Розробка і створення організаційних структур управління проектами

Принциповий вибір організаційної структури

Принципи аналізуі вибору організаційної структури:

• Відповідність організаційної структури системі взаємовідносин учасників проекту

• Відповідність організаційної структури змісту проекту

• Відповідність організаційної структури вимогам зовнішнього оточення

Детальне проектування організаційної структури

Засоби моделювання та аналізу організації:

• Організаційна структура (ієрархія функцій)

• Моделі процесів (технологія виконання операцій)

• Моделі інформаційної системи

• Структура інших ресурсів

• Вартісні моделі

Розробка організаційної і методичної документації

Розробка документації:

• Організаційна структура проекту

• Штатний розклад

• Положення щодо структурних підрозділів і Посадові інструкції

• Методичні інструкції, технологічні карти процесів тощо

• Графік і бюджет проекту

Формування організаційної структури

Види робіт, що виконуються:

• Пошук і підбір персоналу (згідно з потребами до персоналу і штатним розкладом)

• Розподіл відповідальності та повноважень

• Навчання персоналу (згідно з методичними інструкціями і Посадовими обов’язками )

Рисунок 2.9 – Етапи створення організаційної структури управління проектами

Сучасні умови реалізації проекту диктують цілий ряд складних і комплексних вимог до оптимізації організаційних структур. Це обумовлює появу більш досконалих інструментів проектування, моделювання організацій, і дає змогу створювати проекти організацій, які включають: адміністративні зв’язки; горизонтальні процеси; інформаційну систему; структуру цілей і завдань; виробничо-технологічну інфраструктуру; соціально-психологічні аспекти організації; фінансово-економічні показники діяльності організації і її управління.

ЛЕКЦІЯ 3.

Персонал підприємства. Продуктивність, мотивація та оплата труда

Анотація

Визначення чисельності окремих категорій працівників. Кадрова політика й система управління персоналом. Функціональні підсистеми управління персоналом на підприємстві. Оцінка трудового потенціалу як важливіший елемент системи управління трудовим колективом. Стимулювання інноваційної активності персоналу. Зарубіжний досвід формування та ефективного використання трудового потенціалу фірми. Продуктивність, мотивація та оплата праці. Сутність продуктивності праці. Методи вимірювання. Показники рівня продуктивності праці. Мотивація трудової діяльності. Класифікація методів мотивації. Принципи та порядок регулювання поведінки працівників. Сучасна політика оплати праці.

План лекції

3.1. Поняття трудових ресурсів

3.2 Трудовий потенціал та персонал підприємства та його оцінка

3.3 Кадрова політика підприємства. Продуктивність праці

3.4 Форми та системи оплати праці

1

Ефективність економіки будь-якого суспільства в першу чергу визначається якістю наявних трудових ресурсів та способів їх включення у виробництво, адже основною продуктивною силою є людина, здатна до засвоєння вже накопичених знань, пошуку та освоєння нових, а також прийняття нестандартних рішень. В умовах постіндустріального (інформаційного) суспільства безупинно зростає роль інформації, знань, носієм і генератором яких являються окремі індивіди і наукові організації.

Трудові ресурси – це частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями та знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності.

В першу чергу, кількість трудових ресурсів залежить від чисельності населення.

Розуміння сутності поняття «трудові ресурси», спирається на поділ всього населення залежно від віку на категорії:

– осіб молодших працездатного віку (від народження до 16 років включно);

– осіб працездатного (робочого) віку (в Україні: жінки – від 16 до 54 років, чоловіки – від 16 до 59 років включно);

– осіб старших працездатного віку, по досягненні якого установлюється пенсія за віком (станом на 01.12.2010 в Україні: жінки – з 55, чоловіки – з 60 років).

Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці – це інваліди 1-ї і 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці – це підлітки і працюючі пенсіонери за віком. Таким чином, до трудових ресурсів належать:

населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, що народили п’ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв’язку з тяжкими і шкідливими умовами праці);

працюючі особи пенсійного віку; працюючі особи віком до 16 років.

Згідно з українським законодавством роботодавці можуть приймати на роботу учнів загальноосвітніх шкіл у вільний від навчання час на неповний робочий день, учнів професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів у разі досягнення ними 15-річного віку за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, за умови виконання легкої праці.

Відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП) і міжнародних конференцій статистиків праці все населення поділяється на економічно активне й економічно неактивне – рис. 3.1.

Економічно активне населення

Економічно неактивне населення

Особи, які не можуть бути класифіковані як „зайняті” або „безробітні”.

населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. Економічно активними вважаються  особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить доход (зайняті), та безробітні.

учні та студенти; пенсіонери за віком, по інвалідності та на пільгових умовах; особи, які зайняті в домашньому господарстві; особи працездатного віку, які зневірились знайти роботу; особи, які мали роботу сезонного характеру; інші особи, які не мали необхідності у працевлаштуванні, та також ті, що шукають роботу, але не готові приступити до неї найближчим часом через хворобу, навчання тощо.

Зайняті

Безробітні

Особи, які працювали впродовж обстежуваного тижня хоча б одну годину за наймом за винагороду в грошовому чи натуральному вигляді, індивідуально (самостійно), у окремих громадян або на власному (сімейному) підприємстві; працювали безкоштовно на підприємстві, у бізнесі, що належить будь-кому з членів домогосподарства, або в особистому селянському господарстві з метою реалізації продукції, виробленої внаслідок цієї діяльності;

громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу

особи, які були тимчасово відсутні на роботі, тобто формально мали робоче місце, власне підприємство (бізнес), але не працювали впродовж обстежуваного періоду з незалежних від них особисто обставин.

особи (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: не мали роботи (прибуткового заняття); впродовж останніх чотирьох тижнів активно шукали роботу або намагались організувати власну справу; впродовж найближчих двох тижнів були готові приступити до роботи, тобто почати працювати за  наймом або на власному підприємстві з метою отримання оплати або доходу.

Рисунок 3.1. – Структура населення за економічною активністю

2

Ефективність використання трудових ресурсів значною мірою залежить від складу трудових ресурсів за статтю, віком, освітою, професіоналізмом, станом здоров’я тощо. Трудові ресурси, які розглядаються з урахуванням таких параметрів, являють собою трудовий потенціал.

Таким чином, трудовий потенціал – це сукупність кількісних і якісних характеристик, здібностей і можливостей трудоактивного населення, які реалізуються в межах і під впливом існуючої системи відносин. Природною основою цих характеристик трудового потенціалу є населення, яке оцінюється залежно від демографічного відтворення, життєвого потенціалу, здоров’я різних категорій і вікових груп, міграційних переміщень. Трудовий потенціал може скорочуватися або зростати під впливом демографічних процесів. Окрім того, у процесі життєвого циклу людини кількісні і якісні елементи трудового потенціалу мають різне значення.

У загальному вигляді трудовий потенціал характеризує певні можливості, які можуть бути використані для досягнення конкретної цілі.

