9) Перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви, вказується в позовній заяві як перелік додатків до позовної заяви.

Відповідно до ст. 57 ГПК у цьому переліку вказуються документи, які підтверджують: вжиття заходів досудового врегулювання господарського спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК, з кожним із відповідачів (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - відповідно, договір, проект договору, лист, який містить вимогу про укладання, зміну чи розірвання договору, відомості про пропозиції однієї сторони і розгляд їх у встановленому порядку, відповідь другої сторони, якщо її одержано, та інші документи; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - копія претензії, докази її надсилання відповідачу, копія відповіді на претензію, якщо відповідь одержано); відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів; сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі; сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги. До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг із нього. До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.

Якщо судом застосовувалися запобіжні заходи, слід у переліку документів, що додаються до позовної заяви, зазначити реквізити відповідної ухвали.

Частина 3 коментованої статті містить диспозитивну норму, відповідно до якої дозволяється зазначати в позовній заяві інші відомості з метою забезпечення правильного розгляду справи. Зокрема можуть бути зазначені номери засобів зв'язку (телефон, телефакс), адреса електронної пошти.

У позовній заяві можуть бути вміщені клопотання про вчинення процесуальних дій, зокрема:

про витребування доказів;

про залучення третіх осіб;

про призначення експертизи тощо.

Якщо такі клопотання містяться в позовній заяві, вони повинні за змістом відповідати вимогам норм ГПК, що регулюють питання подання та вирішення цих клопотань.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 55 Господарського процесуального кодексу України

Ціна позову - вартість майна, що витребовується, грошових коштів, що стягуються, або вартість іншого права, що має вартісну оцінку103.

Ціна позову має значення, передусім, для визначення розміру державного мита за подання позову до суду. Ціна позову визначається у позовах позивачем самостійно і відповідно до ст. 54 ГПК має міститись у позовній заяві.

Частина 1 коментованої статті встановлює правила визначення ціни позову про стягнення грошей.

Відповідно до класифікації способів захисту права, встановленої у ст. 16 ЦК, до позовів про стягнення грошей слід віднести:

а) примусове виконання обов'язку в натурі (якщо обов'язок полягає у проведенні розрахунків);

б) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

в) відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

У позовах про стягнення грошей ціна позову визначається стягуваною сумою.

У позовах про витребування майна ціна позову визначається вартістю цього майна. Вартість майна у позовах про витребування майна визначається на підставі правовстановлюючих документів, що підтверджують право власності на майно.

Якщо в позові викладено кілька самостійних вимог, ціна позову визначається загальною сумою всіх вимог.

Якщо до господарського суду подано позов про стягнення іноземної валюти, ціна позову виражається в іноземній валюті та у гривні104 відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Національний банк України" офіційний валютний курс - курс валюти, офіційно встановлений Національним банком України як уповноваженим органом держави. Також згідно зі ст. 36 цього ж Закону Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його.

Вказівки щодо визначення ціни позову містяться в деяких роз'ясненнях і листах Вищого господарського суду.

У п. 1 роз'яснення Вищого господарського суду України від 17.02.94 р. N 02-5/114 "Про деякі питання визначення ціни позову, підсудності справ та сплати державного мита" зазначається, що ціна позову про стягнення іноземної валюти визначається в іноземній валюті та національній валюті України відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову. При визначенні ціни позову, поданого в іноземній валюті, необхідно виходити з тієї валюти, в якій провадились чи повинні бути проведені розрахунки між сторонами. У разі подання позову про стягнення національної валюти України - еквіваленту іноземної валюти ціна позову визначається в національній валюті України.

У п. 6 листа Вищого господарського суду України від 06.04.99 р. N 01-8/151 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів" зазначається, що оскільки у разі позитивного рішення з справи про звернення стягнення на майно боржника заявник одержує певну суму грошей, розмір державного мита повинен визначатись, виходячи з розміру цієї суми.

В інших позовах, крім тих, що зазначені в коментованій статті, ціна позову не зазначається. Це - позови немайнового характеру. Відповідно до класифікації способів захисту права, встановленої у ст. 16 ЦК, до позовів немайнового характеру слід віднести позови про:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) зміну правовідношення;

6) припинення правовідношення;

7) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 29.06.2004 р. у справі за позовом ВАТ "Пластмас-Прилуки" до Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку в особі відділення Промінвестбанку в м. Прилуки про визнання недійсним договору застави та додаткової угоди зазначалося, що стаття 55 ГПК, якою встановлені правила визначення ціни позову, не відносить позови про визнання угод недійсними до тих, які підлягають грошовій оцінці.

Частина 2 коментованої статті встановлює правило, за яким вказані в позовній заяві суми неустойки (штрафу, пені) включаються до ціни позову.

Відповідно до ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Якщо позивач у позовній заяві просить стягнути неустойку (штраф, пеню), але не визначає її розміру, суми неустойки (штрафу, пені) визначає суддя.

Відповідно до частини 3 коментованої статті ціну позову має вказати позивач. Ця норма кореспондує з нормою ч. 2 ст. 54 ГПК, згідно з якою позовна заява повинна, зокрема, містити зазначення ціни позову. Якщо ж ціну позову зазначено позивачем неправильно, вона визначається суддею.

У п. 18 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" зазначається таке. Господарський суд у розгляді справи не зобов'язаний здійснювати замість позивача "перерахунок" розрахованих останнім сум штрафних санкцій, річних тощо. Однак з огляду на вимоги частини першої статті 47 ГПК щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 ГПК стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійснення позивачем нарахування таких сум і в разі якщо їх обчислення помилкове - зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно. Якщо для здійснення перерахунку необхідні додаткові матеріали, суд витребує їх у позивача, а в разі неподання ним таких матеріалів - з урахуванням обставин конкретної справи залишає позов (в частині стягнення відповідних спірних сум) без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 81 ГПК або відмовляє в задоволенні позову у відповідній частині у зв'язку з недоведеністю позовних вимог. Що ж до відсутності розрахунку штрафних санкцій, річних, збитків від інфляції тощо, то з цього приводу слід зазначити таке. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 54 ГПК позовна заява повинна містити, зокрема, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються. Якщо у позовній заяві йдеться лише про стягнення зазначених спірних сум (тобто їх стягнення є не додатковою, а єдиною позовною вимогою) і обґрунтований розрахунок стягуваної суми відсутній, така заява підлягає поверненню господарським судом відповідно до пункту 3 частини першої статті 63 ГПК. В інших випадках, коли вимога про стягнення сум штрафних санкцій, річних тощо є додатковою вимогою до основної (наприклад, про стягнення заборгованості) і розрахунок зазначених сум відсутній, суд, прийнявши позовну заяву, в порядку підготовки справи до розгляду (стаття 65 ГПК) зобов'язує позивача надати такий розрахунок, за необхідності - з матеріалами, які його обґрунтовують, а в разі їх неподання - з урахуванням обставин конкретної справи застосовує зазначений припис пункту 5 частини першої статті 81 ГПК або відмовляє в задоволенні позову.

В ціну позову не включаються суми судових витрат, які позивач зазначає в позові і просить суд стягнути зазначені суми з відповідача. Це пояснюється тим, що розмір судових витрат не зажди можливо визначити при поданні позову, а також тим, що розмір судових витрат напряму не залежить від характеру спору і ціни позову і вирізняється у кожній конкретній справі залежно від фактично зроблених витрат105.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 58 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття встановлює правила об'єднання кількох позовних вимог в одній позовній заяві, а також об'єднання в одну справу кількох позовних заяв.

Відповідно до частини 1 коментованої статті в одній позовній заяві може бути об'єднано кілька вимог. Під вимогою розуміється матеріально-правова вимога, тобто предмет позову, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права. Отже, позивач наділений правом об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, тобто кілька способів захисту порушеного права.

Дозволяється об'єднувати вимоги, які пов'язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких ґрунтуються ці вимоги.

Доказами в господарському судочинстві є будь-які відомості, отримані у визначеному законом порядку, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, на яких обґрунтовуються вимоги і заперечення осіб, що беруть участь у справі, та інші обставини, які мають значення для правильного розгляду справи.

Отже, можна об'єднати вимоги, якщо обставини, на яких вони ґрунтуються, підтверджуються тими самими доказами. Позивач має право об'єднати в одній позовній заяві не лише вимоги до одного відповідача, а й вимоги до кількох відповідачів за умови, що ці вимоги пов'язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Об'єднання позовів дає можливість досягти процесуальної економії, ефективніше використати процесуальні засоби для відновлення порушеного права, а також унеможливити винесення різних рішень за однакових обставин.

Право об'єднати в одній позовній заяві надається позивачу, а також третій особі, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, і відповідачу, який подає зустрічний позов.

Позивач має право на об'єднання позовів не лише при поданні позовної заяви. Позивач не позбавлений такого права, коли він змінює на підставі ст. 22 ГПК предмет позову, тобто замінює одну вимогу на кілька вимог.

Системне тлумачення коментованої статті сукупно з п. 5 ч. 1 ст. 63 ГПК дає можливість дійти висновку, що не допускається об'єднання в одній позовній заяві кількох вимог до одного чи кількох відповідачів, якщо сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору.

Не дозволяється об'єднання вимог, які розглядаються в порядку різних видів провадження. У ГПК відповідно до ст. 41 вирізняються два види провадження:

а) позовне провадження;

б) провадження у справах про банкрутство.

Усі вимоги, що об'єднуються в одній позовній заяві, повинні бути підвідомчі господарському суду. Не допускається об'єднання в одній позовній заяві позовних вимог, які підлягають розгляду в судах різної юрисдикції.

У пунктах 1 - 2 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що необхідно мати на увазі, що ГПК не передбачено можливості об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об'єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК.

Порушення позивачем правил об'єднання позовних вимог є підставою для повернення позовної заяви на підставі п. 5 ч. 1 ст. 63 ГПК.

Частина 2 коментованої статті надає право суду об'єднати в одне провадження кілька позовних вимог, що містяться в різних позовах.

Таке об'єднання можливе за наявності сукупно таких умов:

а) позовні вимоги мають бути однорідними;

б) позови мають бути пред'явлені тим самим позивачем до того самого відповідача (відповідачів) або різними позивачами до того самого відповідача.

Однорідними вимогами слід уважати такі, що одночасно:

а) являють собою однаковий спосіб захисту права (наприклад, про визнання недійсним правочину, про виконання обов'язку в натурі тощо);

б) мають ті самі (з одного договору) чи однорідні (з різних, але аналогічних договорів) підстави виникнення.

Суд вправі об'єднати в одне провадження позовні вимоги незалежно від згоди позивача. Таке об'єднання можливе як під час прийняття позовних заяв до розгляду й порушення провадження у справі, так і під час судового розгляду. Сторони у справі не позбавлені права подати до господарського суду клопотання про об'єднання позовів в одне провадження.

Право на об'єднання позовних вимог надано лише суду першої інстанції. Про об'єднання позовів господарський суд виносить ухвалу. Якщо питання про об'єднання позовів суд вирішує під час прийняття позовної заяви до розгляду і порушення провадження у справі, суд в одній ухвалі приймає до розгляду позовні заяви, які підлягають об'єднанню, порушує єдине провадження за всіма поданими позовними заявами, зазначивши в цій ухвалі про об'єднання позовів.

Слід зазначити, що Верховний Суд України дії суду щодо об'єднання справ в одне провадження розглядає не як право суду, а як його обов'язок. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2003 р. у справі за позовом ТОВ "Гірник" до Відділення фізико-технічних гірничих проблем Національної академії наук України при Донецькому фізико-технічному інституті ім. О. О. Галкіна про стягнення суми зазначається, що оскільки у провадженні суду вже знаходилася справа, в якій брали участь ті самі сторони, з позовними вимогами, зв'язаними між собою підставами виникнення, що й вимоги в цій справі, суд повинен був вирішити питання про об'єднання відповідних справ в одне провадження108. Аналогічну позицію висловлено у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 06.07.2004 р. у справі за позовом спільного українсько-швейцарського підприємства у формі ТОВ "Регіон-Агро" до сільськогосподарського ВАТ "Птахокомбінат Тульчинський" про стягнення суми, де зазначалося, що коли окремий розгляд справ був неможливим, суду слід було вирішити питання про об'єднання зазначених справ в одне провадження, відповідно до ч. 2 ст. 58 ГПК.

Господарському суду не надано права роз'єднати поєднані в одне провадження позовні вимоги.

Якщо суд, вирішуючи питання про прийняття справи до розгляду, встановить, що порушено правила поєднання вимог чи об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору, він відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 63 ГПК повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду.

Навіть у випадку коли позивач правомірно об'єднав вимоги, пов'язані між собою, суд вправі повернути позовну заяву, якщо вважатиме, що сумісний розгляд об'єднаних вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 59 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття регулює питання, пов'язані із наданням відзиву на позовну заяву.

Частина 1 коментованої статті містить норму про те, що відповідач має право надіслати відзив на позовну заяву. Ця норма має диспозитивний характер, оскільки надіслання відзиву не є обов'язковим.

Відзив - процесуальний документ, у якому відповідач викладає свої заперечення проти позову та їх матеріально-правові й процесуальні підстави.

Відзив надсилається відповідачем після того як він отримав ухвалу про порушення провадження у справі. Господарському суду надсилається оригінал відзиву на позовну заяву та документи, на яких ґрунтуються заперечення проти позовних вимог.

Позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь у судовому процесі, надсилається копія відзиву. Відповідач до відзиву може додати й копії документів, на яких ґрунтуються заперечення проти позову і які відсутні в цих осіб, хоча коментована стаття цього не передбачає.

