Суперечки і сварки з полковником Пушкарем

    

    Добре ро­зуміючи, що навк­ру­ги йо­го діється, Ви­говський ба­чив, що тре­ба га­разд помірку­ва­ти і поп­ра­цю­ва­ти, щоб да­ти Ук­раїні та­кий устрій, щоб і на далі за­хис­ти­ти її від ли­хих сусідів. Од­на­че си­ла бу­ла не в ньому од­но­му, а в на­родній массі то­го­час­ної Ук­раїни. Се бу­ла най­го­ловніша си­ла: не хто, як не на­род за Бог­да­на Хмельницько­го виз­во­лив Ук­раїну з-під тяж­ко­го гніту. Та, на ли­хо, той на­род і на крих­ту не мав політич­но­го досвіду, щоб зро­зуміти су­часні обс­та­ви­ни. Він нічо­го кра­щою не хотів, як та­ко­го по­ряд­ку, що був у Січі За­по­рожській: щоб усі бу­ли з рівни­ми пра­ва­ми, бу­ли ні од ко­го не за­лежні і вільні. Здо­бу­ти се за-для се­бе ба­жав увесь на­род. До на­ро­да прис­та­ли й За­по­рожці, котрі вза­галі не­на­виділи, щоб якась верст­ва бра­ла го­ру та за ви­щих лю­дей се­бе вва­жа­ла. Во­ни во­ро­же ди­ви­ли­ся на го­ро­до­вих ко­заків, де стар­ши­на, ще за часів Бог­да­на, пот­ро­хи одрізня­лась від прос­тих ко­заків, взи­ва­ючи їх „чернью", і ста­ва­ла якимсь виз­начнішим ста­ном, кот­рий на­ма­гав­ся усе більш і більш ши­ри­ти свої пра­ва і свою власть. Так са­мо ди­ви­ли­ся й де-які во­рожі Ви­говсько­му пол­ков­ни­ки, як от пол­тавський Пуш­карь.

    З дру­го­го бо­ку, сто­яла дру­га партія, да­ле­ко мен­ша чис­лом, але да­ле­ко більше освіче­на. Во­на яс­но уяв­ля­ла собі су­часні тяжкі обс­та­ви­ни і ба­жа­ла за­без­пе­чи­ти свой­ому рідно­му краєві йо­го пра­ва і вольності. До сієї партії на­ле­жа­ли такі лю­де, як увесь рід Ви­говських, сам Гетьман, Ге­не­ральний суд­дя Бог­да­но­вич, За­руд­ний, Ге­не­ральний пи­сарь Іван Гру­ша, Ге­не­ральний обоз­ний Ти­мохвій Но­сач, пол­ков­ни­ки: Мир­го­родський - Лісницький, Пе­ре­яс­лавський - Пав­ло Те­те­ря, При­луцький - Пет­ро До­ро­шен­ко, Лу­бенський - Швець, Чер­нигівський - Сіліч, Па­во­лоцький - Бо­гун, По­дольський - Го­голь, Подністрянський - Зе­ленський, Уманський - Ми­хай­ло Ха­нен­ко, Київський - Жда­но­вич і ще ко­зацькі ро­ди: Ло­бо­ди, Суліми, Се­ве­ри­ни, Не­чаї, Гу­ля­ницькі, Го­ло­вацькі, Хме­лецькі, Ве­ре­ща­ки, Мро­зо­вецькі (Мо­ро­зен­ки) і другі. Ду­шею сієї партії був найбільш від усіх освіче­ний Юрій Не­ми­рич, кот­рий мав най­більший вплив на Гетьма­на. Він 10 год про­жив за гра­ни­цею, у Гол­ландії, і там здо­був собі ве­ли­ку освіту, ба­чив на власні очі ро­зум­ний фе­де­ра­тив­ний (спілко­вий) устрій заг­ра­ниш­них країн, і та­ко­го уст­рою ба­жав він і за-для своєї рідної Ук­раїни. Під йо­го впли­вом Ви­говський і партія йо­го за­мис­ли­ла поєдна­ти Ук­раїну з Польщею на фе­де­ра­тив­них ос­но­вах, тоб то, щоб Ук­раїна ста­ла ав­то­ном­ною дер­жа­вою, ма­ла свою ви­бор­ну осібну уп­ра­ву (свій сейм і три­бу­нал - най­ви­щий суд), і щоб до неї По­ля­ки не втру­ча­ли­ся, а пра­ви­ли б Ук­раїною Гетьма­ни й инші власті, виб­рані військом і лю­дом Ук­раїнським.

    Вибір Ви­говсько­го, дрібно­го шлях­ти­ча, чо­ловіка вельми спосібно­го, але з військо­вих, ли­царських зас­луг незвісно­го, вик­ли­кав нев­до­во­лен­ня поміж ти­ми зі стар­ши­ни, що самі раді бу­ли взя­ти гетьманську бу­ла­ву. Прос­тий нарід хотів гетьма­ном ба­чи­ти Бог­да­но­во­го си­на, Юра­ся, а За­по­рожці не мог­ли за­бу­ти Ви­говсько­му, що не дав їм ар­тилєриї, яку ма­ли го­ро­дові ко­за­ки і що за­ка­зав по­ходів морських. От­же й по­ча­ли­ся по­сольства до Моск­ви з до­но­са­ми, що Гетьман по­но­вив тай­ний до­говір з Ра­кочієм, з Шве­да­ми, з воєво­дою мол­давським і з Та­та­ра­ми, що він зрад­жує ца­ря, крив­дить вірних ца­ре­ви За­по­рожців і чернь, та що ко­лись на­зад Ук­раїну під Польщу піддасть. В до­но­сах про­си­ло­ся, щоб царь велів за­ря­ди­ти но­вий вибір гетьма­на і прис­лав своїх воєводів в го­ро­ди ук­раїнські. Москві то­го тільки й тре­ба бу­ло. Але во­на не хотіла відра­зу йти на ру­ку ко­зацькій опо­зи­циї, тільки жда­ла пригідної хвилї, а по­ки що вда­ва­ла з се­бе су­дию-ми­рот­вор­ця, по­си­ла­ючи лис­ти та послів, щоб во­ни зго­ду ро­би­ли. Во­на ско­ро зро­зуміла, що з тої нез­го­ди мо­же ско­рис­та­ти і вко­ро­ти­ти сво­бо­ди ук­раїнські і то­му за­ня­ла та­ке нерішу­че ста­но­ви­ще.

