Григорій великий

Діяльність папи Григорія І (590—604 pp.) ілюструє в мікрокосмі період переходу західної церкви від хрис­тиянської Римської імперії в Середні Віки. Він успадку­вав світогляд греко-римського минулого й був рішучим прихильником нормативного християнства. Водночас його життя та діяння започаткували подальший розви­ток цієї релігії. Короткий огляд історичної ситуації, що склалася в часи папи Григорія, послужить відправним пунктом для вивчення історії середньовічної церкви.

Коли Григорія обрали римським єпископом у 590 p., християнському рухові вже виповнилося більш як пів-тисячі років, а нормативному християнству — 250. Спілка західної церкви з Римською державою тріщала через політичні обставини, але зовсім не тому, що котрась із партій воліла розірвати її. Слабшим партне­ром у тій спілці тепер була імперія. Протягом останніх 120 років жоден імператор не жив у Римі. Мандри та розселення германських народів на території Західної імперії випхали ефективно діючу імперську владу на східне узбережжя Середземного моря. Від 476 до 554 року Італією правили германці, спочатку Одоакр, а потім Теодоріх, король остготів (493—526 pp.) та його наступники.

Теодоріх був найбільш романізований з варварських королів і прихильний до римського спосо­бу життя. Тубільне населення Італії жило за своїми звичаями й традиціями під владою римських магістра­тів, підпорядкованих остготським королям. У 535 p. енергійний римський імператор Юстиніан почав від­войовувати Італію у слабких наступників Теодоріха. Остготи чинили запеклий опір, і Італія зазнала неймо­вірних спустошень за дев'ятнадцять років війни (535— 554 pp.) між: римським та остготським військом. Пока­зово для цього періоду те, що саме місто Рим, раніше володар усього Середземномор'я, в 549 році протягом сорока днів було зовсім порожнє, бо всіх його мешкан­ців було евакуйовано за наказом остготського короля Тотіли. Дитинство Григорія, який народився близько 540 року, минало в ті тяжкі роки.

В 554 p. остготів було розбито, але зусилля, докладені для відвоювання Заходу, виснажили скарбницю Схід­ної Римської імперії. І хоча Італія зубожіла та обезлю­діла внаслідок війни та спалаху бубонної чуми, тієї самої пошесті, яку в Середні Віки називали Чорною Смертю, імперський уряд наклав на неї високі податки, щоб покрити свої витрати, а це тільки ускладнило ситуацію. Імперії вдалося зберегти Юстиніанові завою­вання недоторканими лише протягом чотирнадцяти років. У 568 році лангобарди, войовниче і нероманізоване германське плем'я, перейшли через Альпи і розпоча­ли наступ на Італію. Імперський уряд зміг відстояти лише прибережні області, включаючи Равенну, Неа­поль і Рим.

У 573 p. Григорій, який мав тоді близько 33 років і ще був мирянином, виконував обов'язки префекта Рима, тобто обіймав найвищу цивільну поса­ду в місті, і брав активну участь у його успішній оборо­ні проти лангобардського штурму. Все його життя проминуло на тлі зубожілої та обезлюдненої Італії і під постійною загрозою лангобардського вторгнення та спалахів чуми.

Григорій походив із побожної, багатої родини. Од­ним з його предків був папа Фелікс III чи IV, його батьки були дуже релігійні, а три його тітки все життя сповідували аскетизм. Десь у 34 роки він покинув свою світську службу, продав родинні маєтки й на виторгу­вані кошти заснував шість монастирів на Сицилії й мо­настир Святого Андрія на пагорбі Целій у Римі, в який постригся ченцем.) Чотири роки він перебув у суворому самозреченні й, мабуть, як і багато аскетів, пошкодив собі здоров'я. Він часто хворів протягом решти свого життя.

Талановитих людей, добре освічених і з практичним досвідом, було не так багато в Римі шостого сторіччя і в 578 p. Григорія, супроти його волі, взяли з монастиря на службу до папи, спершу дияконом римської церкви, а потім папа призначив його своїм представником (apocrisarius) при константинопольському імператорі, де Григорій жив від 579 до 585 p. Можна уявити, як далеко розійшлися Схід і Захід, із того факту, що Григорій так ніколи й не навчився грецької мови, хоча мав добру освіту і жив у грекомовному місті шість років. Повернувшись із Константинополя, Григорій став абатом монастиря святого Андрія, де знову віддав­ся аскетизму та вивченню Святого Письма.

