§ 3. Види правотворчості

У сучасних державах соціально-демократичної орієнтації за суб’єктами правотворчості виокремлюють такі її основні види: 1) безпосередню правотворчість народу (прийняття законів на референдумі); 2) правотворчість компетентних державних органів і посадових осіб, як головний; 3) делеговану державою правотворчість громадських об’єднань та організацій; 4) правотворчість інших суб’єктів права, які встановлюють правові приписи нормативного характеру.

Найпоширенішою серед цих видів є правотворчість компетентних державних органів і посадових осіб, тобто прийняття ними нормативних актів. В Україні до державних правотворчих органів належать: Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства та державні комітети, які здійснюють загальнодержавну нормотворчість. У межах своїх повноважень нормотворчими функціями наділені державні адміністрації і органи місцевого самоврядування з питань, що їм делеговані державою, а також адміністрації державних підприємств та установ.

Особливим видом правотворчості є укладення угод нормативного характеру між окремими суб’єктами права, які відповідно мають різну юридичну силу. Нормативні угоди можуть укладатися на міжнародному, галузевому та місцевому рівнях, а також між суб’єктами державного устрою.

Референдум являє собою народне голосування з питань найважливішого державного значення. Рішення, які приймаються на референдумі, мають порівняно із звичайними законами вищу юридичну силу і не потребують подальшого затвердження парламентом, змінити або скасувати їх можна тільки шляхом проведення повторного референдуму.

Участь корпоративних організацій у правотворчому процесі може здійснюватися двома шляхами: а) делегуванням їм правотворчих повноважень; б) санкціонуванням актів, прийнятих цими організаціями. Делегування правотворчих повноважень повинне мати тимчасовий характер, відбуватися в суворій відповідності з законом встановленою процедурою видання нормативних актів, за чітко визначеним питанням.

§ 4. Стадії законотворчого процесу в Україні

Процес видання нормативно-правових актів є сукупністю послідовних організаційних дій, які регулюються конституційними та іншими юридичними нормами. Правотворчість складається з двох основних етапів: 1) дозаконодавчого і 2) законодавчого, в середині яких слід вірізняти ряд стадій.

1. Прийняття рішення про підготовку проекту нормативного акту (нормотворча ініціатива). Ця стадія характеризується прийняттям відповідного рішення про необхідність підготовки проекту нормативного акта. Щодо законів, то право законодавчої ініціативи згідно зі ст. 93 Конституції України належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України. Право законодавчої ініціативи може мати вияв у поданні на розгляд Верховної Ради законопроектів або у винесенні на розгляд парламенту будь-якого питання, що потребує законодавчого вирішення.

2. Підготовка тексту проекту нормативного акту. Ця стадія потребує відповідних підготовчих дій: визначення кола фахівців, що працюватимуть над проектом, створення робочої групи у його підготовці, з’яcування громадської думки відносно потреб і напрямків правового регулювання даного питання тощо. При підготовці тексту проекту можуть використовуватися галузевий і відомчий підходи, залучатися фахівці певного профілю. Підготовка проектів законів повинна здійснюватися на професійних засадах відповідними комітетами і комісіями представницького органу при належному фаховому рівні депутатів парламенту. Можливі економічні, політичні, соціальні та юридичні наслідки прийняття кожного законопроекту повинні прогнозуватися заздалегідь, необхідно також враховувати і майбутні фінансові витрати.

3. Обговорення, узгодження і доопрацювання законопроекту. Обговорення передбачає попереднє ознайомлення з текстом законопроекту, його змістом і структурою. Зазвичай це здійснюється з широким залученням зацікавлених осіб, а в окремих випадках і всього населення держави. Форми обговорення можуть бути різними, а саме: дорадчі збори, розширені засідання підготовчих комісій, обговорення проекту в пресі, на радіо, на телебаченні, експертне рецензування проекту відомими науково-дослідними та навчальними установами, отримання відгуків і висновків міжнародних незалежних експертів, неурядових громадських організацій тощо.

Для найповнішого врахування громадської думки найбільш важливі законопроекти бажано виносити на всенародне обговорення, особливо коли вони стосуються прав і свобод людини, законних інтересів громадян і їх обєднань. Для цього проекти слід опубліковувати в засобах масової інформації різних рівнів.

Після отримання зауважень і пропозицій від зацікавлених установ, які за напрямком своєї діяльності безпосередньо або опосередковано пов’язані з реалізацією конкретного закону, відбувається додаткове узгодження тексту проекту нормативного акту.

Остаточне доопрацювання проекту здійснюється відповідною робочою групою або підготовчою комісією, яка враховує пропозиції і зауваження, що надійшли внаслідок узгодження, забезпечує його редагування.

Суттєві особливості характерні для обговорення законопроектів, де передбачається два і більше читань. В Україні на першому читанні заслуховується доповідь ініціатора законопроекту відповідно до Регламенту Верховної Ради України. Далі відбувається офіційне обговорення, в ході якого зауваження і пропозиції фіксуються для врахування їх відповідальними за підготовку законопроекту органами. За результатам обговорення законопроект відхиляється, ухвалюється або направляється на доопрацювання, після чого у встановлений термін відбувається його розгляд у другому, а якщо це необхідно, і в третьому читанні.

Після обговорення закони приймаються більшістю голосів від конституційного складу парламенту, крім випадків, передбачених Конституцією. Конституційні закони приймаються кваліфікованою більшістю голосів — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Підписання законопроекту здійснює Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отримання закону повинен підписати й офіційно оприлюднити його або повернути зі своїми вмотивованими зауваженнями та пропозиціями до Верховної Ради на повторний розгляд(накласти вето).

4. Опублікування закону. Закон набирає чинності через 10 днів після його опублікування в офіційно встановлених джерелах: газеті “Голос України”, журналах “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”. У Постанові про введення закону в дію можуть бути передбачені інші терміни набрання ним юридичної сили, але не раніше дня опублікування.

Нормативні акти місцевої адміністрації і місцевих органів влади оприлюднюються в місцевій пресі; відомчі нормативні акти публікуються у відповідних бюлетенях та джерелах, доступних для зацікавлених органів і осіб.