    В па­до­листі 1657 ро­ку на чо­ло нев­до­во­ле­них ви­су­вається Мар­тин Пуш­карь, пол­ков­ник пол­тавсько­го пол­ку, один з най­по­важнійших кан­ди­датів до гетьманської бу­ла­ви, кот­ро­го на­род­ня ду­ма ви­чис­лює між пер­ши­ми помічни­ка­ми Бог­да­на. Йо­го полк, як близький до Січи, пе­ре­ня­тий був січо­вим ду­хом опо­зи­циї до Ви­говсько­го, а сам Пуш­кар мав з Ви­говським свої власні ра­хун­ки. На нього на­пав був Бо­гун з при­ка­зу Гетьма­на, йо­му ка­зав Гетьман звер­ну­ти та­тарський по­лон, кот­рий він мав у се­бе, а до то­го в Пол­тав­щи­ну вер­нув за доз­во­лом Гетьма­на Юрій Не­ми­рич і став на свою ру­ку за­во­ди­ти всілякі по­ряд­ки. То­му то Пуш­кар, оз­лоб­ле­ний тим об­ме­жен­ням своєї пол­ков­ницької влас­ти, ви­дя­чи фер­мент нев­до­во­лен­ня в на­роді, за­ду­мав вис­ту­пи­ти про­ти Ви­говсько­му, ски­ну­ти йо­го і відібра­ти йо­му гетьманську бу­ла­ву.

    Він по­чи­нає сла­ти на гетьма­на до Моск­ви жа­ло­би, що, мов­ляв, гетьман „зрад­жує ца­ря і лу­читься з ор­дою та Ля­ха­ми, щоб во­юва­ти ук­раїнські го­ро­ди".

    По сто­роні Пуш­ка­ря ста­нув Дов­галь, Іскра, До­нець і по­ча­ли ор­ганізу­ва­ти пол­ки пол­тавський та мир­го­родський, роз­ши­рю­ючи між на­ро­дом вісти, що Ви­говський злу­чив­ся з ор­дою та Ля­ха­ми і має на них уда­ри­ти і по­си­ла­ючи до Моск­ви що раз то нові жа­ло­би.

    Москва по­си­лає на Ук­раїну своїх послів, ніби то го­ди­ти, а влас­ти­во ще гірше роз­па­лю­ва­ти во­рож­не­чу, яка й ви­бух­ла ос­та­точ­но бра­тов­бий­чою війною.

    Виговський, пе­ре­ко­нав­ши­ся, о що Мос­ка­лям йде, ареш­ту­вав послів і ру­шив на бун­тарів. З по­чат­ком мая 1658 р. вис­ту­пив він зі своїм військом з Чи­ги­ри­на і пе­ревізся че­рез Дніпро.

    Над По­лу­озе­ром, 10 верств від Пол­та­ви, стріну­ла­ся пе­ре­до­ва сто­ро­жа Ви­говсько­го з під'їздом Пуш­ка­ре­вим. Пуш­карівців по­би­то. Бу­ло се 18 мая 1658 р. По тій битві Пуш­кар з Ба­ра­ба­шем увійшли до Пол­та­ви. Ви­говський роз­ло­жив­ся під нею та­бо­ром і по­чав об­ля­га­ти місто. Пуш­кар ждав на поміч від Моск­ви і рад був про­волікти го­лов­ну розп­ра­ву. То­му про­сив у Гетьма­на по­ми­лу­ван­ня. Ви­говський го­див­ся і взи­вав Пуш­ка­ря до сво­го та­бо­ру, щоб зло­жив за­яву по­ко­ри, а як зак­ладнів, що не вдіє йо­му нічо­го зло­го, по­си­лав су­дию Бог­да­но­ви­ча і пол­ков­ни­ка Зе­ленсько­го. Тоді Пуш­кар послів по­поїв, а сам нес­подіва­но на­пав у но­чи на Ви­говсько­го. Гетьман мусів хви­ле­во ус­ту­пи­ти, але не­за­ба­ром вер­нув з та­тарським військом і по­бив Пуш­ка­ря. В тій битві по­гиб Пуш­кар і 15.000 йо­го при­хильників, а Ба­ра­баш утік до Моск­ви. Ви­говський всту­пив у Пол­та­ву, пе­ре­був там кілька день, упо­ряд­ку­вав пол­кові спра­ви, нас­та­но­вив за пол­ков­ни­ка Хви­ло­на Гар­ку­шу і ру­шив далі, щоб за­га­си­ти ту во­ро­хоб­ню на Ук­раїні. Усі ко­ри­ли­ся Гетьма­нові, ки­да­ли свої дрюч­ки та киї і про­ха­ли їм про­ба­чи­ти.