НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 1 Господарського процесуального кодексу України

Положення частини 1 коментованої статті є реалізацією ч. 1 ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та ч. 2 ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституційний Суд України в рішенні у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 р. дав офіційне тлумачення такого змісту:

"частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод;

відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене;

частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Окрім того, Конституційний Суд України в мотивувальній частині цього рішення зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Отже, через норму ч. 1 коментованої статті реалізується принцип доступності правосуддя.

До господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Водночас за змістом коментованої статті порушення права чи законного інтересу або спір щодо них повинні існувати на момент звернення до суду. Якщо в результаті розгляду справи виявиться, що порушення відсутнє, суд має відмовити в позові.

Право на звернення до суду не обмежується використанням інших засобів захисту права. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 22.11.2003 р. у справі за позовом Управління Державної служби охорони при Управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області до ВАТ "Харківміськгаз" про стягнення 8000 грн. заборгованості з векселів зазначається, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 цього Кодексу. Тому здійснення особою свого права на судовий захист не може ставитись у залежність від використання нею інших засобів правового захисту, до яких відноситься, зокрема, захист цивільних прав нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

У п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначається, що обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Також передбачається можливість звернення до господарського суду з метою вжиття передбачених ГПК заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Йдеться про норму ст. 431 ГПК, відповідно до якої особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.

Водночас слід мати на увазі, що законодавство може встановлювати право особи на звернення до суду з метою запобігання порушенню права, тобто право на превентивний позов. Так, відповідно до ст. 386 ЦК власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Крім того, правова позиція у питанні подання позову з метою запобігання порушенню права міститься у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27.02.2007 р. у справі N 22/23 за позовом акціонерного комерційного банку "Р" до товариства з обмеженою відповідальністю "К", товариства з обмеженою відповідальністю "Є" про визнання недійсним договору. Згідно зі статтею 1 ГПК України (в редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За спірним договором уступлено право вимоги стягнення з позивача грошової суми в розмірі 2010000 грн., що безпосередньо може вплинути на фінансовий стан та діяльність АКБ "Р", враховуючи, що зазначена вимога є незаконною. За таких обставин АКБ "Р" правомірно звернувся з даним позовом з метою запобігання виникненню можливих збитків та ускладненню у своїй господарській діяльності для захисту свого інтересу, який є законним, не суперечить Конституції і законам, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідає критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надане в пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. N 18-рп/2004.

Згідно з ГПК захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес. Поняття охоронюваного законом інтересу (інакше - законного інтересу) було й досі залишається дискусійним у теорії права. За одним із сучасних визначень законний інтерес - це відображена в об'єктивному праві або така, що випливає з його загального змісту і певною мірою гарантована державою юридична дозволеність, виражена в устремліннях суб'єкта користуватися певним соціальним благом, а також за необхідних умов звертатися за захистом до компетентних структур - із метою задоволення своїх інтересів, які не суперечать загальнодержавним2. Законні інтереси має будь-який суб'єкт правовідносин, який, реалізуючи свій інтерес, не може вимагати певної поведінки від інших, доки він не буде ущемлений й правомірність реалізації цього інтересу не буде підтверджено в судовому порядку.

Тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" дається в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 р. N 18-рп/2004. "Поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам".

ГПК визначає перелік осіб, які вправі звертатися до господарських судів. У ч. 1 коментованої статті зазначено два види суб'єктів:

а) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні);

б) громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 62 ГК підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Згідно зі ст. 83 ЦК установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Відповідно до ст. 80 ЦК юридична особа - організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи (розуміється один із видів суб'єктів господарювання), - громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК).

Згідно зі ст. 42 ГК підприємництво є видом господарської діяльності. Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Порядок набуття громадянами статусу суб'єкта підприємницької діяльності встановлено Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців". Громадяни набувають статусу суб'єкта підприємницької діяльності шляхом державної реєстрації. Відповідно до ст. 4 цього Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:

перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Таким чином, документами, що підтверджують набуття громадянами статусу суб'єкта підприємницької діяльності, є свідоцтво про державну реєстрацію та виписка з Єдиного державного реєстру.

У п. 3 листа Вищого арбітражного суду України від 23.10.2000 р. N 01-8/556 "Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян" зазначено, що, вирішуючи питання щодо підвідомчості і підсудності спорів за участю підприємців, арбітражним судам слід враховувати таке. Спори між підприємцями, а також між ними і юридичними особами підвідомчі арбітражному суду, за винятком спорів, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Водночас у разі об'єднання позивачем кількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні - підвідомчі арбітражному суду, а інші - суду, усі вимоги відповідно до статті 26 Цивільного процесуального кодексу України підлягають розглядові у суді. Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, але не мають виданого у встановленому порядку свідоцтва про державну реєстрацію підприємця, не набувають у зв'язку із здійсненням ними такої діяльності статусу підприємця. Отже, спори за участю таких громадян, у тому числі пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, не підвідомчі арбітражним судам. З моменту скасування державної реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема за його особистою заявою, спори за участю такого громадянина, у тому числі пов'язані із здійсненням ним раніше підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було порушено до настання згаданих обставин.

Відтак, якщо під час розгляду справи фізична особа - підприємець втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, ця обставина не може бути підставою для припинення провадження у справі.

Слід мати на увазі, що відповідно до ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

Закон може обмежувати коло осіб, які мають право на звернення до суду з відповідним позовом, чи безпосередньо визначати таку особу. Так, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Згідно з ч. 1 ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників. Частиною 4 ст. 369 ЦК встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Як зазначається в ч. 3 ст. 402 ЦК, у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Передання права на пред'явлення позову іншій особі не допускається, крім випадків, передбачених законодавчими актами.

У п. 1.3 роз'яснення ВАСУ від 21.07.92 р. N 01-6/856 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом" зазначається, що стаття 163 Статуту автомобільного транспорту УРСР передбачає можливість передачі права на пред'явлення позовів, зокрема, вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, що засвідчується переуступочним написом на товарно-транспортному документі (розділ 16 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. N 363, передбачає лише передачу права на пред'явлення претензій). Переуступка права на пред'явлення позовів, зокрема, вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, може мати місце за попередньою згодою іншої сторони. Оформлення переуступки права на пред'явлення позовів, зокрема, вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, окремим листом чинним законодавством не передбачено.

У п. 2.3 роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 р. N 04-5/601 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею" зазначається, що, у залежності від підстав пред'явлення претензій, стаття 130 Статуту залізниць регулює питання про те, кому (вантажовідправнику чи вантажоодержувачу) належить право звернення до залізниці з претензією, а отже, і з позовом. Поряд з цим стаття 133 Статуту допускає передачу такого права, а також права подання позову вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, а також вищій у порядку підпорядкованості організації. Передача цих прав може здійснюватись лише за попередньою згодою іншої сторони і засвідчується переуступним написом на відповідному транспортному документі (пункт 2 Правил пред'явлення та розгляду претензій). Крім того, стаття 133 Статуту передбачає передачу права пред'явлення претензій та подання позовів вантажовідправником або вантажоодержувачем уповноваженій особі, яка виступає від їх імені. Така передача оформлюється довіреністю на право виконувати певні дії в інтересах вантажовідправника або вантажоодержувача. У цьому разі позивачем у справі виступає вантажовідправник або вантажоодержувач, що передав право пред'явлення претензії та подання позову, а не довірена особа, яка представляє їх інтереси у судових органах. У разі задоволення претензії або позову кошти відповідно перераховуються або стягуються на користь вантажовідправника чи вантажоодержувача. Сплата коштів за визнаною претензією або стягнення за рішенням господарського суду на користь уповноваженої особи можлива лише, якщо у довіреності спеціально обумовлено право уповноваженої особи отримувати кошти на свій рахунок. Переуступка права може здійснюватись як у цілому на пред'явлення претензії та подання позову, так і окремо на кожну з цих дій. Якщо є переуступний напис на пред'явлення претензії, то додаткового оформлення переуступки права на подання позову не вимагається. Переуступка права на подання позову допускається і тоді, коли претензію до залізниці було пред'явлено вантажоодержувачем або вантажовідправником. Передача права пред'явлення претензій та позовів у порядку статті 133 Статуту не є уступкою права вимоги у зобов'язаннях, пов'язаних з перевезенням вантажів.

Відповідно до ст. 380 Кодексу торговельного мореплавства України передача іншим організаціям або особам права на заявлення претензій і позовів не допускається, за винятком випадків передачі такого права відправником одержувачу вантажу і навпаки, а також одержувачем або відправником вантажу - органу, до сфери управління якого вони відносяться, транспортно-експедиторській організації чи страховику. Передача права на заявлення претензії або позову засвідчується переуступним написом на коносаменті, накладній або квитанції.

Частина 1 коментованої статті також обмежує право на звернення до господарського суду за предметною ознакою - звернення допускається згідно з установленою підвідомчістю господарських справ.

Підвідомчість справ господарським судам встановлено ст. 12 ГПК.

ГПК не визначає поняття господарських справ. У вирішенні питання, які справи належать до господарських, слід виходити з наступного.

Статтею 125 Конституції України передбачено, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, система судів загальної юрисдикції визначаються Законом України "Про судоустрій України". Господарські суди входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції і є спеціалізованими судами згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України "Про судоустрій України".

Відповідно до ст. 22 цього ж Закону господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

І. Г. Побірченко визначає господарський спір як протиріччя між соціалістичними організаціями стосовно їхніх прав і обов'язків у господарсько-правових відносинах, обмеживши поняття господарського спору протиріччями, що виникають з приводу реалізації існуючих або встановлення згідно з чинним законодавством можливих господарських правовідносин3. Таким чином, І. Г. Побірченко виокремлює господарські спори з-поміж інших за суб'єктним складом спору та видом правовідносин. І. М. Зайцев, досліджуючи поняття господарського спору, зазначав, що спір - це правовий конфлікт організацій, що володіють рівною правосуб'єктністю, який може бути врегульований сторонами або вирішений у позовному порядку4.

Поняття "господарська діяльність" наведено у ст. 3 Господарського кодексу України: під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.

Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Деякими законодавчими актами встановлено, що до господарського суду допускається звернення не у власних інтересах5. Тут мається на увазі право на звернення до суду з груповими та публічними позовами. У цьому вбачається застосування нових засобів захисту інтересів учасників господарського обороту. Залежно від особи, чиї права або інтереси захищаються в суді, можливі:

позови, що захищають публічні і державні інтереси;

позови, що захищають інтереси інших осіб;

позови, що захищають інтереси необмеженого кола осіб (групові).

Втім право на звернення до суду з такими позовами повинно бути встановлено законом.

У випадках, передбачених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування можуть звертатися до господарського суду на захист державних чи громадських інтересів.

Відповідно до ст. 335 ЦК після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. Згідно зі статтями 351, 352 ЦК позов про викуп житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, який в межах своєї компетенції прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Відповідно до ч. 2 ст. 352 ЦК, якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема, у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

Статті 38, 42, 71 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачають, що органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" система місцевого самоврядування охоплює:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Стаття 25 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" встановлено право Антимонопольного комітету України на звернення до суду. З метою захисту інтересів держави, споживачів та суб'єктів господарювання Антимонопольний комітет України, територіальні відділення Антимонопольного комітету України у зв'язку з порушенням законодавства про захист економічної конкуренції органами влади, юридичними чи фізичними особами подають заяви, позови, скарги до суду, зокрема, про:

визнання недійсними нормативно-правових та інших актів, зокрема, рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю чи розірвання угоди в разі невиконання ними у встановлені строки рішень органів Антимонопольного комітету України про скасування або зміну актів, прийнятих органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, або про розірвання угоди;

стягнення не сплачених у добровільному порядку штрафів та пені; припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

зобов'язання виконати рішення органів Антимонопольного комітету України; безоплатне вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та (або) копій виробів іншого суб'єкта господарювання;

вилучення, накладення арешту на майно, документи, предмети, інші носії інформації у місцях проживання та інших володіннях особи;

з інших підстав, передбачених законом.

Стаття 21 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" громадські об'єднання у галузі охорони навколишнього природного середовища наділяє повноваженнями подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань. Стаття 29 Лісового кодексу України (Законом України від 8 лютого 2006 р. "Про внесення змін до Лісового кодексу України" Кодекс викладено в новій редакції) передбачає, що центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища у сфері лісових відносин подає позови до суду про відшкодування збитків і втрат, завданих унаслідок порушення вимог законодавства.

Стаття 26 Закону України "Про захист прав споживачів" (Законом України від 1 грудня 2005 р. N 3161-IV цей Закон викладено у новій редакції) встановлює, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі здійснюють державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів. Стаття 25 цього ж Закону встановлює права громадських організацій споживачів (об'єднань споживачів). Зокрема об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов'язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов'язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.

Відповідно до ст. 172 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" Тендерна палата України є неприбутковою спілкою громадських організацій, яка діє згідно з чинним законодавством України. Тендерна палата України не веде будь-якої підприємницької діяльності і не має права надавати будь-які платні послуги, а діє виключно з метою виконання завдань, поставлених перед нею цим Законом та її статутом. Статтею 173 цього ж Закону передбачено, що Тендерна палата України у разі виявлення порушень у сфері державних закупівель, які були допущені замовником або Комісією, або контролюючими органами, а також у разі прийняття підзаконних нормативно-правових актів, що суперечать нормам цього Закону, з метою здійснення громадського контролю має право на звернення до суду з позовом про оскарження рішень або висновків Комісії, рішень, дій або бездіяльності замовника, контролюючих органів або підзаконних нормативно-правових актів, що суперечать нормам цього Закону, з одночасним наданням до суду відповідного висновку щодо порушеного питання.

Частина 2 коментованої статті містить перелік суб'єктів, право на звернення яких до господарського суду є обмеженим. Тобто ця норма є винятком з правила, встановленого ч. 1 коментованої статті.

У випадках, установлених законом, допускається звернення до господарського суду:

а) державних органів;

б) інших органів;

в) фізичних осіб, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Це означає, що право на звернення до господарського суду повинно бути прямо передбачене законодавчими актами України.