Трудовий потенціал працівника – це його можлива трудова дієздатність, ресурсні можливості у сфері праці. У процесі практичної діяльності потенційні можливості не завжди використовуються повною мірою. На окремому підприємстві трудовий потенціал являє собою сукупну трудову дієздатність його колективу, ресурсні можливості у сфері праці всіх працівників підприємства, виходячи з їхнього віку, фізичних можливостей, знань і професійно-кваліфікаційних навичок.

Трудовий потенціал виражає, з одного боку, можливості участі працівника або всіх членів колективу підприємства в суспільно корисній діяльності як специфічного виробничого ресурсу, з іншого – характеристику якостей працівників, що відображають рівень розвитку їхніх здібностей, придатності і підготовленості до виконання робіт певного виду і якості, ставлення до праці, можливостей і готовності працювати з повною віддачею сил і здібностей.

Оцінка трудового потенціалу підприємства здійснюється здебільшого за такими основними показниками (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 – Показники оцінки трудового потенціалу підприємства

Показник	Формула розрахунку
Плинність персоналу
Стабільність або «відданість» персоналу (середній стаж роботи на даному підприємстві)
Рівень дисципліни (неявок на роботу)
Відповідність кваліфікації робітників ступеню складності виконуваних ними робіт
Співвідношення чисельності окремих категорій працівників

Персонал підприємства. Структура і класифікація

Будь-яке виробництво матеріальних благ або послуг потребує ресурсів – фінансових, матеріальних, інформаційних, трудових. До останніх належать працівники з певними професійними навичками і знаннями.

Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни – персонал, кадри, трудовий колектив.

Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Усіх працівників підприємства можна поділити на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. У промисловості до промислово-виробничого персоналу відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, управління, складів, охорони – тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні.

До непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв’язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники (табл.3.2).

Таблиця 3.2 – Розподіл працівників підприємства за характером виконуваних ними функцій

Категорії персоналу	Функції
Керівники	працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.
Спеціалісти	працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи, інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти. соціологи тощо.
Службовці	належать працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.
Робітники	це персонал безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур’єрів, гардеробників. В аналітичних цілях усіх робітників поділяють на основних – тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних – тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями. Вказаний розподіл в Україні здійснюється відповідно до Національного класифікатору професій (КП) «Класифікатор професій ДК 003-2005», який введено з 2005 р. на заміну ДК 003-95, із змінами і доповненнями.

То ж відповідно до Національного класифікатора професій, професія – це здатність виконувати подібні роботи, які вимагають від особи певної кваліфікації.

Робота – певні завдання та обов’язки, що виконані, виконуються чи повинні бути виконані однією особою.

Кваліфікація – здатність виконувати завдання та обов’язки відповідної роботи.

У дипломі спеціаліста (молодшого спеціаліста) чи іншому документі про професійну підготовку кваліфікація визначається через назву професії (інженер-механік, економіст, токар, секретар-стенографістка тощо). Кваліфікація визначається рівнем освіти та спеціалізацією. Необхідний рівень освіти досягається завдяки реалізації освітніх, освітньо-професійних та освітньо-наукових програм підготовки і має в цілому відповідати колу та складності професійних завдань та обов’язків.

Спеціалізація пов’язана як з необхідною галуззю знань, використовуваними інструментами чи устаткуванням, так і з продукцією, яка виробляється, або надаваними послугами і відповідає певною мірою деталізованому колу професійних завдань та обов’язків.

Структурно класифікатор професій складається із кодів та назв класифікаційних угруповань (розділів, підрозділів, класів, підкласів та груп професій). Кодові позначення складаються із цифр від 0 до 9 та крапки.

Ознаки класифікації розташовано в такій послідовності:

- рівень освіти (перший рівень класифікації - розділи професій);

- спеціалізація (другий, третій, четвертий рівні класифікації - підрозділи, класи та підкласи професій);

- кваліфікаційний рівень робіт, що виконуються (п’ятий рівень класифікації - групи професій).

Розділи ідентифікуються однозначним цифровим кодом.

Утворення класифікаційних угруповань наведено в таблиці 3.3.

Таблиця 3.3 – Приклад наведення класифікаційного угрупування

Класифікаційне угруповання	Код	Назва класифікаційного угруповання
Розділ	7	Кваліфіковані робітники з інструментом
Підрозділ	72	Робітники металургійних та машинобудівних професій
Клас	722	Ковалі ручного кування та інструментальники
Підклас	7222	Інструментальники
Група	7222.1	Інструментальники (на роботах високої кваліфікації)

Розділ 1 має назву «Законодавці, вищі державні службовці, керівники, менеджери (управителі)».

Розділ 2 «Професіонали» вміщує професії, що передбачають високий рівень знань у галузі фізичних, математичних, технічних, біологічних, агрономічних, медичних чи гуманітарних наук.

До цього розділу належать професії, що вимагають від працівника (з урахуванням кола та складності певних професійних завдань та обов’язків) кваліфікації за:

1) дипломом про вищу освіту, що відповідає рівню спеціаліста, магістра;

2) дипломом про присудження наукового ступеня:

- кандидата наук;

- доктора наук;

3) атестатом про затвердження вченого звання:

- старшого наукового співробітника;

- доцента;

- професора.

Розділ 3 «Фахівці» вміщує професії, що вимагають знань в одній чи більше галузях природознавчих, технічних і гуманітарних наук. Професійні завдання полягають у виконанні спеціальних робіт, пов’язаних із застосуванням положень та використанням методів відповідних наук. До цього розділу належать професії, яким відповідає кваліфікація за дипломом чи іншим відповідним документом: молодшого спеціаліста; бакалавра; спеціаліста, що проходить післядипломну підготовку (стажування, інтернатуру, клінічну ординатуру тощо); спеціаліста (на роботах з керування складними технічними комплексами чи їх обслуговування).

Розділ 4 «Технічні службовці» вміщує професії, що передбачають знання, необхідні для підготовки, збереження, відновлення інформації та проведення обчислень. Професійні завдання пов’язані з виконанням секретарських обов’язків, роботою на друкарських машинках чи інших конторських машинах, записами та опрацюванням цифрових даних, обслуговуванням клієнтів (поштове обслуговування, операції грошового обігу, надання довідок, реєстрація чи передавання інформації тощо).

До розділу 5 «Працівники сфери торгівлі та послуг» належать професії, що передбачають знання, необхідні для надання послуг. Професійні завдання охоплюють забезпечення послугами, пов’язаними з поїздками, побутом, харчуванням, обслуговуванням, охороною, підтриманням правопорядку, торгівлею тощо.

Розділ 6 «Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарств, риборозведення та рибальства» вміщує професії, що передбачають знання, необхідні для сільськогосподарського виробництва, лісового господарства, риборозведення та рибного промислу.

Розділ 7 «Кваліфіковані робітники з інструментом» вміщує професії, що передбачають знання, необхідні для вибирання способів використання матеріалів та інструментів, визначення стадій робочого процесу, характеристик та призначення кінцевої продукції.

Розділ 8 «Робітники з обслуговування, експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, складання устаткування та машин» вміщує професії, що передбачають знання, необхідні для експлуатації та нагляду за роботою устаткування, машин, у тому числі високоавтоматизованих, а також для їх складання.

