3. Зборівська угода

8 серпня 1649 р. між сторо­нами було укладено Зборівський договір. Цей договір юридично закріплю­вав існування в межах Речі Посполитої лише автономної козаць­кої області, до якої входили три воєводства: Київське, Брацлавське і Чернігівське. На цю територію заборонялося вступати польському війську. Православна церква урівнювалась в правах з католицькою, проголошувалось скасування унії, єзуїтські школи ліквідувалися. Чисельність війська Запорозького встановлювалась у 40 тис. Спираючись на нього, гетьман фактично здійснював уп­равління наданою територією, хоча формально тут мала відновити­ся влада королівської адміністрації і повернутися у свої маєтки польські пани. Поляки також фактично не виконали умови Догово­ру про амністію учасників повстання і про надання православному митрополитові місця в польському сенаті. Як підкреслює історик Н. Полонська-Василенко, Зборівський договір був паперовий і не мав реальної сили.

Проте перемир'я з Польщею Хмельницький використав для зміцнення Української державності. В 1649 р. вся підвладна йому територія була поділена на 16 полків (9 правобережних і 7 ліво­бережних), які, в свою чергу, ділились на 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20. Загальна військова рада, так звана "чернецька", ще у 1648 р. грала провідну роль. Тепер же Хмельницький скликав її дуже рідко, і вона існувала більше формально. Фактично основним органом влади стала старшинська рада, яка вирішувала всі пи­тання державної ваги.

Могутня влада сконцентрувалася в руках гетьмана, її підсилю­вав величезний авторитет Хмельницького. Він очолював адміні­страцію, військо, фінансову і судову систему, скликав ради, вида­вав нормативні акти-універсали, вів дипломатичні переговори.

Генеральна старшина, яка була спочатку лише військовим шта­бом гетьмана, в нових обставинах перетворилася на урядових міністрів. До генеральної старшини належали генеральний писар, обозний, два осавули, двоє суддів, пізніше увійшли також підскарбій, хорунжий та бунчужний. Генеральний писар, яким не­змінно був Іван Виговський, очолював гетьманську канцелярію і займався зовнішньою політикою. Іноземці часто називали його "канцлером", тобто першим міністром. Осавули були помічника­ми і заступниками гетьмана у військових справах, обозний очолю­вав артилерію і займався постачанням армії. Підскарбій відав фінансовими справами, бунчужний був хранителем гетьмансько­го бунчука, а хорунжий - прапора. Часто вони були виконавцями найважливіших гетьманських доручень.

Хмельницький проводив фактично незалежну зовнішню по­літику, вів переговори з Туреччиною, Кримом, Росією, активно втручався в молдавські справи.

В Україні почала складатися своєрідна правова система. Збері­гався Литовський статут. Магдебурзьке право, які діяли з польсь­ких часів. Але з'явились і нові правові акти - гетьманські універса­ли, зростало значення козацького, так званого "звичаєвого" права.

Слід підкреслити також, що в результаті визвольної війни було фактично ліквідоване велике і середнє феодальне землеволодіння на більшості українських земель (за винятком православних мона­стирів). Основна частина володінь шляхти перейшла до скарбу війська Запорозького. Українське селянство шляхом так званої "займанщини" захопило багато земель, які перейшли тепер у його кори­стування. Хоч тепер селяни повинні були платити податки і викону­вати на користь держави різні повинності, їх становище істотно по­ліпшилось. Вони були особисто вільними, могли вступити до козаць­кого стану, передавати володіння землею і угіддями в спадщину.