Водночас, незважаючи на диспозитивність норми про надіслання відзиву, господарський суд може зобов'язати відповідача надати відзив на позовну заяву та встановити строк для надання відзиву.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що відзив повинен бути підписаний повноважною особою відповідача чи його представником.

ГПК не містить правила щодо підписання відзиву на позовну заяву особою, яка не може власноручно поставити підпис через хворобу або фізичну ваду. Уявляється, що в такому випадку за дорученням особи, яка не може підписатися власноручно, текст відзиву в її присутності може підписати інша особа. Підпис іншої особи на тексті відзиву засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, з зазначенням причин, із яких текст відзиву не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Юридична особа відповідно до ст. 92 ЦК набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Отже, від імені юридичної особи відзив на позовну заяву підписує повноважна посадова особа, повноваження якої ґрунтуються на установчих документах чи приписах закону.

Якщо юридичну особу очолює виконувач обов'язків керівника, він має право підпису на підставі рішення (наказу) про призначення його виконувачем обов'язків, якщо в цьому рішенні (наказі) відсутні обмеження щодо права підпису.

Якщо юридичну особу очолює колегіальний орган, відзив на позовну заяву підписується одним із членів колегіального органу, якого уповноважено рішенням колегіального органу. Відзив може бути підписаний й усіма членами колегіального органу.

Питання про повноваження на підписання відзиву від імені юридичної особи вирішується на підставі установчих документів юридичної особи.

Від імені юридичної особи, що ліквідується, відзив підписується головою ліквідаційної комісії, крім випадків, коли відповідно до ст. 60 ГК повноваження покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

У процедурах банкрутства юридичної особи відзив може підписуватись арбітражним керуючим. Його повноваження на це випливають із норми ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до якої арбітражний керуючий має право звертатися до господарського суду у випадках, передбачених цим Законом.

Згідно із ст. 23 ГПК позов може бути подано до кількох відповідачів. У такому випадку відзив на позовну заяву може бути подано спільно усіма відповідачами або кожним відповідачем окремо.

Частина 3 коментованої статті встановлює вимоги щодо змісту відзиву на позовну заяву.

У відзиві мають бути викладені:

а) найменування позивача і номер справи;

б) мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство;

в) докази, що обґрунтовують відхилення позовної вимоги;

г) перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву (зокрема, про надіслання копій відзиву і доданих до нього документів позивачеві, іншим відповідачам, прокурору).

У відзиві можуть бути зазначені інші відомості. Але слід мати на увазі, що це можуть бути лише відомості, що мають значення для справи. Будь-які відомості, що не стосуються справи, не повинні братися до уваги.

Частина 4 коментованої статті встановлює, що коли відзив на позовну заяву підписано представником відповідача, до відзиву має бути додана довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника відповідача.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 60 Господарського процесуального кодексу України

Коментовану статтю присвячено питанням подання зустрічного позову. Зустрічний позов - це позов, що подається відповідачем позивачу для одночасного розгляду з первісним позовом109. Зустрічний позов характеризується самостійністю матеріально-правової вимоги відповідача до позивача.

Зустрічний позов має певну специфіку, яка відрізняє його від інших видів позовів (зокрема, й від первісного). По-перше, право подання зустрічного позову має не будь-який учасник процесу, а лише відповідач за первісним позовом; пред'являється він до первісного позивача. По-друге, подання зустрічного позову є можливим лише до винесення судом першої інстанції рішення за первісним позовом. По-третє, зустрічний позов має на меті захист від первісного позову або заліком, або спростуванням його частково чи повністю, або розглядом в одному провадженні хоча й різних, але взаємопов'язаних вимог110.

Частина 1 коментованої статті визначає, що право на пред'явлення зустрічного позову надається відповідачу (відповідачам) у справі. Це право може бути реалізовано лише в господарському суді першої інстанції до винесення цим судом рішення по суті. Таким чином, установлено строк для подання зустрічного позову вказівкою на подію, яка повинна настати (винесення рішення). Це обмеження кореспондує з нормою ст. 101 ГПК, згідно з якою під час розгляду справи в апеляційному порядку господарський суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду першої інстанції в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У п. 22 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" наводиться відповідь на запитання, чи може апеляційний господарський суд у випадку виявлення неправильного застосування місцевим господарським судом приписів статті 60 ГПК усунути виявлені порушення в межах своїх повноважень. Зазначається, що згідно із статтею 101 ГПК у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд повторно розглядає справу і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Отже, апеляційна інстанція не лише може, а й зобов'язана перевірити правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального права, в тому числі статті 60 ГПК. Водночас, слід мати на увазі, що відповідно до частини третьої статті 101 ГПК в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. В абз. 2 п. 8 роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 р. N 04-5/366 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" також зазначено, що не повинні застосовуватись апеляційним судом правила про, зокрема, подання зустрічного позову (стаття 60 ГПК). Отже, апеляційна інстанція не вправі прийняти зустрічний позов і розглянути відповідні вимоги, якщо зустрічний позов не подавався до місцевого господарського суду.

Оскільки відповідач набуває свого процесуального статусу з моменту винесення ухвали про прийняття позовної заяви до розгляду і порушення провадження у справі, право на подання зустрічного позову виникає у відповідача з моменту винесення господарським судом цієї ухвали. Якщо позовну заяву за зустрічним позовом подано до винесення ухвали про прийняття позовної заяви до розгляду і порушення провадження у справі, ця позовна заява не повинна прийматися судом і підлягає поверненню.

Якщо відповідачів у справі два та більше, вони вправі звернутися зі спільним зустрічним позовом до позивача. Якщо у справі беруть участь два чи більше позивачів, відповідач вправі звернутись із зустрічним позовом до кожного окремо або всіх відповідачів.

Якщо в результаті касаційного перегляду рішення воно скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду першої інстанції, відповідач під час нового розгляду вправі пред'явити зустрічний позов.

Оскільки третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вступає у справу поданням позову, відповідач може подати зустрічний позов відносно позову, поданого такою третьою особою.

Зустрічний позов повинен бути взаємно пов'язаний з первісним.

Взаємна пов'язаність зустрічного та первісного позовів може виявлятись у такому:

а) обидва позови взаємно пов'язані, і їх спільний розгляд сприятиме оперативному і правильному вирішенню спору. Взаємна пов'язаність первісного і зустрічного позову може виражатись у підставах цих позовів або поданих доказах;

б) вимоги за зустрічним і первісним позовами можуть зараховуватись. Відповідно до ст. 601 ЦК зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Стаття 602 ЦК встановлює, що не допускається зарахування зустрічних вимог:

1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

2) про стягнення аліментів;

3) щодо довічного утримання (догляду);

4) у разі спливу позовної давності;

5) в інших випадках, установлених договором або законом.

Стаття 603 ЦК визначає правила зарахування у випадку заміни кредитора. У разі заміни кредитора боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, на момент його виконання;

в) задоволення зустрічного позову виключатиме повністю або частково задоволення первісного позову. Подання такого зустрічного позову має на меті довести відсутність у позивача матеріально-правової підстави на задоволення первісного позову через відсутність матеріальних правовідносин, з яких випливає суб'єктивне право позивача за первісним позовом. Найчастіше це - позов про визнання договору недійсним або позов про визнання права. У таких випадках задоволення зустрічного позову тягне за собою відмову у первісному позові повністю чи частково.

Відсутність однієї з перелічених підстав прийняття зустрічного позову тягне за собою повернення зустрічної позовної заяви з посиланням на ст. 60 ГПК України.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що позовна заява за зустрічним позовом подається за загальними правилами подання позовів. Це означає, що позов повинен бути поданий з додержанням вимог статей 54 - 58 ГПК щодо форми і змісту позовних заяв. Водночас існує виняток із загальних правил подання позовів щодо територіальної підсудності: зустрічний позов незалежно від його територіальної підсудності подається до господарського суду за місцем розгляду первісного позову. На подання зустрічного позову не поширюються також і правила виключної підсудності, встановлені у ст. 16 ГПК.

У п. 2 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" зазначено, що у вирішенні питання про підсудність зустрічних позовних заяв слід виходити з того, що за змістом частини 1 статті 60 ГПК зустрічний позов завжди розглядається спільно з первісним позовом в тому ж суді, в провадженні якого перебуває справа за первісним позовом, включаючи випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організацією, зазначеною в частині четвертій статті 16 ГПК.

Якщо позовну заяву за зустрічним позовом подано з порушенням вимог, викладених у ст. ст. 54 - 58 ГПК, господарський суд повертає позовну заяву на підставі ст. 63 ГПК. У випадку відсутності підстав прийняття зустрічного позову для сумісного розгляду з первісним позовом, установлених ч. 1 коментованої статті, позовна заява підлягає поверненню відповідно до ст. 60 ГПК.

Вищий господарський суд України в п. 17 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, як має діяти господарський суд у разі подання відповідачем зустрічного позову в останній день процесуального строку розгляду первісного позову, відповів таке. Відповідно до частини першої статті 60 ГПК зустрічний позов подається для спільного розгляду з первісним позовом. Оскільки первісний позов підглядає розглядові у строк, визначений згідно із статтею 69 названого Кодексу починаючи від дня одержання позовної заяви, то й зустрічний позов має бути розглянутий у той же строк починаючи від дня одержання первісної позовної заяви. Якщо зустрічний позов подано в останній день згаданого строку, то за необхідності строк вирішення спору з урахуванням наведеної обставини може бути продовжений згідно з частиною третьою статті 69 ГПК.

У п. 18 цього ж листа на запитання, яку процесуальну дію має вчинити господарський суд у разі надходження до нього зустрічного позову після прийняття судового рішення у справі за відсутності передбачених статтею 63 ГПК підстав для повернення такого позову, дається така відповідь. Згідно з частиною першою статті 60 ГПК відповідач має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільного розгляду з первісним позовом. Наведений законодавчий припис виключає можливість розгляду господарським судом після прийняття ним рішення у справі будь-якого позову в цій же справі саме як зустрічного. Водночас, якщо позов, поданий тією чи іншою особою як "зустрічний" після прийняття судового рішення у справі, відповідає вимогам статей 54 - 58 ГПК, він приймається судом на загальних підставах, а якщо справа за цим позовом не підсудна даному господарському суду, він надсилає матеріали останньої за встановленою підсудністю в порядку статті 17 ГПК.

У коментованій статті встановлено, що у випадку прийняття зустрічного позову до одночасного розгляду з первісним позовом суд виносить ухвалу. Питання про прийняття зустрічного позову повинно вирішуватися ухвалою на підставі ст. 86 ГПК, але має виноситися ухвала не про порушення провадження у справі за зустрічним позовом, а про прийняття зустрічної позовної заяви для спільного розгляду з первісним позовом.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 62 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті визначає перелік підстав для повернення позовної заяви позивачеві.

Суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в господарських судах України;

2) у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або є рішення цих органів з такого спору;

3) позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано.

Цей перелік підстав є вичерпним і розширенню не підлягає, тобто суд не має права відмовити у прийнятті позовної заяви з підстав, інших, ніж викладені у коментованій статті.

Так, у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 18.03.2002 р.111 у справі за позовом ЗАТ "Нафта-К" до ВАТ "Лисичанськнафтооргсинтез" про зобов'язання передати паливно-мастильні матеріали зазначається, що порушення справи про банкрутство не є підставою для відмови у прийнятті позовної заяви. Така відмова порушує конституційне право особи на судовий захист.

Господарські суди також розглядають заяви про скасування рішень третейських судів на підставі ст. 51 Закону України "Про третейські суди". Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом. Рішення третейського суду може бути оскаржене стороною у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ. Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав:

1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16 - 19 цього Закону.

Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом.

Відповідно до п. 1.9.1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 04-5/639 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України "Про третейські суди" господарський суд виносить ухвалу про відмову в прийнятті заяви, якщо:

- рішення третейського суду оскаржено з підстав, не передбачених статтею 51 Закону;

- заяву подано не стороною у справі, тобто позивачем або відповідачем, які згідно зі статтею 2 Закону не були сторонами третейського розгляду. Треті особи відповідно до частини третьої статті 34 Закону не користуються правом оскарження рішення третейського суду;

- заяву подано з пропуском встановленого Законом строку;

- оскаржується рішення третейського суду зі справи, не віднесеної до підвідомчості господарському суду;

- у провадженні господарського суду є справа про скасування того ж рішення третейського суду з тих же підстав.

Заява не підлягає розгляду в господарських судах України, якщо її подано з порушенням правил підвідомчості справ господарським судам, установлених у ст. 12 ГПК.

Водночас, суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо з матеріалів справи вбачається, що сторони домовилися про те, що спір розглядатиметься третейським судом (арбітражем), якщо за правилами підвідомчості цей спір є підвідомчим господарським судам.

Вищий господарський суд України в п. 16 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, чи можливе об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, відповів таке. ГПК не передбачено можливості об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об'єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК.

Не допускається повторний розгляд тотожних справ. Тотожними є справи між тими ж сторонами про той же предмет з тих же підстав.

Суддя зобов'язаний відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо прокурором подано позов не у випадку, коли стороною у справі є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади, а в інтересах самостійного суб'єкта господарювання. Правова позиція Судової палати у господарських справах Верховного Суду України висловлена в постанові від 22 лютого 2005 р. у справі за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах Міністерства палива та енергетики в особі акціонерної компанії "Харківобленерго" до СТОВ ім. Г. С. Сковороди про стягнення 76162,20 грн. заборгованості за понаддоговірне споживання електроенергії, полягає в тому, що прокурор може бути представником сторони у справі тільки у випадку, коли цією стороною у справі є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади. Якщо позов подано в інтересах самостійного суб'єкта господарювання, порушення провадження у такий справі є безпідставним.

