Початки середньовічної церкви.

Лінч. Середньовічна церква.

Ми не можемо назвати точної дати, яка позначала б ту межу, де завершила своє існування антична церква і виникла церква середньовічна. Перехід від першої до другої був не одноразовою подією, а тривалим проце­сом, якого сучасники не помічали. Доля Римської імпе­рії кардинально визначила подальший розвиток християнства. У східних провінціях імперії спілка між християнством та Римською державою лишилася непорушною і розвинулася в тісне переплетіння православ­ної церкви і Візантійської імперії. На західних терито­ріях Римської імперії розвиток відбувався зовсім інак­ше. Союз між нормативним християнством і імперсь­ким урядом виявився нестійким, тому що імперія повільно розпадалася під тягарем економічних, полі­тичних та мілітарних проблем.

Вирішальний перехід відбувся в п'ятому і шостому сторіччях. У п'ятому сторіччі імперська система врядування розвалювалася в одному регіоні за другим під натиском завойовників, які розмовляли германськими мовами. В шостому сто­річчі території Західної імперії були поділені між германськими племенами, хоча її невеличкі клапті, в тім числі й саме місто Рим, залишились як форпости під контролем римських імператорів, що обрали своїм осідком Константинополь. Для тих цілей, які поставлені в цій лекції, буде зручно вважати, що історія середньовічної церкви почалася, коли хрис­тиянство пережило Римську державу на заході і муси­ло вживатися в зовсім інше середовище. Нормативне християнство Римської імперії і далі пропонувало мо­делі поведінки та ідеали, до яких слід було прагнути, але ключовою проблемою розвитку віднині стала проб­лема пристосування до нової ситуації.

Занепад римської імперії

Це одна з іроній, на які така багата історія людства, що внаслідок зрозумілих обставин християнство увій­шло до спілки з імперією, яка котилася до занепаду. В третьому й четвертому сторіччях суворі соціальні, демографічні, економічні та мілітарні проблеми вже підточували життєспроможність імперії- Хоча сучас­ники цього не усвідомлювали, Римська держава втрача­ла велич у всіх можливих вимірах. Якби ми мали ста­тистичні відомості — а їх у нас немає,— ми, мабуть, могли б довести, що пік соціально-економічної мо­гутності імперії припадає приблизно на 150 рік по Р. X. Після цього розпочався глибокий і довготрива­лий занепад, помітніший у одних регіонах, ніж у ін­ших, іноді повільніший, а іноді швидший, іноді позна­чений тимчасовим одужанням, іноді видимий для су­часників, але здебільшого ні. У відьомському вариві проблем, які підсилювали одна одну, варилися й су­часники, і тому вони не мали ані інтелектуальних потенцій, щоб зрозуміти їх, ані засобів, щоб розв'я­зати їх.

П'яте сторіччя стало поворотним пунктом у процесі занепаду на Заході. На ослаблу імперію нападали чис­ленні вороги, так звані варвари, які ще більше підрива­ли її економічне та політичне життя. Впродовж століть римляни то мирно торгували, то воювали з германськи­ми племенами на своїх кордонах, але баланс сил завжди хилився в бік римлян. Та коли вестготи форсу­вали Дунай і вторглися в імперію в, 375 році по Р. X., обставини кардинально змінилися. (Вестготи втікали від гунів, і їм було дано дозвіл увійти на територію імперії. Вони прийшли не як завойовники, а як переселевці зі своїми родинами, худобою і пожитками. Внаслідок грубого ставлення з боку римських чиновників вони повстали в 375 p., завдали поразки римській армії і вбили імператора Валенса в битві під Адріанополем, неподалік від Константинополя. Після цього вони стали пересуватися в межах імперії і кочували так понад двадцять років, шукаючи зручного місця, де б оселити­ся. Їхній воєнний успіх відкрив фундаментальну сла­бість імперії, яка навіть не спромоглася зупинити в його мандрах не таке вже й численне плем'я. Це надало сміливості іншим германським народам проникати на її територію і там селитися. Міграції тих народів у кінце­вому підсумку кардинально змінили карту західних регіонів імперії.

Внаслідок усіх цих подій Римська імперія розкололася на дві частини, східну й західну, яким судилося різне майбутнє. Східна половина вижила в досить таки об­скубаному вигляді і звужених кордонах як Візантійсь­ка імперія, а західна половина розвалилася під тягарем своїх нерозв'язних проблем і близько 476 p. була по­краяна на клапті германськими завойовниками, які пра­вили набагато чисельнішим римським населенням. Римські імператори ще існували, але вони обрали своїм осідком Константинополь, нині Стамбул у Туреччині. Вони наполягали на своєму праві володіти й західними територіями. Імператор Юстиніан (527—565 pp.) тимча­сово відвоював Італію і деякі території в Північній Аф­риці та в Іспанії, але його наступники змогли втримати лише кілька клаптиків у Італії та на середземноморсь­ких островах.

Виникнення і посилення ісламу в сьомо­му сторіччі призвело до нових територіальних втрат — від імперії відкололися завойовані арабами території на Близькому Сході, у Північній Африці та в Іспанії. Східна імперія, яку звичайно називають Візантійською, вижила в Анатолії та на Балканах. Під грізним на­тиском північних та східних ворогів вона все менше й менше була здатна втручатися в західні справи.

Близько 750 року утворився новий баланс сил. Ко­лишня Римська імперія була поділена на три окремі довготривалі утворення: Візантійську імперію, ісламсь­кий світ і латинський Захід,— кожне з яких опиралося на власну релігію (греко-православне християнство, іслам і католицизм) і мало свою священну мову (грець­ку, арабську і латину). Протягом сторіч латинський Захід був найбіднішим із суспільств, що стали спад­коємцями римського минулого. Попри скромне корот­кочасне відродження окремих регіонів, занепад і нас­тупна стагнація на Заході тривали ще протягом шести-семи сторіч після розпаду римського врядування, аж поки в одинадцятому сторіччі розпочалося вже необо­ротне і широкомасштабне відродження. З погляду за­хідної християнської церкви практичні наслідки її сою­зу з Римською імперією, яка відсунулася далеко на схід і розвивалася зовсім у іншому напрямку, перетворили­ся на суто теоретичні.