Оцінка договору 1654 року

Серед істориків немає згоди в оцінці ха­рактеру Переяславської угоди. Справа ускладнюється тим, що оригіна-

льні доку­менти втрачено, збереглися лише їх неточні копії.

Авторитетна думка

Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар)

зобов'язувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись у її внутрішні справи.

М.Грушевський

Український історик В.Липипський вва­жав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі.

За офіційною радянською теорією, Переяславська угода стала результатом прагнення українців і росіян до возз'єднан­ня і що возз'єднання двох народів було ос­новною метою визвольної боротьби україн­ського народу і самого Б.Хмельницького.

Насправді ж, Б.Хмельницький споді­вався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.

Як підкреслює Л. Толочко, "незважаю­чи на фразеологію підданства, Богдан Хмельницький фактично був сувереном не лише у внутрішній, але й у зовнішній полі­тиці. Його уряд мав дипломатичні зносини з Московщиною, Польщею, Туреччиною, з Кримським ханством, Швецією, Австрією, Молдавією, Трансільванією, Валахією та іншими країнами. І немає вини Богдана в тому, що його наступники на гетьмансь­кому престолі не змогли не лише примно­жити його здобутки, але й зберегти їх".

Порушення царизмом Переяславської угоди

У 1656 р. цар уклав Віленський мир з поляками без усякої на те згоди українців. На зближення з Польщею Москва пішла з метою спільної боротьби проти Швеції, яка значно посилила свої позиції в Прибалтиці. Гетьман відкрито звинуватив царя у пору­шенні Переяславської угоди, продовжував війну з Польщею і приступив до утворення нової антипольської коаліції. Він уклав союз з Семигородським князівством, вів переговори зі Швецією, яка обіцяла допо­могти у створенні самостійної української держави. Відбулося загострення московсько-українсь-

23

ких відносин.

Але в критичний момент стосунків з Москвою, уражений звісткою про пораз­ку українсько-семигородського війська від Польщі, 27 лип­ня 1657 р. Богдан Хмельницький по­мер. Гетьмана поховали в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша.

6. Третій період (1657-1663 рр.) Ліквідація спадкоємного гетьманату

Як Ви знаєте, Корсунська рада ще за життя Б.Хмельницького обрала його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату. Після поховання Б.Хмельницького стар­шинські угрупування відійшли від принци­пу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямку діяв генеральний писар І.Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) старшинська рада обрала І. Виговського гетьманом до повноліття Ю. Хмельниць­кого, а згодом (у жовтні 1657 р.) - повно­правним гетьманом.

• Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

Л іквідація спадкоємного гетьманату не­гативно позначилася на долі національно-визвольної війни: старшинським угрупуванням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепа­ду держави. У цьому виявилася політична незрілість української еліти. Серед неї, на жаль, не знайшлося лідера, гідного Б. Хмельницького.

Політика І.Виговського (1657-1659 рр.)

І.Виговський, досвідчений і не позбав­лений таланту державний діяч, припустив­ся ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-політичної боротьби в Україні.

По-перше, об­рання його геть­маном відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало невдо­волення простого козацтва.

По-друге, шляхтич за походженням, гетьман взяв курс на підтримку інтересів старшини і шляхти, нехтуючи інтересами козаків, селян і міщан. Відбувся вибух широкого опозиційного руху, який очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий отаман запорожців Я.Барабаш.

По-третє, помилковими і згубними для держави були спроби І. Виговського схи­лити Москву для боротьби з непокірними. До такого ж кроку вдалося і керівництво опозиції. Створювалися умови для втру­чання Москви у внутрішні справи України, при цьому московський уряд провокував загострення боротьби між сторонами, поси­люючи свій вплив в Україні. Врешті, московський уряд, насторожений са­мостійною зовнішнього політикою І. Виговсько­го і можливим його відходом від союзу з Мос­ковщиною, почав підтримувати М.Пушкаря.

По-четверте, для боротьби з опозицією І.Виговський скористався допомогою Крим­ського ханства. У травні-червні 1658 р. геть­манське і татарське військо здійснило похід на Полтавщину, де знаходився центр опо­зиційного руху. У бою під Полтавою опози­ція зазнала поразки, М.Пушкар був убитий. Похід І. Виговського на Лівобережну Украї­ну мав характер каральної експедиції, внас­лідок якої загинуло майже 50 тис. чоловік,

Вперше в історії України татари за­лучались не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби із старшин­ською опозицією і повсталим народом! Союз із кримським ханом викликав обу­рення серед населення, відштовхнув від гетьмана багатьох із його оточення.