Так, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна, а також відповідно до п. 17 ст. 11 цього ж Закону мають право звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Згідно із ч. 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" на вимогу державного органу приватизації договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Водночас слід мати на увазі, що державні органи мають право на звернення до господарського суду в загальному порядку за захистом своїх прав у правовідносинах, пов'язаних із забезпеченням їх діяльності. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13.05.2003 р.6 у справі за позовом ДКЦПФР до НАК "Нафтогаз України" про стягнення 207570,81 грн. зазначається, що правоздатність ДКЦПФР щодо укладення будь-яких цивільно-правових договорів, направлених на забезпечення належних умов для виконання покладених на неї зобов'язань, не обмежена, а отже, вона може звертатися і до суду за захистом своїх прав, що випливають із таких договорів. Отже, ДКЦПФР мала право звертатися до господарського суду з позовом до НАК "Нафтогаз України", оскільки вважала, що остання порушила її права. Тому висновок про те, що ДКЦПФР може звертатись до суду лише у зв'язку з порушенням законодавства України про цінні папери, є неправильним.

Щодо права звернення інших (недержавних) органів, то такий випадок передбачено ст. 21 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", згідно з якою громадські об'єднання у галузі охорони навколишнього природного середовища наділені повноваженнями подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань.

Визначення поняття "фізична особа" наводиться у ст. 24 ЦК - людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Право на звернення до господарського суду фізичної особи, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, можливо у процедурі банкрутства. Оскільки відповідно до ст. 1 Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а згідно із ч. 2 ст. 6 цього ж Закону право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор, фізична особа, яка є кредитором, вправі звернутися до господарського суду із відповідною заявою (ініціювати справу про банкрутство) незалежно від наявності в неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Фізична особа, яка не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, може звернутися до господарського суду у спорах, що виникають із корпоративних відносин. Таке право виникло у зв'язку із розширенням юрисдикції господарських судів Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів", що набув чинності з 29.12.2006 р.

Як зазначається в інформаційно-методичному листі Верховного Суду України від 6 лютого 2007 р. N 1-5/218, цим Законом розширено юрисдикцію господарських судів шляхом віднесення до їх підвідомчості справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновниками, акціонерами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Телеоголічне тлумачення дає підстави стверджувати, що відповідно до цього Закону учасники (засновники, акціонери), які є фізичними особами, мають право звертатися до господарських судів у спорах з цієї категорії справ.

Вищий господарський суд України в п. 3 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання чи підлягають розгляду в господарському суді справи за позовами фізичних осіб, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу приміщень, що не є житловими і призначаються саме для підприємницької діяльності, відповів таке. Згідно з частиною другою статті 1 ГПК фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду тільки у випадках, передбачених законодавчими актами України. Щодо наведеної ситуації таких випадків законом не передбачено, а тому відповідні справи розглядові господарським судом не підлягають.

Відповідно до частини 3 коментованої статті угода про відмову від права на звернення до господарського суду є нікчемною. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду може бути викладена в договорі або в окремому документі. Якщо умову викладено в договорі, договір є нікчемним в частині цієї умови договору, і посилання відповідача на цю умову не повинно братися судом до уваги.

Угода про відмову від права на звернення до господарського суду повинна бути явно виражена. З урахуванням того, що звернення до господарського суду є правом особи, а не обов'язком (тобто заінтересована особа сама визначає, чи звертатися до суду за захистом свого права), не може розцінюватися як відмова від права на звернення до господарського суду, якщо особа з будь-яких причин не реалізує свого права на звернення до суду.

Не вважається відмовою від права на звернення до господарського суду угода про передачу справи за згодою сторін на розгляд третейського суду (арбітражу) на підставі ст. 12 ГПК.

Не буде також вважатися відмовою від права на звернення до господарського суду встановлення у договорі заходів досудового врегулювання спору. Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. N 15-рп/2002, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

 

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

  

Науково-практичний коментар

станом на 05.06.2008 р. 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 2 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття визначає зовнішню форму звернення з метою порушення справи у господарському суді.

Частина 1 коментованої статті встановлює, що справи порушуються за позовними заявами:

а) підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (див. коментар до ч. 1 ст. 1 ГПК);

б) державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України (див. коментар до ч. 2 ст. 1 ГПК);

в) прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави (див. коментар до ч. 2 ст. 2 ГПК);

г) Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 25.05.2004 р. N 3-1422к04 у справі за позовом АТЗТ "Концерн "Ліко" до Алуштинського експериментального спортивно-культурного об'єднання "Алуштинська асоціація" про визнання права власності зазначається, що Господарським процесуальним кодексом не передбачено права підприємств, установ і організацій звертатися з позовом за захистом інтересів інших юридичних осіб і суб'єктів підприємницької діяльності.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 06.07.2004 р. у справі за позовом Української асоціації діячів грального бізнесу до Київської міської ради про визнання недійсним рішення від 10 липня 2003 р. N 621/781 "Про затвердження Правил провадження господарської діяльності з організації та утримання тоталізаторів, гральних закладів у м. Києві" зазначається, що господарський суд, вирішуючи спір по суті, повинен з'ясувати, чи має право позивач звернутися до господарського суду з позовом у розумінні положень ст. 2 ГПК.

Стаття 98 Конституції України встановлює, що Рахункова палата здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Рахункову палату" Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави. Рахункова палата є юридичною особою, має свою печатку із своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. Місцезнаходженням Рахункової палати є місто Київ.

Згідно з ст. 6 цього ж Закону Рахункова палата відповідно до завдань, передбачених ст. 2 цього Закону:

1) здійснює контроль за виконанням законів України та прийнятих Верховною Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм в частині, що стосується використання коштів Державного бюджету України;

2) здійснює за дорученням Верховної Ради України контроль за виконанням Державного бюджету України за поквартальним розподілом доходів і видатків відповідно до показників цього бюджету, в тому числі видатків по обслуговуванню внутрішнього і зовнішнього боргу України, витрачанням коштів цільових фондів;

3) перевіряє за дорученням комітетів Верховної Ради України використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів і подає за наслідками перевірки Верховній Раді України висновки щодо можливостей скорочення видатків по кожному фонду окремо та доцільності спрямування вилучених коштів на фінансування інших видатків Державного бюджету України;

4) контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів Державного бюджету України, в тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів у Національному банку України, уповноважених банках та кредитних установах України;

5) надає консультації органам і посадовим особам, які обираються, затверджуються або призначаються Верховною Радою України з питань витрачання коштів Державного бюджету України. В ході проведення перевірок і аналізу стану економіки розробляє заходи щодо вишукування можливостей і нових джерел залучення додаткових надходжень до Державного бюджету України і вносить відповідні пропозиції Міністерству фінансів України;

6) здійснює за дорученням Верховної Ради України, комітетів Верховної Ради України контрольні функції щодо фінансування загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля та інших програм, що затверджуються Верховною Радою України;

7) контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади, перевіряє законність та ефективність використання фінансових ресурсів, що виділяються з Державного бюджету України на виконання загальнодержавних програм;

8) проводить попередній аналіз до розгляду на засіданнях комітетів та Верховної Ради України звітів Антимонопольного комітету України щодо здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, а також звітів Фонду державного майна України та посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України, щодо ефективного управління майном, що є основним національним багатством, власністю українського народу;

9) здійснює контроль за виконанням рішень Верховної Ради України про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України, за касовим виконанням Державного бюджету України Національним банком України та уповноваженими банками;

10) перевіряє за дорученням Верховної Ради України відповідно до свого статусу кошторис витрат, пов'язаних з діяльністю Верховної Ради України та її апарату, допоміжних органів і служб Президента України та апарату Кабінету Міністрів України, а також витрачання коштів державними установами та організаціями, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок Державного бюджету України;

11) готує і дає висновки та відповіді на звернення органів виконавчої влади, органів прокуратури і суду з питань, що належать до її відання;

12) здійснює зв'язки з контрольними органами іноземних держав та відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво;

13) здійснює функції, передбачені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Рахункову палату" Рахункова палата має такі повноваження:

1) здійснювати експертно-аналітичні, інформаційні та інші види діяльності, що забезпечують контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, за цільовим використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час здійснення загальнодержавних програм;

2) проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності в межах, визначених статтею 16 цього Закону;

3) перевіряти в органах і на об'єктах, зазначених у пункті 2 цієї статті, грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, плани, кошториси витрат та іншу документацію щодо фінансово-господарської діяльності, а також здійснювати перевірку касових операцій з готівкою та цінними паперами, матеріальних цінностей, їх обліку, зберігання і витрачання;

4) отримувати від керівників установ та організацій, що перевіряються, всю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність;

5) отримувати від Національного банку України, уповноважених банків та інших кредитних установ необхідні відомості про здійснювані ними операції та стан рахунків установ та організацій, що перевіряються, від інших підприємств і організацій - довідки, копії документів по операціях і рахунках цих підприємств та організацій;

6) організовувати і проводити оперативний контроль за використанням коштів Державного бюджету України за звітний період;

7) проводити комплексні ревізії і тематичні перевірки по окремих розділах і статтях Державного бюджету України, у тому числі бюджетів загальнодержавних цільових фондів;

8) проводити експертизу проектів Державного9 бюджету України, а також проектів законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних програм та інших документів, що стосуються питань державного бюджету і фінансів України;

9) здійснювати аналіз і дослідження порушень і відхилень бюджетного процесу, підготовку і внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо їх усунення, а також удосконалення бюджетного законодавства в цілому;

10) готувати і подавати висновки до Верховної Ради України та її комітетів щодо виконання Державного бюджету України, у тому числі доходів і видатків загальнодержавних цільових фондів, фінансування загальнодержавних програм за звітний рік;

11) направляти матеріали перевірок, ревізій та обслідувань Кабінету Міністрів України, відповідним центральним органам виконавчої влади, Національному банку України, Фонду державного майна України, підприємствам, установам і організаціям для розгляду і вжиття необхідних заходів;

12) порушувати перед Верховною Радою України, Президентом України, а також органами виконавчої влади клопотання про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні вимог чинного законодавства України, внаслідок чого завдано матеріальної шкоди державі;

13) залучати до проведення перевірок, ревізій та обслідувань на договірних засадах кваліфікованих спеціалістів і фахівців-експертів з інших установ і організацій, а також працівників інших державних контрольних, податкових і правоохоронних органів з оплатою їх праці в необхідних випадках за рахунок власних коштів;

14) у разі виявлення під час перевірок, ревізій та обслідувань фактів привласнення грошей і матеріальних цінностей, інших зловживань передавати матеріали перевірок, ревізій та обслідувань до правоохоронних органів з інформуванням про це Верховної Ради України.

Саме в межах викладених повноважень Рахункова палата може звертатися з позовом до господарського суду в інтересах держави. Аналіз повноважень Рахункової палати наведено також у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" (справа про Рахункову палату) від 23 грудня 1997 р. N 7-зп.

Звернення до господарського суду за захистом прав і законних інтересів повинно здійснюватися лише у формах, визначених ГПК. Водночас деякі законодавчі акти встановлюють право суб'єкта господарювання на оскарження відповідного рішення державного органу. Так, відповідно до п. 1 ст. 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" заявник, відповідач, третя особа (термінологія цього Закону) мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.

Частина 2 коментованої статті встановлює вимоги до позовної заяви, з якою звертається прокурор до господарського суду в інтересах держави.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатись до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Згідно з ч. 1 ст. 361 цього ж Закону представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

У позовній заяві прокурора повинно бути:

а) зазначено, в чому полягає порушення інтересів держави;

б) обґрунтовано необхідність захисту інтересів держави;

в) вказано орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

З позовною заявою відповідно до ч. 1 коментованої статті вправі звертатись як прокурор, так і його заступник. Як зазначається в п. 2 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 22.05.2002 р. N 04-5/570 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам", відповідно до ст. 13 Закону України "Про прокуратуру" систему органів прокуратури, крім Генеральної прокуратури України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міських, районних, міжрайонних прокуратур, становлять і інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Тому прокурори та заступники прокурорів спеціалізованих прокуратур мають право звертатись до господарського суду з позовами в інтересах держави на загальних підставах.

Зміст поняття "державні інтереси" розглянуто в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р.: державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У п. 5 цього ж Рішення Конституційного Суду України зазначається, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, фактично є позивачем у справах, порушених за позовною заявою прокурора, і на підставі частини першої статті 21 Арбітражного процесуального кодексу України є стороною в арбітражному процесі. Цей орган вчиняє процесуальні дії (відповідні функції) згідно зі статтею 22 Арбітражного процесуального кодексу України.

Правова позиція Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, висловлена у постанові від 22 лютого 2005 р. у справі за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах Міністерства палива та енергетики в особі акціонерної компанії "Харківобленерго" до СТОВ ім. Г. С. Сковороди про стягнення 76162,20 грн. заборгованості за понаддоговірне споживання електроенергії, полягає в тому, що прокурор може бути представником сторони у справі тільки у випадку, коли цією стороною у справі є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади. Якщо позов подано в інтересах самостійного суб'єкта господарювання, порушення провадження у такій справі є безпідставним.

Частина 3 коментованої статті встановлює форму звернення до господарського суду у справах про банкрутство. Такою формою звернення є заява. Стаття 6 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" також передбачає звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

Справи про банкрутство порушуються за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника. Відповідно до ст. 1 Закону кредитор - юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Як зазначається у п. 3.1.2 рекомендації Президії Вищого господарського суду Україні від 04.06.2004 р. N 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", кредиторами у розумінні Закону (частина 6 статті 1) можуть бути органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Відповідно до статті 2 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (із змінами, внесеними згідно з Законом України від 20 лютого 2003 р. N 550-IV) таке право також надано:

митним органам - щодо акцизного збору і податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли Законом обов'язок по їх стягненню або контролю покладено на податкові органи), ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), які згідно з законами справляються при ввозі (пересиланні) товарів і предметів на митну територію України або вивозі (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;

органам Пенсійного фонду України - щодо збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;

органам фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування (Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності) - щодо внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в межах компетенції цих органів, встановленої законом.

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 4 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті наводить перелік нормативно-правових актів, які застосовуються господарським судом у розгляді справ. Види нормативно-правових актів перелічені у певній послідовності залежно від їхньої юридичної сили. У коментованій статті йдеться не тільки про законодавство, яке містить норми матеріального права, а й про процесуальне законодавство.

