Навернення англосаксів

Ще одним островом, на якому між п'ятим і сьомим сторіччями відбулися важливі релігійні переміни, стала Британія. Юлій Цезар висадився в Британії в 55 р. до P. X., а імператор Клавдій почав завоювання східних та центральних областей острова в 43 р. по Р. X. Римська влада, яка тривала аж до 410 p., ефективно здійснювала­ся тільки на низинах, оскільки і на півночі, й на заході було чимало факторів, що знеохочували римлян до дальших завоювань: гориста місцевість, войовничі й дикі племена тубільців і тамтешня вбогість. Римська Британія приваблювала небагатьох поселенців із Се­редземноморських регіонів, селилися там хіба що від­ставні вояки та чиновники. І все ж таки через три століття римського панування еліта кельтського насе­лення певною мірою романізувалася в мові та в зви­чаях.

Християнство досягло Римської Британії в третьому сторіччі, мабуть, занесене туди торговцями та солдата­ми. Нам відомо про існування трьох єпархій у Римській Британії в третьому сторіччі, але більше їх там, мабуть, не було. Коли імперія навернулася до християнства, ця релігія поширилася на романізованій території острова, але археологія свідчить, що в четвертому сторіччі поганство в Британії процвітало, і досить-таки важко дати точну оцінку поширенню християнства. В кожному разі, той перший засів християнства був витолоче­ний навалою германських племен наприкінці п'ятого та в шостому сторіччях.

Проблеми, з якими зіткнулася Західна Римська імпе­рія в п'ятому сторіччі, мали згубний вплив на Римську Британію, чиї труднощі видавалися мало істотними імператорам, котрі перебували далеко й опинилися на той час у тяжкому становищі. 410 p. римське військо було відведене з острова для участі в громадянській війні, що вибухнула в Галлії, і більш воно туди не по­вернулося. Римо-британське населення мусило тепер власними силами захищатися проти піктів, які жили за північним кордоном, а також проти ірландських та германських піратів. За три сторіччя римського управ­ління місцеві люди відвикли воювати і, за римським звичаєм, вони запросили на острів германських най­манців із Данії та голландського узбережжя, щоб ті допомогли їм захиститися від ворожих наскоків. Най­манці, які належали до племені саксів, незабаром скористалися з такої нагоди, щоб загарбати цю землю собі.

Традиційно вважають, що вожді саксів Генгест і Горса прибули на острів близько 450 p., і після того понад два століття мігранти-сакси, до яких приєднали­ся також англи та юти, просувалися вгору долинами річок, усе далі відтісняючи римо-британське населен­ня. Коли у восьмому сторіччі ситуація стабілізувалася, нащадки римо-британців, які здебільшого повернулися до стародавніх кельтських звичаїв, жили вже тільки в західних та північно-західних регіонах острова. Вони зберегли християнську віру, але, як і в Ірландії, цер­ковне життя було в них організоване переважно на­вкруг монастирів, а не за єпархіями. А що англосакси прийшли з територій, по суті не заторкнутих римським впливом, то вони були одними з найчистокровніших германських примітивних племен, які заполонили на той час Імперію. Римська культура та інституції — з християнством та латинською мовою включно — зникли в низинних регіонах Британії. Неосвічені, по­ганські, войовничі племена завойовників поділили ни­зинну Британію на безліч крихітних королівств, що постійно воювали одне з одним та з кельтами-христия­нами на заході.

Теоретично, римо-британські абатства та єпархії в Уельсі, Девоншірі, Корнуолі та Стретклайді мали б узяти на себе місію навернення до християнства завойовни­ків, одначе ворожнеча, спричинена вторгненням та постійною війною, зробила це неможливим. По той бік Ла-Маншу, за якихось ЗО миль від Кенту були діоцези франкських єпископів, але вони не виявляли бажання взятися за цю справу. Та близько 600 p. сталося справжнє диво: південну Англію заполонили місіонери з Риму, а північну — з Ірландії.