до офіційних органів України, відповідно до ст. 54 Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 02.04.94 р. N 127/94.

Посвідчення консулами зазначених документів означає встановлення і засвідчення справжності підписів на цих документах і відповідності їх законам держави перебування.

Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу в судовому процесі, але не виключає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення правильності вміщених у ньому відомостей по суті.

Міжнародними договорами України про правову допомогу може передбачатися надання іноземних офіційних документів без консульської легалізації. Зокрема, без будь-якого спеціального засвідчення приймаються на території інших держав - учасниць СНД документи, які видано або засвідчено установою чи спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою та скріплено офіційною печаткою на території однієї з держав - учасниць СНД (стаття 6 Угоди).

Таким чином, господарський суд має право приймати іноземні офіційні документи без консульської легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 1961 р.), якою передбачено спрощений порядок засвідчення документів шляхом проставлення на них спеціальної печатки - апостиля, ратифікована Верховною Радою України відповідно до Закону України від 10.01.2002 р. N 2933-III "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів", і діє на території України з часу набрання чинності зазначеним Законом.

Господарський суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекладом на українську або російську мову з урахуванням вимог статті 21 Закону України "Про мови в Українській РСР" (стаття 3 ГПК).

Частина 2 коментованої статті містить загальне правило, відповідно до якого письмові докази подаються до господарського суду в оригіналі або належним чином засвідченій копії.

Копії можуть бути засвідчені нотаріально. Відповідно до ст. 75 Закону України "Про нотаріат" нотаріуси, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом. Вірність копії документа, виданого громадянином, засвідчується у тих випадках, коли справжність підпису громадянина на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або посадовою особою виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів чи підприємством, установою, організацією за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування громадянина.

Відповідно до п. 255 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5, нотаріуси засвідчують вірність копій (фотокопій) документів, виданих юридичними особами за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій (фотокопій) не заборонено законом. Вірність копії (фотокопії) документа, виданого фізичною особою, засвідчується у тих випадках, коли справжність підпису фізичної особи на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування або за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування фізичної особи. Забороняється засвідчувати вірність копій паспорта, документів, що його замінюють, військового квитка, депутатського посвідчення, службових посвідчень та інших документів, знімання копії з яких не допускається. Не допускається засвідчення вірності копії (фотокопії) з документа, на підставі якого відповідні установи видають оригінал документа (довідки про народження дитини, довідки про смерть), а також засвідчення вірності копії (фотокопії) з додатка без пред'явлення основного документа (витяг із залікової відомості).

Вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України регулюється Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 р. N 22/5.

Якщо особу в господарському суді представляє адвокат, він має право посвідчувати копії документів. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про адвокатуру" адвокати посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть.

За усталеною практикою копії документів, що подаються до господарського суду, посвідчуються печаткою підприємства, установи, організації.

Відповідно до п. 5.27 Національного стандарту України Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації "Вимоги до оформлювання документів" (ДСТУ 4163-2003), затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 7 квітня 2003 р. N 55, відмітка про засвідчення копії документа складається зі слів "Згідно з оригіналом", назви, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії, засвідчуватись повинна кожна сторінка документа з відтиском печатки підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи.

Залежно від обставин справи, якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг із нього.

Частина 3 коментованої статті визначає правила подання оригіналів документів.

Оригінали документів подаються господарському суду у разі коли:

обставини справи згідно з законодавством України підлягають підтвердженню тільки такими документами;

на вимогу господарського суду.

Зокрема, в оригіналах подаються документи, з яких не допускається знімання копій: паспорт, документи, що його замінюють, військовий квиток, депутатське посвідчення, службове посвідчення тощо.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 8.06.2004 р. у справі за заявою корпорації "Індустріальна спілка Донбасу" про банкрутство ВАТ "Донецький завод високовольтних опор" зазначається, що ст. 36 ГПК встановлено, що оригінали документів (векселі) подаються, якщо обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені лише такими документами (оригіналом векселя), а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

Вимога господарського суду про надання оригіналів документів може бути викликана необхідністю встановлення достовірності документа, що подається в копії.

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 37 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття містить визначення поняття "речові докази" - це предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, речовими доказами є рухомі та нерухомі речі, які є носіями інформації про обставини, що мають значення для справи. Речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїми властивостями, зовнішнім виглядом, формою, іншими рисами, здатні підтвердити чи спростувати факти, що мають значення для справи83.