Якщо судді відомо, що тотожна справа знаходиться в провадженні господарського суду чи іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір, суддя повинен відмовити у прийнятті позовної заяви. Так само слід відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо є рішення господарського суду чи іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Під "іншим органом" слід розуміти третейський суд (арбітраж) або міжнародний комерційний арбітраж, а також суд іноземної держави, оскільки відповідно до ст. 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Не можна під "іншим органом" розуміти органи Антимонопольного комітету України, які відповідно до ст. 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" уповноважені розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами, позаяк викладені процедури не є вирішенням спорів.

Суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано. Відповідно до ст. 59 ГК суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до Державного реєстру запису про припинення його діяльності. Порядок проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації встановлено ст. 36 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації припинення юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) голові ліквідаційної комісії або уповноваженій ним особі один примірник оригіналу установчих документів і свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, які мають спеціальну відмітку про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Така відмітка робиться державним реєстратором також на примірнику оригіналу установчих документів юридичної особи, який залишається у реєстраційній справі.

Ця спеціальна відмітка повинна відповідати опису штампа про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи, визначеному Описами штампів для нанесення державним реєстратором відміток на документах при проведенні реєстраційних дій, що затверджені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 7 квітня 2004 р. N 42.

Слід звернути увагу на те, що ГПК не надає права судді відмовляти у прийнятті позовної заяви до фізичної особи - підприємця, якщо припинено діяльність цієї фізичної особи як підприємця.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що про відмову у прийнятті позовної заяви господарський суд виносить ухвалу. Зразок ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви наведено в додатку 9 до Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75.

В ухвалі, окрім відомостей, передбачених ст. 86 ГПК, повинні бути зазначені підстави відмови у прийнятті позовної заяви.

Ухвала повинна бути винесена протягом п'яти днів з дня надходження позовної заяви. Днем надходження позовної заяви до суду слід вважати день надходження її до канцелярії господарського суду незалежно від дня і способу відправлення позовної заяви. День надходження позовної заяви до господарського суду відповідно до п. 2.3 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75, засвідчується в правому нижньому куті або вільному від тексту місці першого аркуша проставленням реєстраційного штампа, дати надходження до суду, реєстраційного номера.

Ухвала про відмову у прийнятті позовної заяви надсилається сторонам, прокурору чи його заступнику, якщо вони є заявниками. ГПК не передбачає надсилання цієї ухвали третім особам, хоча б ці треті особи і були зазначені позивачем у позовній заяві.

Частина 3 коментованої статті встановлює правило про те, що матеріали позовної заяви додаються до ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви, яка надсилається заявникові. Отже, матеріали позовної заяви у випадку відмови у її прийнятті повертаються заявникові, а не залишаються у справах суду.

Відмова у прийнятті позовної заяви унеможливлює повторне звернення до господарського суду з цією ж позовною заявою.

Частина 4 коментованої статті визначає можливість оскарження ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви в апеляційному чи касаційному порядку. Слід звернути увагу на те, що ГПК не обмежує коло осіб, яким надається право на оскарження цієї ухвали. Отже, апеляційна чи касаційна скарга може бути подана не лише заявником, а й особою, до якої подано позов.

Якщо ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви скасовано за результатами апеляційного чи касаційного перегляду, позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до господарського суду. Цей припис має значення для вирішення питання про подання позову з дотриманням строків позовної давності.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 63 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті зобов'язує суддю, який вирішує питання про прийняття позовної заяви, повернути позовну заяву з підстав неправильного оформлення позовної заяви та доданих до неї документів.

Суд розглядає позовну заяву в аспекті коментованої статті, якщо відсутні підстави для відмови у прийнятті позовної заяви, передбачені ст. 62 ГПК. Суддя не має права повертати позовну заяву, якщо встановить, що слід відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі ст. 62 ГПК.

Суд досліджує позовну заяву за формальними ознаками, не вивчаючи питання по суті позовних вимог.

Позовна заява підлягає поверненню, якщо вона за формою та змістом не відповідає вимогам ст. ст. 54 - 58 ГПК.

Суддя повертає позовну заяву без розгляду в таких випадках:

а) позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано (порушення вимог ч. 1 ст. 54 ГПК);

б) у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових адрес (порушення вимог п. 2 ч. 2 ст. 54 ГПК);

в) у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оспорюваної суми (порушення вимог п. 5 ч. 2 ст. 54 ГПК);

г) не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі (порушення вимог п. 3 ч. 1 ст. 57 ГПК);

д) порушено правила поєднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору (порушення вимог ч. 1 ст. 58 ГПК);

е) не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів (порушення вимог ч. 1 ст. 56 ГПК);

є) до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору;

ж) не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (порушення вимог п. 31 ч. 1 ст. 57 ГПК).

Наведений перелік підстав є вичерпним і розширенню не підлягає. Це означає, що будь-які інші порушення в оформленні позовної заяви та доданих до неї документів не можуть бути підставою для повернення позовної заяви. Так, якщо до позовної заяви додано копії документів, належним чином не засвідчені, суд не має права повертати позовну заяву, а повинен зобов'язати позивача надати суду належним чином засвідчені копії, а в разі необхідності - оригінали.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 01.04.2003 р.112 у справі за позовом Головного міжрегіонального управління статистики у м. Києві до Центру обслуговування споживачів та продажу послуг Київської міської дирекції ВАТ "Укртелеком" про повернення безпідставно нарахованих і сплачених коштів у сумі 26078,25 грн. зазначається, що господарський суд правомірно повернув без розгляду позовну заяву (п. 1 ст. 63 ГПК), оскільки з доданої до неї довіреності не вбачається надання особі, яка підписала позовну заяву, права підписувати її від імені позивача.

У п. 3.3 роз'яснення від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України" Вищий господарський суд України зазначив: якщо у позовній заяві є посилання на докази, що підтверджують викладені обставини, але самі докази до позовної заяви не додані, таку заяву не можна повертати з посиланням на статтю 63 ГПК. У цьому випадку суддя у процесі підготовки справи до розгляду ухвалою витребовує ці докази від позивача чи відповідача.

Господарським судам не слід допускати повернення позовних заяв та заяв кредиторів у справах про банкрутство у разі подання як доказу сплати державного мита платіжних доручень, що відповідають вимогам Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.93 р. N 15 (з наступними змінами та доповненнями). У разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування державного мита до Державного бюджету України суди мають право згідно з пунктом 4 статті 65 ГПК витребувати від позивача чи кредитора відповідне підтвердження територіального органу Державного казначейства України.

У застосуванні пункту 6 статті 63 ГПК господарському суду необхідно враховувати таке. Розрахунковий документ, виданий відправникові поштового відправлення відповідно до пункту 36 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. N 1155, може вважатися належним доказом надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Відсутність опису вкладення до листа не тягне за собою наслідків у вигляді повернення позовної заяви, оскільки згідно з пунктом 78 названих Правил листи, бандеролі і посилки приймаються з таким описом лише за бажанням відправника, і у господарського суду відсутні правові підстави спонукати відправників до обов'язкового оформлення описів вкладення.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 18.02.2003 р. N 3-170к03113 у справі за позовом ТОВ "Спільне підприємство "Правекс-Брок" про стягнення з ВАТ "Запорізький завод надпотужних трансформаторів" 42150,12 грн. зазначається, що сплата позивачем державного мита до Державного бюджету України на інші рахунки, а не на визначені у листі Державного казначейства України, не може бути підставою для повернення відповідного позову без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК за умови дотримання вимог Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита.

У п. 8 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається: якщо позов, який підлягає розглядові за правилами ГПК, помилково подано на підставі норм КАС України, господарським судам слід перевіряти позовні матеріали на предмет їх узгодженості з приписами статей 54 і 57 ГПК і в разі невідповідності цих матеріалів зазначеним приписам керуватися вимогами статті 63 ГПК.

Якщо до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору, що є підставою для повернення позовної заяви, суд повинен пересвідчитися, що цю заяву підписано тією ж особою, що й позовну заяву, а якщо заяву про врегулювання спору підписано іншою особою, - перевірити повноваження особи, яка підписала заяву, і в разі необхідності, на підставі ст. 65 ГПК, у порядку підготовки справи до розгляду викликати представника позивача для з'ясування обставин підписання заяви про врегулювання спору.

У випадку повернення позовної заяви разом із нею позивачу повертаються додані до неї матеріали.

Якщо позовну заяву подано з порушенням правил територіальної підсудності, встановлених у ст. ст. 15 - 16 ГПК, суд не вправі повертати позовну заяву, а має надіслати матеріали справи за встановленою підсудністю, як це передбачено ст. 17 ГПК.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що суд повинен вирішити питання про повернення позову, якщо для цього є відповідні підстави, протягом п'яти днів з дня її надходження. Днем надходження позовної заяви до суду слід уважати день надходження її до канцелярії господарського суду незалежно від дня і способу відправлення позовної заяви. День надходження позовної заяви до господарського суду відповідно до п. 2.3 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75, засвідчується у правому нижньому куті або вільному від тексту місці першого аркуша проставленням реєстраційного штампа, дати надходження до суду, реєстраційного номера.

Про повернення позовної заяви суд виносить ухвалу. Зразок ухвали про повернення позовної заяви наведено в додатку 8 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75. В ухвалі про повернення позовної заяви, крім відомостей, передбачених ст. 86 ГПК, мають бути зазначені підстави повернення позовної заяви.

У п. 2.2 листа Вищого господарського суду України від 03.08.92 р. N 01-8/912, 8а/4исх. "Про деякі питання застосування Законів України "Про арбітражний суд", "Про прокуратуру" та Арбітражного процесуального кодексу України" зазначалося, що, повертаючи заяву, суддя зобов'язаний мотивувати свої дії.

На відміну від ст. 62 ГПК, у коментованій статті не зазначено, що ухвала про повернення позовної заяви повинна надсилатися сторонам. Отже, ця ухвала надсилається лише особі, яка подала позовну заяву.

Ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено в апеляційному чи касаційному порядку. Водночас, не зазначено, що коли за результатами апеляційного чи касаційного перегляду ухвалу про повернення позовної заяви скасовано, позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до господарського суду.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.

Законодавець не встановлює обмеження строку для виправлення позивачем недоліків позовної заяви.

Норми ГПК не містять вказівок про те, в який спосіб позивач повинен усунути недоліки позовної заяви. Тому слід виходити зі змісту зазначених в ухвалі про повернення позовної заяви підстав. Якщо встановлені недоліки стосуються неповноти тексту позовної заяви, позивач мусить подати доповнення до неї; якщо до позовної заяви не додано певних документів, позивач мусить надіслати їх до суду. Доцільно також зауважити, що додаткові документи подаються на виконання ухвали суду про повернення позовної заяви.

Ураховуючи, що позивач зобов'язаний надіслати копії позовної заяви та доданих до неї документів особам, які беруть участь у справі, він також повинен надіслати їм копії документів, що подаються до суду з метою усунення недоліків позовної заяви.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 64 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті визначає дії судді у випадку прийняття позовної заяви.

Прийнявши позовну заяву до розгляду, суддя виносить ухвалу про порушення провадження у справі. Зразок ухвали про порушення провадження у справі наведено в додатку 10 до Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75.

Підставою порушення провадження у справі є позовна заява, що надійшла до господарського суду, якщо її оформлено і подано до господарського суду за правилами ГПК. Господарський суд не вправі відмовляти у прийнятті позовної заяви та зобов'язаний прийняти позовну заяву до розгляду й порушити провадження у справі, якщо її оформлено і подано до господарського суду з дотриманням вимог норм ГПК.

Ухвала про порушення провадження у справі повинна бути винесена протягом п'яти днів від дня її надходження до господарського суду. У цей само строк ухвала надсилається сторонам, прокурору, якщо він є заявником, третім особам, яких залучено до участі у справі.

Вищий господарський суд України у п. 11 інформаційного листа від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" на запитання чи повинен господарський суд з'ясовувати фактичне місцезнаходження сторін у справі з метою повідомлення їх про час і місце судового засідання, відповів так. До повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Ухвала про порушення провадження у справі виноситься без виклику сторін.

В ухвалі про порушення провадження у справі суддя зазначає:

- про прийняття позовної заяви;

- про призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду;

- про час і місце проведення судового засідання;

- про необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.

Відповідно до ст. 65 ГПК з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя може вчинити в необхідних випадках такі дії з підготовки справи до розгляду:

1) вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;

2) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково;

3) зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо);

4) витребовує від сторін, інших підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, їх посадових осіб документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;

5) вирішує питання про призначення експертизи;

6) провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;

7) вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою;

8) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи;

9) вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації;

10) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;

11) вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.

Водночас, на цій стадії суд не вправі давати оцінку обставинам справи. Так, у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 15.10.2002 р.114 у справі за позовом ЗАТ "Футбольний клуб "Чорноморець" до ЗАТ "Футбольний клуб "Волинь" і громадської організації спортивний клуб "Волинь-1" про визнання договору про правонаступництво недійсним зазначалося, що на стадії порушення провадження у справі та підготовки матеріалів до розгляду в першій інстанції суд не вправі з'ясовувати, чи насправді порушено права та охоронювані законом інтереси позивача зі спору про визнання угоди недійсною, оскільки це можливо зробити лише з дотриманням основних засад судочинства (ст. 129 Конституції України) у судовому процесі за результатами розгляду порушеної справи.

Частина 2 коментованої статті передбачає обов'язок суду надіслати ухвалу про порушення провадження у справі підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам у випадках, коли:

- від них витребуються документи, відомості та висновки (в порядку ст. 38 ГПК);

- їх посадові особи викликаються до господарського суду (в порядку ст. 30 ГПК).