Конституція України підлягає безпосередньому застосуванню як джерело права. Відповідно до ст. 8 Основного Закону Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 2) наводиться перелік випадків безпосереднього застосування Конституції: коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 Конституції є не чинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" з цього приводу вказано: це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на не оприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією, є чинними в частині, що не суперечить їй (ст. 1 розділу XV Конституції). У зв'язку з цим при розгляді справи суд може на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" застосувати нормативні акти колишнього Союзу РСР, які не суперечать Конституції і законам України. Згадана постанова встановлює, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Отже, Конституція не встановлює пріоритету міжнародного договору над законами України. Як зазначається у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 4), виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Дія міжнародних договорів України на території України регулюється ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" (в редакції від 29 червня 2004 р.), в якій встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Міжнародні договори України набирають чинності в порядку, встановленому ст. 14 цього ж Закону, після надання згоди на обов'язковість цих договорів, або в інший, узгоджений сторонами спосіб.

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору відповідно до ст. 8 Закону України "Про міжнародні договори України" може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору, а також іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Як зазначається у ст. 9 цього ж Закону, ратифікація міжнародних договорів здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію. Таке ж розуміння викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2000 р. N 9-рп/2000 у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." (справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р.), в якому зазначається, що Верховна Рада України надає згоду на обов'язковість міжнародних договорів шляхом прийняття відповідних законів України. Таким чином, можна дійти висновку про те, що господарський суд застосовує лише ті міжнародні договори, які ратифіковані Верховною Радою України шляхом прийняття відповідного закону. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана шляхом затвердження Президентом України, Кабінетом Міністрів України (ст. 12 Закону "Про міжнародні договори України") застосовуються судом не як частина національного законодавства, а як індивідуальні правові акти.

Господарський суд застосовує й інші законодавчі акти України. В Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство") від 9 липня 1998 р. N 12-рп/98 зазначається, що термін "законодавство" досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин, і є джерелами певної галузі права.

До інших нормативно-правових актів відносять акти вищого і центральних органів виконавчої влади, Національного банку України та інших державних органів, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Господарський суд повинен також застосовувати акти Конституційного Суду України, оскільки відповідно до ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання. Рішеннями Конституційного Суду також змінюється законодавство. Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про чинність Закону України "Про Рахункову палату", офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 р. N 15-рп/2000, закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення про їх неконституційність.

Щодо процесуального законодавства, то ГПК не виокремлює переліку джерел господарського процесуального права. З-поміж актів процесуального законодавства ГПК зазначає Закон України "Про господарські суди"8 та Господарський процесуальний кодекс. Утім перелік не є вичерпним, тобто норми, якими регулюється розгляд справ у господарських судах, можуть установлюватися іншими, крім названих, законами України.

Отже, головними джерелами господарського процесу є ГПК і Закон України "Про судоустрій України". Закон України "Про судоустрій України", як встановлено в його преамбулі, визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою.

До інших законів, що регулюють питання провадження у господарських судах, можна віднести закони України "Про статус суддів", "Про прокуратуру", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", "Про виконавче провадження", "Про судову експертизу", "Про міжнародне приватне право", "Про доступ до судових рішень", "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", Декрет КМУ "Про державне мито".

Окремі процесуальні норми, якими слід керуватися при розгляді справ у господарських судах, можуть міститися у законах, що здебільшого складаються з норм матеріального права. Так, у ст. 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" містяться процесуальні норми щодо оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України. Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено. Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Прийняття господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Порушення господарським судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України, прийнятого:

згідно з частиною першою статті 48 цього Закону, частиною першою статті 30 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції";

за результатами перевірки відповідно до частини п'ятої статті 57 цього Закону;

за результатами перегляду відповідно до частини третьої статті 58 цього Закону,

а також перегляд за заявою сторони відповідного рішення (постанови) господарського суду зупиняє виконання зазначеного рішення органу Антимонопольного комітету України на час розгляду цієї справи чи перегляду відповідного рішення (постанови) господарського суду, якщо органом Антимонопольного комітету України відповідно до частини третьої статті 48 цього Закону чи господарським судом не визначено інше.

Незалежно від положень частини четвертої цієї статті, у разі наявності достатніх підстав господарський суд може зупинити дію рішення органу Антимонопольного комітету України.

Процесуальні норми містяться також і у ст. 61 цього ж Закону. Господарський суд за запитом Антимонопольного комітету України повідомляє Антимонопольний комітет України про судові справи, що вирішуються на підставі законодавства про захист економічної конкуренції. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова територіального відділення Антимонопольного комітету України чи уповноважені ними працівники Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень мають право знайомитися з матеріалами цих справ та отримувати копії документів. Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення мають право вступити у справу як треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, якщо рішення може вплинути на їх права та обов'язки при здійсненні державного контролю щодо захисту економічної конкуренції.

Слід зауважити, що до джерел господарського процесу, в яких містяться процесуальні норми господарського судочинства, належать не лише закони. Такими джерелами можуть бути інші законодавчі й підзаконні нормативно-правові акти. Так, розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу визначається постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 1258 "Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів", проведення експертиз визначається Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. N 53/5.

ГПК не встановлює правил щодо дії процесуального закону в часі. Отже, слід керуватися загальним принципом про те, що закон не має зворотної сили в часі. Згідно з цим правилом учасники провадження, вчиняючи певні процесуальні дії, повинні керуватися нормою процесуального закону, яка чинна на момент вчинення цієї дії. Ця норма має враховуватись у тих випадках, коли відповідна норма закону змінюється під час розгляду справи, якщо інше не встановлено в самому законі, яким змінюється процесуальна норма.

Конституційний Суд України в Рішенні у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 р. N 1-рп/99 зазначив, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Водночас, у цьому ж Рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

У частині 2 коментованої статті встановлено, що господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Це означає, що господарський суд застосовує не всі нормативно-правові акти, а лише ті, що прийняті в установленому порядку і в межах компетенції відповідних органів. Отже, господарський суд зобов'язаний перевірити, чи прийнято певний акт в установленому порядку і чи відповідає він компетенції органу, який його прийняв. Утім це не поширюється на нормативно-правові акти, перевірку яких віднесено до повноважень Конституційного Суду України. Щодо цих нормативно-правових актів слід керуватися вказівкою, яка міститься в постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 2), де зазначено, що в разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Відповідно до ст. 150 Конституції до повноважень Конституційного Суду України належать:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

За змістом вказівки Верховного Суду України господарський суд під час розгляду справи може встановити невідповідність закону чи іншого нормативно-правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до повноважень Конституційного Суду України. Однак при цьому господарський суд не вправі постановляти рішення, а зобов'язаний зупинити провадження у справі та в установленому законом порядку з'ясувати можливість його застосування.

Важливою ознакою актів, за якою їх можна класифікувати, є ознака нормативності. За цією ознакою акти поділяються на:

нормативні - такі, що містять норми права;

ненормативні - не містять норм права.

Розмежування актів за цією ознакою проведено Конституційним Судом України. В Рішенні у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) від 23 червня 1997 р. N 2-зп вказано на ознаки, які відрізняють ненормативний правовий акт від нормативного: за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

В українському законодавстві відсутній узагальнювальний правовий акт, який встановлював би порядок видання державними органами нормативно-правових актів. Слід виходити з того, що відповідно до ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок підготування, подання й розгляду проектів актів Кабінету Міністрів визначається статтями 53 - 56 Закону України "Про Кабінет Міністрів України".

Для деяких нормативно-правових актів установлено особливий порядок прийняття. Так, відповідно до ст. 21 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади, підлягають погодженню із спеціально уповноваженим органом. Проекти регуляторних актів, які розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню з відповідними територіальними органами спеціально уповноваженого органу. Регуляторний акт - це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.

Компетенція - це сукупність повноважень (прав та обов'язків), які надаються державному органу безпосередньо для реалізації його функцій9. Зміст поняття "компетенція" розкривається через коло питань, які визначають предмет діяльності державного органу і встановлену згідно із законом сукупність прав та обов'язків, необхідних для здійснення цієї діяльності10.

Компетенцію центральних органів виконавчої влади встановлено Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України, затвердженим Указом Президента України від 12 березня 1996 р. N 179/96. Окрім того, указами Президента України затверджені положення про відповідні міністерства.

З прийняттям Закону України "Про Кабінет Міністрів України" це повноваження перейшло до Кабінету Міністрів України: відповідно до ст. 21 цього Закону КМУ утворює, реорганізовує та ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до закону в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання органів виконавчої влади, затверджує положення про зазначені органи.

Слід звернути увагу на різний рівень нормативного регулювання компетенції державних органів. Законами України визначається компетенція, зокрема, Державної податкової адміністрації України (Закон України "Про державну податкову службу"), Фонду державного майна України (Закон України "Про приватизацію державного майна"), Антимонопольного комітету України (Закон України "Про Антимонопольний комітет України"), Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні"), а компетенцію більшості міністерств і державних комітетів установлено підзаконними нормативними актами - указами Президента України.

Іноді компетенція державних органів установлюється в законодавчих актах, що регулюють певний вид діяльності. У такий спосіб, наприклад, визначено компетенцію державних органів у сфері телекомунікації - глава II "Державне управління у сфері телекомунікацій" Закону України "Про телекомунікації".

Господарський суд застосовує лише ті нормативно-правові акти, які зареєстровано в установленому порядку. Слід виходити з того, що нормативно-правові акти, не зареєстровані в установленому порядку, є нечинними.

Відповідно до ч. 3 ст. 117 Конституції України нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Наразі такий закон Верховною Радою не прийнятий, а питання щодо реєстрації нормативних актів урегульовано Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. N 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади". Цей Указ Президента з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій встановлює, що нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Відповідно до п. 3 зазначеного Указу нормативно-правові акти, які згідно з цим Указом підлягають реєстрації, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

На виконання зазначеного Указу постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. N 731 затверджено Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Вищий арбітражний суд України, аналізуючи судову практику в інформаційному листі від 28.08.95 р. N 05-2/433 "Про застосування при вирішенні господарських спорів нормативних актів, які видаються міністерствами та іншими органами державної виконавчої влади", зазначав, що незареєстрований нормативний акт, що підлягає державній реєстрації, є нечинним.

Зазначений Указ Президента поширює свою дію лише на органи державної виконавчої влади. Водночас акти деяких органів державної влади, які не належать до виконавчої влади, підлягають державній реєстрації на підставі спеціальних законодавчих норм. До таких, наприклад, відносять акти Національного банку України, які підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України відповідно до ст. 56 Закону України "Про Національний банк України".

Якщо на відносини сторін поширює свою дію нормативно-правовий акт, не зареєстрований в установленому порядку, то суд не має права його застосовувати, тому повинен застосувати акт законодавства, який має вищу юридичну силу. Господарський суд також повинен застосувати акт, що має вищу юридичну силу, в тих випадках, коли він не вправі застосувати нормативно-правовий акт у разі його невідповідності закону України або міжнародному договору України.

Юридична сила нормативних актів - це властивість актів, зумовлена місцем органів, які видають акти, в загальній системі органів держави і компетенцією цих органів.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що коли в міжнародних договорах України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Деякі закони також містять норму, що у випадку, коли міжнародним договором передбачено інші правила, ніж цим законом, застосовуються норми міжнародного договору. Так, у ст. 103 Закону України "Про нотаріат" зазначається: якщо міжнародним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж ті, що їх містить законодавство України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовуються правила міжнародного договору.

У п. 4 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" наголошується: господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.69. У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III названої Конвенції. Договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України та у "Зібранні діючих міжнародних договорів України". Опублікування міжнародних договорів України у "Зібранні діючих міжнародних договорів України", а також забезпечення їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює Міністерство закордонних справ України (підпункт 14 пункту 4 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Президента України від 03.04.99 N 357/99, з подальшими змінами). Міжнародні договори СРСР, що є обов'язковими для України як його правонаступниці, опубліковано у Збірниках міжнародних договорів СРСР.

Відповідно до частини 4 коментованої статті допускається застосування норм іноземного права. Встановлено, що господарський суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором України. Норми права іноземних держав повинні застосовуватися господарським судом незалежно від того, чи посилаються на них сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень.

У п. 3 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" дається рекомендація щодо застосування господарськими судами норм іноземного права. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту), господарським судам слід виходити з такого. Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін. У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві. Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена державами - учасницями СНД у м. Києві 20.03.92 р.11, статтею 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої держави - учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов'язки сторін за договором визначаються законодавством країни - місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін. Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства.

Потреба в застосуванні норм іноземного права викликана участю в господарському обороті в Україні господарюючих утворень іноземних держав, а також тим, що сторони договорів за участі цих утворень підпорядковують договори іноземному праву. Водночас господарський суд не зобов'язаний володіти знанням іноземного права.

ГПК не містить процесуальних норм, які регулювали би порядок застосування судом норм права іноземних держав та правила встановлення їх змісту. Такі норми містяться у ст. 8 Закону України "Про міжнародне приватне право". При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.

Тому господарському суду слід користуватися наведеними засобами з метою встановлення змісту норм іноземного права, що підлягають застосуванню під час вирішення спору.

Треба також ураховувати приписи, які містяться у відповідних статтях Закону України "Про міжнародне приватне право". Згідно зі ст. 7 цього Закону при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави. Відповідно до ст. 6 Закону застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права. Згідно зі ст. 12 Закону норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати неможливо, застосовується право України. Відмова в застосуванні права іноземної держави не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України.

Акти й документи, що містять норми іноземного права, які підлягають застосуванню, повинні бути подані суду з перекладом відповідно до вимог ст. 3 ГПК.

Для встановлення змісту норм іноземного права суд може звернутися до таких джерел. Передовсім, це - офіційне тлумачення норм іноземного права. Таке офіційне тлумачення може бути надане компетентним органом України чи іноземної держави, право якої підлягає застосуванню. Крім того, це - практика застосування норм іноземного права в державі, право якої застосовується. Під практикою застосування норм права розуміється судова практика, яка існує у відповідній державі. У вирішенні питання, які саме судові рішення підтверджують практику застосування норми права у відповідній державі, слід виходити зі специфіки судової системи цієї держави. Насамкінець, суд може скористатися доктринальними джерелами, під якими розуміються наукові праці правознавців - і українських, і іноземних - щодо застосування норм права іноземної держави.