Речові докази слід відрізняти від письмових доказів. Якщо інформація про факти міститься в документі, цей доказ є письмовим; якщо ж інформація про факти підтверджується властивостями документа як предмета, цей доказ є речовим.

ГПК не вирізняє в окрему категорію доказів аудіо- та відеозаписи, тому їх можна віднести до речових доказів.

Аудіо- та відеозаписи - це будь-які магнітні, електронні та інші носії інформації, за допомоги яких зафіксовано відомості про обставини, що мають значення для справи. Суттєвими ознаками цього виду доказів є такі:

а) це будь-які магнітні, електронні та інші носії інформації;

б) за іхньої допомоги зафіксовано відомості;

в) відомості про обставини повинні мати значення для справи.

Специфіка цих доказів полягає в тому, що без спеціальних засобів зчитування чи відтворення неможливо оперувати інформацією, що міститься на цих носіях.

Аудіо- та відеозаписи належать до предметних доказів. Але носіями аудіо- та відеозаписів можуть бути не будь-які матеріальні об'єкти, як це має місце з речовими доказами, а спеціально виготовлений матеріал (диски, плівки). Процес формування цих доказів є своєрідним: інформація на носій передається за допомогою технічних засобів, а не через безпосередній вплив на матеріал. Як технічні засоби створення аудіо- та відеозаписів використовуються записувальні пристрої84.

До цього виду доказів належать і записи, отримані під час розгляду справи в судовому засіданні, коли суд здійснює фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувальної апаратури чи інших технічних засобів.

Аудіо- та відеозаписи не повинні проводитися з порушенням конституційних гарантій прав і свобод громадян.

Відповідно до ст. 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Згідно зі ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Відповідно до ст. 31 Закону України "Про інформацію" громадяни мають право: знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються; доступу до інформації про них; заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо. Державні органи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації. Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами. Зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети. Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних. Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети.

Стаття 4 Закону України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах" встановлює, що порядок доступу до інформації, перелік користувачів та їх повноваження стосовно цієї інформації визначаються власником інформації. Порядок доступу до інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, перелік користувачів та їх повноваження стосовно цієї інформації визначаються законодавством. У випадках, передбачених законом, доступ до інформації в системі може здійснюватися без дозволу її власника в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві. Виключно з метою отримання розвідувальної інформації для забезпечення зовнішньої безпеки України, запобігання і припинення терористичних актів, розвідувально-підривних посягань спеціальних служб іноземних держав та іноземних організацій зазначені заходи можуть здійснюватись в порядку, узгодженому з Генеральним прокурором України та Головою Верховного Суду України.

З метою запобігання порушенням конституційних гарантій прав і свобод громадян або встановленого порядку його проведення особа, яка подає клопотання про залучення запису як доказу, повинна у клопотанні зазначити:

коли здійснювався запис;

ким здійснювався запис;

за яких обставин здійснювався запис.

Якщо суд, розглянувши клопотання, виявить, що запис здійснено з порушенням конституційних гарантій прав і свобод громадян або встановленого порядку його проведення, клопотання підлягає відхиленню.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про адвокатуру" при здійсненні професійної діяльності адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема, застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства. Виходячи з цієї норми, адвокат має право фіксувати факти за допомогою аудіо- та відеозаписів і подавати їх як докази до суду з дотриманням встановлених законодавством норм.

Дослідження аудіо- та відеозаписів як доказів має певні особливості. Зважаючи на те, що суд не в змозі безпосередньо дослідити зміст цих доказів, слід виходити з того, що дослідження аудіо- та відеозаписів починається з відтворення за допомогою технічних засобів. Відтворення аудіо- та відеозапису здійснюється господарським судом у залі судового засідання або в іншому спеціально обладнаному для цього приміщенні. Для відтворення аудіо- та відеозапису може бути залучений спеціаліст. Факт відтворення аудіо- та відеозапису відображається в протоколі судового засідання.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності аудіо- та відеозапису або подання заяви про фальсифікацію доказу суд повинен призначити експертизу.

Носії, на яких здійснено записи, приєднуються до матеріалів справи і зберігаються в господарському суді протягом усього строку зберігання справи. Строки зберігання справи визначаються відповідно до Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75, та на підставі Переліку типових документів, що створюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, із зазначенням термінів зберігання документів, затвердженого наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 20 липня 1998 р. N 41.

За клопотанням особи, яка надавала суду записи, їй може бути на підставі ст. 40 ГПК повернуто носій запису або його копію.