Частина 3 коментованої статті встановлює, що ухвала господарського суду виноситься з додержанням вимог ст. 86 ГПК.

Відповідно до ст. 86 ГПК ухвала господарського суду має містити:

1) найменування господарського суду, номер справи і дату винесення ухвали, найменування сторін, ціну позову, вимогу позивача, прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора, інших осіб, які брали участь у засіданні (із зазначенням їх посад);

2) стислий виклад суті спору або зміст питання, з якого виноситься ухвала;

3) мотиви винесення ухвали з посиланням на законодавство;

4) висновок з розглянутого питання;

5) вказівку на дії, що їх повинні вчинити сторони, інші підприємства, організації, державні та інші органи та їх посадові особи у строки, визначені господарським судом.

Ухвала про порушення провадження у справі виноситься без участі сторін.

У п. 7 листа Вищого арбітражного суду України від 27.04.95 р. N 01-8/281 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів" зазначається, що у випадку надходження позовних матеріалів з іншого господарського суду за підвідомчістю у порядку, передбаченому статті 17 ГПК, господарський суд повинен виносити ухвалу про порушення провадження у справі, оскільки стаття 64 ГПК не ставить форму процесуального документа, який повинен прийматись у разі надходження до господарського суду позовних матеріалів, у залежність від того, ким - позивачем, прокурором чи іншим господарським судом - ці матеріали надіслані.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 65 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття визначає дії судді з підготовки справи до розгляду, які полягають у здійсненні певних заходів і процесуальних дій, спрямованих на правильне і своєчасне вирішення спору.

Суддя самостійно на власний розсуд визначає, які саме дії слід учинити виходячи з конкретних обставин справи, ступеня підготовленості матеріалів самими сторонами, а також тих клопотань, що подані позивачем разом із позовною заявою. Втім здійснення всіх перелічених засобів не є обов'язковим. Так, виклик представників сторін для уточнення обставин справи і з'ясування, які матеріали може бути подано додатково, практично не застосовується, зазвичай ці питання вирішуються у першому судовому засіданні.

ГПК пропонує здійснення таких заходів із підготовки справи до розгляду:

а) вирішення питань, пов'язаних із суб'єктним складом учасників справи, зокрема, про залучення до участі у справі іншого відповідача та про заміну неналежного відповідача відповідно до ст. 24 ГПК.

У процесі підготовки суддя також у випадку необхідності може вирішити питання про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (відповідно до ст. 27 ГПК), заміну відповідної сторони її правонаступником (відповідно до ст. 25 ГПК), про вступ у справу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (відповідно до ст. 26 ГПК).

Якщо суддя вбачає підстави для об'єднання позовів, ці процесуальні питання вирішуються за правилами ст. 58 ГПК. Якщо відповідачем подано зустрічний позов, суддя вирішує питання про прийняття його для одночасного розгляду з первісним позовом за правилами ст. 60 ГПК.

Суд також вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою.

Суд у процесі підготовки справи до розгляду може вирішувати питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи (в порядку ст. 30 ГПК);

б) виклик представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясування того, які матеріали може бути подано додатково, зокрема:

- викликає сторони до суду, проводить їх опитування, з'ясовує в позивача суть позовних вимог та у відповідача суть заперечень проти позову, пропонує сторонам надати докази на підтвердження їх вимог та заперечень;

- роз'яснює сторонам їх процесуальні права та обов'язки, а також наслідки вчинення (невчинення) певних процесуальних дій та наслідки порушення встановлених строків вчинення процесуальних дій. У цій частині суддя особливо повинен роз'яснити позивачу його право відмовитися від позову, а відповідачу - його право визнати позов, та роз'яснити наслідки цих процесуальних дій;

- роз'яснює сторонам право укласти мирову угоду та вживає заходів до примирення сторін;

- роз'яснює сторонам право передати спір на розгляд третейського суду (арбітражу), а також процесуальні наслідки такої дії.

Опитування сторін із викладених питань суд може проводити як спільно, так і окремо щодо кожної сторони. ГПК не вимагає фіксування підготовчих дій судді, опитування сторін, результатів учинення цих дій процесуальним документом (протоколом). У випадку якщо позивач має намір відмовитися від позову, відповідач має намір визнати позов або сторони бажають укласти мирову угоду чи передати спір на вирішення третейського суду (арбітражу), суд роз'яснює сторонам порядок оформлення цих процесуальних дій;

в) вирішення питань збирання доказів, зокрема:

- зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження. Якщо наданих сторонами доказів недостатньо для вирішення спору, суддя відповідно до ст. 38 ГПК вправі витребувати у сторін додаткові докази, необхідні для з'ясування обставин, що мають значення для правильного розгляду справи і ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення до початку судового засідання;

- вирішує питання про призначення експертизи (в порядку ст. 41 ГПК);

- проводить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження (в порядку ст. 39 ГПК).

Суд під час підготовки справи до розгляду вправі вирішити питання про вжиття заходів до забезпечення позову за наявності підстав, передбачених ст. 66 ГПК, та в порядку, встановленому ст. 67 ГПК.

Вищий господарський суд України у п. 10 інформаційного листа від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" на запитання, якщо позовна заява містить клопотання щодо вжиття заходів до забезпечення позову, то чи повинен суддя розглянути таке клопотання під час підготовки до розгляду справи або може зробити це в судовому засіданні з розгляду відповідної справи, відповів таке. Якщо клопотання про вжиття заходів до забезпечення позову подано разом із позовною заявою або викладено в цій заяві, його може бути розглянуто під час підготовки справи до розгляду в порядку статті 65 ГПК. Втім за змістом статті 66 названого Кодексу не виключається можливість розгляду відповідного клопотання і в процесі розгляду судом господарської справи, в тому числі за результатами судового засідання, в якому спір не вирішується по суті.

Коментована стаття зберігає також як одну з дій щодо підготовки справи до розгляду вирішення питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації. Однак наразі цей розгляд норми ГПК не передбачають. Раніше такий порядок розгляду допускався ст. 76 ГПК, відповідно до якої арбітражний суд міг розглядати справи, що мають важливе громадське значення, безпосередньо на підприємствах та в організаціях. Цю статтю було виключено згідно з Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України".

Суд також учиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи, що передбачені відповідними нормами ГПК.

Перелік заходів, що їх уживає суддя, готуючи справу до розгляду в судовому засіданні, не є вичерпним: у разі необхідності та з урахуванням конкретних обставин справи суддя вправі вчиняти й інші дії відповідно до його компетенції, за винятком дій, які можуть бути вчинені лише в судовому засіданні.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 66 Господарського процесуального кодексу України

Інститут забезпечення позову в господарському процесуальному законодавстві не є новим і широко застосовується в судовій практиці. Забезпечення позову є засобом, що гарантує виконання майбутнього рішення господарського суду. Забезпечення позову полягає у вжитті заходів, за допомоги яких у подальшому гарантується виконання судових актів115.

Забезпечення позову за своєю природою відрізняється від цивільно-правових засобів забезпечення виконання зобов'язань, оскільки має не добровільний, а владний характер і ґрунтується на судовому акті.

Відповідно до коментованої статті господарський суд вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, а також із власної ініціативи. У п. 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначалося, що клопотання про забезпечення позову може бути подано також третіми особами із самостійними вимогами на предмет спору, оскільки ці особи користуються правами позивача у процесі (ч. 3 ст. 26 ГПК). Господарським судам слід мати на увазі, що перелік осіб, які вправі порушувати питання про забезпечення позову, наведений у ст. 66 ГПК, є вичерпним.

У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" забезпечення позову визначається як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи.

Майнові права - суб'єктивні права учасників правовідносин, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також із матеріальними (майновими) вимогами, що виникають між учасниками цивільного обігу з приводу розподілу цього майна та обміну (товарами, послугами, виконаними роботами, грошима, цінними паперами тощо). Майнові права - правомочності власника (суб'єкта речового права) та зобов'язальні права (зокрема, право на відшкодування шкоди майну осіб), права авторів на винагороду за створені ними твори та їх використання116. Відповідно до ст. 190 ЦК (із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 15.12.2005 р. N 3201-IV) майнові права охоплюються поняттям "майно" поряд з річчю, сукупністю речей. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Отже, слід виходити з того, що цивільно-правовий режим майнового права є тотожним цивільно-правовому режиму речі. Можна припустити, що в даному контексті законодавець має на увазі не майнові права як об'єкт цивільних правовідносин, а власне права на майно - право власності та інші речові права.

Забезпечення позову застосовується судом, якщо невжиття цих заходів може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Як зазначалося в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Заяву про забезпечення позову може бути подано до господарського суду:

а) разом із поданням позовної заяви;

б) після порушення провадження на будь-якій стадії судового процесу.

Якщо заяву про забезпечення позову подано разом із позовною заявою, вона може бути розглянута під час підготовки справи до розгляду в порядку ст. 65 ГПК. Вищий господарський суд України у п. 10 інформаційного листа від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" на запитання, якщо позовна заява містить клопотання щодо вжиття заходів до забезпечення позову, то чи повинен суддя розглянути таке клопотання під час підготовки до розгляду справи або може зробити це в судовому засіданні з розгляду відповідної справи, відповів таке. Якщо клопотання про вжиття заходів до забезпечення позову подано разом із позовною заявою або викладено в цій заяві, його може бути розглянуто під час підготовки справи до розгляду в порядку статті 65 ГПК. Втім, за змістом статті 66 названого Кодексу не виключається можливість розгляду відповідного клопотання і в процесі розгляду судом господарської справи, в тому числі за результатами судового засідання, в якому спір не вирішується по суті.

У п. 4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначалося, що клопотання про забезпечення позову, яке раніше було відхилено повністю або частково, може бути подано вдруге, якщо змінились певні обставини. Тобто на заяви про забезпечення позову, в задоволенні яких було відмовлено, не поширюється заборона повторно звертатись до господарського суду.

Допускається подання заяви про забезпечення позову на стадіях апеляційного, касаційного перегляду і перегляду за нововиявленими обставинами, а також на стадії виконання рішення. Так, у ст. 121 ГПК прямо передбачено, що при відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, постанови господарський суд на загальних підставах може вжити заходів щодо забезпечення позову.

Особа, яка просить ужити заходів до забезпечення позову, може подати заяву як окремий документ або викласти її у вигляді клопотання в тексті позовної заяви.

Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі. ГПК не містить вимог щодо змісту заяви про забезпечення позову. Якщо заява подається окремо від позовної заяви, в ній слід зазначити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та по батькові за його наявності (для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб'єкта господарювання за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб - платників податків);

3) стислий виклад змісту позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них;

4) обґрунтування необхідності забезпечення позову;

5) який саме вид забезпечення належить застосувати;

6) чому саме цей вид належить застосувати;

7) інші відомості, необхідні для вирішення питання про застосування забезпечення позову.

Якщо заяву про забезпечення позову викладено в тексті позовної заяви, слід додатково до відомостей, викладених у позовній заяві, зазначити:

а) обґрунтування необхідності забезпечення позову;

б) який саме вид забезпечення належить застосувати;

в) чому саме цей вид належить застосувати.

Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає в доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення питання про забезпечення позову. До предмета доказування в даному випадку входять:

а) факти про наявність у боржника - відповідача майна (зокрема, грошових сум, цінних паперів тощо), або наявність такого майна, що належить боржнику, в інших осіб;

б) ймовірність припущення, що майно (зокрема, грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитися за якістю на момент виконання рішення.

Окрім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести адекватність засобу забезпечення позову.

Оскільки заява про забезпечення позову розглядається судом без виклику сторін, тягар доказування покладається на особу, яка подала заяву про забезпечення позову. Доказування повинно здійснюватися за загальними правилами відповідно до ст. 33 ГПК.

Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 12.12.2006 р. N 01-8/2776 "Про деякі питання практики забезпечення позову" звертає увагу господарських судів на таке.

Відповідно до статті 66 ГПК України заходи до забезпечення позову можуть бути вжиті як за заявою учасника судового процесу (сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов), так і за ініціативою господарського суду. У першому із зазначених випадків заявник повинен обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого:

розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;

забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;

наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову;

імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів;

запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

У разі вжиття заходів до забезпечення позову з ініціативи господарського суду відповідні дії мають бути мотивовані з урахуванням, зокрема, припису пункту 3 частини другої статті 86 ГПК України та наведеного вище у цьому листі.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Вибір способу забезпечення залежить від суті позовної вимоги. Так, у позові про стягнення грошей слід застосовувати накладання арешту на кошти. Арешт на майно треба застосовувати тоді, коли кошти в боржника відсутні, а тому виконання рішення про стягнення коштів неможливо. У спорі про право власності на майно чи витребування майна з чужого незаконного володіння належить застосовувати арешт на спірне майно. У негаторному позові слід застосовувати заборону вчиняти певні дії.