У застосуванні норм іноземного права треба виходити з таких принципів:

а) суд зобов'язаний застосовувати іноземний закон з власної ініціативи, незалежно від того, чи посилаються на нього сторони;

б) іноземний закон повинен застосовуватися виходячи з того, як він застосовується у державі походження (враховуються офіційне тлумачення, звичаї, судова практика, доктрина);

в) порушення чи неправильне застосування іноземного закону є підставою для скасування чи зміни рішення в апеляційній чи касаційній інстанції12.

Існує кілька способів установлення змісту норм іноземного права. При цьому суд може використати не один спосіб, а кілька.

У випадку необхідності встановлення змісту норми іноземного права суд має право звернутися до Міністерства юстиції України. Відповідно до п. 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 30 грудня 1997 р. N 1396/97, до основних завдань Міністерства юстиції віднесено здійснення експертної підтримки правосуддя (така сама норма міститься в Положенні про Міністерство юстиції України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 р. N 1577).

Порядок такого звернення закон не встановлює. Тому суд не може оформити звернення процесуальним документом. У цьому випадку суд направляє до Міністерства юстиції запит, в якому повинні бути викладені обставини справи, норма іноземного права та прохання про її роз'яснення. Аналогічним чином суд вправі звернутися до інших органів, які є компетентними в застосуванні норм іноземного права залежно від сфери господарських відносин, які регулюються цими нормами. Наприклад, з питань міжнародних перевезень можна направити запит до Міністерства транспорту, з питань міжнародних розрахунків - до Національного банку тощо.

Суд може звернутися і до компетентних наукових установ із відповідним запитом. Не відкидається також можливість звернення до Торгово-промислової палати України, оскільки одним із завдань торгово-промислових палат відповідно до ст. 2 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" є надання довідково-інформаційних послуг, сприяння поширенню знань про законодавство, звичаї та правила торгівлі в зарубіжних країнах.

Таким же чином суд може звернутися до компетентних органів та організацій за межами України. Порядок направлення запиту визначається Гаазькою конвенцією про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, до якої Україна приєдналася 19.10.2000 р.

Особливий порядок надання правової допомоги встановлено Київською угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, ст. 5 якої передбачає, зокрема, що в разі надання правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць СНД зносяться один з одним безпосередньо. У разі звернення господарського суду з приводу надання правової допомоги документи, викладені українською або російською мовою, направляються поштовим зв'язком безпосередньо до суду, до компетенції якого належить вирішення господарських спорів на території відповідної держави - учасниці СНД чи іншого органу цієї держави. Стаття 12 цієї ж угоди передбачає, що вищі судові органи і міністерства юстиції держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав подають один одному на прохання аналогічних органів іншої Сторони відомості про законодавство, чинне або яке було чинним у їх державах, і практику його застосування.

Суд вправі залучати до участі у справі експертів. Призначення експертизи має здійснюватися відповідно до ст. 41 ГПК.

У п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 11.11.98 р. N 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" міститься вказівка про те, що відповідно до статті 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду. Таку ж вимогу вміщує і стаття 41 ГПК, згідно з частиною першою якої експертиза призначається для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань. Тому неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема, про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо. Не може розглядатись як судова експертиза у розумінні статті 1 Закону та статті 41 ГПК дане вченими тлумачення законодавчих актів, пов'язане з наявністю у цих актах неясностей, неузгодженостей, протиріч чи інших недоліків. Документ, виданий за результатами тлумачення вченими правової норми, доказового значення не має і посилатись на нього в обґрунтування рішення не можна.

Утім слід ураховувати, що експертиза призначається не для з'ясування обставин, які мають значення для справи, а з метою встановлення змісту норм іноземного права, що вимагає застосування спеціальних знань.

Треба мати на увазі, що застосування викладених способів установлення змісту норм іноземного права не є для суду обов'язковим. У нескладних судових справах зміст норм іноземного права може бути з'ясований судом самостійно на підставі самих лише текстів іноземних законів. Зокрема це може стосуватися законодавства країн - учасниць СНД (Російська Федерація, Білорусь тощо).

Документи, якими встановлюється зміст норм іноземного права, можуть бути зібрані й подані особами, які беруть участь у справі. З огляду на це особи, які беруть участь у справі, можуть самостійно звернутися до компетентних органів із відповідними запитами щодо отримання таких документів.

Суд може покласти обов'язок подання документів, необхідних для встановлення змісту норм іноземного права, на сторони. Йдеться не про покладання на сторони "тягаря доказування", а про процесуальний обов'язок щодо надання суду інформації, яка дозволить установити зміст іноземного права13.

Може статися, що після вичерпання викладених заходів з метою встановлення змісту норм іноземного права зміст цих норм залишиться неясним. Таким же чином слід оцінювати ситуацію, коли подані сторонами докази на підтвердження змісту цих норм є суперечливими. У цьому випадку суд не вправі відмовити у вирішенні спору, а зобов'язаний оцінити подані докази на підтвердження змісту норм іноземного права за правилами ст. 43 ГПК.

Частина 5 коментованої статті встановлює, що господарський суд вирішує господарські спори у сфері державних закупівель з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". Цією нормою ГПК доповнено згідно з Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти".

Особливості оскарження процедур закупівель, рішень, дій або бездіяльності замовника у судовому порядку передбачені у ст. 371 цього Закону.

Оскарження процедур закупівель, рішень, дій або бездіяльності замовника у судовому порядку здійснюється з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Позивач в обов'язковому порядку направляє Державному казначейству України, Антимонопольному комітету України, замовнику, а також Тендерній палаті України завірену копію позовної заяви протягом трьох робочих днів після її подання до суду, до якої додаються документальне підтвердження подання її до суду, а також завірена копія ухвали суду про відкриття (порушення) провадження у справі. У разі, якщо на момент направлення копії позовної заяви ухвала суду ще не надійшла, позивач зобов'язаний направити завірену копію ухвали суду протягом 20 календарних днів з моменту направлення копії позовної заяви.

Замовник, з моменту надходження копії позовної заяви, призупиняє процедуру закупівлі та не має права укладати договір про закупівлю, крім випадків, коли за скаргою цієї ж самої особи з такого самого приводу Комісією було прийнято рішення в порядку, передбаченому статтею 37 цього Закону.

Державне казначейство України та його органи, з моменту надходження копії позовної заяви, зобов'язані не здійснювати оплату, пов'язану з процедурою, яка оскаржується, незалежно від того, чи був укладений договір про закупівлю, крім випадків, коли за скаргою цієї ж самої особи з такого самого приводу Комісією було прийнято рішення в порядку, передбаченому статтею 37 цього Закону.

Замовник має право продовжити процедуру закупівлі, а призупинення оплати припиняється Державним казначейством України та його органами у разі:

якщо позивач протягом 20 календарних днів з моменту направлення копії позовної заяви не надіслав завірену копію ухвали про відкриття (порушення) провадження у справі;

закриття провадження у справі;

набрання рішенням суду законної сили.

Під час призупинення процедури закупівлі замовник має право прийняти рішення про визнання торгів такими, що не відбулися, та розпочати нову процедуру закупівлі.

Про призупинення та про припинення призупинення оплат Державне казначейство України протягом трьох робочих днів повідомляє Антимонопольний комітет України та Тендерну палату України.

Частина 6 коментованої статті допускає застосування міжнародних торгових звичаїв у випадку відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участі іноземного суб'єкта підприємницької діяльності.

Отже, ГПК передбачає можливість застосування міжнародних торгових звичаїв за наявності двох умов:

1) відсутність законодавства, що регулює спірні відносини;

2) участь іноземного суб'єкта підприємницької діяльності.

Тобто в цьому випадку необхідно встановити прогалину в законодавстві. Суд при цьому застосовує звичаї незалежно від згоди сторін спору.

Відповідно до ст. 7 ЦК цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

У п. 3.2 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" зазначається, що в разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї. Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв'язків у ряді випадків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговою палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., видання МТП N 500), Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1978 р., видання МТП N 322), Офіційні правила тлумачення торговельних термінів "Інкотермс" (редакція 2000 р., видання МТП N 560). Згідно з Указом Президента України від 04.10.94 р. N 566/94 "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єкти підприємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передбачених зазначеними Уніфікованими правилами. Згідно з Указом Президента України від 04.10.94 р. N 567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" зазначені правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

До міжнародних торгових звичаїв слід віднести Принципи міжнародних комерційних договорів14, розроблені Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА).

Окремо слід наголосити на значенні для правозастосування судових рішень Європейського суду з прав людини. В інформаційному листі Вищого господарського суду України від 18.11.2003 р. N 01-8/1427 "Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні" зазначається, що відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Водночас, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, застосування у вирішенні господарських спорів рішень Європейського суду з прав людини є обов'язковим згідно із Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Порядок посилання на Конвенцію та практику Суду встановлено у ст. 18 Закону. Для цілей посилання на текст Конвенції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою. Для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

Також господарський суд керується рекомендаційними роз'ясненнями Вищого господарського суду України, які Вищий господарський суд України відповідно до ст. 39 Закону України "Про судоустрій України" дає судам нижчого рівня з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Також у постанові Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. N 11 "Про судове рішення" зазначається, що мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права і у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на норми процесуального права, керуючись якими суд встановив обставини справи, права і обов'язки сторін, а в необхідних випадках - також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ.

Частина 7 коментованої статті містить найважливіший принцип - норму про те, що забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Неповнота, неясність, суперечливість чи відсутність законодавства, яке регулює спірні відносини, - це правові ситуації, які охоплюються поняттям "прогалина у законі". Прогалина в чинному законодавстві наявна тоді, коли для якої-небудь категорії випадків: або 1) взагалі немає норми, або 2) існує норма, але зовсім неясна і незрозуміла, або 3) існує кілька норм, які суперечать одна одній, або 4) встановлена норма має неповноту15. Про існування прогалини в законодавстві можна стверджувати, коли певні суспільні відносини загалом підлягають правовому регулюванню, але відсутня конкретна норма, що регулює ці спірні відносини16.

Прогалини в законодавстві суд долає за допомогою аналогії. У разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, господарський суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).

Однак норма щодо застосування аналогії, яка дає можливість суду вирішувати спори в разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, у ГПК відсутня. Така норма містилася в Арбітражному процесуальному кодексі (ст. 4) в редакції, яка діяла до внесення змін Законом України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 13.05.97 р.

Аналогія застосовується в цивільному законодавстві відповідно до ст. 8 ЦК України: якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Відповідно до ст. 84 ГПК, яка встановлює вимоги до змісту рішення, у мотивувальній частині рішення зазначається законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення. З огляду на цю вимогу суд у випадку відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, повинен зазначити про це в рішенні, тобто вказати, що в законодавстві існує прогалина, що є підставою для застосування аналогії.

У випадку наявності прогалини в законодавстві суд повинен діяти у послідовності, яку встановлено в законі: спершу застосовується аналогія закону, тобто суд з'ясовує можливість застосування закону, який регулює подібні за змістом відносини. Якщо такий закон відсутній, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства.

Аналогія може застосовуватися лише до тих господарських відносин, які за своїм змістом є приватноправовими, тобто в розумінні ч. 5 ст. 3 ГК: господарсько-виробничі відносини - майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. У публічно-правових господарських (організаційно-господарських) відносинах застосування аналогії не допускається.

Аналогія застосовується у випадку відсутності норми матеріального права. Що ж до застосування за аналогією процесуальних норм, то це питання залишається дискусійним. Ми вважаємо, що застосування процесуальних норм за аналогією не допускається, оскільки суд як державний орган відповідно до ст. 19 Конституції зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналогія закону - це спосіб подолання прогалини в законі, коли спір вирішується із застосуванням норми закону, що регулює подібні відносини.

Аналогія закону допускається за таких умов:

1) відносини сторін знаходяться у сфері правового регулювання;

2) між сторонами існують відносини приватноправового характеру;

3) відсутня норма закону, що безпосередньо регулює відносини сторін;

4) існує норма закону, що регулює подібні відносини.

Застосовуючи аналогію закону, суд повинен у рішенні констатувати, що відсутня норма, яка регулює спірні відносини, визначити, які відносини є подібними до тих, що розглядає суд, визначити норму, що регулює подібні відносини, і після цього вирішити спір на підставі цієї норми.

Аналогія права - це спосіб подолання прогалин у законі, коли спір вирішується виходячи із загальних засад і змісту законодавства.

Аналогія права допускається за таких умов:

1) відносини сторін знаходяться у сфері правового регулювання;

2) між сторонами існують відносини приватноправового характеру;

3) відсутня норма закону, що безпосередньо регулює відносини сторін;

4) відсутня норма закону, що регулює подібні відносини, тобто застосування аналогії закону неможливо.

Відповідно до ст. 3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

У ГК загальні засади законодавства викладено як загальні принципи господарювання. Відповідно до ст. 6 ГК загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

У випадку вирішення спірного питання виходячи із загальних засад і змісту законодавства суд повинен, не обмежуючись лише посиланням на ці підстави, викласти в рішенні, якими саме загальними засадами законодавства він обґрунтовує своє рішення.

 

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

  

Науково-практичний коментар

станом на 05.06.2008 р. 

 

Всеукраїнська мережа ЛІГА:ЗАКОН

www.ligazakon.ua

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 41 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття визначає форми судового провадження у господарських судах.

Частина 1 коментованої статті встановлює, що вирішення спорів здійснюється господарським судом у порядку позовного провадження.

Спір - це правовий конфлікт організацій, які володіють рівною правосуб'єктністю, який може бути врегульований сторонами або вирішений у позовному порядку17.

Суттєвими ознаками господарського спору є такі:

а) юридичним змістом спору є конфлікт, який зачіпає суб'єктивні права і обов'язки суб'єктів;

б) взаємне правове становище учасників спору заважає кожному з них окремо, своєю волею ліквідувати спір, а усунути його можливо лише спільними зусиллями або шляхом врегулювання, або в позовному порядку;

в) у спорі беруть участь особи, наділені однаковою правосуб'єктністю.

Причому можна стверджувати про наявність спору про право не за окремими ознаками, а лише у випадку наявності сукупності всіх перелічених ознак, тож відсутність хоча б однієї з цих ознак унеможливлює визначення конфлікту як спору про право.

За одним із сучасних визначень позов - це вимога особи, що випливає зі спірних матеріальних правовідносин, про захист свого або чужого права або законного інтересу, яка підлягає розгляду і вирішенню в установленому законом порядку18.