 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 41 Господарського процесуального кодексу України

У частині 1 коментованої статті не міститься визначення поняття "судова експертиза", натомість установлено мету проведення експертизи - роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань.

Визначення поняття "судова експертиза" наводиться у ст. 1 Закону України "Про судову експертизу": судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Необхідність судової експертизи в господарському судочинстві викликана тим, що в процесі здійснення правосуддя суд стикається з необхідністю встановлення таких фактів (обставин), дані про які вимагають спеціальних досліджень. Експертиза - це науковий, дослідницький шлях до висновків, які формулюються у висновку експерта, про фактичні обставини справи85.

Судова експертиза є особливим видом експертного дослідження, тому на неї не поширюється дія Закону України "Про наукову і науково-технічну експертизу", оскільки цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи регулювання суспільних відносин у галузі організації та проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень. На судову експертну діяльність також не поширюється дія Положення про організацію та проведення наукової та науково-технічної експертизи, затвердженого наказом Міністерства України у справах науки і технологій від 24 квітня 1998 р. N 131.

Як зазначається в п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 11.11.98 р. N 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи", не може розглядатись як судова експертиза дане вченими тлумачення законодавчих актів, пов'язане з наявністю у цих актах неясностей, неузгодженостей, протиріч чи інших недоліків. Документ, виданий за результатами тлумачення вченими правової норми, доказового значення не має і посилатись на нього в обґрунтування рішення не можна.

Не буде вважатися судовою експертизою експертиза, проведена на вимогу прокурора до порушення господарським судом провадження у справі, а також після порушення провадження у справі, однак на вимогу прокурора, а не за ухвалою господарського суду.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 11.03.2002 р.86 у справі за позовом дочірнього підприємства "Чексіл-маркет" до ТОВ "Обнова" про стягнення 48904,66 грн. зазначалося, що особа набуває прав та несе обов'язки експерта після оголошення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та попередження про відповідальність. Тільки за цих умов висновок експерта набуває доказової сили. Невиконання цих вимог унеможливлює використання висновку експерта як доказу у справі.

Також не допускається використання висновків судової експертизи, проведеної в іншій судовій справі. Втім, якщо в іншій судовій справі судовою експертизою встановлені певні обставини, то ці обставини можуть мати преюдиціальне значення і не підлягають доказуванню відповідно до приписів ст. 35 ГПК.

Згідно із ст. 127 Конституції України суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Попри це, наявність в одного з суддів спеціалізованого суду фахової підготовки та спеціальних знань не звільняє господарський суд від обов'язку призначення дослідження, яке проводиться експертом на основі спеціальних знань у відповідній галузі, як це передбачено нормами ГПК.

У п. 45 рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначено, що у вирішенні спорів, пов'язаних із визнанням недійсними свідоцтв на знаки для товарів і послуг з підстав невідповідності зареєстрованих знаків умовам надання правової охорони, для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань (зокрема, про те, чи займає певний елемент домінуюче положення у зображенні знака; чи є підстави вважати, що знак може вводити споживача в оману щодо місця походження та якості товарів, позначених цим знаком; які частини зображення є тотожними з іншим зображенням; чи є схожими знаки настільки, що їх можна сплутати тощо), господарському суду необхідно призначати судову експертизу, не перебираючи на себе не притаманні суду функції експерта. Господарські суди не повинні встановлювати схожість знаків для товарів і послуг на власний розсуд.

Норми ГПК не містять переліку видів судових експертиз. У Довіднику з підготовки матеріалів, що направляються на судову експертизу арбітражними судами, затвердженого спільним наказом Вищого арбітражного суду України та Міністерства юстиції України від 14 липня 1998 р. N 11/40/5, перелічено такі види експертиз.

1. Почеркознавча експертиза. Основним завданням почеркознавчої експертизи є ідентифікація виконавця рукописних тексту, цифрових записів (далі - рукопису) і підпису. Цією експертизою вирішуються і деякі неідентифікаційні завдання (встановлення факту виконання рукопису в незвичних умовах або в незвичайному стані виконавця, з наслідуванням (імітацією) почерку іншої особи, статі виконавця, а також належності його до певної групи за віком).

2. Авторознавча експертиза. Основним завданням авторознавчої експертизи є ідентифікація автора тексту. Авторознавчою експертизою можуть також встановлюватись (найчастіше в імовірній формі) деякі соціально-біографічні риси автора тексту (його рідна мова, рівень освіти, володіння науковим, діловим або іншим функціональним стилем мови та ін.).

