Цивільне право України: поняття і система

Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), що поділяються на дві групи:

- особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

- особисті права, не пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:

- юридичною рівністю сторін;

- диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати свої взаємовідносини на свій розсуд повністю або частково у межах, передбачених чинним законодавством;

- особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний суд, арбітражний чи третейський суд);

- наявністю майнової відповідальності сторін.

Отже, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком елементів - юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Як частина юридичної науки цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого удосконалення.

Джерела цивільного права

Поняття і види джерел цивільного права.

Джерело права – це форма вираження правових норм, що має загальнообов’язковий характер.

Джерело права – є нормативні акти, де найвище місце займають закони.

Джерела цивільного права:

1. Цивільне законодавство.

2. Міжнародні договори України (мають приорітет перед національним законодавством 3 ст. Конституції України).

3. Звичаї, які складаються у сфері зобов’язальних відносин (ст. 526 Цивільного кодексу) .

Звичаї ділового обороту – це загальноприйняті правила поведінки, які склалися в діловому обороті (неодноразово, завдяки багаторазового використання).

Всі цивільно-правові акти складають певну систему, які побудовані за принципом ієрархії (тобто чим вища юридична сила нормативного акту, тим вище він в системі законодавства).

Принципи ієрархії:

1. Очолює – Конституція України, на основі неї приймаються інші і не повинні суперечити їй.

2. Цивільний кодекс України – централізований, загальногалузевий, кодифікований нормативно-правовий акт.

3. Цивільні закони («Про акціонерне товариство», «про страхування»).

4. Підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, розпорядження і постанови Кабінету Міністрів України).

5. Відомчі нормативно-правові акти (Акти міністерств та інші акти виконавчої влади).

Дія цивільного законодавства:

• В часі.

• В просторі.

• За колом осіб (на всіх осіб, які проживають на території України).

Дія цивільного закону в часі.

Прийняття закону – Верховна Рада, закон набирає чинності через 10 днів з дня його оприлюднення, але не раніше для опублікування (якщо інша дата незазначена в законі)

«Водний закон» - відбувається це тоді, коли приймається якийсь великий закон (кодекс) який вносить багато змін.

Закон не має зворотної сили – нормативні акти, які приймаються в державі (відносяться лише до) керуються лише тим законом, який існував під час вирішення цих певних питань.

Дія цивільного законодавства в просторі.

Поширюється на всю територію України всі цивільно-правові норми.

Застосування: у загальній теорії права поширені різні класифікації норм права, зокрема:

Характер будь-якої норми залежить від її ступеню обов’язковості для учасників норми поділяються на:

-         Диспозитивні (якщо норма містить правило, яке учасники можуть змінювати на свій розсуд 576, 334.)

-         Імперативні – норма містить правила, які не можна змінити (260, 389, 602).

Під тлумаченням цивільно-правових норм розуміють з’ясування змісту норми шляхом усунення виявлених в ній неточностей і неясностей.

Залежно від суб’єкта.

-         Автентичне тлумачення - має місце тоді коли суть норми роз’яснює орган, який її прийняв, має ту ж систему що й закон.

-         Легальне тлумачення – суть норми норми роз’яснюється органом, який має право її роз’яснювати в силу закону.

-         Судове тлумачення – коли суть норми роз’яснюється судовим органом в своєму рішенні.

-         Доктринальне або наукове тлумачення – коли суть норми роз’яснюється науковцями, практиками, юристами.

Залежно від способу тлумачення:

-         Граматичне тлумачення – суть норми з’ясовується за допомогою правил граматики ст. 39 Цивільного кодексу.

-         Логічне тлумачення – суть норми з’ясовується за допомогою правил логіки (ст. 354 Цивільного кодексу).

-         Історичне тлумачення – суть норми з’ясовується порівнянням її змісту з тими нормами в яких історичних рамках вона приймалася.

Залежно від обсягу:

• Буквальне тлумачення – тоді, коли суть закону відповідає тексту.

• Розширене тлумачення – коли суть норми ширше ніж буквальний текст.

• Обмежуване тлумачення – коли суть норми вужча ніж її буквальний зміст.

Застосування законодавства за аналогією.