Позов - це процесуальний засіб захисту права, якому притаманні:

а) наявність правової вимоги, яка випливає з порушеного або оспорюваного права чи інтересу19;

б) наявність спору про право;

в) наявність двох сторін із протилежними юридичними інтересами20.

Отже, позовне провадження - це, передусім, спірне провадження, в якому наявні щонайменше дві сторони, спір між якими вирішується судом.

Інших, крім позовного, видів провадження норми ГПК не встановлюють.

Відповідно до частини 2 коментованої статті справи про банкрутство розглядаються господарськими судами в порядку провадження, передбаченому ГПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

У п. 2.1 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 04.06.2004 р. N 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" зазначається, що відповідно до частини 1 статті 5 Закону провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, ГПК України, іншими законодавчими актами України. При цьому Закон слід розглядати як законодавчий акт, який містить спеціальні норми, що мають пріоритет перед нормами загальними щодо регулювання порядку провадження у справах про банкрутство, відновлення платоспроможності боржника, визнання його банкрутом і застосування ліквідаційної процедури, укладання мирової угоди між боржником і кредиторами, задоволення вимог кредиторів тощо.

Далі у п. 2.6 цієї рекомендації наголошується, що при вирішенні питань процесуального характеру під час розгляду справ про банкрутство господарські суди повинні виходити з такого. Згідно зі статтею 41 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство в порядку провадження, передбаченому ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених законом. Отже, господарські суди, розглядаючи справи про банкрутство, повинні керуватися законом і застосовувати лише ті статті або відповідні частини статей ГПК України, які мають універсальний характер для будь-якої форми судового процесу.

 

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

  

Науково-практичний коментар

станом на 05.06.2008 р. 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 43 Господарського процесуального кодексу України

Частина 1 коментованої статті встановлює принцип змагальності. Принцип змагальності є визначальним принципом судового процесу взагалі та господарського зокрема. Відповідно до ст. 129 Конституції України змагальність віднесено до основних засад судочинства.

Змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватися на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи обстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі. Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі24.

Принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторони, покладання на них відповідальності за доведеність їхніх вимог чи заперечень, звільнення суду від обов'язку збирання доказів.

Принцип змагальності вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав, тобто обумовлює мотивацію поведінки сторін під час розгляду справи. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, активно впливають на судову діяльність, оскільки їхні розпорядчі волевиявлення можуть бути обов'язковими для суду25.

Відповідно до частини 2 коментованої статті сторони та інші особи - учасники процесу обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими господарському суду доказами. У цьому полягає активність сторін та інших учасників процесу в змагальності.

Оскільки суд зобов'язаний попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, ризик настання цих наслідків покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частина 3 коментованої статті визначає роль господарського суду в забезпеченні принципу змагальності. Реалізація принципу змагальності не означає пасивну роль суду в процесі.

Активність суду в забезпеченні принципу змагальності полягає в тому, що суд:

створює необхідні умови для реалізації прав сторін на повне та об'єктивне з'ясування обставин справи;

роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки;

попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, передбачених ГПК.

У цьому сенсі господарський суд за допомогою відповідних процесуальних засобів здійснює керівництво процесом.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 31 січня 2006 року у справі N 2-20/9634-200526 за позовом Відкритого акціонерного товариства "Нега" до ТОВ "Всеукраїнська реєстраційна компанія "Корта", ЗАТ "Інвестиційна компанія "Сінком", Корпорації підприємств "Текстиль Україна" про визнання недійсним договору купівлі-продажу зазначено, що невмотивовано обмежений час, протягом якого суд розглянув справу і фактична складність спору, свідчать, що сторонам не було забезпечено реальної можливості для здійснення прав, передбачених ст. 22 ГПК. За цих обставин не можна визнати, що сторони знаходилися у рівних умовах перед судом, мали достатню свободу в можливості подання доказів і у доведенні їх переконливості. Відповідно, рішення суду постановлено без дотримання вимог ст. 129 Конституції України і не могло бути залишеним в силі внаслідок несправедливої процедури його прийняття.

 

Автор коментарю

до Господарського процесуального кодексу України

  

Науково-практичний коментар

станом на 05.06.2008 р. 

 

Всеукраїнська мережа ЛІГА:ЗАКОН

www.ligazakon.ua

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 12 Господарського процесуального кодексу України

ГПК не дає визначення поняття "підвідомчість". Інститут підвідомчості у загальному плані визначає можливість громадян і юридичних осіб звертатися за захистом своїх прав до того чи іншого органу юрисдикційної системи держави28.

За змістом коментованої статті ГПК поняття "підвідомчість" розкривається через перелік категорій справ, які підпадають під юрисдикцію господарських судів. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 р. N 8-рп/2002 Конституційний Суд України констатував, що юрисдикція судів - це повноваження судів вирішувати спори про право та інші правові питання.

Під терміном "підвідомчість" у роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 08.02.96 р. N 02-5/62 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" розуміється визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (роз'яснення визнано таким, що втратило чинність, згідно з рекомендаціями президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. N 04-5/103 "Про внесення змін та доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і роз'яснень та рекомендацій президії Вищого господарського суду України і про визнання таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України"). Таке ж визначення підвідомчості наведене і у п. 1 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам".

Іноді в такому ж сенсі вживається поняття "компетенція господарських судів", яку визначають як повноваження щодо розв'язання спорів і розгляду справ, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

Вказується на елементи підвідомчості: по-перше, це коло юридичних справ, що віднесені до відання того чи іншого юрисдикційного органу, а по-друге, - це той правовий зв'язок, який існує між юридичною справою та юрисдикційним органом, який зумовлює віднесення конкретної категорії справ до предмета відання цього органу29.

У пунктах 1, 2 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що з огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України "Про судоустрій України", згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та вимоги статей 1, 41, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб'єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

У п. 4 цих рекомендацій зазначається: якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру спірних правовідносин. Необхідно мати на увазі, що ГПК не передбачено можливості об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об'єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК.

Згідно з частиною 1 коментованої статті господарським судам підвідомчі:

1) Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Справи, що віднесені до підвідомчості господарських судів, кваліфікуються за сукупністю предметного та суб'єктного критеріїв.

За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи, пов'язані зі здійсненням господарської діяльності (визначення господарської діяльності - див. коментар до ст. 1 ГПК).

За суб'єктним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи між юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та в передбачених законом випадках за участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб. Окрему категорію справ становлять справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, які підвідомчі господарським судам незалежно від суб'єктного складу учасників відносин.

Юридична особа відповідно до ст. 80 ЦК - організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Фізичні особи - підприємці - один із видів суб'єктів господарювання - громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК).

Вважаємо, що не втратили актуальності вказівки Вищого арбітражного суду України стосовно визначення підвідомчості справ за участі громадян-підприємців господарським судам. У п. 3 листа Вищого арбітражного суду України від 23.10.2000 р. N 01-8/556 "Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян" зазначено, що, вирішуючи питання щодо підвідомчості і підсудності спорів за участю підприємців, арбітражним судам слід враховувати таке. Спори між підприємцями, а також між ними і юридичними особами підвідомчі арбітражному суду, за винятком спорів, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Водночас у разі об'єднання позивачем кількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі арбітражному суду, а інші - суду, усі вимоги відповідно до статті 26 Цивільного процесуального кодексу України підлягають розглядові у суді. Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю, але не мають виданого у встановленому порядку свідоцтва про державну реєстрацію підприємця, не набувають у зв'язку із здійсненням ними такої діяльності статусу підприємця. Отже, спори за участю таких громадян, у тому числі пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, не підвідомчі арбітражним судам. З моменту скасування державної реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема, за його особистою заявою, спори за участю такого громадянина, у тому числі пов'язані із здійсненням ним раніше підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було порушено до настання згаданих обставин. Отже, якщо під час розгляду справи фізична особа-підприємець втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, ця обставина не може бути підставою для припинення провадження у справі.

Втім зазначені вказівки слід застосовувати з урахуванням того, що у спорах, що виникають з корпоративних відносин, наявність чи відсутність в фізичної особи статусу суб'єкта підприємницької діяльності не впливає на підвідомчість спору господарському суду.

Слід мати на увазі, що відповідно до ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

У п. 3 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з:

утворенням суб'єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, включаючи спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації, крім відповідних спорів за позовами суб'єктів владних повноважень;

приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), в тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації;

захистом права власності, в тому числі з визнанням цього права;

з використанням у господарському обороті об'єктів інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб'єктів господарювання до органів державної влади про визнання недійсними актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної власності.

Господарським судам підвідомчі також справи про визнання фактів, що мають для суб'єктів господарювання юридичне значення.

У господарських судах мають вирішуватися усі спори, що виникають з господарських договорів між суб'єктами господарювання і органами державної влади і місцевого самоврядування, включаючи угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, біржових торгів, аукціонів тощо. До таких договорів відносяться, зокрема, угоди: про відчуження об'єктів приватизації (крім приватизації державного житлового фонду); передачу державного або комунального майна в оренду; закупівлю товарів (робіт, послуг) для державних потреб.

Розмежування підвідомчості спорів і справ між місцевими загальними та господарськими судами завжди викликало ускладнення. У спільному листі Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 20.07.95 р. N 01-8/518а "Щодо визначення підвідомчості цивільних справ та господарських спорів" зазначається, що за загальним правилом підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавчими актами України. Однак у випадках, коли в законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб'єктного складу учасників спору. Якщо сторонами у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню арбітражним судом, за винятком випадків, передбачених законодавством. Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, що визначені ГПК.

У наступних інтерпретаційних актах вищих судових органів також даються вказівки щодо розмежування підвідомчості окремих категорій справ господарським судам:

п. 1.2 листа від 16.10.95 р. N 01-8/732 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів";

п. 9.1 роз'яснення від 29.02.96 р. N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди";

п. 3, 5 роз'яснення від 29.02.96 р. N 02-5/109 "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації";

лист від 16.05.96 р. N 01-8/187 "Про Закон України "Про режим іноземного інвестування";

лист від 25.06.96 р. N 01-8/234 "Про Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні";

п. 1, 10.1 листа від 30.09.96 р. N 01-8/342 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів";

п. 10 листа від 24.01.97 р. N 01-8/23 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1.1 листа від 15.05.97 р. N 01-8/167 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1 роз'яснення від 18.11.97 р. N 02-5/445 "Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України";

п. 4 листа від 30.12.97 р. N 01-8/500 "Про Закон України "Про об'єднання громадян";

лист від 14.01.98 р. N 01-8/9 "Про Закон України "Про благодійництво та благодійні організації";

п. 9 листа від 10.03.98 р. N 01-8/91 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

лист від 23.03.98 р. N 01-8/104 "Про Закон України "Про лізинг";

лист від 14.01.99 р. N 01-8/10 "Про Закон України "Про оренду землі";

п. 9 роз'яснення від 25.05.2000 р. N 02-5/237 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного та комунального майна";

п. 3 листа від 04.12.2000 р. N 01-8/718 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1 листа від 11.12.2000 р. N 01-8/739 "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження";

п. 5 листа від 20.04.2001 р. N 01-8/480 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1.2 листа від 07.06.2001 р. N 01-8/665 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році";

п. 1, 3 листа від 11.06.2001 р. N 01-8/677 "Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України";

п. 2, 5 роз'яснення від 27.06.2001 р. N 02-5/743 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування";

п. 2, 3 роз'яснення від 27.06.2001 р. N 02-5/744 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища";

п. 1.13, 3, 7 листа від 29.08.2001 р. N 01-8/935 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів";

п. 1 інформаційного листа від 14.07.2004 р. N 01-8/1270 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2003 р. щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України";

п. 3 інформаційного листа від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році";

п. 1 інформаційного листа від 20.04.2006 р. N 01-8/908 "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження";

п. 4, 16 інформаційного листа від 28.03.2007 р. N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію";

п. 1 інформаційного листа від 13.04.2007 р. N 01-8/229 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства".

Питання підвідомчості справи за участі профспілок розглядалося Верховним Судом України, який у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 6 липня 2004 р. у справі N 3/104-26/151 за позовом Федерації вільних профспілок Львівської залізниці до Львівської залізниці про захист права профспілок на незалежність шляхом визнання недійсним наказу начальника станції Львів від 27.04.2001 р. N 37 "Про створення комісії з розслідування нещасного випадку" зазначив, що господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, якщо склад учасників спору відповідає положенням статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, мають господарський характер. Оскільки профспілки здійснюють свої повноваження у сфері захисту трудових і соціально-економічних прав громадян - членів профспілки, такі відносини не - господарські, а тому не є підвідомчими господарським судам.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 29.10.2002 р. N 8615-2/9/409С у справі за позовом Зарічної районної ради в м. Суми до Сумської міської ради (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Ковпаківська районна рада в м. Суми) про визнання недійсним рішення відповідача від 4 жовтня 2000 р. "Про концепцію територіального управління м. Суми", зазначалося, що справа про визнання недійсним акта буде підвідомчою господарському суду в тому випадку, коли суб'єктний склад учасників відповідатиме ст. 1 ГПК України, а правовідносини, які породжують, змінюють або припиняють оспорюваний акт, мають господарський характер. Аналогічну позицію висловлено у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 11.05.2004 р. у справі за позовом Київської міської ради до Міністерства юстиції України про зобов'язання зареєструвати статут. Зазначалося, що справа за позовом міської ради до Міністерства юстиції України про зобов'язання зареєструвати статут територіальної громади міста непідвідомча господарським судам, оскільки зазначені спірні правовідносини за своєю правовою природою не є господарськими, а стосуються територіального утворення органу місцевого самоврядування.

Господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав.

Відповідно до ст. 179 ГК майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Господарський договір - це засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов'язальне правовідношення між суб'єктами господарювання, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у галузі господарської діяльності30. Це визначення уточнене і доповнене з урахуванням сучасної правової матерії: господарський договір є заснованим на згоді сторін і зафіксованим у встановленій законом формі зобов'язанням між суб'єктами господарювання, суб'єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов'язки сторін у галузі господарської діяльності31.