Розділ 9 «Найпростіші професії» охоплює найпростіші професії (роботи), що потребують знань для виконання простих завдань із використанням ручних інструментів, у деяких випадках із значними фізичними зусиллями.

Визначення чисельності окремих категорій працівників

Для забезпечення безперебійного процесу виробництва на підприємстві необхідно правильно визначати необхідну чисельність працюючих. Розрізняють явочну, облікову та середньооблікову чисельність працівників підприємства. Явочна чисельність включає всіх працівників, що з’явилися на роботу. Облікова чисельність включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, яких прийнято на роботу від одного і більше днів, незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному тощо. Середньооблікова (середньоспискова) чисельність працівників за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді (середньомісячна). Для аналітичних цілей підприємства розраховують середньорічну, середньомісячну, середньотижневу, середньоденну чисельність персоналу за таким же принципом. Різниця між обліковою та явочною чисельністю є резервом (створюється в основному для робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходять на роботу з поважних причин.

Чисельність основних робітників (Чор) визначається за формулою:

Чор = (Тшт х Впр)/Д, чол. (3.1)

де: Впр – річна виробнича прогама, шт; норма штучного часу (Тшт) на операцію, Д – дійсний річний фонд робочого часу, годин.

Чисельність допоміжних робітників, апарату управління, ІТП, службовців та молодшого обслуговуючого персоналу (МОП) задається в процентному відношенні до чисельності основних робітників. Наприклад: 10, 2, 5 і 3 відсотки відповідно.

Для визначення планової чисельності кожної категорії працюючих використовують різні методи. Так, для виявлення загальної чисельності промислово-виробничого персоналу на плановий період використовується метод коригування базової чисельності. За цього методу планова чисельність персоналу розраховується за наступною формулою:

(3.2)

де Ч_пл– чисельність промислово-виробничого персоналу, що необхідна для забезпечення планового обсягу виробництва, осіб; Ч_б – базова (очікувана) чисельність, осіб; ∆V – плановий темп зростання обсягу виробництва продукції, %; ∆ Ч – сумарна зміна чисельності в результаті можливого зростання продуктивності праці, осіб.

Однак точнішим є метод розрахунку планової чисельності на підставі повної трудомісткості виготовлення продукції:

(3.3)

де – повна трудомісткість виробничої програми планового року (включає технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування та управління виробництвом), нормо-годин; Т_рп – розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин; К_Вн– очікуваний коефіцієнт виконання норм [2].

Чисельність робітників, що зайняті на роботах, які нормуються (Ч^рн_пл), розраховується за формулою:

(3.4)

де t_i – планова трудомісткість одиниці і-го виду-виробу, нормо-годин; m_i– кількість виробів і-го виду, одиниць; n – кількість видів виготовлюваних одиниць.

Чисельність основних робітників, зайнятих на ненормованих роботах (Ч^ос_пл) – контроль технологічного процесу, управління апаратами, машинами та іншими устаткуванням, розраховується за нормами обслуговування, а саме:

(3.5)

де m_o – кількість об’єктів, що обслуговуються (агрегатів і т. ін.); П_зм– кількість змін роботи на добу; К_ro – коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову, який розраховується за формулою , де – плановий процент невиходів робітників на роботу; Н_об – норма обслуговування одного агрегату (машини) – кількість об’єктів на одного робітника.

Чисельність робітників (в основному допоміжних), для яких неможливо встановити норми обслуговування та розрахувати трудомісткість робіт ( ), визначається за формулою

, (3.6)

де – кількість робочих місць.

Слід зазначити, що розрахунок чисельності робітників за вищезазначеними методами дозволяє оптимізувати чисельність персоналу, що є дієвим інструментом підвищення ефективності діяльності підприємства в цілому.

Фонд робочого часу працівників підприємства

Норма тривалості робочого часу – це законодавчо встановлена максимальна тривалість робочого часу одного працівника на тиждень. Згідно з Кодексом законів про працю України (ст. 50), установлюється верхня межа тривалості робочого часу: для нормальних умов праці – 40 годин на тиждень; для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці – не більше 36 годин на тиждень (ст. 51). Ця норма не може бути збільшена ні колективними, ні трудовими договорами.

Для працівників здебільшого встановлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. За п’ятиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або вповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом організації з додержанням установленої законодавством тривалості робочого тижня.

На тих підприємствах і в організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, установлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. За шестиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин за тижневої норми 40 годин, 6 годин за тижневої норми 36 годин і 4 години - при тижневій нормі 24 години.

На підставі балансу робочого часу розраховують показник – коефіцієнт облікового складу як відношення номінального фонду робочого часу до ефективного.

Фонд робочого часу поділяється на цілоденний і внутрізмінний. Внутрізмінний фонд – це кількість годин і хвилин роботи за зміну. Цілоденний фонд робочого часу містить кількість робочих днів, які необхідно відпрацювати одному чи всім працівникам протягом місяця, кварталу, року.

3

Кадрова політика підприємства

Підбором персоналу займаються власники або кадрова служба підприємства.

Трудовий колектив – це усі працівники, які своєю працею беруть участь у господарській діяльності підприємства на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.

Власники підприємства, зацікавлені в стабільному колективі і вживають різних заходів для зменшення кількості звільнень працівників. Ці заходи втілюються при реалізації кадрової політики.

Під кадровою політикою слід розуміти систему теоретичних поглядів, ідей, принципів, які визначають основні напрями роботи з персоналом, її форми і методи. Вона розробляється власниками підприємства (організації), вищим керівництвом, кадровими службами для визначення генерального напряму і засад роботи з кадрами, загальних і специфічних вимог до них.

На особливості кадрової політики впливають ряд чинників:

а) зовнішні: національне трудове законодавство; взаємовідносини з профспілками; стан економічної кон’юнктури; перспективи розвитку ринку праці;

б) внутрішні: стратегія підприємства; стадія життєвого циклу організації; позиція власників (акціонерів); структура і цілі підприємства; корпоративна культура; середній рівень кваліфікації; територіальне розміщення; технології, які використовуються.

Основні різновиди кадрової політики: політика добору кадрів; політика профнавчання; політика оплати праці; політика формування кадрових процедур; політика соціальних відносин.

При розробці кадрової політики оцінюється ефективність використання робочого часу на підприємстві, коефіцієнти плинності кадрів, прогнози зайнятості в регіоні та ін. В реалізації головної мети кадрової політики важливе місце займає набір необхідних підприємству категорій персоналу, підготовка, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів. Джерела набору кадрів на підприємство зображені на рис. 3.2.

Переваги

можливість планування,

низькі витрати;

надання людям перспектив службового зростання,

збереження основного складу при скороченні штатів і швидке заповнення вакансій при звільненні з посади;

гарне знання претендентами організації, що забезпечує їм легку адаптацію; безболісному рішенні проблеми зайнятості.

Переваги

широкі можливості вибору кандидатів;

поява нових ідей про розвиток організації, які вони із собою приносять;

зниження загальної потреби в кадрах за рахунок залучення додаткових людей.