3. Технічна експертиза документів. Технічна експертиза документів поділяється на експертизу реквізитів документів і експертизу матеріалів документів. Головними завданнями технічної експертизи реквізитів документів є: встановлення особливостей виготовлення друкарських засобів і їх відбитків; встановлення факту і способу внесення змін до документа (підчистка, травлення, дописка, переклеювання фотокарток, літер та ін.); виявлення залитих, замазаних, вицвілих та інших слабко видимих або невидимих текстів (зображень) на різних матеріалах, а також текстів (зображень) на обгорілих та згорілих документах, за умови, що папір, на якому вони виготовлені, не перетворився на попіл; встановлення типу, системи, марки, моделі та інших кваліфікаційних категорій друкарської техніки (друкарські машини, касові, телеграфні та інші буквено-цифрові апарати), а також ідентифікація цих засобів за відбитками їх знаків; ідентифікація печаток, штампів, факсиміле і т. п. за їх відбитками; ідентифікація засобів розмножувальної техніки за їх відбитками; ідентифікація компостерних знаків за просічками; ідентифікація знарядь письма за штрихами; ідентифікація особи, яка надрукувала машинописний текст, намалювала і (або) вирізала зображення, за особливостями навичок виконавця; встановлення належності літер певному комплекту шрифту; визначення відносної давності виконання документа або його фрагментів, а також послідовності нанесення штрихів, що перетинаються. Експертизою матеріалів документів встановлюється рід, вид (інша класифікаційна категорія) матеріалів, на яких і з допомогою яких виконувався (виготовлювався) документ (папір, барвники, клеючі речовини і т. д.), а також їх загальна родова (групова) належність.

4. Трасологічна експертиза. Головним завданням трасологічної експертизи є ідентифікація або визначення родової (групової) належності індивідуально визначених об'єктів за матеріально фіксованими слідами - відображеннями їх слідоутворюючих поверхонь. Трасологічною експертизою можна також встановлювати факти, які відносяться до просторових, функціональних, структурних, динамічних і деяких інших характеристик процесу слідоутворення, а також особливостей слідоутворюючих об'єктів. До появи об'єктів дослідження перед трасологічною експертизою можуть ставитись питання про наявність на предметах обстановки місця події слідів від взаємодії з іншими об'єктами і придатність цих слідів для ідентифікації зазначених об'єктів або встановлення їх родової (групової) належності. Розрізняються такі підвиди трасологічних експертиз: слідів рук людини, слідів ніг і взуття людини, слідів ніг (лап) тварини; слідів знарядь та інструментів, засобів виробництва масових виробів; замикаючих та контрольних пристроїв; слідів розділу цілого на частини. До трасологічної експертизи примикає експертиза холодної зброї, а також експертиза рельєфних знаків на металі і пластмасі.

5. Бухгалтерська експертиза. Головними завданнями бухгалтерської експертизи є встановлення: документальної обґрунтованості нестачі або надлишків товарно-матеріальних цінностей і грошових коштів, періоду і місця їх утворення, а також розміру заподіяної матеріальної шкоди; правильності документального оформлення операцій прийому, зберігання, реалізації товарно-матеріальних цінностей і руху грошових коштів; відповідності відображення в бухгалтерському обліку фінансово-господарських операцій вимогам чинних нормативних актів з бухгалтерського обліку і звітності; кола осіб, за якими за документальними даними в період виникнення нестачі (надлишку) значилися товарно-матеріальні цінності і грошові кошти, а також кола осіб, на яких лежав обов'язок забезпечити виконання вимог бухгалтерського обліку і контролю; документальної обґрунтованості розмірів сум за позовами, які вирішуються у порядку цивільного та господарського судочинства; документальної обґрунтованості списання сировини, матеріалів, готової продукції і товарів; недоліків в організації бухгалтерського обліку і контролю, які сприяли виникненню матеріальної шкоди або перешкоджали її своєчасному виявленню. Перед експертом-бухгалтером можуть бути поставлені й інші завдання, виконання яких пов'язано з перевіркою додержання порядку ведення бухгалтерського обліку і звітності, складання балансів, записів в облікових реєстрах рахунків бухгалтерського обліку і т. ін.

