Умова з Москвою. Переяславська Рада 1654 року.

    

    Лихоліття, без­силість, безп­равність і лу­кавст­во Польсько­го уря­ду; без­пе­рес­танні війни і ко­лот­нечі, а че­рез них за­не­ха­яні і поп­со­вані ни­ви та ха­зяй­ст­во; не­дорід кілька год, сподіван­ки на­родні на кращі ча­си, надія на Гетьма­на, що він ви­бо­ре Ук­раїні кра­щу до­лю, - все се не раз зас­тав­ля­ло Хмельницько­го ог­ля­да­ти­ся навк­ру­ги і шу­ка­ти та­ко­го за­хис­ту, що справді дав би сер­дешній Ук­раїні лег­че дих­ну­ти. Але що ба­чив він нав­ко­ло? Польща лед­ве са­ма справ­ля­ла­ся з без­лад­дям у се­бе вдо­ма, та ос­танніми ча­са­ми з своїм ла­тинст­вом над­то да­ла­ся у зна­ки Ук­раїні; тяж­ка бо­ротьба без­пе­рес­тан­на з нею зро­би­ла з неї ще клятійшо­го во­ро­га Ук­раїни. Ту­реч­чи­на, хоч і змог­ла б за­хис­ти­ти Ук­раїну, хоч мо­же б і не встря­ва­ла у роз­по­ряд­ки в се­ре­дині її, так давнє во­ро­гу­ван­ня, дав­ня не­на­висть на­род­ня до „бу­сур­менів" не да­ва­ла поєдна­тись із нею. Инші дер­жа­ви, як Швеція, Австрія, Франція, бу­ли ду­же да­ле­ко і зовсім не да­ли б то­го за­хис­ту, яко­го ба­жа­ло­ся. Зос­та­ва­ло­ся тільки Мос­ковське царст­во. Про нього ще раніш ду­мав час­тенько Хмельницький, і з ним час­то обміню­вав­ся лис­та­ми та пос­ла­ми. Од­на­че він ба­чив, що й вда­ча мос­ковська ина­ча, і не до сма­ку бу­ли Ук­раїнцям мос­ковські роз­по­ряд­ки, то він ніяк не на­ва­жу­вав­ся єдна­тись із Моск­вою. Хоч і міцне й од­на­ко­вої віри бу­ло те царст­во тоді, та ду­же не­культур­не і зовсім за­леж­не од са­мо­дер­жав­ної влас­ти од­но­го ца­ря. А тим ча­сом Ук­раїнці з давніх-да­вен бу­ли на­род су­то­де­мок­ра­тич­ний (прос­то­люд­ний) і вза­галі та­кий, що во­лю й рівні пра­ва для усіх вва­жав за най­го­ловніще для сво­го жит­тя, за свя­тощі, за які він так дов­го й упер­то бо­ров­ся стільки віків. У ті давні ча­си ні один ще на­род не мав та­кої де­мок­ра­тич­ної рес­публіки (дер­жа­ви з ви­бор­ним го­ло­вою), якою бу­ла Ук­раїна, ні один на­род не мав та­ко­го рівноп­рав­но­го і міцно­го військо­во­го уст­рою в се­бе, який ма­ла Січ За­по­рожська, - се був ук­раїнський ли­царський ор­ден, що не має собі рівні у Європі й до на­ших часів.

    Московський уряд теж не ду­же охо­че брав­ся за те єднан­ня: з од­но­го бо­ку, не хотілось йо­ру во­ро­гу­ва­ти з Польщею, а без сього не мож­на бу­ло обійтись у такім разі, а з дру­го­го - не ба­чив він собі ве­ли­кої ко­рис­ти од то­го. Упов­но­ва­жені на­ро­ду Мос­ковсько­го, скли­кані на „Земський Со­бор" в сій справі, прос­то й спра­вед­ли­во го­во­ри­ли, що прий­ма­ти Ук­раїну не тре­ба, бо Чер­ка­си (так Мос­ковські лю­де про­зи­ва­ли Ук­раїнців) „не стерп­лять ру­ки ве­ли­ко­го го­су­да­ря". Але те­пер нас­тав та­кий час, що Хмельницько­му не мож­на бу­ло одк­ла­да­ти се діло на далі, і от він знов удав­ся до ца­ря Мос­ковсько­го Олексія Ми­хай­ло­ви­ча, щоб той дав по­мо­чи про­ти По­ляків. Моск­ва од­ка­за­ла, що дасть, але не­хай Ук­раїна піддасться під царську ру­ку і приз­нає над со­бою вер­хов­ну власть ца­ря. Хмельницький на все зго­жу­вав­ся і про­сив тільки скоріще прис­ла­ти військо на Ук­раїну, на По­ляків. І от в осе­ни, ко­ли сто­яв він на Поділлі, прий­шла звістка, що вже їдуть до нього пос­ли з Моск­ви і цар обіцяє на вес­ну прис­ла­ти військо. Пос­ли мос­ковські - бо­ярин Бу­турлін, окольни­чий Ол­ферєв і дум­ний дяк Ло­пухін, із військо­вим поч­том з 200 стрільців, приїха­ли у Пе­ре­яс­лав са­ме під но­вий рік. Стрів їх Пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник Пав­ло Те­те­ря та про­то­поп.