Джерела набору кадрів

Зовнішні

біржі праці; підприємства та організації з працевлаштування, в т. ч. міжнародні; контракти підприємства з навчальними закладами; оголошення в пресі, по-радіо, телебаченні та ін

Внутрішні

підготовка працівників в організації; просування по службі;

рекомендації своїх робітників, інформування свого колективу про нові вакансії

Недоліки

1. мала кількістю вакансій, обмеження вибору місця прикладення праці;

2. вимагає додаткових витрат на перенавчання;

3. приводить до напруженості в колективі внаслідок внутрішньої конкуренції;

4. зберігає загальний дефіцит робочої сили.

Недоліки

1. великі витрати,

2. погіршення морально-психологічного клімату внаслідок конфліктів між новачками і старожилами;

3. високий ступінь ризику через необізнаність людини;

4. погане знання нею організації і потреба в тривалому періоді адаптації.

Рисунок 3.2 – Джерела набору персоналу підприємства: переваги та недоліки

Методи набору кадрів можуть бути активними і пасивними. До активних методів звертаються у випадку, коли на ринку праці попит на робочу силу, особливо кваліфіковану, перевищує пропозицію. До них відносяться: вербування персоналу, презентація, ярмарок вакансій.

Пасивні методи задоволення потреб у персоналі використовуються переважно при високій пропозиції робочої сили. До них належать:

1. розміщення оголошень у зовнішніх і внутрішніх засобах масової інформації;

2. очікування кандидатів, що з’являються самі і пропонують «навдачу» свої послуги

При пасивних методах набору персоналу цілеспрямованої роботи не ведеться, тому є небезпека прийняти не найкращих фахівців.

Продуктивність праці

Здатність працівників випускати певну кількість продукції за одиницю часу називається продуктивністю праці. Вона є показником ефективності діяльності людей у процесі створення матеріальних благ.

Інтенсивність праці визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу, тобто характеризує ступінь напруженості праці. Підвищення інтенсивності праці обмежується психофізіологічними можливостями людини.

Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу.

Існує прямий і зворотний способи визначення продуктивності праці, що розраховуються через показники:

виробіток — прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції, товарів, робіт, послуг, вироблених одним працівником за одиницю робочого часу;

трудомісткість — обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції, товарів, робіт, послуг.

Для планування і аналізу праці на підприємстві розраховуються різні види трудомісткості (рис. 3.3):

Рисунок 3.3 – Взаємозв’язок різних видів трудомісткості виготовлення продукції.

На практиці використовуються нижченаведені методи виміру виробітку.

1. Натуральний (ділення обсягу виробленої продукції (од.) на кількість затраченого часу (нормо-год.);

2. Вартісний (ділення обсягу виробленої продукції (грн.) на витрати часу, виражені в середньосписковій чисельності робітників, або відпрацьованій ними кількості людино-днів, людино-годин);

3. Трудовий (ділення обсягу продукції, представленої в затратах робочого часу в нормо-годинах, на кількість робітників).

Відмітимо, що наявність у працівників підприємства відповідної професійної підготовки, навичок і досвіду, але без належної мотивації не гарантує високого рівня продуктивності праці.

4

Заробітна плата: сутність та структура

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оплату праці» №108/95-ВР від 24 березня 1995 p., зі змінами і доповненнями [7], заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Для найманого працівника заробітна плата — це основна частина його доходу, який він отримує за реалізацію своєї здатності до праці.

Для роботодавця заробітна плата — це елемент витрат виробництва, що забезпечує матеріальну зацікавленість працівників у високопродуктивній праці.

Заробітна плата складається з основної та додаткової, а також інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці.

Додаткова заробітна плата — це винагорода за: працю понад установлені норми; трудові успіхи та винахідливість; особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Заробітна плата може бути номінальна - означає суму грошей, яку отримують працівники за свою працю та реальна - засвідчує кількість товарів і послуг, які працівник може придбати за зароблену суму грошей.

Механізм регулювання оплати праці складається з таких елементів: державного регулювання; ринкового регулювання; колективно-договірного регулювання.

У механізмі регулювання заробітної плати вихідною базою є встановлення її мінімального розміру. Згідно із Законом України «Про оплату праці», мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт).

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України. Станом на 01.01.2011 р. розмір мінімальної заробітної плати становить 960 грн.

Тарифна система

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про оплату праці» основою організації оплати праці є тарифна система, яка включає елементи: тарифні сітки; тарифні ставки; схеми посадових окладів; тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифна сітка формується на основі тарифної ставки робітника першого розряду, яка встановлюється у розмірі, що перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати, та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів).

Тарифна сітка - це шкала кваліфікаційних розрядів і тарифних коефіцієнтів, за допомогою яких встановлюється безпосередня залежність розміру заробітної плати працівників від їх кваліфікації.

Кожному кваліфікаційному розряду відповідає тарифний коефіцієнт, який показує, в скільки разів тарифна ставка цього розряду перевищує тарифну ставку першого розряду. Тарифна ставка – це виражений в грошовій формі абсолютний розмір оплати праці за одиницю робочого часу.

Форми та системи оплати праці забезпечують зв’язок між оплатою праці та її індивідуальними і колективними результатами форми і системи заробітної плати. Вони встановлюються підприємствами та організаціями самостійно й указуються у колективному договорі.

Найчастіше застосовують дві основні форми оплати праці.

1. Відрядну, при якій заробіток залежить від кількості виробленої продукції;

2. Погодинну – заробітна плата нараховується залежно від кількості відпрацьованого часу.

Основними умовами застосування тієї чи іншої форми заробітної плати є рівень технічної озброєності виробництва, характер технологічного процесу та організації виробництва і праці, ступінь використання виробничих потужностей і устаткування, обґрунтованість процесу нормування праці тощо.

На базі відрядної заробітної плати розроблено такі системи: пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, непряма відрядна, акордна відрядна.

За прямої відрядної системи заробіток працівника розраховується множенням кількості одиниць виробленої продукції та розцінки за одиницю продукції :

. (3.6)

Розцінка визначається діленням погодинної тарифної ставки на норму виробітку або множенням погодинної тарифної ставки на норму часу (у годинах) на виготовлення одиниці продукції.

За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що їх він обслуговує. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників, праця яких не піддається нормуванню та обліку, але значною мірою визначає рівень виробітку основних робітників. Заробіток робітника за цієї системи розраховується за формулою:

(3.7)

де s — погодинна тарифна ставка; t — фактично відпрацьована кількість годин цим робітником; kвн — середній коефіцієнт виконання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються. За відрядно-преміальною системою заробіток працівника (Dвпс) складається з відрядного заробітку (pv) та премії (m) за досягнення певних результатів:

Dвпс = pv + m. (3.8)

Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (n_o) за звичайними відрядними розцінками (ρ), а робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень (n_i) — за підвищеними розцінками ( ) залежно від ступеня виконання завдання. Отже, заробіток (D_в.прог) у цій системі визначається за формулою:

D_{в прог} = ρ*n_o + ρ_i·n_i. (3.9)

Застосування цієї системи обмежується, як правило, дільницями, що стримують роботу всього підприємства, за браком у них стимулюючих факторів підвищення якості продукції або послуг.