Не допускається застосування заходів забезпечення позову, які не пов'язані із заявленими вимогами. В ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 листопада 2001 р. у справі за позовом до акціонерного товариства відкритого типу "Ексімнафтопродукт" (далі - АТВТ) про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів цього товариства від 24 березня 2000 р. зазначається, що, заборонивши АТВТ проводити загальні збори акціонерів, які відповідно до ст. 41 Закону "Про господарські товариства" є вищим органом акціонерного товариства, до компетенції якого входить вирішення усіх питань, пов'язаних із діяльністю товариства, а спостережній раді - здійснювати будь-які дії, у тому числі повноваження, надані їй Законом "Про господарські товариства", статутом товариства та положенням про спостережну раду, суддя, всупереч вимогам ч. 3 ст. 152 ЦПК та ч. 3 ст. 15 Закону "Про підприємництво", вирішив питання, які стосуються внутрішньої діяльності товариства і не пов'язані з розглядом справи за заявленим позовом та виконанням можливого рішення суду. За таких обставин судова колегія обласного суду правильно скасувала ухвалу судді, а президія обласного суду помилково скасувала ухвалу судової колегії.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 21.10.2003 р. у справі за позовом компанії Blumberg Indastries L.L.C. до ВАТ "Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат" про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів від 4 серпня 2000 р., зокрема, про збільшення статутного фонду через додаткову емісію акцій, зазначається, що незаконною є ухвала суду першої інстанції, залишена без змін судами апеляційної і касаційної інстанцій, про застосування заходів до забезпечення позову шляхом заборони товариству й іншим особам вирішувати будь-які питання щодо збільшення статутного фонду і випуску цінних паперів до внесення змін до реєстру акціонерів товариства. Відповідно до статті 66 ГПК метою застосування заходів до забезпечення позову є запобігання утрудненню чи неможливості виконання рішення господарського суду. В даній справі компанією не заявлялися вимоги, пов'язані з внесенням змін в систему реєстру акціонерів. Отже, в зазначеній ухвалі судом вирішені питання, не пов'язані з розглядом справи і виконанням можливого рішення за результатами її розгляду.

У заяві про забезпечення позову слід указати відомості, необхідні для виконання ухвали про забезпечення позову. Так, у заяві про накладання арешту на кошти слід зазначити номери рахунків і найменування установ банків, де розміщено кошти; в заяві про накладання арешту на майно слід зазначити місцезнаходження цього майна, його ознаки тощо.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 67 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті містить перелік засобів забезпечення позову. Позов забезпечується:

накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Накладання арешту на майно чи кошти застосовується як засіб забезпечення у майнових позовах.

Відповідно до п. 5.6.1 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 15 грудня 1999 р. N 74/5, арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам. Згідно з п. 5.6.2 цієї ж Інструкції (пункт 5.6.2 із доповненням, внесеним згідно з наказом Міністерства юстиції України від 21.04.2005 р. N 40/5) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження;

винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах;

винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" ухвала суду про забезпечення позову є підставою для державної реєстрації обмежень речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 37 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" накладення арешту на рухоме майно на підставі рішення суду для забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця належить до публічних обтяжень і згідно із ст. 43 цього ж Закону це обтяження реєструється на підставі заяви обтяжувача в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2004 р. N 830. Слід мати на увазі, що публічне обтяження набирає чинності з моменту його реєстрації в Державному реєстрі (ст. 37 Закону).

Особливості арешту суден викладено в Кодексі торговельного мореплавства України. Відповідно до ст. 41 КТМ арешт судна означає будь-яке затримання судна або обмеження в його пересуванні, що здійснюються для забезпечення морських вимог, зазначених у статті 42 цього Кодексу, під час перебування судна в морському порту України. Згідно із ст. 42 КТМ судно може бути арештоване тільки на морські вимоги. Морська вимога - це вимога, що виникає з права власності та інших майнових прав на судно, будівництво судна, управління, експлуатацію або комерційне використання судна, заставу судна чи здійснення заходів, пов'язаних з рятуванням судна, а саме вимога у зв'язку з: 1) заподіянням шкоди в результаті втрати або пошкодження майна у зв'язку з експлуатацією судна; 2) заподіянням шкоди в результаті позбавлення життя або ушкодження здоров'я на суші або на воді у прямому зв'язку з експлуатацією судна; 3) заподіянням шкоди навколишньому природному середовищу; 4) винагородою, що належить за здійснення рятувальних заходів або виконання вимог будь-яких договорів про рятування; 5) компенсацією та іншими сумами, що належать за усунення або спробу усунення загрози заподіяння шкоди, за вжиття запобіжних заходів чи здійснення аналогічних операцій; 6) підняттям, віддаленням або знищенням судна, що стало уламками, чи його вантажу та викликаними цим витратами; 7) будь-яким договором використання або фрахтування судна; 8) будь-яким договором перевезення вантажу або пасажирів на судні; 9) втратою чи пошкодженням вантажу, включаючи багаж, під час перевезення або у зв'язку з ним; 10) загальною аварією; 11) лоцманським проведенням та сплатою лоцманських зборів; 12) буксируванням; 13) постачанням продуктів харчування, матеріалів, палива, запасів, обладнання, включаючи контейнери, для експлуатації судна або утримання його; 14) будівництвом, ремонтом, перебудовою або переобладнанням судна; 15) зборами в порту, каналі та інших судноплавних водах, а також у доці; 16) заробітною платою та іншими коштами, що належать капітану, членам командного складу та іншим членам екіпажу у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків на борту судна, включаючи витрати на репатріацію і внески за соціальним страхуванням, що сплачуються від їх імені; 17) дисбурсменськими витратами, які здійснюються щодо судна капітаном, власником, фрахтувальником або агентом; 18) страховою премією, включаючи внески за взаємне страхування, що сплачуються стосовно судна його власником або фрахтувальником за бербоут-чартером; 19) будь-якою комісійною, брокерською або агентською винагородою, що сплачується стосовно судна його власником або фрахтувальником за бербоут-чартером; 20) будь-яким спором про право власності на судно або володіння ним; 21) будь-яким спором між двома або кількома власниками судна щодо використання судна і розподілу прибутку; 22) заставою судна; 23) будь-яким спором, що виникає з договору купівлі-продажу судна.

Однак слід мати на увазі, що відповідно до ст. 14 КТМ, яка встановлює колізійні норми, правила КТМ щодо арешту суден застосовуються лише до суден, що зареєстровані в Україні. Крім того, слід ураховувати особливості застосування арешту державних суден. Згідно зі ст. 18 КТМ на судна, що перебувають у державній власності, не може бути накладено арешт чи стягнення без згоди органу, який здійснює управління майном, що перебуває у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення державної служби. Але за ст. 47 КТМ правила щодо арешту суден застосовуються до суден, що перебувають у державній власності та здійснюють виключно комерційну діяльність.

Слід також мати на увазі, що, як зазначається в п. 6.2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", за позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути лише накладений на індивідуально визначене майно.

Можливість обмеження права розпоряджання рахунком установлено ст. 1074 ЦК. За загальним правилом обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ст. 59 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 15.03.2006 р. N 3541-IV) арешт на майно або кошти банку, що знаходяться на його рахунках, арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, здійснюються виключно за рішенням суду про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, встановленому законом. Звільнення майна та коштів з-під арешту здійснюється за постановою державного виконавця або за рішенням суду. Зупинення власних видаткових операцій банку за його рахунками, а так само зупинення видаткових операцій за рахунками юридичних або фізичних осіб здійснюється лише в разі накладення арешту відповідно до частини першої цієї статті. Зупинення видаткових операцій здійснюється в межах суми, на яку накладено арешт, крім випадків, коли арешт накладено без встановлення такої суми. Забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку.

Порядок накладання арешту на кореспондентські рахунки комерційних банків роз'яснено листом Національного банку України від 25.10.2001 р. N 18-211/3950. Частина четверта статті 59 Закону заборонила накладення арешту на кореспондентські рахунки комерційних банків без зазначення конкретної суми, оскільки, враховуючи специфіку комерційних банків, кошти, які знаходяться на їх кореспондентських рахунках, належать не тільки банку, і припинення всіх операцій на них зачіпає інтереси як банку, так і його клієнтів. Таким чином, рішеннями суду можливе накладення арешту лише на кошти, які знаходяться на кореспондентському рахунку банку, в конкретно визначеній сумі.

У п. 6.1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається, що у позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат. Накладення господарським судом арешту на рахунки боржника чинним законодавством не передбачене.

Виконання банками та їхніми установами заходів щодо арешту коштів на рахунках клієнтів регулюється главою 10 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. N 22 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 18.10.2006 р. N 407).

Окрім того, питання арешту коштів регулюється Положенням про зупинення операцій, арешт та примусове списання коштів в іноземних валютах та банківських металів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. N 515. Це Положення визначає особливості здійснення уповноваженими банками примусового списання коштів в іноземних валютах та банківських металів з рахунків клієнтів та з кореспондентських рахунків уповноважених банків - резидентів та нерезидентів, відкритих в інших уповноважених банках-резидентах та обмеження права клієнта/банка щодо розпоряджання рахунком/коррахунком, відкритим в іншому уповноваженому банку.

Слід мати на увазі, що накладання арешту на кошти на поточному рахунку в банку не означає, що у випадку задоволення позову присуджену суму буде стягнуто в першочерговому порядку, тобто вжиття заходів до забезпечення позову не змінює черговості списання коштів із рахунку, встановленої ст. 1072 ЦК, відповідно до якої у разі одночасного надходження до банку кількох розрахункових документів, на підставі яких здійснюється списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунку клієнта у такій черговості:

1) у першу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для задоволення вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, а також вимог про стягнення аліментів;

2) у другу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для розрахунків щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), а також виплати за авторським договором;

3) у третю чергу списуються грошові кошти на підставі інших рішень суду;

4) у четверту чергу списуються грошові кошти за розрахунковими документами, що передбачають платежі до бюджету;

5) у п'яту чергу списуються грошові кошти за іншими розрахунковими документами в порядку їх послідовного надходження.

У вирішенні питання про арешт цінних паперів слід керуватися Порядком накладення арешту на цінні папери, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1999 р. N 1744.

Деякими законами України встановлено обмеження щодо застосування забезпечення позову у вигляді арешту. Так, ст. 8 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що на предмет лізингу не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

Таке обмеження містилося у ст. 50 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", яка встановлювала, що суд та державна виконавча служба не можуть накладати арешт на предмет іпотеки, на який за поданням банку зареєстроване обтяження прав позичальника (це обмеження було скасоване у зв'язку із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 15 грудня 2005 року N 3201-IV).

У п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається, що по позовах про витребування майна в ухвалі про накладення арешту на майно боржника господарський суд повинен чітко охарактеризувати ознаки, за якими той чи інший предмет відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накладати арешт на автомобіль, не зазначивши його видових ознак ("Волга", "Лада", "Москвич" тощо), державного реєстраційного номера, номера двигуна та ін., що відрізняло б саме цей автомобіль від будь-якого автомобіля взагалі.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 07.12.2004 р. у справі за позовом фірми Woskob network international, Inc до Міністерства юстиції України, АТ "Маіс, Інкорпорейтед", ТОВ "Фірма "Маіс", СТОВ "Смілянське", відділення Державної виконавчої служби Сосновського районного управління юстиції м.Черкаси, СТОВ "Насіннєва компанія "Маіс", АППБ "Аваль", Черкаської районної державної адміністрації Черкаської області, Білозірської сільської ради Черкаського району Черкаської області про визнання недійсними установчих документів і рішення про відчуження майна зазначається, що відповідно до статті 67 ГПК України позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачу, про що виноситься ухвала. Наявність такої ухвали суду означає, що з моменту накладення арешту відповідач не має права розпоряджатися належними йому майном або коштами, незалежно від того, чи передавалася ухвала суду державній виконавчій службі для здійснення виконавчих дій.

Певну специфіку має такий спосіб забезпечення позову, як заборона вчиняти певні дії стосовно предмета спору. У п. 8 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається, що, приймаючи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти. Помилковими слід визнати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через особливості цього майна користування ним не тягне знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав для застосування такого заходу забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його у будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо. Таке правило повинно застосовуватись і до інших осіб, яким на підставі ст. 67 ГПК забороняється вчинення дій щодо предмета спору.

Доцільно звернути увагу на те, що суд має право заборонити відповідачеві вчиняти будь-які дії; що ж до інших осіб, то їм господарський суд може заборонити вчиняти лише ті дії, що стосуються предмета спору.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 26.08.2003 р.117 у справі за позовом ТОВ "Газресурс" до ВАТ "Український науково-дослідний інститут аналітичного приладобудування", за участі третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, ЗАТ "Науково-технічне підприємство "Украналіт-ГАЗАТ" та ЗАТ "Науково-технічне підприємство "Украналіт-Авто", про стягнення 596820 грн. боргу зазначається, що згідно з приписами ст. 67 ГПК арешт може накладатися на майно або грошові суми, що належать тільки відповідачеві, а заборона на вчинення дій може стосуватися лише предмета спору.

Щодо застосування способу забезпечення позову у вигляді зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, стягнення за яким здійснюється у безспірному порядку, то зараз цей спосіб може застосовуватися не інакше як на підставі норм Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України від 15.03.2006 р. N 3541-IV та Закону України від 20.02.2007 р. N 668-V) виконавчими документами є:

1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом;

3) судові накази;

4) виконавчі написи нотаріусів;

5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

9) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

10) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Деякими законодавчими актами передбачено право безспірного списання коштів з рахунків суб'єкта господарювання:

статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв";

статтею 30 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням";

пунктом 2 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України про оподаткування, виробництво та обіг підакцизних товарів";

статтею 73 Закону України "Про Національний банк України";

статтею 9 Закону України "Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії";

статтею 5 Закону України "Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості відкритого акціонерного товариства "Лисичанськнафтооргсинтез" за станом на 1 жовтня 1999 року";

статтею 22 Закону України "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними";

статтею 5 Закону України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності";

статтею 19 Закон України "Про оренду державного та комунального майна".

Але ці норми законів не можуть застосовуватися, оскільки відповідно до ст. 1071 ЦК банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом.

