Папсько-франкський союз 751 p.

Потреба Піпіна дістати схвалення своєму акту усу­нення від влади династії Меровінгів знайшла відгук у бажанні папи Захарія знайти захист проти ланго-бардів. За два останні покоління англосакські місіоне­ри зміцнили пошану у франків до св. Петра та до його представника і привчили франків визнавати за папою найвищий церковний авторитет. У 749 p. Піпін послав делегацію до Захарія «спитатися його думки про коро­лів Франкландії [тобто про Меровінзького короля Хільдеріка], чи то добре, чи недобре, що вони правлять, але не мають влади. Пала Захарій повідомив Піпіна, що ліпше називати королем того, хто має владу, аніж того, хто її не має. І щоб не порушувався плин речей, Заха­рій своїм апостольським авторитетом повелів франкам настановити королем Піпіна». ⁶

Отже, папа легітимізував Піпінову революцію, про­голосивши принцип, за яким королем має називатися тільки той, хто держить у своїх руках королівську владу. Після цього франки обрали Піпіна королем і помазали його на царствування, як помазували старо­давніх царів зі Старого Заповіту. Замість священної династичної крові нова династія на престолі Франксь­кого королівства знайшла легітимне підтвердження у священній оливі церкви.

Піпін завдячував папі велику ласку, і взаємини між ними протягом цих переговорів зміцніли. Папа Стефан II, який прийшов на зміну Захарію, власною персоною прибув до Галлії і особисто помазав на царство Піпіна та його династію в особах його синів Карла (768— 814 pp.) та Карломана (768—771 pp.). Стефан попросив Піпіна захистити Святого Петра та Римську церкву від лангобардів. Після деякого дипломатичного маневру­вання та військових приготувань Піпін вторгся в Іта­лію, завдав поразки королю лангобардів Айстульфові й віддав престолу Святого Петра територію, що її він відвоював у лангобардів у Центральній Італії, ту саму територію, яку візантійські імператори вважали своєю власною. Цей «Дарунок Піпіна» започаткував Папську державу, яка проіснувала аж до об'єднання Італії в 1870 p. і релікт якої існує досі на 109 акрах Міста-Ватикану.

Папсько-франкський союз, укладений завдяки зусил­лям англосакських місіонерів, дав початок подіям, які змінили обличчя західного християнства. Замість того, щоб і далі перебувати в ролі західного форпосту Ві­зантії, папський престол увійшов у зону впливу за­хідного світу, де панували франки. Франкська церква свідомо наблизилася до Риму і стала римською за своїм церковним каноном, літургічною обрядовістю та пра­вилами монастирського життя. Каролінги, віднині свя-щеннопомазані королі франків, усерйоз поставилися до своєї нової ролі захисників церкви Святого Петра та західного християнства в цілому. Але й королі династії Каролінгів, як і їхні попередники, не бажали втрачати свою владу над церквою. Як незабаром зрозуміли папи, вимушена королівська протекція теж може пригнічу­вати.

25