Зміцнення феодалізму в країнах західної європи (х1-х11 ст.)

Якщо попередній період (VI – X ст.) був епохою становлення феодальних відносин в країнах Західної Європи, то новий період їх історії – XI XII ст. став епохою їх зміцнення.Особливо характерною для цієї епохи стала інтенсифікація процесу закріпачення селянства в багатьох областях Західної Європи. Процес цей супроводився (а багато в чому і зумовлювався) інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва (перехід на трьохпольну систему землекористування, застосування більш довершених сільськогосподарських знарядь).

Не менш примітними фактами соціально-економічної історії даного періоду стало все більш чітке відділення ремесла від сільського господарства, посилення торгівлі (передусім між різними країнами, особливо європейськими і близькосхідний) і виникнення в зв'язку з цим багатьох нових міст. Такі міста з'являються в Італії вже в IX-Х ст., у Франції в Х-XI ст., в Німеччині в XI-XII ст.

Якщо в попередній період міста, будучи адміністративними і церковними центрами, в своєму економічному житті мало відрізнялися від сіл, то тепер, ставши осереддям ремісничої і торгової діяльності, вони все більш різко відрізнялися від них.

У зв'язку з цим ускладнялася класова структура і класова боротьба всередині феодального суспільства. З одного боку, зростала напруженість відносин між феодалами і кріпаками як основними класами феодального суспільства і загострювалася боротьба між ними. З іншою ж, зароджувалося бюргерство і розширявся клас ремісників, ворожнеча між якими відступала в період, що розглядається перед їх антагонізмом по відношенню до феодалів. Ускладнення соціально-економічних відносин, природно, знаходило своє відображення в ідеологічному житті, найважливішим елементом якої ставала філософія.

Суспільство, державність і церква

Ще більше, ніж в попередній період, в фокусі всіх протиріч феодальної громадськості виявилася римсько-католицька церква як найбільш загальний синтез і найбільш загальній санкції феодального ладу. З одного боку, як найбільший власник вона була невід'ємним елементом цього ладу. З іншою ж, як носій визначальної ідеологічної доктрини, що освячувала даний лад, вона виступала особливим його елементом. Ця подвійна функція церкви в середньовічному західноєвропейському суспільстві, особливо типово виражена в положенні і діяльності римсько-католицької церкви, з найбільшою силою виявилася в її відносинах з феодальною державністю.

У попередніх лекціях ми встановили їх тісну взаємозалежність, що знайшла своє вираження в системі цезарепапізма. Занепад центральної влади династії Каролінгов і посилення феодальної роздробленості на перших порах сприяли посиленню влади пап, але незабаром їх влада стала вироджуватися, втрачати свою силу. Це відбувалося мірою того, як численні церковні володіння і організації перетворювалися в звичайні володіння, феодальних власників. Дуже широке поширення отримала практика продажу і купівлі церковних посад (в тому числі і першорядних) так звана симонія. Священослужителі, що одружувалися, нерідко передавали свої приходи або навіть єпіскопства своїм синам. Папи, суцільно й поряд випадкові люди, обтяжені всіма вадами продажності, не боролися з цими процесами, які стирали грань між церковним і світським життям, між священиками і мирянами.

Деякі, притому найбільш могутні феодальні владики прагнули повністю підпорядкувати їх своєму керівництву, своїй юрисдикції. Тим самим вони посилювали «обмирщення» церкви. Сказане відноситься передусім до політики глав найбільш великої феодальної держави, що виникла в 962 р. в Німеччині і що підпорядкувала собі значну частину Італії. Ця держава, яка немовби відновила імперію Карла Великого, згодом отримала назву Священної Римської імперії германської нації. Якщо в попередній період суть і політика католицької церкви концентрувалася на відносинах пап з династією Каролінгов, то в період, що розглядається, вони стали концентруватися на їх відносинах з імператорами Священної Римської імперії.

Католицька церква, яка все більше ставала «мирською», втрачала свою привабливість в очах віруючих і по мірі цього ослаблялася її ідеологічна функція. В умовах, що склалися, життєвою необхідністю для неї ставали серйозні реформи. Характерно, що ініціатива таких реформ виходила від монастирів. При цьому не від старих монастирів, які також були дуже схильні до процесів «обмирщення», а від нової монастирської системи, що склалася навколо монастиря Клюні, заснованого в 910 р. (на території Бургундії, у Франції).