В 590 р. папа Пелагій помер від чергового спалаху чуми, і Григорія обрали єпископом Рима у віці при­близно п'ятдесяти років.! За надзвичайно скрутних еко­номічних та політичних обставин Григорій проявив традиційні римські якості ділового й адміністративного хисту. Візантійський імператор був далеко, заклопота­ний своїми власними проблемами. Імперія не могла здолати лангобардів і не хотіла укладати з ними мир. За цих обставин Григорій узяв на себе оборону Рима та управління навколишньою територією, яка була ще під контролем імперії. Він не мав на це відповідних ци­вільних повноважень, але ж він був головним громадя­нином Рима, його, духовним провідником і найбагатшим мешканцем.

Григорій дбав про тисячі біженців, що втікали із захопленої лангобардами території, організо­вував і фінансував народне ополчення, забезпечував постачання місту продовольства та питної води і прова­див мирні переговори з лангобардами, на превелике невдоволення імперських властей. Григорій був лояль­ним підданим Римської імперії і вважав за очевидне, що він належить до того світу, живучи на його за­хідних межах. Він узяв на свої плечі секулярні обов'яз­ки під тиском крайньої потреби, але не мав наміру поривати з імперією. Навпаки, він хотів, щоб імператор прагнув і був здатний виконувати свою традиційну роль оборонця церкви та гаранта миру й порядку.

За своїм походженням, освітою та діловими якостями Григорій мав багато в собі від римського маагістрата. Він був схожий на багатьох знаменитих єпископів 4-5 сторіч, людей, які могли б зробити блискучу світську кар’єру, коли б не обрали собі інший шлях. Але діяльність його була спрямована також на подальший розвиток християнства.

Він був першим ченцем, якого настановили папою, і жив далі монастирським життям, навіть перебуваючи на Святому Престолі. Особливе значення мало те, що він протегував монастирському рухові, дбав про його розвиток і заклав підвалини важливого союзу між монастирями і папським престолом.

Він став також першопроходцем у своєму інтересі до варварів, які жили на північ і захід від Риму. Раніше римські єпископи майже не докладали зусиль, щоби зав’язати систематичні зв’язки з грізними язичницькими або єретичними завойовниками, котрі володіли тепер Римською імперією. Григорій проостяг руку загарбникам. Він підтримував добрі взаємини з королевою лангобардів Теоделіндою. Він листувався з королем іспанських вестготів Реккаредом, який у 587 році відмовився від аріанства на користь католицизму.

Він зав’язав стосунки з правителями франків, які були християнами-католиками, яле аж ніяк не взірцями християнської поведінки. Він був першим папою, який фінансував місіонерську експедицію до поганських германських племен, до англосаксів.

Він став також першим папою, який узяв на себе велику суспільну та віцйськову відповідальність у той період, коли імператори вже не могли подавати Центральній Італії ефективну допомогу проти натиску лангобардів. Він провістив не тільки активну громадську діяльність пізніших пап, але й посилення соціальної власне ролі церкви в суспільстві, що перебувало в процесі швидких перемін і, мабуть, культурного занепаду.

Він жив на форпосту Візантійської імперії, звідусіль обложеному ворогами. В 568 році лангобарди, одне з найпримітивніших і найвойовничніших германських племен, вдерлося в Італію і позагоняло візантійців у анклави навкруг Равенни, Рима та Неаполя. Над містом Григорія часто нависала грізна небезпека, коли, здавалося, завойовники от-от захоплять його, і він чекав допомоги від імператора, але здебільшого марно. Кінець кінцем йому довелося самому подбати про оборону міста і про переговори з лангобардами.

По той бік Альп, на північ і на захід від Італії, панував безлад. Християнське насе­лення жило під владою германських зверхників, декот­рі з яких були поганами (невеличкі англосакські коро­лівства в нижній Британії та кілька лангобардських племен у Італії) або християнами аріанського віроспо­відання (інші племена лангобардів у Італії і до 589 p. вестготи в Іспанії), або християнами-католиками, які нікому не підкорялися (франки в Галлії).

За стародавньою традицією, Григорій вважався пат­ріархом усього Заходу і найпершим за рангом серед патріархів церкви, Він пильно дбав про те, щоб збе­регти за собою цей почесний титул і передусім за­хистити його від зазіхань свого головного суперника, константинопольського патріарха. Але практичну вла­ду він міг ефективно здійснювати лише в межах влас­ної церкви, на інші церкви вона, по суті, майже не поширювалася. Повсякденна діяльність локальних цер­ков завжди була в руках єпископів, яким традиція забезпечувала повну незалежність. Централізованої церкви ніколи не існувало, і ніхто й на думку не покла­дав, навіть на Заході, що римський єпископ може втручатися в буденні справи інших єпископів.