Деякими законодавчими актами заборонено списання певних коштів у безспірному порядку:

статтею 1 Закону України "Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні";

статтею 2 Закону України "Про визнання бронетанкової галузі однією з пріоритетних у промисловості України та заходи щодо надання їй державної підтримки";

статтею 33 Закону України "Про угоди про розподіл продукції";

статтею 7 Закону України "Про гуманітарну допомогу".

Згідно із ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлено постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів".

Якщо відповідачем є суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа, арешт може бути накладено не лише на безготівкові кошти на поточному рахунку, а й на готівку, що зберігається у сховищі комерційного банку чи індивідуальному банківському сейфі.

Перелік заходів забезпечення позову, встановлених ГПК, є вичерпним, позаяк коментована стаття не містить припису про те, що суд може застосовувати інші заходи забезпечення позову.

Водночас, деякими законодавчими актами встановлено способи забезпечення позову, що відрізняються від тих, що встановлені ГПК.

Специфіку мають заходи забезпечення вимог кредиторів у процедурах банкрутства.

Стаття 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" установлює, що господарський суд має право за клопотанням сторін або учасників провадження у справі про банкрутство чи за своєю ініціативою вживати заходів щодо забезпечення вимог кредиторів. Господарський суд за клопотанням розпорядника майна, кредиторів або з власної ініціативи може заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, а також зобов'язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збереження майна, про що виноситься ухвала. У процедурі розпорядження майном за клопотанням сторін, учасників провадження у справі про банкрутство або розпорядника майна, що містить відомості про перешкоджання керівником боржника діям розпорядника майна, а також про вчинення керівником боржника дій, що порушують права та законні інтереси боржника і кредиторів, господарський суд має право відсторонити керівника боржника від посади та покласти виконання його обов'язків на розпорядника майна. Про усунення керівника боржника від посади господарський суд виносить ухвалу, яка може бути оскаржена керівником боржника у встановленому порядку. Заходи щодо забезпечення вимог кредиторів діють відповідно до дня введення процедури санації і призначення керуючого санацією або до винесення постанови про визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і призначення ліквідатора, або до затвердження господарським судом мирової угоди, або до дня винесення ухвали про відмову у визнанні боржника банкрутом.

Стаття 53 Закону України "Про авторське право і суміжні права" встановлює способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав. До завершення розгляду справи по суті суддя одноособово має право винести ухвалу про заборону відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, здавання в майновий найм, прокат, ввезення на митну територію України та інше передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, у тому числі комп'ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, і засобів обходу технічних засобів захисту.

За наявності достатніх даних про вчинення такого порушення авторського права і (або) суміжних прав, за яке відповідно до закону передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства або суд зобов'язані вжити заходів для забезпечення розшуку і накладення арешту на:

а) примірники творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також засоби обходження технічних засобів захисту;

б) матеріали й обладнання, призначені для їх виготовлення і відтворення;

в) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення протиправних дій.

У разі якщо відповідач по справі про порушення авторського права і (або) суміжних прав відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання у прийнятний строк, робить перешкоди у здійсненні судових процедур або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправної шкоди особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, суд або суддя одноособово мають право за заявою заявника застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача) шляхом:

а) винесення ухвали про огляд приміщень, в яких, як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права і (або) суміжних прав;

б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення;

в) накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтверджують наміри вчинення порушення) авторського права і (або) суміжних прав.

Заява про застосування тимчасових заходів розглядається тільки за участю заявника у дводенний строк з дня її подання.

Ухвала суду про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби за участю заявника.

До прийняття ухвали про застосування тимчасових заходів, зазначених в абзаці першому цієї частини, суд має право вимагати від заявника обґрунтування того, що він є суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав і що ці права порушені або невідворотно будуть порушені, а також видати заявнику судову ухвалу щодо внесення застави або еквівалентної гарантії, достатньої для того, щоб запобігти зловживанню тимчасовим заходом. Застава полягає у внесенні на депозит суду заявником чи іншими особами грошей чи передачі інших матеріальних цінностей. Розмір застави (гарантії) визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути меншим від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більшим від розміру заявленої шкоди.

У разі застосування визначених в абзаці першому цієї частини тимчасових заходів відповідач має право вимагати їх зміни чи скасування, а заявник зобов'язаний подати позов до суду про захист порушених авторських чи суміжних прав не пізніше 15 календарних днів від дня застосування тимчасового заходу.

Застава повертається повністю заявникові при відмові суду у прийнятті позову до розгляду чи задоволенні позову повністю або частково. В іншому разі застава звертається на виконання рішення про компенсацію шкоди відповідачеві, завданої застосуванням тимчасових заходів.

При скасуванні визначених в абзаці першому цієї частини тимчасових заходів або якщо при розгляді справи з'ясується відсутність факту порушення чи загрози порушення авторського права і (або) суміжних прав, суд має право на клопотання відповідача прийняти судове рішення щодо надання відповідачу належної компенсації позивачем за будь-яку шкоду, завдану цими заходами.

Господарський суд, виходячи із суті заявлених позовних вимог, може одночасно застосувати кілька засобів забезпечення позову.

Заходи, що застосовуються судом, повинні бути адекватними заявленим вимогам. Хоча поняття адекватності є оціночним, як орієнтир такої адекватності є вимоги, викладені в позовній заяві. Необхідно брати до уваги зміст і розмір позовних вимог.

Деякі рекомендації з цього питання містяться в п. 6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову". У позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат. За позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути лише накладений на індивідуально визначене майно. У провадженні зі справ про банкрутство арешт може бути накладено на все належне боржникові (закріплене за ним) майно незалежно від поділу його на основні чи оборотні засоби. Арешт на майно громадянина-підприємця може бути накладено на загальних підставах за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення.

Вирішуючи питання про застосування заходів до забезпечення позову у вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та пов'язаних із цим спорів, слід ураховувати правову позицію Верховного Суду України, викладену в Узагальненні судової практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про господарські товариства" у частині регулювання діяльності акціонерних товариств, яке підготовлене Судовою палатою у господарських справах та схвалене постановою Президії Верховного Суду України від 3 березня 2004 р. N 15.

В Узагальнені зазначається таке. Згідно зі ст. 66 ГПК господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або зі своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Про забезпечення позову виноситься ухвала.

Вичерпний перелік способів забезпечення позову визначений ст. 67 ГПК, серед них:

накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

заборона відповідачеві вчиняти певні дії;

заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Вивчення судових справ показало, що при вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та пов'язаних із цим спорів господарські суди, керуючись згаданими вище статтями ГПК, виносили ухвали про забезпечення позову шляхом заборони акціонерному товариству, реєстратору та/або іншим особам здійснювати будь-які дії, пов'язані зі скликанням та проведенням загальних зборів.

Серед заходів, що вживалися господарськими судами у порядку забезпечення позову, трапляються такі:

заборона господарському товариству проводити загальні збори;

заборона проводити реєстрацію акціонерів для участі у загальних зборах;

заборона реєстратору видавати копії реєстру та виписки з нього;

зобов'язання особи зареєструватися для участі в загальних зборах;

заборона органам державної влади здійснювати перереєстрацію підприємства або реєструвати зміни до установчих документів;

заборона органам управління державним майном видавати довіреності на представництво інтересів держави на загальних зборах акціонерів;

заборона будь-яких дій, пов'язаних із виконанням рішень загальних зборів;

заборона реєстрації випуску акцій;

заборона на відчуження акцій або частки;

накладення арешту на майно та кошти господарського товариства тощо.

Слід зазначити, що такі заходи застосовуються судами без урахування особливостей зазначених спорів. Зокрема, при винесенні ухвал суди інколи не враховують вимоги ст. 66 ГПК, якою передбачено вжиття заходів до забезпечення позову в разі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Розглядаючи питання про доцільність вжиття заходів до забезпечення позову при розгляді спорів про визнання недійсним рішення загальних зборів, суди мають виходити з того, що наслідком визнання акта недійсним є втрата цим актом обов'язкового характеру для осіб, яким він був адресований. Тому немає підстав вважати, що відсутність заборони проведення загальних зборів може призвести до ускладнення або унеможливлення виконання рішення суду про визнання акта недійсним.

Одним із способів забезпечення позову є заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. У деяких випадках суди застосовують цей спосіб при вирішенні справ про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій, і виносять ухвали про заборону акціонерному товариству - емітенту акцій та/або іншим особам вчиняти дії, пов'язані з проведенням загальних зборів. Винесення таких ухвал є неправомірним, оскільки дії акціонерного товариства та/або інших осіб щодо проведення загальних зборів не стосуються предмета спору, яким є договір купівлі-продажу акцій.

Загальні збори акціонерів є вищим органом акціонерного товариства. Загальні збори проводяться не рідше одного разу на рік і в межах своєї компетенції вирішують питання діяльності акціонерного товариства. Заборона проведення загальних зборів (здійснення дій, пов'язаних із проведенням зборів) фактично паралізує роботу вищого органу акціонерного товариства і є втручанням у господарську діяльність товариства.

Позиція Верховного Суду України з цього питання висловлена в ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 листопада 2001 р. у справі про визнання незаконним рішення загальних зборів ВАТ "Ексімнафтопродукт", де зазначено, що, заборонивши відповідачу проводити загальні збори акціонерів, які відповідно до ст. 41 Закону є вищим органом акціонерного товариства, до компетенції якого входить вирішення усіх питань, пов'язаних із діяльністю товариства, суд вирішив питання, яке стосується внутрішньої діяльності товариства і не пов'язане з розглядом справи за заявленим позовом та виконанням можливого рішення суду. У згаданій постанові також міститься посилання на ст. 15 Закону України "Про підприємництво", згідно з якою втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців.

Вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді заборони акціонерному товариству, реєстратору та/або іншим особам здійснювати дії, пов'язані з проведенням загальних зборів, може призвести до порушення передбаченого законом права акціонерів на участь в управлінні справами товариства шляхом участі та голосування на загальних зборах.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що про забезпечення позову господарський суд виносить ухвалу. Ухвала повинна відповідати вимогам, установленим у ст. 86 ГПК. У ній також зазначається, який саме засіб забезпечення позову вживається, мотиви застосування цього засобу.

У п. 5 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається, що ухвала про забезпечення позову надсилається органам державної виконавчої служби, особам, яким заборонено вчиняти певні дії, або податковим органам, установам банків, кредитно-фінансовим установам, в яких знаходиться виконавчий документ. Наказ про вжиття заходів до забезпечення позову не видається.

Якщо суд відмовляє у задоволенні заяви про забезпечення позову, ухвала про відмову не виноситься.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що ухвала про забезпечення позову може бути оскаржена. Сторона може оскаржити ухвалу в апеляційному чи касаційному порядку.

У п. 22 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи підлягає апеляційному оскарженню ухвала про відмову у забезпеченні позову, відповів таке. Частиною третьою статті 67 ГПК передбачено можливість оскарження ухвали про забезпечення позову. Оскільки форма процесуального документа, який приймається за наслідками розгляду даного питання, не ставиться у залежність від вирішення питання по суті, то як прийняття, так і відхилення вимог щодо забезпечення позову має оформлюватися ухвалою господарського суду, яку може бути переглянуто на загальних підставах в апеляційному та касаційному порядку у випадках, передбачених, зокрема, цим Кодексом.

Якщо ухвала про забезпечення позову стосується прав та обов'язків особи, яку не було залучено до участі у справі, така особа має право подати касаційну скаргу на підставі ст. 107 ГПК.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 68 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття передбачає, що питання про скасування забезпечення позову вирішує суд, який розглядає справу.

При цьому у разі відмови у позові суд у рішенні має зазначити про скасування забезпечення позову. Якщо розгляд справи завершується винесенням ухвали (припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду), суд зазначає про скасування забезпечення позову у відповідній ухвалі.

Вирішуючи питання про скасування забезпечення позову, слід виходити з того, що заходи забезпечення спрямовані на реальне виконання рішення суду щодо відновлення порушених прав позивача. З цього питання у п. 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається таке: враховуючи, що забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача, господарський суд не повинен скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 75 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття визначає можливість розгляду справи у випадку, якщо відповідач не надав відзив на позовну заяву, а також коли не подано документів, витребуваних господарським судом.

Статтею 59 ГПК встановлено право відповідача після одержання ухвали про порушення справи надіслати:

1) господарському суду - відзив на позовну заяву і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову;

2) позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь в судовому процесі, - копію відзиву.

У відзиві на позовну заяву відповідач викладає, зокрема, мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обґрунтовують відхилення позовної вимоги.

Проте надання відзиву та документів, що підтверджують заперечення проти позову, є не обов'язком, а правом відповідача, в чому вбачається прояв принципу диспозитивності.

Водночас, суд не позбавлений права розглянути справу за відсутності у справі відзиву відповідача, що, однак, не звільняє суд від обов'язку виконання вимог ст. 43 ГПК щодо всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Якщо цього обов'язку суд не виконав, то немає підстав уважати, що судом додержано вимоги про законність та обґрунтованість рішення у справі. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. N 11 "Про судове рішення" зазначалося, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Також якщо витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами. Цей припис стосується документів, що повинні бути подані не лише відповідачем, а й позивачем та іншими учасниками судового процесу.

Водночас, якщо позивачем не подано витребуваних у нього документів, господарський суд має право залишити позов без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК, якою передбачено, що господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребуваних господарським судом матеріалів, необхідних для вирішення спору.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 77 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття визначає дії суду, якщо з якихось причин спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні.

Частина 1 коментованої статті встановлює, що за певних обставин суд відкладає розгляд справи. Зокрема, ГПК перелічує такі обставини:

1) нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу;

2) неподання витребуваних доказів;

3) необхідність витребування нових доказів;

4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача;

5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.