Особливість акордної системи полягає в тім, що працівникові або групі працівників розцінки встановлюються не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання.

Погодинна форма оплати праці застосовується, якщо у робітника відсутня реальна можливість для збільшення випуску продукції. Це характерно для автоматичних ліній, конвеєрів і потокових ліній з безперервним і чітко регламентованим режимом, для робіт на високомеханізованому устаткуванні й апаратурних процесах, якщо економічно недоцільно стимулювати зростання виробітку понаднормово, тобто коли перевиконання цих норм досягається через порушення технологічних режимів і погіршення якості робіт.

Виділяють такі системи погодинної оплати праці: проста погодинна та погодинно-преміальна.

За простої погодинної оплати заробіток працівника (D_пп) розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду (s) на кількість відпрацьованих годин (t):

D_пп = s*t. (3.10)

За погодинно-преміальної системи окрім тарифного заробітку (s · t) працівник одержує премію (m) за досягнення певних кількісних або якісних показників. Загальний заробіток (D_прем) визначається за формулою:

D_прем = s*t + m. (3.11)

За застосування погодинно-преміальної системи з використанням нормованих завдань заробіток може складатися з трьох частин:

1) погодинного заробітку, що розраховується пропорційно відпрацьованому часу, і доплат за професійну майстерність та умови (інтенсивність) праці;

2) додаткової оплати за виконання нормованих завдань, що нараховується у процентах до почасової оплати за тарифом;

3) премії за зниження трудомісткості виробів або робіт.

Різновидом погодинно-преміальної є система оплати за посадовими окладами, що застосовується на підприємствах усіх галузей економіки. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер (керівники, спеціалісти службовці, охоронці, прибиральники та ін.).

В умовах становлення досконалої ринкової економіки значного поширення набуває контрактна система оплати праці, яка може застосовуватися поряд з існуючою на підприємстві.

ЛЕКЦІЯ 4.

Основні виробничі фонди

Анотація

Поняття і структура основних фондів. Активна і пасивна частини основного капіталу підприємства. Групи основних фондів. Фізичний і моральний знос матеріальних об’єктів. Поняття амортизації. Методи нарахування амортизації. Нарахування амортизації в податковому обліку. Ремонт, амортизація і заміна основних фондів. Ефективність відтворення та використання основних фондів.

Показники оцінки ефективності використання основних фондів. Ремонт, модернізація і заміна основних засобів. Шляхи підвищення ефективності використання основних фондів підприємства.

План лекції

4.1. Оцінка, класифікація і структура основних фондів

4.2. Знос, амортизація і відтворення основних фондів

4.3 Нарахування амортизації в бухгалтерському обліку

4.4. Нарахування амортизації в податковому обліку

4.5 Ефективність відтворення та використання основних фондів

1

До матеріальних активів підприємства належить сукупність усіх його ресурсів у речовому вигляді, які можна побачити або доторкнутися до них, вони мають матеріальну форму. До складу матеріальних активів відносяться переважно виробничі фонди і майно соціального призначення.

Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їх вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (виконання робіт, надання послуг) частинами в міру їх зносу.

За виробничим призначенням основні фонди поділяють на виробничі (які беруть участь в процесі виробництва) і невиробничі.

Окремі підприємства (в основному великі або державної форми власності) окрім основних виробничих фондів володіють також майном невиробничого (соціального) призначення, зокрема житловими будинками, дитячими садками і яслами, поліклініками, їдальнями, будинками відпочинку, профілакторіями, палацами культури, спортивними спорудами та іншими культурно-побутовими об’єктами.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку (П(С)БО) 7 «Основні засоби», основні засоби – це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік) .

Класифікація обʼєктів основних засобів зображена на рис. 4.1, а класифікація самих основних засобів наведена в табл. 4.1.

Якщо один об’єкт основних засобів складається з частин, які мають різний строк корисного використання (експлуатації), то кожна з цих частин може визнаватися в бухгалтерському обліку як окремий об’єкт основних засобів.

конструктивно відокремлений предмет, призначений для виконання певних самостійних функцій

відокремлений комплекс конструктивно з’єднаних предметів однакового або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс — певну роботу тільки в складі комплексу, а не самостійно

Об’єкт основних засобів

інший актив, що відповідає визначенню основних засобів, або частина такого активу, що контролюється підприємством

закінчений пристрій з усіма пристосуваннями і приладдям до нього

Рисунок 4.1– Класифікація обʼєктів основних засобів

Незавершені капітальні інвестиції в необоротні матеріальні активи — капітальні інвестиції у будівництво, виготовлення, реконструкцію, модернізацію, придбання об’єктів необоротних матеріальних активів, уведення яких в експлуатацію на дату балансу не відбулося, а також авансові платежі для фінансування будівництва.

Для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період необхідна оцінка основних фондів підприємства – грошове вираження їхньої вартості.

Таблиця 4.1 – Класифікація основних засобів відповідно до П(С)БО 7

Основні засоби	Земельні ділянки.
	Капітальні витрати на поліпшення земель.
	Будинки, споруди та передавальні пристрої.
	Машини та обладнання.
	Транспортні засоби.
	Інструменти, прилади, інвентар (меблі).
	Тварини.
	Багаторічні насадження.
	Інші основні засоби.
Інші необоротні матеріальні активи	Бібліотечні фонди.
	Малоцінні необоротні матеріальні активи.
	Тимчасові (нетитульні) споруди.
	Природні ресурси.
	Інвентарна тара.
	Предмети прокату.
	Інші необоротні матеріальні активи.
Незавершені капітальні інвестиції.	Незавершені капітальні інвестиції.

Проте, у зв’язку з тривалим функціонуванням та поступовим зношенням засобів праці, постійною зміною умов їхнього відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів.

Первісна вартість об’єкта основних засобів складається з таких витрат:

1. суми, що сплачують постачальникам активів та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків);

2. реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються в зв’язку з придбанням (отриманням) прав на об’єкт основних засобів;

3. суми ввізного мита;

4. суми непрямих податків у зв’язку з придбанням (створенням) основних засобів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);

5. витрати зі страхування ризиків доставки основних засобів;

6. витрати на транспортування, установку, монтаж, налагодження основних засобів;

7. інші витрати, безпосередньо пов’язані з доведенням основних засобів до стану, у якому вони придатні для використання із запланованою метою.

Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона складається з таких самих витрат, як і первісна вартість, але за сучасними цінами.

Повна (первісна і відновлена) вартість основних фондів — це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю основні фонди обліковуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.

Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі елементи засобів праці між первісною (початковою) та відновленою вартістю основних фондів виникає розбіжність. Тому для забезпечення порівнянності щодо вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їхня переоцінка за відновленою вартістю.

Підприємство може переоцінювати об’єкт основних засобів, якщо залишкова вартість цього об’єкта суттєво відрізняється від його справедливої вартості на дату балансу. Індекс переоцінки = справедлива вартість об’єкта/ залишкова вартість.

Якщо залишкова вартість об’єкта основних засобів дорівнює нулю, то його переоцінена залишкова вартість визначається додаванням справедливої вартості цього об’єкта до його первісної (переоціненої) вартості без зміни суми зносу об’єкта. При цьому для таких об’єктів, що продовжують використовуватися, обов’язково визначається ліквідаційна вартість.

Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» основні фонди підлягають розподілу за такими групами:

• група 1 — будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;

• група 2 — автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

• група 3 — будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4;

• група 4 — електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп’ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Структура основних засобів визначається як співвідношення вартості окремих видів або груп основних засобів до їх загальної вартості на підприємстві. Чим більша питома вага активної частини основних засобів за інших однакових умов, тим структура основних засобів є прогресивнішою та ефективнішою. Співвідношення видів або груп основних засобів може змінюватися під впливом низки факторів, серед яких доцільно виділити наступні: форма організації виробництва; виробничо-технологічні особливості підприємства; технічний рівень виробництва; територіальне розміщення підприємства.

2

Основні фонди протягом свого функціонування зазнають фізичного (матеріального), а також техніко-економічного старіння (морального зносу).

Під фізичним (матеріальним) зносом основних виробничих фондів розуміють поступову втрату ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості.

Ступінь фізичного зносу основних фондів можна визначити двома розрахунковими методами:

1) за строком експлуатації (через співставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості);

2) за даними обстеження технічного стану.

Коефіцієнт економічного зносу окремого об’єкту основних фондів або групи основних фондів визначають як відношення накопиченої суми зносу, до первісної вартості.

Техніко-економічне старіння (моральний знос) — це знос основних засобів унаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування. Поява досконаліших видів устаткування з підвищеною продуктивністю робить економічно доцільною заміну діючих основних засобів іще до їх фізичного зносу.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта К_тес, що його розраховують за формулою:

(4.1)

де В_о, В₁ — повна вартість (ціна) застосовуваного й нового основного фонду; П_о, П₁ — відповідно продуктивність тих самих основних фондів або витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник).

Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично зношених і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію).

3

В бухгалтерському обліку амортизація нараховується відповідно до П(С)БО 7 «Основні засоби». Згідно з даним стандартом, зносом основних засобів називається сума амортизації об’єкта основних засобів з початку його корисного використання.

Залишкова вартість основних засобів розраховується як первісна вартість мінус знос.

Амортизація  - це систематичний розподіл вартості, яка амортизується, необоротних активів протягом строку їх корисного використання (експлуатації).

В Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» № 334/94-ВР від 28.12.1994 р. є таке визначення терміну «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів: поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань.

Вартість, яка амортизується, — первісна або переоцінена вартість необоротних активів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості.

Ліквідаційна вартість — сума коштів або вартість інших активів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) необоротних активів після закінчення строку їх корисного використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов’язаних з продажем (ліквідацією).

Об’єктом амортизації є вартість, яка амортизується (окрім вартості землі і незавершених капітальних інвестицій).

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство здійснює амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння.

Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об’єкта, який встановлюється підприємством при визнанні цього об’єкта активом (при зарахуванні на баланс), і призупиняється на період його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації.

При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід ураховувати:

1. очікуване використання об’єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;

2. фізичний та моральний знос, що передбачається;

3. правові або інші обмеження щодо строків використання об’єкта та інші фактори.

Для здійснення правильної амортизаційної політики важливим є знання можливих методів амортизації основних фондів.

Амортизація основних засобів (крім інших необоротних матеріальних активів) нараховується із застосуванням таких методів:

1) прямолінійного, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на строк корисного використання об’єкта основних засобів;

2) зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об’єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об’єкта на його первісну вартість;

3) прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється, виходячи із строку корисного використання об’єкта, і подвоюється;

4) кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного використання об’єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання;

5) виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об’єкта основних засобів.

Приклади застосування кожного методу нарахування амортизації наведено нижче:

Задача. Підприємство придбало верстат токарний за 19250 грн. Наладчики здійснили установку цього верстата, вартість якої склала 500 грн. Витрати на доставку верстата становлять 250 грн. Термін корисного використання верстата – 5 років. По закінченні терміну корисного використання верстату підприємство планує його продати й очікує отримати за нього 2000 грн. Розрахувати амортизацію, результати навести в таблиці.

Розв’язання

Прямолінійний метод

Первісна вартість = 19250+500+250=20000 (грн.)

Ліквідаційна вартість = 2000 грн.

Період використання	Річна сума амортизації	Сума зносу	Залишкова вартість
1 рік	(20000-2000)/5= 3600	3600	20000-3600=16400
2 рік	(20000-2000)/5= 3600	7200	20000-7200=12800
3 рік	(20000-2000)/5= 3600	10800	20000-10800=9200
4 рік	(20000-2000)/5= 3600	14400	20000-14400=5600
5 рік	(20000-2000)/5= 3600	18000	20000-18000=2000

Метод зменшення залишкової вартості

Річна сума амортизації = Залишкова (первісна) вартість * Норма амортизації

Норма амортизації = 1-

Норма амортизації = 1- =0,369

Період використання	Річна сума амортизації	Сума зносу	Залишкова вартість
1 рік	20000*0,369=7380,85	7380,85	20000-7380,85= =12619,15
2 рік	12619,15*0,369=4657,00	12037,86	20000-12037,86= =7962,14
3 рік	7962,14*0,369=2938,37	14976,23	20000-14976,23= =5023,77
4 рік	5023,77*0,369=1853,99	16830,21	20000-16830,21= =3169,79
5 рік	3169,79*0,369=1169,79	18000,00	20000-18000,00= =2000,00

Метод прискореного зменшення залишкової вартості

Річна сума амортизації = Залишкова (первісна) вартість * Норма амортизації

Норма амортизації =100%/5*2=40%

Період використання	Річна сума амортизації	Сума зносу	Залишкова вартість
1 рік	20000*0,4= 8000	8000	20000-8000=12000
2 рік	12000*0,4= 4800	12800	20000-12800=7200
3 рік	7200*0,4= 2880	15680	20000-15680=4320
4рік	4320*0,4= 1728	17408	20000-17408=2592
5 рік	2592-2000=592	18000	20000-18000=2000

Кумулятивний метод

Річна сума амортизації = Вартість, що амортизується * Кумулятивний коефіцієнт (Кк)

Вартість, що амортизується = 20000 - 2000=18000 (грн.)

Кк1=5/(1+2+3+4+5)=0,33; Кк2=4//(1+2+3+4+5)=0,26…

Період використання	Річна сума амортизації	Сума зносу	Залишкова вартість
1 рік	18000*0,33 = 6000	6000	20000- 6000= 14000
2 рік	18000* 0,26= 4800	10800	20000- 10800= 9200
3 рік	18000* 0,2= 3600	14400	20000- 14400= 5600
4 рік	18000* 0,13= 2400	16800	20000-16800 = 3200
5 рік	18000* 0,07= 1200	18000	20000-18000 = 2000

Виробничий метод

Та сама задача, але доповнена даними: техніко-експлуатаційною характеристикою обладнання вказано, що ним можна обробити 6000 деталей. В перший місяць експлуатації було оброблено 50 деталей, в наступний – 70 деталей.

Тоді виробнича ставка амортизації =18000/6000=3

Сума амортизації першого місяця = 50*3=150 (грн.)