Політичні та воєнні обставини посилювали традицій­ну незалежність єпископів. Деякі єпархії, утворені за римської влади, припинили своє існування в атмосфері безладу та насильства, що запанувала з приходом за­войовників-варварів. І хоча більшість єпархій пережи­ла чужоземну навалу, їм доводилося тепер жити у во­рожому середовищі, під владою язичників, аріан або брутальних католицьких королів. Григорій мав значну владу і здійснював нагляд над єпископами та абатами Центральної і Південної Італії. Але ця влада була обмежена церковним каноном і традицією. Окрім ви­падків, пов'язаних із явно скандальними історіями, Григорію було не просто призначити чи зняти італійсь­кого єпископа, проконтролювати його дії чи його при­бутки. Що ж до єпархій далеких, розташованих у Гал­лії, Іспанії та Північній Італії, то вони погоджувалися визнавати римського єпископа як найпершого серед них за титулом, погоджувалися віддавати йому відпо­відні почесті і питатися його поради у важливих лі-тургічних, дисциплінарних або богословських питаннях (які, до речі, виникали нечасто), але категорично не дозволяли йому втручатися в їхні повсякденні справи.

Не так легко тепер уявити, яким було становище римського єпископа в далекому шостому сторіччі. Він обіймав унікальну посаду в західному світі, що анітро­хи не залежала від особистості чи здібностей того чи того конкретного папи, В часи Григорія ніхто всерйоз не заперечував тієї очевидної для християн істини, що Христос зробив святого Петра скелею, на якій Він побудував Свою Церкву і що Він вручив йому ключі від Царства Небесного (Матвій 16. 16—19). Ніхто також не піддавав сумніву, що єпископ римський був наступни­ком святого Петра, який успадкував його обов'язки та привілеї. Навіть константинопольський патріарх та ін­ші східні єпископи визнавали зверхність папи, але вони суворо обмежили сферу її реального впливу.

На заході лише римська церква могла пертендевати на те, що її засновано двома апостолами, Петром і Павлом, і цей факт робив її “апостольским престолом” у особливому значенні. Римські єпископи також були охоронцями дорогоцінного скарбу. Останків святих апостолів.

Єпископ римський також володів великими фінансовими коштами, які надходили з багатьох маєтків, подарованих імператорами ьа іншими особами, і складали так звану “спадщину святого Петра”. А що ці маєтки були розкидані на величезних територіях – у південній Галлії, в Центральній та Південній Італії. На Сицилії. На Сардинії, в Північеій Африці, на Балканах, то було майже неймовірно, що всі вони будуть спустошені чи конфісковані водночас. Спираючись на такі міцні економічні підвалини, папи мали в своєму розпорядженні значні кошти на заходи милосердя, на будівництво й на оборону.

Саме на церковні кошти папа Григорій підтримував біженців, що тікали від лангобардів, та організовував оборону Риму. Не було жодного іншого єпископа на Заході і мало таких знайшлося б на Сході, яких можна було прирівняти до нього за духовним престижем і матеріальним багатством.

Однак це був тільки один бік картини: почесна зверх­ність, охоронець одного з найшанованіших святих місць християнського світу, володар великого багат­ства. Престиж автоматично не гарантував реальної влади. Західні єпископи були цілком незалежні в ме­жах своїх діоцез, хоча запроваджений нормативним християнством звичай регулярного скликання церков­них соборів виявився достатньо стійким, щоб пережити чужоземні вторгнення та появу нових правителів. Час від часу єпископи збиралися на провінційні собори і собори в межах того чи того королівства для розв'язання суперечних питань.

Якщо вони і зважали на когось, то тільки на германських королів, у чиїх державах жили і чиєї протекції конче потребували. У Вестготському королівстві, що зреклося аріанства і стало католицько-християнським у 587 p., єпископи регулярно зустрічалися з королем та його вельможами на «національних» соборах у Толедо, де розв'язувалися як релігійні, так і світські проблеми. Аналогічно, єпис­копи Галлії були в тісному контакті з франкськими королями і часто призначалися ними. Католицьке хрис­тиянство пережило загибель Західної Римської імперії та утворення на континенті германських королівств, але тепер воно організувалося навколо германських королів, як раніше (а у Візантійській імперії й надалі) було організоване навколо християнсько-римських ім­ператорів. У такій ситуації римські єпископи були далекими постатями, наділеними значним релігійним престижем і надто заклопотаними своїми власними проблемами, які їм треба було розв'язувати в Італії.