У п. 3 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" дається відповідь на питання щодо підвідомчості господарським судам спорів про тлумачення змісту правочину. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 12 ГПК до підвідомчості господарських судів віднесено, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав. Отже, тлумачення змісту правочину господарським судом можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину. Крім того, необхідно мати на увазі, що відповідно до частини 1 статті 1 ГПК зазначені в ній юридичні та фізичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про приватизацію державного майна" спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України (ст. 30 в редакції Закону від 15.12.2006 р. N 483-V).

При цьому з підвідомчості господарських судів виключено справи про приватизацію державного житлового фонду.

Відповідно до ст. 1 Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Відповідно до ст. 2 цього ж Закону до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму. Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ і організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників; кімнати в гуртожитках; квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Приватизація квартир у будинках, включених до плану реконструкції поточного року, здійснюється після її проведення власником (володільцем) будинку. Наймачі, які проживали у квартирах до початку реконструкції, після проведення реконструкції мають пріоритетне право на приватизацію цих квартир. Одноквартирні будинки, а також квартири в будинках, включених до планів ремонту, можуть бути приватизовані до його проведення за згодою наймачів з наданням їм відповідної компенсації у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З підвідомчості господарських судів вилучено спори, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про стандартизацію":

стандарт - документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу;

міжнародний та регіональний стандарти - стандарти, прийняті, відповідно, міжнародним та регіональним органом стандартизації;

національні стандарти - державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації та доступні для широкого кола користувачів;

технічні умови - документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Також до підвідомчості господарських судів не відносяться спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін. Тобто господарські суди можуть розглядати справи у спорах про встановлення цін та тарифів, якщо вони можуть бути встановлені угодою сторін.

Відповідно до ст. 190 ГК вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.

Відповідно до ст. 191 ГК державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України. Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання - природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб'єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Державні ціни встановлюються на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України. Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування при встановленні фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання прибутку суб'єктами підприємництва, зобов'язані надати цим суб'єктам дотацію відповідно до закону.

Перелік видів продукції, на які поширюється державне регулювання цін, установлено постановою Кабінет Міністрів України від 21 жовтня 1994 р. N 733 "Про ціноутворення в умовах реформування економіки".

Справи у спорах про визнання недійсними актів підлягають розгляду в господарських судах, якщо ці справи не віднесені до юридикції адміністративного суду чи Конституційного Суду.

Найбільш узагальнено правовий акт визначається як письмовий документ, прийнятий уповноваженим суб'єктом права (державним органом, органом місцевого самоврядування тощо), такий, що має офіційний характер та обов'язкову силу, містить владні веління і спрямований на регулювання суспільних відносин32.

За ознакою юридичної форми правові акти класифікуються так:

а) Конституція;

б) закони;

в) постанови та інші акти законодавчого органу;

г) укази й розпорядження Президента;

д) постанови і розпорядження уряду;

є) відомчі правові акти - акти міністерств, відомств, інших органів центральної виконавчої влади;

ж) правові акти місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування;

з) локальні (корпоративні) акти;

і) рішення контрольно-наглядових органів;

ї) судові рішення33.

Важливою ознакою актів, за якою їх можна класифікувати, є ознака нормативності. За цією ознакою акти поділяються на:

нормативні - такі, що містять норми права;

ненормативні - не містять норм права.

Розмежування актів за цією ознакою проведено Конституційним Судом України. У Рішенні зі справи щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) від 23 червня 1997 р. N 2-зп (справа N 3/35-313) вказано на ознаки, які відрізняють ненормативний правовий акт від нормативного: за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначається, що акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Форми, найменування і порядок прийняття актів державними чи іншими органами залежать від місця даного органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України та положенням (статутом) про такий орган.

Важливою для правозастосування у справах про визнання недійсними актів державних та інших органів є правова позиція, викладена в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства "Концерн Стирол" щодо офіційного тлумачення положення абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (справа про оспорювання актів у господарському суді) від 2 липня 2002 р. N 13-рп/2002: положення абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України щодо підвідомчості господарським судам справ "у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві" треба розуміти так, що господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними чинних як нормативних, так і ненормативних актів незалежно від дати їх прийняття. З цього тлумачення також випливає інший важливий висновок про те, що може розглядатися спір про визнання недійсним лише чинного акта, якщо ж акт скасовано, провадження у справі повинно бути припинено за відсутності предмета спору.

Така ж правова позиція міститься в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 29 жовтня 2002 р. у справі за позовом ВАТ "Концерн Стирол" до Міністерства енергетики України та Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України про визнання недійсним акта.

Важливі вказівки містяться також у роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів":

підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову;

чинним законодавством України не передбачено винятків щодо застосування позовної давності до вимог про визнання актів недійсними як форми захисту цивільних прав. Тому до таких позовів застосовується загальний строк позовної давності;

слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому у випадках, коли чинним законодавством України передбачено право суб'єкта підприємницької діяльності чи іншої юридичної особи оскаржити акт за підпорядкованістю, підприємство, установа, організація вправі на власний розсуд вирішувати питання про оскарження актів таких органів за підпорядкованістю чи про звернення до господарського суду з заявою про визнання акта недійсним;

господарським судам підвідомчі спори про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві. У вирішенні цієї категорії спорів слід виходити з такого:

господарський суд не вправі здійснювати оцінку конституційності (відповідності Конституції України) актів Кабінету Міністрів України, оскільки вирішення такого питання віднесено до повноважень Конституційного Суду України (стаття 150 Конституції України, стаття 13 Закону України "Про Конституційний Суд України"). Що ж до відповідності згаданих актів іншим, крім Конституції України, законам України та актам Президента України, то вона оцінюється господарським судом на загальних підставах відповідно до чинного законодавства;.

не підлягають розгляду господарськими судами, зокрема, заяви про визнання недійсними:

- актів слідчих, судових і прокурорських органів, щодо яких чинним законодавством встановлено спеціальний порядок оскарження і зміни чи скасування;

- постанов спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, оскільки згідно з частиною першою статті 114 Кримінально-процесуального кодексу України слідчий є самостійною процесуальною фігурою, а отже, всі рішення щодо проведення слідчих дій він приймає від свого імені, а не від імені органу, у якому працює;

- різного роду листів, інформацій, роз'яснень і т. п., які надсилаються державними чи іншими органами на адресу підпорядкованих їм структур та ін., з приводу конкретних ситуацій;

відповідно до пункту 1 частини другої статті 20 Закону України "Про прокуратуру" прокурор або його заступник вправі у межах своєї компетенції опротестовувати акти державних чи інших органів, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань. У випадку коли орган, що видав опротестований акт, або його вищестоящий орган відхилили відповідний протест чи ухиляються від розгляду його, прокурор (заступник) не вправі звертатись з заявою про визнання незаконним опротестованого акта до господарського суду, оскільки згідно зі статтею 24815 Цивільного процесуального кодексу України такі справи підвідомчі загальним судам;

інкасові доручення (розпорядження) державних органів на безспірне списання коштів підприємств та організацій є розрахунковими документами, а не актами відповідних органів. Тому зазначені документи не можуть визнаватись недійсними. Це не позбавляє підприємства та організації права на звернення з позовами про визнання інкасових доручень (розпоряджень) такими, що не підлягають виконанню;

господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому числі актів органів господарських товариств, громадських організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов'язковий характер. Оскільки відповідний орган не є юридичною особою, стороною у спорі може бути підприємство чи організація, яка здійснює свої права і бере на себе обов'язки через цей орган (наприклад, відповідачем у спорі про визнання недійсним рішення загальних зборів чи виборного органу підприємства має бути це підприємство);

якщо у зв'язку з внесенням змін до чинного законодавства оспорюваний акт перестав відповідати новим вимогам, його може бути визнано недійсним з моменту набрання чинності законодавчим актом, тобто лише на майбутнє. У випадку визнання акта недійсним з моменту його прийняття особи, які на виконання такого акта здійснили певні дії (наприклад, передали майно, перерахували кошти та ін.), вправі звернутись з вимогою про відновлення первісного стану, якщо її не заявлено разом з вимогою про визнання акта недійсним. Проте у разі необхідності захисту порушеного права підприємства чи організації господарський суд не позбавлений права на підставі пункту 1 статті 83 ГПК вийти за межі позовних вимог і прийняти рішення про відновлення первісного стану, хоча б таку вимогу і не було заявлено.

Ці вказівки слід застосовувати з урахуванням юрисдикції адміністративних судів відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий господарський суд України в п. 1 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання чи вправі господарські суди з огляду на положення Закону України від 15.12.2006 N 483-V "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" приймати до розгляду позови про визнання недійсними актів державних та інших органів, відповів таке. За змістом і направленістю названого Закону його прийняття не виключає (до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів) розгляду місцевими і апеляційними господарськими судами у встановленому законом порядку справ у спорах про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише таких актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству, порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і тягнуть для позивачів певні правові наслідки.

Вищий господарський суд України в п. 2 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання чи підлягають розглядові господарським судом позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення державного чи іншого органу, відповів таке. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено такий спосіб захисту цивільного права та інтересу, як визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Господарським кодексом України в статті 20 також визначено можливість захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання і споживачів шляхом визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Вимоги про визнання акта державного чи іншого органу протиправним та про його скасування за своєю правовою природою тотожні вимогам відповідно про визнання його незаконним та про визнання його недійсним, а тому зазначені позовні вимоги підлягають розглядові господарським судом.

У п. 1 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" вирішувалося питання про розгляд спорів про визнання недійсними актів, які втратили чинність: справи зі спорів про визнання зазначених актів недійсними підлягають розгляду господарськими судами, якщо між сторонами після скасування акта залишилися неврегульованими певні питання.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 07.10.2003 р. N 18/478(03/158) у справі за позовом дочірньої компанії "Укргазвидобування" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі газопромислового управління "Шебелинкагазвидобування" до ТОВ "Центр правової допомоги "Правозахист", третя особа - відділ Державної виконавчої служби Балаклійського районного управління юстиції Харківської області, про визнання недійсним висновку експерта зазначається, що справа за позовом про визнання недійсним висновку експерта не є підвідомчою господарським судам України.

До підвідомчості господарських судів не віднесено розгляд справ та інших правових питань, які підлягають юрисдикції Конституційного Суду. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" до повноважень Конституційного Суду України віднесено прийняття рішень та надання висновків у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Стаття 14 цього ж Закону визначає межі повноважень Конституційного Суду України: до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

З цього питання Конституційний Суд дав тлумачення ч. 3 ст. 124 Конституції України. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року N 8-рп/2002 зазначено, що здійснення судочинства Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції щодо актів Президента України та Верховної Ради України означає розгляд справ щодо конституційності зазначених актів у формі конституційного судочинства, а щодо їх законності - судами загальної юрисдикції у формі відповідного судочинства (частина третя статті 124).

З набранням чинності 1 вересня 2005 р. Кодексом адміністративного судочинства України справи про незаконність актів державних органів не підлягають розгляду в господарських судах.

Головне завдання адміністративної юстиції - утвердження верховенства права над адміністративним свавіллям, захист прав і законних інтересів громадян від неправомірних дій і рішень органів виконавчої влади і, врешті-решт, забезпечення законності у сфері публічного управління34.

Одним із проблемних питань правозастосування є розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів, адже до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України захист прав суб'єктів господарювання у їх відносинах з державними органами здійснювався у господарських судах відповідно до Господарського процесуального кодексу.

Згідно зі ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

У ст. 3 КАС України наведено деякі визначення термінів, тлумачення яких слід брати до уваги при визначенні юрисдикції адміністративного суду:

справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом;

адміністративний позов - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах;

суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;

позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду;

відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача;

адміністративний договір - дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.

Водночас, справи у спорах про визнання недійсними актів органів, що не віднесені до суб'єктів владних повноважень, зазначених у п. 7 ст. 3 КАС України, залишаються у підвідомчості господарських судів.

Виокремлюються конститутивні ознаки господарської юрисдикції як системи спеціалізованих судових установ: організаційна єдність при диференціації функції правосуддя стосовно різних ланок спеціалізованих судів; єдиний предмет судового захисту і судової діяльності; єдина процесуальна форма і процесуальне законодавство, що регламентує процесуальний порядок розгляду і розв'язання спорів. З урахуванням комплексного характеру господарських відносин предметом судового захисту визнаються суб'єктивні права та законні інтереси учасників спору (суб'єктивна ознака обсягу судового захисту), а предметом судової діяльності - господарські спори (об'єктивна ознака обсягу судового захисту)35.

Наразі відсутнє розуміння та напрацювання єдиних критеріїв розмежування господарської та адміністративної юрисдикції. Кодекс адміністративного судочинства України не дає визначення поняття "публічно-правовий спір". Втім Конституційний Суд України відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Вищого господарського суду України про офіційне тлумачення положень пунктів 1, 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України на підставі пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" з посиланням на непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні. Вищий господарський суд України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень пунктів 1, 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України з роз'ясненням термінів "публічно-правовий спір" та "адміністративний договір". Практичну необхідність в офіційному тлумаченні зазначених положень суб'єкт права на конституційне подання обґрунтовував саме наявністю проблем у розмежуванні компетенції господарських та адміністративних судів. В Ухвалі Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Вищого господарського суду України про офіційне тлумачення положень пунктів 1, 14 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України від 15 лютого 2007 року N 14-у/2007 наголошується про непідвідомчість Суду питань, які потребують не офіційного тлумачення, а законодавчого врегулювання. Також не належить до повноважень Конституційного Суду України усунення неузгодженості правових норм Кодексу та інших законів, які наводяться суб'єктом права на конституційне подання, шляхом їх офіційного тлумачення. Це теж має здійснювати в законодавчому порядку Верховна Рада України.

Публічно-правові відносини можна визначити як врегульовані правом суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення державою, її органами та посадовими особами, іншими суб'єктами владних повноважень. Публічне право є певним чином функціонально-структурною підсистемою права, яка виражає державні, міждержавні і суспільні відносини. До предмета правового регулювання публічним правом належать такі об'єкти:

побудова і функціонування держави та її інститутів;

інститути громадянського суспільства;

механізм і рівні самоврядування;

засади правової системи, правотворчості і правозастосування;

принципи, норми та інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій36.