Сума амортизації другого місяця = 70*3=210 (грн.)

У бухгалтерському обліку користуються вищеописаними методами нарахування амортизації, але є такий виняток: амортизація малоцінних необоротних матеріальних активів і бібліотечних фондів може нараховуватися такими способами:

1) у першому місяці використання об’єкта в розмірі 50 % його вартості, яка амортизується, та решта 50 % вартості, яка амортизується, у місяці їх вилучення з активів внаслідок невідповідності критеріям визнання активом;

2) в першому місяці використання об’єкта амортизується 100 % його вартості.

Метод амортизації обирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання та може переглядаєтися. В бухгалтерському обліку нарахування амортизації проводиться щомісячно.

Місячна сума амортизації при застосуванні прямолінійного методу визначається діленням річної суми амортизації на 12. Місячна сума амортизації при застосуванні методів зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості та кумулятивного визначається діленням суми амортизації за повний рік корисного використання на 12.

Нарахування амортизації починається з місяця, наступного за місяцем, у якому об’єкт основних засобів став придатним для корисного використання. Нарахування амортизації при застосуванні виробничого методу починається з дати, що настає за датою, на яку об’єкт основних засобів став придатним для корисного використання. Нарахування амортизації припиняється, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття об’єкта основних засобів, переведення його на реконструкцію, модернізацію, добудову, дообладнання, консервацію.

Суму нарахованої амортизації всі підприємства відображають збільшенням суми витрат підприємства і зносу основних засобів.

4

Підприємство може застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних засобів, передбачені податковим законодавством.

Так, за нормами податкового законодавства амортизація поділяється на звичайну, бонусну та прискорену.

Звичайною вважається амортизація основного фонду, що здійснюється за нормами, встановленими підпунктом 8.6.1 пункту Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Бонусною вважається амортизація основного фонду, яка передбачає віднесення частки витрат на його придбання (спорудження) до складу валових витрат платника податку та подальшої амортизації частки витрат, що залишається після такого віднесення (залишкової вартості основного фонду), за загальними правилами та нормами.

Прискореною вважається амортизація основного фонду, що здійснюється за подвійними нормами, встановленими Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Амортизації підлягають витрати на:

1. придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення;

2. самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів;

3. проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів;

4. капітальні поліпшення землі, не пов’язані з будівництвом, а саме: іригація, осушення, збагачення та інші подібні капітальні поліпшення землі.

Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати платника податку на:

1. придбання і відгодівлю продуктивної худоби;

2. вирощування багаторічних плодоносних насаджень;

3. придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшого продажу іншим особам чи їх використання як комплектуючих (складових частин) інших основних фондів, призначених для подальшого продажу іншим особам;

4. утримання основних фондів, що знаходяться на консервації.

За податковим методом нарахування амортизації проводиться щоквартально за групами основних засобів.

Так, сума амортизаційних відрахувань кварталу визначаються шляхом множення норми амортизації на балансову вартість групи основних фондів на початок відповідного розрахункового кварталу.

Норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (в розрахунку на податковий квартал):

група 1 — 2 відсотки;

група 2 — 10 відсотків;

група 3 — 6 відсотків;

група 4 — 15 відсотків.

Підприємство - платник податку може прийняти рішення про застосування інших норм амортизації, що не перевищують норм, визначених цим підпунктом. Однак таке рішення повинно бути прийняте до початку звітного податкового року та не може бути змінене протягом такого року, а також доводиться до відома податкового органу разом із поданням декларації за перший квартал такого звітного податкового року.

Балансова вартість групи основних фондів (окремого об’єкта основних фондів першої групи) на початок розрахункового кварталу визначається за формулою:

Б(а) = Б(а-1) + П(а-1) - В(а-1) - А(а-1) (4.2)

де Б(а) — балансова вартість групи (окремого об’єкта основних фондів першої групи) на початок розрахункового кварталу;

Б(а-1) — балансова вартість групи (окремого об’єкта основних фондів першої групи) на початок кварталу, що передував розрахунковому;

П(а-1) — сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та іншого поліпшення основних фондів, що підлягають амортизації, протягом кварталу, що передував розрахунковому;

В(а-1) — сума виведених з експлуатації основних фондів (окремого об’єкта основних фондів першої групи) протягом кварталу, що передував розрахунковому;

А(а-1) — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у кварталі, що передував розрахунковому.

Амортизація окремого об’єкта основних фондів першої групи проводиться до досягнення балансовою вартістю такого об’єкта ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн.). Залишкова вартість такого об’єкта відноситься до складу валових витрат за результатами відповідного податкового періоду, а вартість такого об’єкта прирівнюється до нуля. Амортизація основних фондів груп 2, 3 і 4 проводиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

Підприємства всіх форм власності мають право застосовувати щорічну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації, який визначається за формулою:

Кі = [І(а-1) - 10]:100 (4.3)

де І(а-1) — індекс інфляції року, за результатами якого провадиться індексація.

Якщо значення Кі не перевищує одиниці, індексація не провадиться.

Середньорічна вартість кожного виду основних фондів визначається додаванням до вартості на початок розрахункового року різниці між середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів праці. Середньорічне введення (вибуття) визначають за результатом множення абсолютного його розміру та коефіцієнта функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кількості місяців експлуатації до числа 12.

5

Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить від строків експлуатації насамперед активної частини основних фондів, тобто від періоду їхнього функціонування у виробництві відповідно до початкового технологічного призначення.

Деякі види основних фондів складаються з великої кількості елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно Звідси виникає необхідність заміни або відновлення зношених деталей устаткування перед тим, як вони стануть непридатними для подальшого використання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення основних фондів здійснюється за допомогою періодичних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.

У зв’язку з цим періодично проводять необхідні профілактично-технічні операції, поточний та капітальний ремонт основних фондів підприємства.

Мета поточного ремонту — збереження основних засобів у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілактичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобігання прогресуючому фізичному спрацюванню.

Призначення капітального ремонту полягає у максимально можливому відновленні первісних техніко-експлуатаційних параметрів основних засобів. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі проміжки часу (один раз за кілька років). Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні якого виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетрусу).

Витрати на поточний ремонт є постійними й відносно рівномірними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять на собівартість продукції (робіт, послуг). Проведення капітального ремонту потребує порівняно великих одноразових витрат, що унеможливлює пряме включення їх до собівартості продукції: ці витрати визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто періоду між двома послідовними капітальними ремонтами. Відновлювальний ремонт фінансують за рахунок державного страхового (резервного) фонду і за характером та обсягом робіт, що виконуються, відносять до сфери капітального будівництва.

Якщо витрати на капітальний ремонт виробничого устаткування становлять більшу частину вартості нового устаткування, то виникає питання про доцільність самого ремонту.

Загальний розмір витрат на ремонтно-технічне обслуговування діючих засобів праці залежить від кількості ремонтів протягом фактичного строку їхньої експлуатації та від собівартості кожного ремонту.

Скорочення кількості ремонтів можна досягти збільшуючи фізичну довговічність устаткування та визначаючи раціональні строки його експлуатації.