6. Фінансово-кредитна (економічна) експертиза. Основними завданнями фінансово-кредитної (економічної) експертизи є встановлення: обґрунтованості одержання і витрачання кредитів суб'єктами фінансово-господарської діяльності; додержання суб'єктами фінансово-господарської діяльності законодавства, яким регламентується формування і витрачання бюджетних коштів; обґрунтованості розподілу прибутку між партнерами фінансово-господарської діяльності.

7. Будівельно-технічна експертиза. Головними завданнями будівельно-технічної експертизи є: визначення вартості будівель та споруд промислового і цивільного призначення; встановлення факту відповідності (невідповідності) збудованої або реконструйованої будівлі проекту і вимогам будівельних норм та правил (БНІП); визначення вартості різного роду будівельних робіт (спорудження будівель, їх переобладнання, ремонт, благоустрій території та ін.); розробка варіантів поділу будинків і надвірних будівель відповідно до ідеальних часток кожного із співвласників з підготуванням у необхідних випадках пропозицій щодо переобладнання об'єктів, залишення їх частин у спільній власності, а також визначенням грошової компенсації власнику, частка якого в натурі після поділу стала меншою за ідеальну; розробка варіантів порядку користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі, що належать громадянам на праві спільної власності; визначення технічного стану будівель, споруд, інженерного обладнання (відсоток зносу, придатність до експлуатації, необхідність ремонту, наявність дефектів, причини, які їх викликали та ін.).

8. Товарознавча експертиза. До об'єктів товарознавчої експертизи, яка проводиться в експертних установах, зокрема, відносяться: будівельні, меблеві, ювелірні, косметичні, галантерейні, канцелярські товари, одяг, взуття, побутова техніка, фото-, радіо- та відеоапаратура і матеріали, обчислювальна техніка. Об'єктами експертизи цього виду можуть бути й інші товари, якщо в експертній установі є фахівці відповідної спеціалізації. Різновидом товарознавчої експертизи є автомобільно-товарознавча експертиза (автотоварознавча експертиза), об'єктами якої є автотранспортні засоби і їх комплектуючі. Головними завданнями товарознавчої експертизи є: визначення належності товарів (надалі - товарна продукція) до класифікаційних категорій, які прийняті у виробничо-торговельній сфері (вид, сорт, артикул, марка, модель, розмір, комплектність і т. ін.); визначення якісних змін товарної продукції; визначення причин якісних змін товарної продукції (мають виробничий характер, виникли у процесі транспортування, зберігання, в експлуатації); встановлення способу виробництва товарної продукції (заводський, саморобний), підприємства-виготовлювача, країни виготовлення; визначення вартості товарної продукції, в тому числі з урахуванням часткової втрати її товарних якостей в зв'язку з експлуатаційним зносом і пошкодженнями від впливу зовнішніх факторів; визначення відповідності упакування і транспортування, умов і термінів зберігання товарної продукції вимогам існуючих правил.

9. Автотоварознавча експертиза. Основними завданнями автотоварознавчої експертизи є визначення шкоди, завданої володільцю транспортного засобу внаслідок ДТП або з інших причин, та визначення залишкової вартості транспортного засобу.

10. Автотехнічна експертиза. Головним завданням автотехнічної експертизи є: встановлення несправностей, які загрожували безпеці руху, причин та часу їх виникнення, можливості їх виявлення до моменту відмови вузла, механізму, системи і т. ін., а також технічної можливості уникнути перекидання, зіткнення, наїзду з моменту, коли у водія з'явилась можливість виявити несправність; встановлення того, як повинен був діяти водій в даній дорожній обстановці з метою забезпечення безпеки руху та наявності у нього в момент виникнення небезпеки технічної можливості запобігти наїзду, зіткненню або перекиданню; встановлення швидкості руху (за наявності сліду гальмування), гальмового та зупинного шляхів транспортних засобів; Перед автотехнічною експертизою можуть бути поставлені й інші завдання, рішення котрих пов'язане з дослідженням на основі спеціальних автотехнічних знань технічного стану транспортних засобів, дорожньої обстановки і дій учасників дорожньої події.

11. Експертиза матеріалів і речовин. В експертизі матеріалів і речовин розрізняють такі підвиди: експертиза волокон і волокнистих матеріалів, лакофарбних матеріалів і покриттів; нафтопродуктів та пально-мастильних матеріалів; наркотичних засобів, отруйних і сильнодіючих речовин; рідин, що містять спирт; металів і сплавів; полімерів і пластмас. Головними завданнями, спільними для всіх підвидів експертиз матеріалів і речовин, є: виявлення на предметах речової обстановки місця події (предметах-носіях) мікрочастинок або мікрослідів певних матеріалів і речовин (частинок фарби, слідів пально-мастильних матеріалів, слідів металізації, мікроволокон, частинок наркотичних засобів і т. д.); визначення роду (виду) матеріалів і речовин за класифікаціями, що існують в науці, техніці та виробництві (хімічним складом, фізичними властивостями, призначенням і т. д.); встановлення спільної родової (групової) належності матеріалів і речовин; встановлення єдиного джерела походження матеріалів і речовин.