Автори коментаря до Кодексу адміністративного судочинства зазначають, що для публічно-правового спору є характерним: 1) суб'єктний склад; 2) підстави виникнення цього спору; 3) визначення меж повноважень адміністративного суду. До суб'єктів публічно-правового спору необхідно відносити громадян (фізичні особи) та організації або інших суб'єктів публічного управління, суб'єктивні публічні права та інтереси яких порушені суб'єктами публічного управління, а з іншого боку - суб'єкта публічного управління. Слід ураховувати, що підставою виникнення публічного спору є діяння суб'єкта публічного управління, яке містить склад порушення суб'єктивних публічних прав та інтересів громадян, організацій та інших суб'єктів публічного управління37. Адміністративно-правовий спір має певні ознаки. Такі спори виникають у сфері державного управління, в процесі здійснення органами виконавчої влади своїх управлінських функцій. Для цих спорів характерно особливе становище його суб'єктів (учасників спірного правовідношення). Обов'язковим учасником адміністративно-правового спору є наділений владними повноваженнями орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи, наділені державно-владними повноваженнями. Адміністративно-правовий спір має особливий предмет, що пов'язано з широтою і різноплановістю діяльності управлінського характеру38.

Предметною підставою публічно-правового спору, підсудного адміністративному судочинству, визначено таку владну управлінську діяльність, яка передбачає одностороннє адміністративне спрямування, вплив на поведінку окремих фізичних та юридичних осіб (приватних суб'єктів), що здійснюється з метою забезпечення упорядкованого функціонування суспільства, задоволення загальних потреб, прагнень усіх громадян України або членів територіальних громад, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, і їх рішення, дії є при цьому обов'язковими для виконання (врахування) відповідними підвладними суб'єктами39.

Існує певна кількість інтерпретаційних актів та судових рішень вищих судових інстанцій у конкретних справах, які можуть слугувати орієнтиром у практиці судів.

У п. 1 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.04.2007 р. N 01-8/229 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства" зазначається, що відповідно до статті 48 Закону України "Про захист економічної конкуренції" та статті 30 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" за результатами розгляду справ про захист економічної конкуренції та захист від недобросовісної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають обов'язкові для виконання рішення. За приписом частини сьомої статті 40 Господарського кодексу України рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень можуть бути оскаржені до суду.

Згідно з частиною другою статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Такий інший порядок передбачено, зокрема, частиною першою статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції", відповідно до припису якої заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду. З огляду на зміст наведених норм, а також статті 32 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами Господарського процесуального кодексу України. Це стосується й розгляду справ за позовами органів Антимонопольного комітету України про стягнення з суб'єктів господарювання сум штрафів та пені у зв'язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється саме згідно з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів названих Законів України. Водночас і пунктом 3 частини першої статті 12 ГПК встановлено, що справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам.

У зв'язку з численними запитами господарських судів України, що надходять до Вищого господарського суду України з питань, пов'язаних із розмежуванням компетенції господарських і адміністративних судів, Вищий господарський суд України з урахуванням правових позицій Верховного Суду України в інформаційному листі від 07.02.2006 р. N 01-8/301 "Про деякі питання, пов'язані із розмежуванням компетенції господарських і адміністративних судів" зазначив таке.

Згідно з абзацом першим пункту 6 розділу VII КАС України "Прикінцеві та перехідні положення" (в редакції Закону України від 06.10.2005 N 2953-IV) до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 р. N 1434, Фонд соціального захисту інвалідів є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому. Згідно з пунктом 9 Положення для реалізації покладених на Фонд завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників. Відповідно до покладених на нього завдань Фонд соціального захисту інвалідів здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів (підпункт 3 пункту 4 Положення). Пунктом 11 Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. N 1767, передбачено, що у разі несплати підприємствами, установами організаціями, які не забезпечують нормативу робочих місць, штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду соціального захисту інвалідів вживають заходів щодо їх стягнення в судовому порядку. Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями, зокрема, у зв'язку із застосуванням штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", реалізує владні управлінські функції, а право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку.

Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 01.03.2001 р. N 121/2001, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, що, зокрема, здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків. Згідно з пунктом 1.1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30.04.2002 р. N 8-2, управління у районах, містах і районах у містах є органами Пенсійного фонду, підвідомчими відповідно головним управлінням цього Фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему органів Пенсійного фонду. Відповідно до підпункту 6 пункту 2.2 Положення про управління Пенсійного фонду Управління відповідно до покладених на нього завдань контролює надходження страхових внесків та інших платежів до Пенсійного фонду від підприємств, установ, організацій та громадян, збирає у встановленому порядку відповідну звітність, проводить планові та позапланові перевірки фінансово-бухгалтерських документів, звітів та інших документів щодо правильності обчислення та сплати страхових внесків, цільового використання коштів Пенсійного фонду в організаціях, що здійснюють виплату і доставку пенсій. З наведеного випливає, що Управління у прийнятті рішення про стягнення простроченої заборгованості зі сплати страхових внесків діють як органи державної влади у здійсненні ними владних управлінських функцій і, відповідно, як суб'єкти владних повноважень. Згідно з підпунктом 7 пункту 2.3 Положення про управління Пенсійного фонду Управління має право стягувати з платників страхових внесків несплачені суми страхових внесків. За змістом статті 106 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" саме територіальним органам Пенсійного фонду надано право приймати рішення про сплату простроченої заборгованості із сплати страхових внесків.

Відповідно до статті 14 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування страхові фонди є органами, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, провадять збір та акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші функції згідно з затвердженими статутами. Отже, у відповідних правовідносинах виконавчі дирекції Фондів соціального страхування, їх робочі органи виступають як суб'єкти владних повноважень у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Статтею 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення" визначено повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення, зокрема, встановлено, що Кабінет Міністрів України визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами). Таким органом відповідно до Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 13.12.2000 N 1819, є Державна інспекція з контролю за цінами. Вона є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінекономіки і підпорядковується останньому. Згідно з пунктом 11 Положення Держцінінспекція має територіальні органи - державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які становлять єдину систему органів державного контролю за цінами і мають права, передбачені пунктами 5, 6 Положення. За змістом абзацу третього пункту 4 Положення Держцінінспекція відповідно до покладених на неї завдань у межах своєї компетенції здійснює перевірки додержання порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, а також їх економічного обґрунтування. Відповідно до пункту 5 Положення Держцінінспекція, зокрема, має право проводити в органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших документів, пов'язаних з формуванням, встановленням і застосуванням цін і тарифів. Згідно з Інструкцією про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затвердженої наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства фінансів України від 03.12.2001 р. N 298/519, прийняття рішень про застосування економічних або фінансових (штрафних) за фактами порушення державної дисципліни цін покладено на Держцінінспекцію та відповідні державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. З наведеного випливає, що Держцінінспекція, приймаючи рішення про застосування санкцій за порушення державної дисципліни цін, є як орган державної влади у здійсненні управлінських функцій і, відповідно, як суб'єкт владних повноважень.

З урахуванням наведеного справи за участю відповідних органів, пов'язані із здійсненням ними владних повноважень (пункти 2 - 5 цього листа), підлягають розглядові місцевими та апеляційними господарськими судами в порядку, встановленому КАС України.

Водночас названими органами можуть подаватися позови, що виникають з цивільно-правових відносин та не пов'язані безпосередньо із здійсненням владних повноважень. Відповідні позови і апеляційні скарги підлягають розгляду господарськими судами у порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України.

Інформаційним листом від 05.01.2006 р. N 01-8/12 "Про інформаційний лист Верховного Суду України від 26 грудня 2005 р. N 3.2.-2005" Вищий господарський суд України довів до відома інформаційний лист Верховного Суду України від 26.12.2005 р. N 3.2.-2005 щодо "застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами". У цьому листі Верховного Суду України зазначається наступне.

Матеріали господарських справ свідчать про неоднозначність судової практики щодо застосування господарськими судами України положень процесуального законодавства стосовно розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами. З метою забезпечення єдності судової практики слід враховувати наступне.

Аналіз нині діючої редакції Кодексу адміністративного судочинства України не дозволяє сформулювати загальне правило, відповідно до якого відбуватиметься розмежування компетенції між адміністративними та господарськими судами. До вирішення цієї проблеми на законодавчому рівні пропонується при визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарські врахувати таке:

Визначення поняття "справа адміністративної юрисдикції" наведено у статті 3 КАС України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти, відповідно, зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

Стаття 17 КАС України встановлює категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів, щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатись категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 вказаної статті, а саме:

а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності;

б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

У всіх наведених категоріях спорів передбачено, що хоча б однією із сторін такого спору повинен бути суб'єкт владних повноважень.

Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у статті 3 КАС України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказаних владних управлінських функцій (щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору), то такий суб'єкт не знаходиться "при здійсненні управлінських функцій", та не має встановлених нормами КАС України необхідних ознак суб'єкта владних повноважень.

Виходячи з вищезазначеного критерію, можна виокремити певні категорії справ, розгляд яких відповідно до статей 1, 4, 17 КАС України має здійснюватись у порядку адміністративного судочинства:

а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у яких такий суб'єкт своїми владними рішеннями чи діями зобов'язує цих осіб вчиняти певні дії, утримуватись від вчинення певних дій, нести відповідальність. При цьому особи згідно з нормами чинного законодавства України зобов'язані виконувати такі владні рішення чи вимоги суб'єкта владних повноважень;

б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів.

Відповідно до статті 3 КАС України адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.

Якщо ж суб'єкти (в тому числі орган державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи), хоча б і на реалізацію своїх повноважень, вільно укладають договір відповідно до норм ЦК України, під час укладання такого договору його сторони вільно домовляються про зміст та обсяг прав і обов'язків за договором, можуть відмовитись від його укладання, то такий договір може бути цивільним (господарським), але не адміністративним, оскільки в змісті цього договору відсутні відносини влади і підпорядкування, що є обов'язковими для адміністративного договору, а кожний суб'єкт такого договору виступає як рівний один до одного.

Частиною 2 статті 4 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів в порядку іншого судочинства (наприклад, стаття 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" встановлює, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення).

Необхідно звернути увагу, що пріоритет визначення підвідомчості справ адміністративної юрисдикції належить Вищому адміністративному суду України, який відповідно до положень частини 3 статті 125 Конституції України є вищим судовим органом для спеціалізованих адміністративних судів.

До підвідомчості адміністративних судів відносяться справи, що виникають у зв'язку із застосуванням норм Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)". Цим Законом внесено доповнення до Закону України "Про державну податкову службу в Україні". Стаття 111 цього Закону встановлює, що позапланова виїзна перевірка може здійснюватися лише на підставі рішення суду. Орган державної податкової служби, який ініціює проведення позапланової виїзної перевірки, подає до суду письмове обґрунтування підстав такої перевірки та дати її початку і закінчення, склад осіб, які будуть проводити таку перевірку, документи, які відповідно до частини шостої цієї статті свідчать про виникнення підстав для проведення такої перевірки, інформацію про вид та кількість перевірок, проведених органами державної податкової служби щодо суб'єкта господарської діяльності та наслідки таких перевірок за попередні три роки, а також на вимогу суду - інші відомості. У розгляді питання про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки мають право брати участь представники суб'єкта господарської діяльності. Повідомлення про місце, дату та час розгляду питання про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки направляється не пізніше ніж за три робочі дні до дати такого розгляду. Рішення про вилучення оригіналів фінансово-господарських та бухгалтерських документів, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах у зв'язку з порушенням законодавства, контроль за додержанням якого законом покладено на органи державної податкової служби, можуть прийматися лише судом. Подовження термінів проведення планової виїзної перевірки можливе лише за рішенням суду. Подовження термінів проведення позапланової виїзної перевірки можливе лише за рішенням суду.

У ст. 112 цього ж Закону зазначається, що посадові особи органу державної податкової служби вправі приступити до проведення планової або позапланової виїзної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим та іншими законами України, та за умови надання платнику податків під розписку, зокрема, копії рішення суду про дозвіл на проведення позапланової виїзної перевірки (крім випадків, передбачених частиною дванадцятою статті 111 цього Закону), в якому визначаються підстави проведення позапланової виїзної перевірки, дата її початку та дата закінчення.

Аналогічні норми введено до Закону України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" та викладено в новій редакції ст. 11 цього Закону. Позапланова виїзна ревізія або перевірка може здійснюватися лише за наявності підстав для її проведення на підставі рішення суду. Рішення про вилучення оригіналів фінансово-господарських та бухгалтерських документів, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах можуть прийматися лише судом. Подовження термінів проведення планової або позапланової виїзної ревізії або перевірки можливе лише за рішенням суду. Посадові особи органу державної контрольно-ревізійної служби вправі приступити до проведення ревізії або перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим та іншими законами України, та за умови надання посадовим особам підконтрольних установ, інших суб'єктів господарської діяльності під розписку, зокрема, копії рішення суду про дозвіл на проведення позапланової виїзної ревізії або перевірки, в якому зазначаються підстави проведення такої ревізії або перевірки, дата її початку та дата закінчення.

З питань застосування цих норм містяться приписи у листі Верховного Суду України від 16.05.2005 р. N 3.11-2005 р. Зміни до законів України "Про державну податкову службу в Україні", "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні", внесені в зв'язку з прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)" від 12.01.2005 р., де йдеться про захист конституційних прав та свобод. За своєю правовою природою правовідносини, яких стосуються прийняті зміни до законів України "Про державну податкову службу в Україні", "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні", відносяться до державного управління. Відповідно до частини четвертої статті 22 Закону України "Про судоустрій України" справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування, розглядаються місцевими адміністративними судами. Як зазначено у пункті 16 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного вище Закону, до утворення системи адміністративних судів розгляд справ, віднесених до підсудності адміністративних судів, здійснюють місцеві загальні суди. Господарським судам підвідомчі справи, коли склад учасників спору відповідає статті 1 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини, щодо яких виник спір, мають господарський характер.