Розвиток і підвищення ефективності виробництва можливі за умови інтенсифікації відтворення та кращого використання діючих основних фондів підприємств.

Показники, які характеризують ефективність використання основних фондів поділяються на дві групи:

1. показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності основних фондів;

2. показники рівня використання основних фондів в цілому і окремих їхніх видів.

Так, до першої групи належать такі показники:

коефіцієнт оновлення - визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року;

коефіцієнт вибуття — відношення обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року;

коефіцієнт зносу окремих видів та всієї сукупності основних фондів – відношення накопиченої суми зносу до первісної вартості.

Показники рівня використання основних фондів поділяються на дві групи показників: узагальнюючі і конкретні.

До узагальнюючих показників ефективності використання основних фондів відносять такі показники:

1. фондовіддача. Характеризує обсяг виробленої підприємством продукції у грошовому вимірнику (ВП) одиницею основних виробничих фондів (Ф_сер):

Ф_в=ВП/Ф_сер (4.4)

2. фондомісткість – показник, зворотний показнику фондовіддачі. Показує, на яку суму потрібно придбати основні виробничі фонди підприємству для випуску необхідних обсягів продукції (послуг):

Ф_м=Ф_сер/ВП (4.5)

3. фондоозброєність праці. Розраховується як співвідношення вартості активної частки основних виробничих фондів Ф (II, III, IV) (тобто II, III та IV груп основних виробничих фондів) і чисельності промислово-виробничого персоналу в максимально завантажену робочу зміну підприємства (Ч_пвп):

Ф_о=Ф(ІІ, ІІІ, IV)/ Ч_пвп (4.6)

4. рентабельність основних фондів. Розраховується як відношення прибутку від основної виробничої та невиробничої діяльності підприємства (П) до середньорічної вартості основних виробничих фондів (Ф_сер), тобто за формулою:

R_o=(П)/ (Ф_сер) (4.7)

5. коефіцієнт введення основних виробничих фондів (К_вв) показує, на яку суму було введено фондів (Ф_вв) порівняно з їх вартістю на кінець підзвітного періоду (Ф_кп) і розраховується так:

К_вв=Ф_вв/ Ф_кп (4.8)

6. коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів (К_виб) показує, на яку суму були вилучені фонди (Ф_виб) порівняно з їх вартістю на початок підзвітного періоду (Ф_пп) і розраховується за формулою:

К_виб= Ф_виб/ Ф_пп (4.9)

До конкретних показників ефективності використання основних виробничих фондів відносять:

1. коефіцієнт інтенсивного використання обладнання (К_інт) показує, яку кількість продукції було виготовлено за одиницю часу (Р_факт) відповідно до технічної (паспортної) продуктивності (Р_пасп) визначеної одиниці обладнання. Обчислюють цей показник за формулою:

К_інт= Р_факт/Р_пасп (4.10)

2. коефіцієнт екстенсивного використання обладнання (К_екст) показує, який час було витрачено для здійснення виробничих процесів (Т_факт) в календарному фонді робочого часу (Ткаленд) визначеної одиниці обладнання. Його можна обчислити за формулою 4.11:

К_екст= Т_факт/ Т_календ (4.11)

3. коефіцієнт інтегрального використання обладнання (К_інтегр) характеризує ступінь завантаження виробничого обладнання за його продуктивністю і часом роботи. Він розраховується як добуток індексів інтенсивного К_інт та екстенсивного К_екст використання обладнання:

К_інтегр = К_інт *К_екст (4.12)

4. резерв виробничої потужності (R_n) показує, на скільки можна підвищити ефективність використання виробничого обладнання згідно з умовами його використання за продуктивністю і часом. Його обчислюють за формулою:

R_n = 1 – К_інтегр (4.13)

5. коефіцієнт змінності роботи устаткування (К_зм) показує, як використовується наявне на підприємстві обладнання протягом доби. Розраховується як відношення загальної кількості відпрацьованих машино-змін всіма одиницями обладнання (∑М_зм) до кількості працюючих одиниць обладнання в максимально завантажену зміну (∑max):

К_зм = ∑М_зм/ ∑max (4.14)

6. напруженість використання устаткування (Н_ву) показує, яку кількість продукції можна виготовити на одиниці виробничого обладнання. Обчислюється як відношення загальної кількості виготовленої за звітний період продукції (Q) в натуральному вираженні до кількості виробничого обладнання на підприємстві (N), тобто за формулою:

Н_ву = Q / N (4.15)

7. напруженість використання виробничих площ (Н_ввп) показує, яку кількість продукції можна виготовити на одиниці загальної або ви­робничої площі. Обчислюється як відношення загальної кількості виготовленої за звітний період продукції (Q) до виробничої (загальної) площі на підприємстві (S), тобто за формулою 4.16:

Н_ввп = Q / S (4.16)

Шляхи підвищення ефективності використання основних фондів

Основними напрямками підвищення ефективності використання основних виробничих фондів підприємством є такі:установка, монтаж та введення в експлуатацію основних виробничих фондів по можливості одночасно; збільшення капітальних вкладень в активну частину основних виробничих фондів підприємства; максимально можливе використання продуктивності та потужності наявного на підприємстві обладнання; максимально можливе використання календарного фонду часу згідно з технічними характеристиками обладнання; забезпечення належного обслуговування та дотримання необхідних умов експлуатації обладнання.

ЛЕКЦІЯ 5 Оборотні кошти підприємства

Анотація

Загальна характеристика й нормування оборотних коштів підприємства. Кругообіг оборотних коштів. Схема кругообігу оборотних коштів за наявною структурою. Оборотні фонди. Фонди обігу. Класифікація норм витрат матеріальних ресурсів. Виробничі запаси. Взаємозв’язок між видами запасів. Ефективність використання оборотних коштів. Система показників ефективності використання матеріальних ресурсів. Система управління запасами підприємства. Взаємозв’язок елементів системи управління запасами. Система Канбан. Система нульових запасів. Система «без складу». Концепція «точно, вчасно». ABC – аналіз, XYZ – аналіз.

План лекції

5.1. Загальна характеристика й нормування оборотних коштів

5.2. Ефективність використання оборотних коштів

5.3. Управління запасами

1

На підприємствах мають місце поточні витрати фінансових (грошових) коштів, які у процесі господарювання здійснюють певний кругообіг (проходять грошову, виробничу і товарну стадії). На першій стадії кругообігу вони витрачаються на придбання сировини, матеріалів та інших ресурсів, тобто переходять з грошової форми в матеріально-товарну, формують певні виробничі запаси, потім вступають у другу стадію — виробничу. На цій же стадії у процес виробництва включаються робітники, що одержують за виконану роботу заробітну плату. Потім матеріально-товарні цінності матеріалізуються у формі готової продукції.

На останній стадії кругообігу виготовлена продукція продається і підприємство має відповідну виручку (суму грошей), яка не лише повністю відшкодовує раніше авансовані витрати, а й дає певний прибуток.

Склад оборотних фондів і фондів обігу наведено відповідно на рис. 5.1 та 5.2.

Сферою обертання оборотних фондів є виробнича стадія, а фондів обігу - грошова й товарна стадії.