12. Біологічна експертиза. Біологічна експертиза досліджує об'єкти рослинного та тваринного походження. Ними найчастіше бувають: листя, стебла, кора, деревина, коріння, плоди, насіння, спори, пилок і т. д.; похідні шкірних покривів тваринного походження (волосся, пір'я, луска і т. д.); продукти переробки рослинних та тваринних організмів (корми для тварин та птахів, мука, шматки хутра та шкіри і т. д.); продукти життєдіяльності рослинних і тваринних організмів (мед, камедь, екскременти та ін.). Головними завданнями біологічної експертизи є: встановлення належності об'єктів тваринного та рослинного походження (далі - біологічного походження) до конкретного біологічного таксона (родини, роду, виду та ін.), а також виявлення мікрооб'єктів зазначеного походження в будь-якій масі або на предметах обстановки місця події (предметах-носіях); встановлення спільної родової (групової) належності декількох порівнюваних об'єктів; встановлення належності об'єктів біологічного походження до одного цілого; визначення біологічних характеристик стану об'єкта (стадії розвитку організму, причин та часу змін його стану, механізму пошкодження та ін.); встановлення належності об'єктів рослинного походження до наркотичних засобів.

Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. N 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30 грудня 2004 р. N 144/5, із змінами і доповненнями, внесеними наказами Міністерства юстиції України від 10 червня 2005 р. N 59/5, від 29 грудня 2006 р. N 126/5), містить дещо інший перелік основних видів експертиз:

1. Криміналістична: почеркознавча; авторознавча; технічна експертиза документів; фототехнічна; портретна; трасологічна (крім досліджень слідів пошкодження одягу, пов'язаних з одночасним спричиненням тілесних пошкоджень, які проводяться в бюро судово-медичної експертизи) та балістична; вибухотехнічна; відеозвукозапису; матеріалів, речовин та виробів з них (лакофарбових матеріалів і покрить; полімерних матеріалів, пластмас; волокнистих матеріалів; нафтопродуктів і пально-мастильних матеріалів; скла, кераміки; наркотичних, сильнодійних і отруйних речовин; спиртомістких сумішей; металів і сплавів).

2. Ґрунтознавча.

3. Біологічна.

4. Екологічна.

5. Інженерно-технічна: автотехнічна; транспортно-залізнична; стану доріг та дорожніх умов; гірничотехнічна; пожежно-технічна; будівельно-технічна; в галузі охорони праці та безпеки життєдіяльності; електротехнічна; комп'ютерно-технічна; телекомунікаційних систем та засобів.

6. Економічна.

7. Товарознавча.

8. Автотоварознавча.

9. Оціночна (у т. ч. оцінка цілісних майнових комплексів; паїв; цінних паперів; оцінка будівельних об'єктів та споруд; оцінка машин, обладнання, транспортних засобів, літальних апаратів, судноплавних засобів).

10. Експертиза охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності.

11. Психологічна.

12. Мистецтвознавча.

Існують методики проведення окремих видів експертиз: Методика товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затверджена наказом Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 р. N 142/5/2092; Інструкція про проведення судово-медичної експертизи, затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 р. N 6; Порядок проведення судово-психіатричної експертизи, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 8 жовтня 2001 р. N 397.

Призначення експертизи можливе:

а) за клопотанням сторін, третіх осіб, прокурора;

б) з власної ініціативи суду.

Якщо особа подала клопотання про призначення експертизи, а інші особи проти клопотання заперечують, суд вирішує клопотання, виходячи з мотивів заявленого клопотання та необхідності використання спеціальних знань для встановлення обставин, що мають значення для справи.

Як зазначається у п. 1 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 27.11.2006 р. N 01-8/2651 "Про деякі питання призначення судових експертиз" судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

У рекомендації від 29.03.2005 р. N 04-5/76 "Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності" Президія Вищого господарського суду України з метою правильного і однакового застосування господарськими судами норм чинного законодавства у вирішенні питань призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності, дала такі рекомендації.