Слід також ураховувати, що згідно з абзацом першим пункту 6 розділу VII КАС України "Прикінцеві та перехідні положення" (в редакції Закону України від 06.10.2005 р. N 2953-IV) до початку діяльності окружних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій інстанції відповідні місцеві господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

У пунктах 5 - 12 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що господарським судам необхідно мати на увазі, що згідно з абзацом першим пункту 6 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України "Прикінцеві та перехідні положення" (в редакції Закону України від 06.10.2005 р. N 2953-IV) до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

У визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарські слід враховувати таке. Поняття "справа адміністративної юрисдикції" визначено у статті 3 КАС України, і під такою справою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

Статтею 17 КАС України встановлено категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатися категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 частини першої зазначеної статті, а саме: а) спори суб'єкта господарювання із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності останнього; б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено статтею 3 КАС України, згідно з якою це - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відтак необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватися відповідним суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює зазначених владних управлінських функцій (щодо іншої особи, яка є учасником спору), то такий суб'єкт не перебуває "при здійсненні управлінських функцій" і не має встановлених нормами КАС України ознак суб'єкта владних повноважень і, отже, спір за участю останнього повинен вирішуватися господарським судом. Таким чином, від справ господарської юрисдикції за участю суб'єктів господарської діяльності і суб'єктів владних повноважень адміністративні справи відрізняються особливим змістом правовідносин між сторонами та предметом позовних вимог.

З огляду на викладене до компетенції господарських судів не відноситься розгляд справ у спорах: а) про оскарження рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), ухвалених суб'єктом владних повноважень, яким останній зобов'язує суб'єкта господарювання вчинити певні дії, утриматись від вчинення певних дій або нести відповідальність, за умови, що оскаржуваний акт згідно із законодавством України є обов'язковим до виконання; б) про оскарження суб'єктом господарювання дій (бездіяльності) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, іншого суб'єкта владних повноважень, їхньої посадової чи службової особи, що випливають з наданих їм владних управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не пов'язані з відносинами, врегульованими господарським договором; в) між суб'єктами владних повноважень з приводу їхньої компетенції у сфері управління; г) з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; д) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Інші справи за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрисдикції і повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах. До таких справ належать усі справи у спорах про право, що виникають з відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства.

Господарським судам слід мати на увазі, що не всі угоди, укладені суб'єктами владних повноважень, їх посадовими чи службовими особами на реалізацію своїх повноважень, відносяться до адміністративних договорів. Згідно зі статтею 3 КАС України адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Тобто зі змісту адміністративного договору вбачається наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від цивільних угод. У разі ж укладання цивільної угоди між суб'єктом владних повноважень і суб'єктом господарської діяльності договірні відносини між сторонами ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Тому до адміністративних договорів не відносяться угоди, укладені за правилами Цивільного кодексу України, інших актів цивільного або господарського законодавства.

Законом або міжнародним договором вирішення певних спорів може бути віднесено до відання інших органів. Про такий випадок наголошується в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 10.10.2005 р. N 01-8/1757 "Про інформаційний лист Верховного Суду України від 29.09.2005 р. N 3.2.-2005", яким надіслано до відома та врахування в судовій практиці інформаційний лист Верховного Суду України від 29.09.2005 р. N 3.2.-2005 щодо застосування господарськими судами України положень Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 15 січня 1993 р., якою врегульовані відносини власності на об'єкти виробничого і соціального призначення, розташовані на території України та Росії, що були створені (збудовані) за часів існування СРСР (далі - Угода від 15 січня 1993 р.). У згаданому листі Верховного Суду України зазначено, зокрема, таке: "Відповідно до Угоди від 15 січня 1993 р. Стороною, за якою може бути визнано право власності на спірний об'єкт, є держава Україна або Російська Федерація. Рішення про визнання права власності оформлюється Протоколами між органами, уповноваженими розпоряджатися державним майном Сторін. Органом, уповноваженим врегульовувати питання власності з боку України на об'єкти соціальної сфери підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території відповідно до Постанови Верховної Ради України N 217/94-ВР від 20 жовтня 1994 р., є Фонд державного майна України, який має співпрацювати з відповідним органом Російської Федерації. Відповідно до ст. 16 Угоди від 15 січня 1993 р. суперечки стосовно тлумачення та застосування норм зазначеної Угоди вирішуються винятково шляхом взаємних консультацій і переговорів на різних рівнях і не вирішуються в судовому порядку, в тому числі і господарськими судами України". З цих підстав Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановою від 27 червня 2006 року N 06/267 у справі за позовом Департаменту майна м. Москви до Євпаторійської міської ради, Фонду державного майна України, Євпаторійського міського бюро реєстрації та технічної інвентаризації про визнання права власності на майновий комплекс санаторію ім. Т. Г. Шевченка (м. Євпаторія) припинила провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

До підвідомчості господарських судів віднесено розгляд справ про банкрутство, які розглядаються в порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

До підвідомчості господарських судів віднесено розгляд справ за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Рахункову палату" завданнями Рахункової палати є:

організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;

здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів;

контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України;

контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках;

аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюджету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цілому;

регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій;

виконання інших завдань, передбачених для Рахункової палати чинним законодавством України.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" від 15 грудня 2006 р. N 483-V до підвідомчості господарських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Слід зазначити, що корпоративні спори і раніше розглядалися господарськими судами, якщо суб'єктний склад спору відповідав ст. 1 ГПК, хоча ця категорія спорів не виокремлювалася. Із внесенням до ГПК зазначених змін до підвідомчості господарських судів відносяться справи, в яких позивачами й відповідачами можуть бути фізичні особи - учасники корпоративних відносин.

Зміст корпоративних прав та корпоративних відносин визначається у ст. 167 ГК. Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Також відповідно до ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів. Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Буквальне тлумачення п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК дає підстави для висновку, що до підвідомчості господарського суду віднесено відповідно до цієї норми дві категорії спорів:

а) будь-які справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув;

б) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, проте лише ті, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства.

Слід мати на увазі, що відповідно до п. 2 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" після набрання чинності цим Законом заяви і скарги у справах, передбачених абзацом першим пункту 1 та пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України, по яких не порушено (не відкрито) провадження, розглядаються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України. При цьому, як зазначено у п. 1 інформаційно-методичного листа Верховного Суду України від 06.02.2007 р. N 1-5/218 місцеві загальні суди після набрання чинності Законом N 483-V від 15 грудня 2006 р. завершують розгляд зазначених справ за заявами, провадження по яких відкрито до 29 грудня 2006 р., у порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Заяви, провадження по яких не відкрито місцевими загальними судами до 29 грудня 2006 р., передаються на розгляд відповідним місцевим господарським судам.

У п. 6 цього ж листа зазначається, що господарським судам при вирішенні спорів відповідно до Закону N 483-V від 15 грудня 2006 р. слід враховувати, що процесуальні документи, подані до 29 грудня 2006 р. згідно з правилами, передбаченими Цивільним процесуальним кодексом України чи Кодексом адміністративного судочинства, вважаються такими, що відповідають формі і змісту, які встановлені відповідним процесуальним законом. Якщо підстави невідповідності форми і змісту заяв і скарг, встановлені Господарським процесуальним кодексом України, не мають відповідного аналогу у положеннях Цивільного процесуального кодексу України чи Кодексу адміністративного судочинства України, то такі заяви і скарги не можуть бути залишені без руху чи повернуті без розгляду. У тих випадках, коли місцевими загальними судами як судами цивільної або адміністративної юрисдикції надавався строк для усунення недоліків, господарським судам слід забезпечити право сторін на усунення недоліків у період встановленого для цього судом строку.

У пунктах 13 - 26 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. N 04-5/120 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" зазначається, що з огляду на зміни і доповнення, внесені до ГПК згідно з Законом України від 15.12.2006 р. N 483-V "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів", зокрема до частини другої статті 1 та статті 12 цього Кодексу, справи у спорах, пов'язаних з приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), та справи, що виникають з корпоративних відносин, підвідомчі господарським судам і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Справи, що виникають з корпоративних відносин, - це спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), в тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами), що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними актів органів управління господарського товариства, припинення незаконних дій (бездіяльності) його посадових чи службових осіб, визнання недійсними установчих документів товариства або угод про відчуження майна, корпоративних прав тощо. Виняток складають лише трудові спори за участю господарського товариства.

За змістом і направленістю згаданого Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" його прийняття не виключає (до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів) розгляду місцевими і апеляційними господарськими судами у встановленому законом порядку справ у спорах про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій. Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними лише таких актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству, порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і тягнуть для позивачів певні правові наслідки.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, оскільки земля є об'єктом цивільних прав і обов'язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов'язані із захистом права власності або користування землею, в яких, захищаючи свої цивільні права і охоронювані законом інтереси, беруть участь суб'єкти господарської діяльності. Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення заборгованості з орендної плати за договором на користування земельною ділянкою, укладеним суб'єктом господарювання і органом місцевого самоврядування. Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства.

До компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх справ про банкрутство, в тому числі порушених стосовно банківських установ. Зазначені справи відповідно до частини другої статті 41 ГПК розглядаються в порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та "Про банки і банківську діяльність".

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" останнє є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи. Згідно з частиною 4 статті 7 названого Закону у разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності, або укладання договору оренди. Статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено, що після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація фермерського господарства проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію фермерського господарства. У зв'язку з цим спори, пов'язані з відмовою у наданні громадянину земельної ділянки для ведення фермерського господарства, та спори щодо розподілу майна фермерського господарства, яке припинило свою діяльність, не підвідомчі господарським судам. Що ж до спорів, пов'язаних з наданням додаткової земельної ділянки фермерському господарству після його створення, а також спорів про припинення діяльності фермерського господарства та спорів про викуп земельних ділянок для суспільних потреб у фермерського господарства, то вони відповідно до статей 1 та 12 ГПК підвідомчі господарським судам.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного майна" для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, в тому числі з членів трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України. Справи у спорах за участю цих товариств за умови, якщо їх державну реєстрацію здійснено у встановленому порядку, підвідомчі господарським судам на загальних підставах.

За правилами господарського судочинства мають розглядатися справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, в тому числі за позовами спеціально уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. На підставі статті 67 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" не підлягають розгляду господарськими судами справи в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо хоча б одна з сторін знаходиться за межами України.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про режим іноземного інвестування" спори між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. За змістом статей 1 та 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у відповідних спорах, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. Справи в усіх інших спорах, не зазначених у частині першій цієї статті, підлягають розгляду в судах та/або в господарських судах України, або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому числі за кордоном (частина друга статті 26 названого Закону).

Відповідно до частини сьомої статті 50 Закону України "Про нотаріат" спір про право, оснований на вчиненні нотаріальної дії, вирішується судом у позовному порядку. При вирішенні питань підвідомчості такого спору слід крім суб'єктного складу спору виходити з того, що виконавчий напис нотаріального органу не є актом державного чи іншого органу (статті 87 - 89 Закону України "Про нотаріат"). Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса вирішується господарським судом за позовом боржника до стягувача, якщо суб'єктний склад сторін спору відповідає приписам статті 1 ГПК. Справи, пов'язані з оскарженням виконавчого напису нотаріуса, не підвідомчі господарським судам.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (в редакції Закону України від 23.12.93) рішення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володіння і користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. Отже, встановивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК. Такий же порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (стаття 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Не підлягають розгляду господарським судом також позови релігійних організацій про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користування ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у володіння або користування, оскільки згідно з пунктом 7 частини другої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" таке рішення є виконавчим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою службою.

Розгляд господарськими судами скарг у порядку статті 1212 ГПК є однією з форм судового контролю щодо виконання рішень, ухвал, постанов, а виконання рішення, ухвали постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу. Отже, зазначені скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, який видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу). Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК, хоча б скарги й було мотивовано посиланням на приписи КАС України.

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів, що пов'язані з визнанням права на майно, на яке накладено арешт, і про звільнення майна з-під арешту та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов'язана проводити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи (статті 59 і 86 Закону України "Про виконавче провадження"), - за умови, коли сторонами у судовому процесі є підприємства чи організації у розумінні статті 1 ГПК. Що ж до скарг, які подаються до суду на підставі статті 85 названого Закону та статті 1212 ГПК, то, за змістом останньої з названих норм, їх розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції.

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів (стаття 1 Бюджетного кодексу України), не є господарськими; до відповідних відносин не застосовується також і Цивільний кодекс України (частина друга статті 1 цього Кодексу). Отже, заяви у спорах, пов'язаних з названими відносинами, не підлягають розгляду в господарських судах України.

Відповідно до статті 116 ГПК виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили. У наказі господарського суду згідно з частиною першою статті 117 ГПК і статтею 19 Закону України "Про виконавче провадження" зазначається, зокрема, резолютивна частина рішення. Оскільки наказ господарського суду відтворює резолютивну частину рішення цього суду, оскарження наказу поза межами апеляційного чи касаційного перегляду рішення, на виконання якого такий наказ видано, неможливе. Тому заінтересована сторона у справі може в установленому ГПК порядку оскаржити лише рішення господарського суду, на підставі якого відповідний наказ видано. Отже, господарський суд повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви про визнання наказу господарського суду недійсним або таким, що не підлягає виконанню, на підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК з огляду на те, що така позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах. Що ж до заяв стягувачів або боржників про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, то такі заяви розглядаються господарськими судами в порядку, визначеному статтею 117 ГПК.

Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження" від 15 березня 2006 року N 3538-IV частину третю статті 15 ГПК доповнено реченням такого змісту: "Справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача". Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 20.04.2006 р. N 01-8/908 "Про Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження" наголошує на тому, що господарським судам необхідно враховувати, що їм підвідомчі справи у зазначених спорах, але не скарги на нотаріальну дію або відмову у вчиненні нотаріальної дії, про які йдеться у частинах першій - п'ятій статті 50 Закону України "Про нотаріат" і які розглядаються загальними судами або в порядку, встановленому Консульським статутом України.

Відповідно до ст. 50 Закону України "Про нотаріат" спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядається судом за позовом боржника до стягувача.

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі написи нотаріусів названі з-поміж виконавчих документів, які відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Правила вчинення нотаріусами виконавчих написів встановлені у главі 14 Закону України "Про нотаріат". Відповідно до ст. 87 цього Закону для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Такий перелік документів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. N 1172.

Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами

Нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно.

Для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченої угоди;

б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Стягнення заборгованості, що випливає з відносин, пов'язаних з авторським правом.

Документи, що встановлюють заборгованість підприємств, установ, організацій за відрахуваннями (через Державний комітет з питань науки та інтелектуальної власності) творчим спілкам України за використання творів літератури і мистецтва: