§ 5. Принципи правових інститутів

Принципи правових інститутів діють у рамках однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Разом з тим принципи окремих інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права.

Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією, зокрема:

законність покарання у розумінні конкретного його прояву;

визначеність покарання у вироку суду;

обґрунтованість і обов’язковість його мотивування у вироку;

гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних страждань засудженому або принижувати його людську гідність;

індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпеці злочинця (врахування особи винного);

справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину і відповідає уяві суспільства про карність вчинків певного роду.

Інститутам цивільного процесу: позовному провадженню, провадженню у справах, що випливають з адміністративно-правових відносин, інституту судового рішення, перегляду цивільних справ, виконання судових рішень і багатьом іншим, відповідає своя система принципів, адекватна принципам права в цілому, а також указаної галузі, що і зумовлює їх нормальне функціонування. Наприклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи:

виконання судових рішень державними виконавцями;

швидке й реальне виконання судових рішень;

мирова угода у виконавчому провадженні;

диспозитивність виконавчого провадження;

повернення стягнення на майно боржника та ряд інших.

Різноманітність розглянутих принципів дозволила дослідникам дійти висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися з соціальної дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.

Глава XIV. Право, економіка, політика

§ 1. Поняття відносної самостійності права

Усі так чи інакше пов’язані між собою явища соціальної дійсності доповнюють і збагачують одне одного. Завдяки цьому можливе пізнання права як конкретного цілого ы всієї системи різноманітних відносин.

Дуже поширене до розпаду Союзу РСР твердження про те, що зміст права є похідним від економіки, було проявом вульгарного економізму. Однак слід відхилити спрощене уявлення про те, що норми тільки юридично виражають економічні процеси суспільного життя, протоколюють економічну діяльність. Насправді на формування права і його зміст впливають спадковість, міжнародні, організаційно-управлінські, демографічні, релігійні фактори, загальний рівень культури суспільства тощо. Не випадково в науці відмежовують юридичні відносини від інших соціальних відносин, оскільки вони мають свою власну, “паралельну” історію. З моменту свого виникнення право набуває відносної самостійності щодо суспільства, держави, економіки, волі правлячих сил, звичаїв, моралі, корпоративних та інших соціальних норм.

Відносна самостійність передбачає наявність не менше двох компонентів, які перебувають у причинній або функціональній взаємодії. Відносна самостійність права вказує на його чільну роль, першість стосовно інших явищ дійсності. При цьому абсолютної, самодостатньої самостійності, відокремленості від зовнішніх чи внутрішніх факторів у складних соціальних системах бути не може. Така властивість права дозволяє без обмежень використовувати набутий корисний досвід у регулюванні суспільних відносин.