Закон аналогії ч.1 ст. 8 ЦК

Аналогія закону – це застосування до суспільних відносин, що потребують правового регулювання але не передбачених прямо законом, правових норм що регулюють ситуації коли не можемо знайти навіть схожу норму тоді нам допомагає аналогія права.

Аналогія права ч.2 ст. 8 ЦК – це визначення прав і обов’язків сторін право відношення на підставі не конкретних норм, а загальних засад цивільного законодавства.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг:

1 книга — Загальні положення;

2 книга — Особисті немайнові права фізичних осіб;

3 книга — Право власності та інші речові права;

4 книга — Право інтелектуальної власності;

5 книга — Зобов'язальне право;

6 книга — Спадкове право.

При прийнятті ЦК України з його проекту було вилучено книгу "Сімейне право", яку прийнято окремим Сімейним кодексом України, а також книгу "Міжнародне приватне право". Як бачимо, ЦК України розроблено за пандектною системою, оскільки він містить Загальну частину та Особливу частину. Це вже третій числом Цивільний кодекс України (перший ЦК УРСР було прийнято в 1922 p., другий — у 1964 p.).

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя (ст.ст. 57—74 СК) та порядок укладання шлюбного контракту (ст.ст. 92—103 СК), Кодекс законів України про працю — норми, якими передбачено укладення трудового договору (ст.ст. 21, 24, 24' КЗпП), Житловий кодекс — норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України — норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому, визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець, з метою усунення суперечностей та конкуренції між цими нормативно-правовими актами, зазначає, що суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР України одночасно (абз. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК). В один рівень із законами слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України, окремі з яких чинні і до сьогодні.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права. Це, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК). До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). При цьому, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Особливу увагу слід звернути і на те, що до цивільного законодавства України також можуть належати і нормативно-правові акти Союзу РСР та Української РСР. Однак питома вага таких нормативно-правових актів є незначною і застосовуються вони лише у випадках, якщо немає регламентації нормами вітчизняного законодавства, а також, якщо така регламентація не суперечить Конституції України та нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.

2. Поняття цивільних правовідносин

   Цивільне право, як і будь яка галузь права, впливає на волю людей, належним чином спрямовує їх поведінку. Держава видає правові норми і таким чином надає правової форми відносинам, що існують в суспільстві (майнові, особисті немайнові, сімейні, спадкові тощо).

   Цивільні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, пов'язані із інтелектуальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких є носіями цивільних прав та обов'язків.

   Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами цивільного права. Так, відповідні статті ЦК покладають на продавця обов'язок передати товар, а на покупця — оплатити його.

Цивільне правовідношення має свою структуру. В ньому традиційно розрізняють такі елементи:

1. суб'єкт;

2. об'єкт;

3. зміст, тобто суб'єктивні права та обов'язки.

Класифікація договорів

Система договорів передбачає і їх класифікацію. Значення класифікації цивільних договорів полягає в тому, що керуючись певними критеріями, ми можемо поділити договори на групи із схожою правовою регламентацією, що дозволить удосконалю­вати законодавство, кодифікувати його в потрібному напрямі.

Сенс класифікації цивільних договорів полягає в тому, щоб на підставі обраних критеріїв поділити договори на групи, що об´єднують зобов´язання із схожою правовою регламентацією і розмежовують зобов´язання з різним правовим регулюванням.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікація договорів може проводитися за тими ж критеріями, що й класи­фікація правочинів(нонсенсуальні й реальні, відплатні й бе­зоплатні тощо).

Розмежування договорів на відплатні та безвідплатні носить легальний характер. Так, ст. 626 ЦК містить презумпцію від-платності договору, якщо інше не встановлено договором, зако­ном або не випливає із суті договору. Це положення обумовле­но існуванням еквівалентно-оплатних засад, на яких будується сучасна ринкова економіка країни. Тому договори, які у вітчиз­няному законодавстві традиційно вважалися безвідплатними (договір доручення, договір зберігання), виступають сьогодні як договори відплатні. Безвідплатними залишилися договори, при­рода яких виключає зустрічні вимоги (дарування, позичка).

Договорам властиві й певні особливості, що зумовлюють їх поділ.

Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні й безіменні. Іменні договори це ті, які мають легаль­ну назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов´язків сторін (закони «Про лізинг», «Про оренду державного та комунального майна»).

Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулю­ються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський договір, інжиніринг тощо). Подальший розвиток товарно-грошо­вого обігу обумовлює появу нових за змістом цивільно-правових договорів, які поступово з безіменнихперетворюються на іменні. Так, в ЦК УРСР 1963 р. з´явився раніше невідомий вітчизняно­му законодавству договір довічного утримання. В новому ЦК Ук­раїни окремі глави відведені безіменним раніше договорам, які поступово отримали визнання і самостійне значення в цивільно­му обігу - договорифакторингу, франчайзингу, ренти.

Право повинно забезпечувати необхідний юридичний механізм регулювання тих договірних відносин, які з´являються в суспіль­стві в зв´язку з постійною еволюцією економічного розвитку.

Договір являє собою двосторонній правочин. Як і правочини, договори також можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми.Але для розмежування цих видів дого­ворів застосовуються зовсім інші критерії, ніж для розмежуван­ня односторонніх, двосторонніх та багатосторонніх правочинів. Якщо правочини поділяються на односторонні та двосторонні залежно від того, чи необхідна для їх виникнення, зміни чи при­пинення правовідносин воля однієї чи декількох сторін, напри­клад, заповіт і договір купівлі-продажу, то односторонні і двос­торонні договори розрізняються за характером розподілу прав та обов´язків між сторонами.

В односторонньому договорі одна сторона має лише суб´єктивні права, а інша - лише суб´єктивні обов´язки. Так, за договором позики позичальник зобов´язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів або ж таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, які були передані у власність, а позико­давець має право вимагати повернення грошей чи речей.

У двосторонніх договорах правами і обов´язками наділені обидві сторони. Кожна з них виступає одночасно і як кредитор, і як боржник. Так, за договором купівлі-продажу на продавця покладається обов´язок передати майно у власність покупця, і, водночас, належить право вимагати, щоб покупець прийняв це майно і сплатив за нього певну грошову суму. На покупця від­повідно покладається обов´язок прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму, водночас покупцеві належить право вимагати передачу проданого йому майна. Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми.

Багатосторонні договори - це договори, які укладаються більш як двома сторонами. Такими, зокрема можуть бути дого­вори про спільну діяльність, в яких можуть брати участь три і більше сторони. До них застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Практичне значення цього поділу полягає в тому, що в двосто­ронніх договорах кожна із сторін, за загальним правилом, може не виконувати свої обов´язки, якщо контрагент не надає їй зустрічно­го задоволення. Черговість виконання встановлюється або безпо­середньо в договорі, або випливає із закону. Так, в роздрібній тор­гівлі для того, щоб стати власником товару покупець зобов´язаний сплатити в касу гроші, отримати чек і надати його продавцю.

Договір, як правило, є підставою для виникнення правовідно­син лише для сторін, які його уклали. Цивільному праву відомі договори на користь третьої особи, коли права за договором на­буває особа, яка безпосередньо не приймала участь в укладанні договору.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов´язаний виконати свій обов´язок на користь тре­тьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі.

Прикладом такого договору є договір змішаного страхування життя, за яким у випадку смерті застрахованого, страхова сума виплачується вигодонабувачеві - зазначеній в договорі третій особі. Договір на користь третьої особи необхідно розмежовувати від договору про виконання третій особі, за яким третя особа не набуває самостійного права вимоги.

Розрізняють також договори мінові та алеаторні. Мінові до­говори - це договори, при укладанні яких сторонам відоме спів­відношення та обсяг прав і обов´язків сторін. Так, при укладанні договору купівлі-продажу, покупець передбачає, що за передану продавцю конкретну суму грошей він набуде у власність пере­дбачену договором річ. А продавець відповідно розуміє, що за­мість майна, яке він втратить, він отримує певну суму грошей. Більшість договорів в цивільному праві - мінові.

Алеаторні договори - це договори на ризик, тобто при укла­данні договору сторони не можуть чітко визначити межі вико­нання своїх обов´язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежить від випадку. Так, при укладанні договору довічного утримання не можна визначитися, для кого він вигідний, ос­кільки смерть відчужувача може припинити договір через день, а може і через тридцять років. До алеаторних можна віднести до­говір страхування майна, оскільки настання страхового випадку і, відповідно, виплата страхового відшкодування від волі сторін не залежить. Алеаторним вважається і договір ренти.

Розрізняють також договори комерційні і фідуціарні (довір­чі). До останніх можна віднести безоплатний договір зберігання, доручення. Сторона, яка укладає договір, повинна бути впевне­на в порядності контрагента.

Договори основні та додаткові (акцесорні). Додатковий до­говір не може самостійно існувати, проте недійсність додатково­го договору не впливає на долю основного договору. Найбільш поширеними різновидами додаткових договорів є договори, спрямовані на забезпечення виконання певних зобов´язань - по­рука, застава, завдаток.

У ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, закріплені нові види договорів: публічний договір, договір приєднання, попередній договір.

З урахуванням значення договору для задоволення приватних або публічних інтересів розрізняють публічні договори та приватно-правові. Під останніми розуміють усі договори, де жодною із сторін не є підприємець.

Публічним визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов´язок здійснювати продаж то­варів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. До таких організацій відносяться підприємства роз­дрібної торгівлі, зв´язку, транспорту загального користування, медичні установи тощо. Зокрема, до публічних договорів можна віднести: договір роздрібної купівлі-продажу (ч. 2. ст. 698 ЦК); договір прокату (ч. З ст. 787 ЦК); договір побутового підряду (ч. 2 ст. 865 ЦК); договір перевезення транспортом загального користування (ч. 2 ст. 915); договір зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ч. 1 ст. 972 ЦК); до­говір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа (ч. 2 ст. 1058 ЦК) та деякі інші.

Підприємець, за загальним правилом, не повинен надавати переваги одній особі перед іншою щодо укладання публічного договору. Умови публічного договору (ціна товару, робіт, послуг) повинні бути встановлені однакові для всіх споживачів. Виклю­чення допускається, якщо законодавчим актом передбачені пільги певним категоріям споживачів, наприклад, при наданні готельних послуг (інвалідам та ветеранам Великої Вітчизняної війни, Героям Радянського Союзу і Героям України тощо).

Договір приєднання - це договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною шляхом приєднання до запропо­нованого договору в цілому. Особливість цього договору полягає в тому, що його умови і зміст розробляє і формулює, як правило, сторона, що передає товар, виконує роботу, надає послуги й посі­дає монопольне або домінуюче становище на ринку. Споживач же може або укласти договір, погодившись із запропонованими йому стандартними умовами, або ухилитися від укладання договору. Здебільшого споживач, який зацікавлений у виконанні певної ро­боти чи послуги, в силу монопольного становища контрагента не має можливості відмовитися від укладання такого договору. До­говори приєднання використовуються, зазвичай, підприємства­ми транспорту, зв´язку, побутового обслуговування, кредитними, страховими організаціями у відносинах із споживачем.

В системі договорів самостійне місце посідають договори основні та попередні. Попереднім є договір, сторони якого зобов´язуються протягом певного строку (у певний термін) ук­ласти договір в майбутньому на умовах, встановлених поперед­нім договором. В господарській практиці склалися традиційна процедура ведення переговорів щодо укладення договорів в май­бутньому (створення спільних підприємств, реалізація спільних проектів тощо). Результатами переговорів є складення певного документу - договір про наміри, протокол про майбутнє спів­робітництво, попередній договір тощо. Такий документ може породжувати правові наслідки лише за умови, що він відповідає всім ознакам попереднього договору, передбаченого ст. 635 ЦК.

Попередній договір має бути укладеним у формі, встанов­леній для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена - у письмовій формі.

Він повинен містити умови, які б дозволили визначити його предмет й інші істотні умови основного договору, строк, протя­гом якого сторони зобов´язані укласти основний договір.

До передніх договорів можна віднести договір поруки, який укладається для забезпечення зобов´язань, які виникнуть в май­бутньому, договір про організацію перевезень вантажів тощо.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення дого­вору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкоду­вати іншій стороні заподіяні збитки, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Договір про наміри (протокол про наміри) не породжує цивіль­но-правових наслідків, якщо в ньому прямо не виражено волі сторін надати йому сили попереднього договору.

Система цивільно-правових договорів за юридичною та еко­номічною ознаками може бути побудована на тих же засадах, що і система зобов´язань, які виникають із договорів.

За правовими наслідками в юридичній літературі традицій­но виділяють наступні групи цивільно-правових договорів:

1)  договори про передачу майна у власність, повне госпо­дарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна, дарування, рента, довічне утримання, позика тощо);

2)  договори про передачу майна в тимчасове користування (майновий найм, оренда, прокат, лізинг, договір найму житла, позичка тощо);

3)  договори про виконання робіт (побутовий підряд, будівель­ний підряд, підряд на капітальне будівництво, підряд на проект­ні та пошукові роботи, виконання науково-дослідних або дослід­но-конструкторських та технологічних робіт тощо);

4)  договори про передачу результатів творчої діяльності (ав­торські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо(доручення, комісія, зберігання, охоро­на експедиція);

5)  договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, охорона, про посередницькі пос­луги, кредитний договір тощо);

6)  договори про спільну діяльність (установчий договір, до­говір про наукове-технічне співробітництво тощо).

У законодавстві, судовій практиці, в юридичній літературі широко вживається термін «господарський договір», під яким розуміють ділові правочини між суб´єктами господарювання щодо розподілу між ними кореспондуючих господарських прав та обов´язків, необхідних для досягнення мети². Цим поняттям традиційно охоплюється частина цивільно-правових договорів, які укладаються юридичними особами - суб´єктами госпо­дарської діяльності (договір поставки, договір підряду на капі­тальне будівництво, договір оренди).

Сімейне право України: поняття і предмет правового регулювання

Сімейне право — це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Це право регулює відносини між подружжям щодо по­рядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами, регу­лює і охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо.

Можна стверджувати, що сімейне право є са­мостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного:

1. сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами виникнення. Якщо цивільні правовідносини вини­кають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні — із спорідненості, шлюбу, усиновлення і всі майнові відносини випливають з осо­бистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб - родичів, подружжя;

1. у першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові відносини;

1. сімейні права й обов'язки не можна відчужувати, переда­вати, купувати, продавати чи дарувати;

1. сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулю­ються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерним тільки для сімейного права.

Основними джерелами сімейного права є Конституція України, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні пра­ва і обов'язки у шлюбі і сім'ї» (ст. 51).

Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою зміцнен­ня сім'ї як соціального інституту.

Сімейний кодекс України складається з двох частин - загальної та особливої. Загальна частина містить норми, що поширю­ються на всі сімейно-правові відносини. Особлива частина — це сукупність норм іпринципів, кожен з яких регулює та охороняє окремий різновид сімейних відносин.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані також за домо­вленістю (договором) між їх учасниками, який має бути укла­дений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до ви­конання, якщо він не суперечить вимогам Сімейного кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Система сучасного сімейного права — це його внутрішня струк­турна організація, елементами якої є сімейні норми, принципи й інститути. Сімейна норма — це одиничне, формально-визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює та охороняє сімейні відносини. Сімейні принципи — це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюються сімейно-правове регулюван­ня та охорона сімейно-правових відноси одношлюбності, свободи і добровільності при укладанні й розірванні шлюбу, рівності чоловіка і жінки в особи­стих та майнових правах, моральної та матеріальної підтримки членів сім'ї. Сімейний інститут — це сукупність сімейних норм і принципів, що регулюють та охороняють однорідні сімейні відносин шлюбу, прав та обов'язків подружжя, батьків та дітей, усиновлення, опіки та піклування, реєстрації актів цивільного стану.

На ґрунті сімейних норм і принципів виникають сімейні правовідносини - суспільні, правові відносини, що врегульовані й охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімей­ними правами та обов'язками.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:

1. специфічний суб'єктивний склад;

1. тривалий характер;

1. невідчужуваність прав і обов'язків;

1. наявність сімейних прав і обов'язків.

Сімейний кодекс встановлює такий перелік суб'єктів сімейних правовідносин:

1. подружжя;

1. батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

1. баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

1. рідні брати, рідні сестри, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

Об'єктами сімейних правовідносин можуть бути:

1. майнові блага (речі);

1. особисті немайнові блага;

1. дії, в тому числі послуги.

Суб'єктивне сімейне право — це міра можливої (дозволеної) поведінки суб'єкта сімейних відносин. Юридичний обов'язок — це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних відносин.