Зазначений перелік не є вичерпним, а отже, й інші обставини, які перешкоджатимуть розгляду справи в даному судовому засіданні, можуть бути підставою для відкладення розгляду справи.

Питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд уважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.

Водночас, якщо суд залучає до участі у справі іншого відповідача, здійснює заміну неналежного відповідача згідно із ст. 24 ГПК, він зобов'язаний відкласти розгляд справи, виходячи з необхідності забезпечення процесуальних прав залучених осіб.

У випадку неподання витребуваних доказів відкладання розгляду справи не є обов'язковим, оскільки відповідно до ст. 75 ГПК якщо витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Про деякі обставини, які можуть бути підставою для відкладення розгляду справи, зазначалося в роз'ясненнях Вищого арбітражного суду України. Так, у п. 8 роз'яснення від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" йшлося про те, що у зв'язку з висуненням позивачем у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 22 ГПК, додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів.

Суд може відкладати розгляд справи в межах строків, установлених у ст. 69 ГПК. Отже, якщо зазначені строки, встановлені ГПК для вирішення спору, спливають, суд не вправі відкладати розгляд справи, не вирішивши питання про продовження цих строків.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що про відкладення розгляду справи виноситься ухвала. В ухвалі, крім відомостей, визначених у ст. 86 ГПК, повинно бути зазначено час і місце проведення наступного засідання. В ухвалі про відкладення розгляду справи слід також зазначити причини відкладення, процесуальні дії, що їх слід учинити сторонам та іншим учасникам судового процесу (надати докази тощо).

Якщо розгляд справи відкладено через залучення до участі у справі іншого відповідача, заміною неналежного відповідача, слід зобов'язати позивача надіслати залученим особам позовну заяву та додані до неї матеріали.

Відповідно до частини 3 коментованої статті суддя має право оголосити перерву в засіданні. ГПК не визначає обставин, за яких оголошується перерва. Перерва, зокрема, може бути оголошена з метою вирішення клопотань, поданих учасниками судового процесу.

Перерва оголошується в межах установленого строку вирішення спору, тобто в межах строків, визначених у ст. 69 ГПК.

Про оголошення перерви в судовому засіданні ухвала не виноситься. Про те, що в судовому засіданні оголошувалася перерва, суддя зазначає в судовому акті, яким завершується розгляд справи, в рішенні чи в ухвалі.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.06.2004 р. у справі за позовом ЗАТ КБ "ПриватБанк" до ТОВ "Москвич", за участю третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ВАТ "Алеко-Сервіс", ТОВ "Ортіс" та ТОВ "Сіріус", про звернення стягнення на заставлене майно щодо застосування приписів статті 77 ГПК зазначається, що аналіз наведених положень усіх частин статті 77 ГПК України показує, що після перерви продовжується те ж судове засідання з тими ж учасниками процесу і тим самим складом суду. У зв'язку з цим передача даної справи іншому складу суду є неправомірною. Тому після оголошення перерви в засіданні постанову за результатами розгляду справи мав право оголосити склад суду, який оголосив перерву. Неправомірним у даній справі є і розгляд клопотання про відвід судді, яке заявлено після завершення розгляду справи й під час перерви в засіданні.

  

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 83 Господарського процесуального кодексу України

У коментованій статті викладено права господарського суду, якими його наділено при прийнятті рішення.

Пункт 1 передбачає право господарського суду визнати недійсним повністю чи в певній частині пов'язаний із предметом спору договір, який суперечить законодавству. У даному випадку мається на увазі ситуація, коли визнання недійсним договору не є предметом позову, тобто позовна вимога не полягає у визнанні договору недійсним. Договір повинен бути лише пов'язаним із предметом спору, тобто позовна вимога ґрунтується на договорі, що його суд може визнати недійсним з власної ініціативи.

Як зазначається в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. N 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", розглядаючи питання про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Стаття 4 ЦК містить перелік актів цивільного законодавства України. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Один із прикладів реалізації судом права, передбаченого п. 1 коментованої статті, наводиться у п. 6 листа Вищого арбітражного суду України від 23.10.2000 р. N 01-8/556 "Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян": якщо господарським судом буде встановлено, що підприємець, який є стороною у справі, належить до числа громадян, що відповідно до чинного законодавства не мають права займатися підприємницькою діяльністю або у встановленому законом порядку позбавлені права нею займатись (чи певним видом її), чи займаються нею без законних підстав, господарський суд згідно із частиною першою128 статті 83 ГПК визнає договір, укладений такою особою, недійсним повністю чи у певній частині.

У постанові Верховного Суду України від 25 лютого 2002 р. у справі за позовом спортивного об'єднання громадян "Стимул" до відділу освіти Ленінської районної державної адміністрації м. Севастополя про повернення майна та стягнення суми зазначалося, що відповідно до пункту 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, ухвалюючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи в певній частині пов'язаний з предметом спору договір, що суперечить закону. Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.05.2002 р.129 у справі за позовом науково-виробничої дослідної агрофірми "Наукова" до ЗАТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним договору застави зазначалося, що вихід арбітражного суду за межі позовних вимог без обґрунтування такої дії необхідністю захисту прав і законних інтересів сторін (ст. 83 АПК) порушує визначений ст. 129 Конституції України принцип диспозитивності, а тому є підставою для скасування відповідного судового рішення.

Згодом у постанові Верховного Суду України від 19.11.2002 р. за позовом СП "МН ЕКСІМ" до ТОВ "Сантанна" за участі третіх осіб: МО України та МПП "Антар", про внесення змін до договору про реінвестування будівництва зазначалося, що визнання господарськими судами з власної ініціативи договорів недійсними і такими, що втратили чинність, поза межами заявлених позивачем вимог суду суперечить конституційному принципу диспозитивності сторін судового процесу. У зв'язку з цим норма пункту першого частини першої статті 83 Господарського процесуального кодексу України (про право господарського суду визнавати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству) на підставі статті 8 Конституції України не повинна застосовуватися.

Однак у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.01.2004 р. у справі за позовом ТОВ "Торговельно-виробнича компанія "Віс-Альянс" до Миколаївської міської ради, Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради, за участі третіх осіб: ТОВ "Трудовий колектив готелю "Миколаїв", організації орендарів орендного підприємства готельного господарства, про визнання частково недійсним рішення Миколаївської міської ради від 29 травня 2001 р. N 30/27, зобов'язання прийняти рішення про приватизацію позивачем шляхом викупу частини майнового комплексу готелю "Миколаїв" та затвердити договір купівлі-продажу комунального майна, у редакції позивача зазначається, що згідно з вимогами п. 1 ст. 83 ГПК якщо у вирішенні спору буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству, то господарський суд повинен з власної ініціативи визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.

Пунктом 2 коментованої статті господарському суду при прийнятті рішення надано право виходити за межі позовних вимог.

Господарський суд може реалізувати це право за наявності таких умов:

- це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору;

- про це є клопотання заінтересованої сторони.

Необхідною є наявність двох зазначених умов одночасно.

Клопотання заінтересованої сторони повинно бути викладене письмово.

Вихід за межі позовних вимог означає лише збільшення кількісного показника розміру заявленої позивачем вимоги. Наприклад, суд може стягнути пеню або відсотки в більшому розмірі, ніж зазначено у позовній заяві: коли позивач зазначив суму пені або відсотків станом на дату подання позову, суд може стягнути цю суму станом на дату винесення рішення.

У п. 3 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.05.99 р. N 02-5/223 "Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції" зазначено, що господарський суд, приймаючи рішення про відшкодування збитків, на підставі пункту 2 статті 83 Господарського процесуального кодексу України може, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи, виходити за межі позовних вимог і стягувати збитки у розмірі, обчисленому на день вирішення спору.

Однак суд не вправі змінювати предмет позову, розглядати позовні вимоги, які не були заявлені позивачем.

Втім у цьому контексті слід звернути увагу на те, що Вищий господарський суд України в п. 11 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" на запитання, чи може господарський суд вирішити спір за вимогами, які не були заявлені під час судового провадження, відповів таке. Згідно з пунктом 2 статті 83 ГПК господарський суд вправі виходити за межі позовних вимог за одночасної наявності двох умов: по-перше, якщо це потрібно для захисту прав і законних інтересів позивача або третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору і, по-друге, за наявності відповідного клопотання заінтересованої сторони.

У п. 14 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" на запитання, чи вправі господарський суд самостійно змінити позовні вимоги позивача чи спонукати сторони до уточнення позовних вимог, дається така відповідь. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частина четверта статті 22 ГПК визначає зміну підстави або предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог виключно як право, а не обов'язок позивача. Пунктом 2 статті 83 ГПК передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності передбачених цією нормою умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення.

У п. 8 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначено, що у випадку визнання акта недійсним з моменту його прийняття особи, які на виконання такого акта здійснили певні дії (наприклад, передали майно, перерахували кошти та ін.), вправі звернутись з вимогою про відновлення первісного стану, якщо її не заявлено разом з вимогою про визнання акта недійсним. Проте у разі необхідності захисту порушеного права підприємства чи організації господарський суд не позбавлений права на підставі пункту 1130 статті 83 ГПК вийти за межі позовних вимог і прийняти рішення про відновлення первісного стану, хоча б таку вимогу і не було заявлено.

Крім того, як зазначається у п. 3.9.1.-2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України", виходячи у разі необхідності за межі позовних вимог (пункт 2 статті 83 ГПК), господарський суд одночасно повинен вирішувати питання про стягнення недоплаченого позивачем державного мита.

Згідно з п. 3 коментованої статті господарський суд має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання. Застосовуючи цей припис, слід враховувати вказівку, що міститься в п. 2.4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.04.94 р. N 02-5/293 "Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань". Вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 Арбітражного процесуального кодексу України), арбітражний суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

Господарський суд не має права зменшувати розмір санкцій, передбачених нормами чинного законодавства. Так, у п. 6 листа від 31.03.99 р. N 01-8/141 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році" Вищий арбітражний суд України, відповідаючи на запитання, чи вправі арбітражний суд застосовувати пункт 3 статті 83 АПК у разі, коли суми штрафу і пені, нарахованих за порушення антимонопольного законодавства, не сплачені винною особою через її важкий фінансовий стан, зазначив, що стаття 83 ГПК України надає суду право зменшувати розмір неустойки (пені, штрафу) лише у випадках порушення суб'єктом підприємницької діяльності зобов'язань за цивільно-правовими угодами, а не будь-яку неустойку взагалі. Тому господарському суду слід керуватись вимогами антимонопольного законодавства.

З цього ж питання в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 28.01.2002 р.131 у справі за позовом Національного банку України до АБ "Зевс" про стягнення 234397,77 грн. зазначається, що право арбітражного суду зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені) на підставі п. 3 ст. 83 АПК не поширюється на штрафи, встановлені Законом України "Про банки і банківську діяльність", оскільки зазначене право арбітражного суду стосується лише зобов'язань, що виникають із цивільних правовідносин.

У контексті розгляду п. 4 коментованої статті слід ураховувати вказівку, викладену в п. 3.9.1-1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (із змінами, внесеними рекомендаціями президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. N 04-5/103 "Про внесення змін та доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і роз'яснень та рекомендацій президії Вищого господарського суду України і про визнання таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України"). Відповідно до Рішення N 15-рп/2002 Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. у справі N 1-2/2002 (про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, з дати оприлюднення зазначеного Рішення Конституційного Суду України місцеві господарські суди мають у порядку, передбаченому ГПК, приймати до свого провадження як позови з вимогами, що ґрунтуються на визнаних претензіях позивача, так і позови, щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору. У зв'язку з викладеним суди з цієї дати не мають права застосовувати пункт 4 статті 83 ГПК.

У п. 5 коментованої статті передбачено право суду, постановляючи рішення, стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Відповідно до ст. 22 ГПК сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Сторони зобов'язані виконувати вказівки суду щодо вчинення процесуальних дій, необхідних для вирішення спору. Так, ст. 65 ГПК передбачено, що з метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя в необхідних випадках під час підготовки справи до розгляду зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору. В процесі розгляду справи суд також може вимагати від сторін подання додаткових доказів, пояснень, обгрунтувань, тощо.

Про покладання певних обов'язків на сторону суд повинен зазначити в ухвалі про порушення провадження у справі або про відкладення розгляду справи. Якщо письмово про покладання певних обов'язків на сторону в ухвалі суду не було зазначено, суд не вправі застосовувати процесуальну санкцію, встановлену п. 5 коментованої статті.

Зазначена у п. 5 коментованої статті відповідальність може бути покладена лише на сторону. Якщо інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не є учасниками даної справи (у випадку покладання на них обов'язку, наприклад, подання доказів) не виконують обов'язку щодо вчинення дій, покладеного на них судом, суд не вправі застосувати до них зазначену санкцію.

Відповідно до п. 22.5 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб", якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум, то для цілей їх застосування використовується сума у розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації злочинів або правопорушень.

Пунктом 6 коментованої статті суду при прийнятті рішення надано право відстрочити або розстрочити його виконання. При цьому слід ураховувати приписи ст. 121 ГПК про те, що за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення. Натомість суду не надано право, ухвалюючи рішення, змінювати спосіб і порядок його виконання. Також відповідно до вимог ст. 84 ГПК у резолютивній частині рішення вказуються строк сплати грошових сум у разі відстрочки або розстрочки виконання рішення.

 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 84 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті визначає структуру рішення господарського суду.

Відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. N 11 "Про судове рішення" звертається увага судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

У пунктах 1 - 3 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" зазначається, що на підставі статті 124 Конституції України, частини першої статті 84 ГПК судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території.