У цих монастирях відновлювався суворий бенедиктинський статут, що виник в VI в., що вимагав суворого аскетизму і безумовної покори розпорядженням монастиря. Характерно, що найбільш далекоглядні представники феодального класу, що панував: герцоги, графи, могутні рицарі, що розуміли справжню роль церкви, підтримували цей так званий клюнійський рух, відновлюючи зруйновані монастирі, утворюючи й засновуючи нові, даруючи їм землі і кріпаків (сам Клюнійський монастир був заснований герцогом Аквітанії). У реформованих монастирях склався активний шар нового чернецтва, який в XI в. став впливати все більш зростаючим чином на Римську Курію. Перед нею встала необхідність відновити соціальну функцію католицької церкви як суворо централізованої організації, в умовах якої численний і могутній єпископат беззаперечно підкорявся б папству. Саме ж папство повинне було придбати повну незалежність від світської влади.

На шлях такого роду реформ Римська Курія встала у час понтифіката Лева IX (1049 1054). При ньому й сталося згадане вище остаточне розділення західно-християнської (римсько-католицької) і східно-християнської (греко-православної) церков. Навколо цього папи склалася свого роду партія реформ, що запропонувала в 1059 р. на Латеранському соборі (в Римі) рішення, згідно з яким вибори папи надалі повинні були здійснюватися колегією кардиналів, вищих сановників церкви, що призначаються самим папою. Тим самим різко обмежувалися можливості німецького імператора, за бажанням якого папську тіару часто одягали бажані йому первосвященики.

Один з найбільш активних діячів «клюнійской партії», чернець Гільдебранд, людина сильної волі і вельми цілеспрямований, став римським папою Григорієм VII (1073 1085). При ньому не тільки покінчили з симонією, що морально дезорганізувала корумповану церкву, але ввели інститут безшлюбності для священослужитель (ченці, зрозуміло, давали обітницю безшлюбності і раніше). Тим самим служителі церкви відділялися від маси віруючих, яку вони обслуговували, виконуючи свою «єдиноспасительну» функцію. Особливо напружену боротьбу за право висвячувати церковних владик не тільки в священослужителі, але і в носії світської влади (так звана боротьба за інвестітуру) Григорій VII вів з імператором Генріхом IV. Боротьба ця, що йшла з перемінним успіхом, загалом закінчилася на користь папства. Вона продовжувалася і в наступному, XII ст. (особливо з імператором Фрідріхом Барбароссой).

В умовах феодальної роздробленості Європи і слабості центральної державної влади (і передусім власті імператорів Священної Римської імперії) реформоване папство володіло величезною організаційною і економічною силою. І це природно, оскільки воно очолювало католицьку церкву, яка, зі слів Енгельса, стала «великим інтернаціональним центром феодальної системи» [1, т. 22, з. 306]. У цих умовах вже Григорій VII в своєму «Диктаті папи» проголосив не тільки незалежність духовної влади від світської, але і першість влади пап над владою світських государів. Їх влада порівнювалася з місяцем, в той час як папська влада порівнювалася з сонцем. У названому документі проголошувалося, що папа має право позбавляти влади імператора і звільняти його васалів від клятви вірності йому як своєму сюзерену.

Характерно, що в своїх теократичних домаганнях Григорій VII звертався до діяльності й творів свого кумира, Григорія I, а через них і до ідей Августіна, що вплинули на нього великий чином. Розглядаючи себе як прямого наступника і, так би мовити, намісника апостола Петра і спираючись на ідеї «Констянтинова дару», Григорій VII прагнув поставити у васальну залежність від себе деяких феодальних владик (наприклад, норманського короля Сицилії і Південної Італії, що допомагав йому в боротьбі проти імператора).

Керівна роль папства по відношенню до всієї католицької Європи зміцнювалася в подальші часи, хоч цей процес і не відбувався гладко. Посиленню такої ролі багато в чому сприяли хрестові походи. Вельми характерно і знаменно для епохи середньовіччя, що ці походи, в які була втягнута велика маса рицарів (частково і селян, як і городян), мали цілком земні, економічні причини, однак в свідомості самих учасників походу вони виступали як боротьба за звільнення «гроба господня» від «невірних» (мусульман), що захопили Палестіну задовго до того часу.

У таких умовах було абсолютно природним, що католицька церква в особі пап виступала натхненником цих походів. Перший з них був проголошений в 1095 р. на Клермонськом соборі папою Урбаном II (вісім найбільш великих походів зайняли в загальній складності біля двох віків). У процесі походів в завойованих землях були створені духовно-рицарські ордени, що отримали напівсвітський, напівчернецький характер. Вони вважалися безпосередньо такими, що залежать від папи.

Хрестові походи в країни Ближнього Сходу (як і в Візантію) познайомили європейців з більш розвиненою культурою, що не могло не отримати свого відображення як в ідеології, так і в філософії. Варіантом хрестових походів стало відвоювання Іспанії у мусульманських арабо-берберів християнськими державами Піренейського півострова (так звана Реконкиста, що здійснювалася під егідою католицької церкви). Тут такі контакти встановлювалися і раніше.