У відповідності з статтею 4 ГПК України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:

- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;

- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;

- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Рішення має таку структуру:

вступна частина;

описова частина;

мотивувальна частина;

резолютивна частина.

У п. 5 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" звертається увага на те, що господарські суди повинні дотримувати передбаченої статтею 84 ГПК послідовності викладення рішення (вступна, описова, мотивувальна та резолютивна частини).

У вступній частині вказуються:

а) найменування господарського суду - повна назва господарського суду, який ухвалив судове рішення;

б) номер справи. Відповідно до п. 3.5 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75, з прийняттям позовної заяви до розгляду починається формування справи. Одночасно справі присвоюється номер. Номер справи присвоюється суддею, який її призначає. Він повинен містити порядковий номер судді, встановлений керівництвом суду у визначеному ним порядку, відокремлений похилою рискою від порядкового номера справи цього ж судді протягом поточного року. Номери процесуальних документів, які приймаються при вирішенні господарських спорів, мають відповідати номеру справи;

в) дата прийняття рішення - дата оголошення рішення відповідно до ст. 85 ГПК;

г) найменування сторін - найменування позивача й відповідача згідно з установчими документами (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я, по батькові (для фізичних осіб) так, як вони були зазначені у позовній заяві. Якщо під час розгляду справи відбулася зміна найменування юридичної особи, про це повинно бути зазначено у вступній частині рішення;

д) ціна позову - визначається у випадку, коли позовна вимога підлягає грошовій оцінці (майнова вимога), на підставі ст. 55 ГПК;

е) прізвище судді (суддів) - склад суду, який розглядав справу;

є) прізвище представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб, зокрема, експерта та перекладача;

ж) вказівка про розгляд справи на підприємстві, в організації. Але наразі, із скасуванням ст. 76 ГПК, процесуальним законом не передбачено розгляду справ на підприємстві, в організації.

У п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" зазначено, що за наявності у справі третіх осіб у вступній та описовій частинах рішення згідно зі статтями 26 та 27 ГПК повинний бути точно визначений їх статус - з самостійними вимогами щодо предмета спору чи без таких. У залежності від цього слід формулювати мотивувальну та резолютивну частини рішень.

Описова частина рішення має містити:

а) стислий виклад вимог позивача - прохання позивача до суду та його обґрунтування;

б) стислий виклад відзиву на позовну заяву - прохання відповідача до суду та його обґрунтування;

в) стислий виклад заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників судового процесу;

г) опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження).

Якщо під час розгляду справи позивач відповідно до ст. 22 ГПК змінив підставу або предмет позову, збільшив чи зменшив розмір позовних вимог, про це має бути зазначено в описовій частині рішення.

У п. 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 11.11.98 р. N 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" зазначено, що в описовій частині рішення, ухвали, постанови господарського суду обов'язково має фіксуватися факт попередження судового експерта щодо відповідальності, передбаченої ст. ст. 384, 385 КПК України за дачу завідомо неправдивого висновку або відмову дати висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків.

У мотивувальній частині рішення вказуються:

а) обставини справи, встановлені господарським судом;

б) причини виникнення спору;

в) докази, на підставі яких прийнято рішення;

г) зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто. Слід зазначити, що цей припис не узгоджується зі ст. 78 ГПК, відповідно до якої про затвердження мирової угоди виноситься ухвала, а не рішення;

д) доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін;

е) законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення, - посилання на норми матеріального права, на підставі яких вирішено спір;

є) обґрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення - у випадку, коли відповідно до ст. ст. 83, 121 ГПК суд відстрочив чи розстрочив виконання рішення.

У п. 4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" дається вказівка господарським судам виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що у відповідності зі статтею 43 ГПК наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Резолютивна частина рішення має містити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 17.06.2003 р. у справі за позовом ТОВ "Агрофірма "Лан" до НАСК "Оранта" про стягнення 1443214,69 грн. і за позовом ВАТ КБ "Хрещатик" до НАСК "Оранта" про стягнення 594994,51 грн. зазначається, що в разі об'єднання в одному провадженні кількох вимог у резолютивній частині судового рішення має бути сформульовано, що саме постановив суд за кожною позовною вимогою.

Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення).

У п. 9 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" зазначено, що резолютивна частина рішення ні за яких умов не повинна викладатись альтернативно (наприклад: стягнути з відповідача певну суму або в разі відсутності коштів на його рахунку - звернути стягнення на належне йому майно). У випадку, коли такі альтернативні вимоги містяться у позовній заяві, господарському суду необхідно визначити предмет позову і вирішувати спір у залежності від характеру зобов'язань відповідача.

У резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо всіх вимог, які були предметом судового розгляду.

При цьому господарські суди повинні зазначати:

- у рішеннях за позовами про витребування майна чи про визнання права власності на майно - найменування майна, місце його знаходження (у спорі про передачу майна), а у разі необхідності - строк виконання відповідних дій та/або про видачу наказу про примусове виконання рішення;

- у рішеннях щодо кількох відповідачів - ступінь відповідальності кожного з них;

- у рішеннях про визнання недійсними установчих документів суб'єкта підприємництва - про обов'язок власника (власників) або органу, уповноваженого створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства у встановленому законом порядку. Копію такого рішення надсилати власнику (власникам) або зазначеному органу;

- у рішеннях про часткове задоволення майнових вимог - про відхилення решти вимог, припинення провадження або залишення без розгляду позову у цій частині;

- у рішеннях, якими надано відстрочку або розстрочку виконання (ст. 121 ГПК), - конкретні терміни їх виконання;

- у рішенні про вчинення певних дій або про утримання від певних дій - відповідний припис, наприклад: "Такому-то звільнити таке-то приміщення (із зазначенням його найменування, місцезнаходження згідно з поштовою адресою, площі)", "Такому-то утриматися від вчинення дій, які перешкоджають доступу такого-то у приміщення (із зазначенням тих же даних про приміщення)", а у разі необхідності - строк виконання відповідних дій та/або про видачу наказу про примусове виконання рішення;

- у рішеннях зі справ, у яких мало місце поновлення строків позовної давності чи процесуальних строків, ця обставина зазначається як у мотивувальній, так і у резолютивній частинах рішення.

- у рішеннях зі спорів, пов'язаних із стягненням грошових сум, - зокрема, дані, визначені в пункті 3 частини першої статті 19 Закону України "Про виконавче провадження". У зв'язку з цим господарським судам слід враховувати таке. Відповідні дані зазначаються згідно з поданою до господарського суду позовною заявою. За відсутності у позовній заяві даних про найменування (ім'я) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (місце проживання), ідентифікаційний код (індивідуальний ідентифікаційний номер) тощо необхідні відомості господарському суду слід витребувати у позивача і відповідача згідно з пунктом 4 статті 65 ГПК. Якщо позивачем не подані витребувані відомості, господарський суд залишає позов без розгляду на підставі пункту 5 статті 81 ГПК. Залежно від конкретних матеріалів і обставин справи в наказі господарського суду можуть бути зазначені банківські рахунки в національній або іноземній валюті, а також реєстраційні рахунки.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження" (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 10.07.2003 р. N 1095-IV) у виконавчому документі повинні бути, зокрема, зазначені найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо.

У п. 15 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи повинен господарський суд зазначати у резолютивній частині рішення про визнання договору неукладеним, відповів, що про визнання договору неукладеним може зазначатися виключно у мотивувальній частині рішення як про обставину справи, встановлену господарським судом (пункт 3 частини першої статті 84 ГПК).

Частина 2 коментованої статті визначає особливості змісту резолютивної частини рішення про задоволення позову. У цьому випадку резолютивна частина рішення повинна містити:

а) найменування сторони, на користь якої вирішено спір;

б) найменування сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов'язана виконати відповідні дії;

в) строк виконання дій;

г) строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення;

д) розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків);

е) розмір штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 ст. 83 ГПК, - у випадку, якщо суд застосував заходи процесуальної відповідальності, передбачені цими нормами;

є) найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна);

ж) найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.

Частина 3 коментованої статті визначає особливості резолютивної частини рішення у спорах про укладання або зміну договору.

У спорі про укладання чи зміну договору в резолютивній частині рішення вказується рішення суду з кожної спірної умови договору. У даному випадку йдеться про врегулювання розбіжностей при укладанні чи зміні договору, тобто тоді, коли відповідний договір чи зміни до нього підписано сторонами з протоколом розбіжностей, які залишилися неврегульованими в досудовому порядку.

У спорі про спонукання укласти договір у резолютивній частині рішення повинні міститися умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. У даному випадку йдеться про те, що одна з сторін взагалі ухиляється від обов'язку укласти договір.

Частина 4 коментованої статті встановлює, що коли господарський суд на підставі п. 1 ст. 83 ГПК визнає недійсним повністю чи в певній частині пов'язаний із предметом спору договір, який суперечить законодавству, він повинен зазначити про це в резолютивній частині рішення з посиланням на п. 1 ст. 83 ГПК.

Частина 5 встановлює особливості резолютивної частини рішення при задоволенні позову про визнання недійсним акта. При задоволенні заяви про визнання акта недійсним у резолютивній частині вказуються:

а) найменування акта;

б) найменування органу, що видав акт;

в) номер акта;

г) дата видання акта;

д) чи визнається акт недійсним повністю або частково. Якщо акт визнається недійсним частково, слід зазначити, в якій саме частині він визнається недійсним. Тобто слід зазначити, які саме пункти, речення чи їх частини визнані недійсними.

У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" даються такі вказівки.

У рішенні про визнання недійсним акта господарські суди повинні зазначати його номер і дату видання, найменування органу, що видав цей акт, а в разі визнання акта частково недійсним - також його конкретний пункт, абзац, частину, що визнається недійсною.

Визнаючи повністю або частково недійсним акт нормативного характеру державного чи іншого органу, у тому числі акт вищого чи центрального органу виконавчої влади, господарському суду слід також покладати на орган, що видав такий акт, обов'язок опублікувати (оприлюднити) резолютивну частину рішення господарського суду в тому самому виданні (у той самий спосіб), де було опубліковано (оприлюднено) визнаний недійсним акт. Копію відповідного рішення необхідно надіслати Міністерству юстиції України чи його органу. У рішенні господарського суду має бути визначений термін, протягом якого повинна бути здійснена публікація (оприлюднення).

Визнаючи повністю або частково недійсним акт ненормативного характеру (індивідуальний акт), який доведено до відома та/або виконання певного кола юридичних чи фізичних осіб (крім самого позивача), що спричинило порушення прав чи завдало шкоди охоронюваним законом інтересам позивача, господарський суд зобов'язує відповідача повідомити про резолютивну частину рішення зі справи тих же осіб і у той самий спосіб, яким до них було доведено цей акт, або в інший прийнятний для позивача спосіб та подати господарському суду у визначений ним термін докази такого повідомлення.

Частина 6 коментованої статті вимагає, щоб у резолютивній частині рішення було вказано про розподіл судових витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету. Ці питання вирішуються на підставі відповідних норм ст. ст. 47 та 49 ГПК.

Частина 7 коментованої статті встановлює, що коли у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. Зазначена вимога випливає з того, що відповідно до ст. 23 ГПК позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно.

Відповідно до частини 8 коментованої статті під час розгляду первісного і зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів. Тобто в такому випадку в резолютивній частині рішення повинно бути зазначено про відмову чи задоволення первісного позову та про відмову чи задоволення зустрічного позову.

При підготовці тексту судового рішення слід також ураховувати вказівки, які давалися Вищим господарським судом України щодо змісту резолютивної частини рішення з окремих категорій справ.

У п. 8 роз'яснення Вищого господарського суду України від 12.09.96 р. N 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" зазначено, що в разі прийняття господарським судом рішення про зобов'язання відповідного органу здійснити державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності в резолютивній частині такого рішення слід зазначити термін, протягом якого цей орган зобов'язаний видати свідоцтво про державну реєстрацію. При цьому господарський суд не зв'язаний вимогами законодавства щодо терміну здійснення державної реєстрації відповідним державним органом. У п. 20 цього ж роз'яснення зазначено, що, приймаючи рішення про ліквідацію підприємства, про визнання недійсними установчих документів та/або рішення про створення підприємства, а так само про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, господарському суду у резолютивній частині рішення слід зобов'язувати власника (власників) або орган, уповноважений створювати підприємство, здійснити ліквідацію підприємства у встановленому законом порядку.

У п. 8.9 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 24.12.99 р. N 02-5/602 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про заставу" зазначено, що в резолютивній частині рішення в разі задоволення позову про звернення стягнення на заставлене майно слід зазначати суму вимоги, що задовольняється за рахунок заставленого майна на момент прийняття судового рішення.

У п. 8 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначено: якщо у зв'язку з внесенням змін до чинного законодавства оспорюваний акт перестав відповідати новим вимогам, його може бути визнано недійсним з моменту набрання чинності законодавчим актом, тобто лише на майбутнє.

У п. 7 листа Вищого арбітражного суду України від 31.01.2001 р. N 01-8/98 "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" зазначено: якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, у резолютивній частині рішення необхідно чітко визначити дії, які повинен вчинити відповідач щодо усунення порушень права власника, і строк виконання цих дій. У разі невиконання такого рішення господарський суд видає наказ на примусове виконання рішення.

У п. 1.4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 27.06.2001 р. N 02-5/744 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища" зазначено: якщо в судовому засіданні буде встановлено можливість відновлення навколишнього природного середовища за рахунок особи, яка порушила природноресурсове, природоохоронне законодавство про забезпечення екологічної безпеки, у рішенні господарського суду необхідно зазначити конкретні заходи щодо відновлення навколишнього природного середовища та строки їх здійснення.